У серпні 1999 року Юрій Кулініч, директор Центрального державного архіву-музея літератури і мистецтва в Києві, офіційно підтвердив наявність в українському архіві колекції рукописних та друкованих творів західноєвропейських композиторів XVI-XIX століть, врятованих совєтськими вояками наприкінці війни. Ішлося про фонд №441 (так званий “архів Баха”, який раніше належав Берлінській співочій академії). Це 5170 справ — 800.000 сторінок музичних партитур та інших документів. Найцінніша частина колекції — невідомі рукописні твори родини Бахів: Йогана Себастьяна, Вільгельма Фрідемана, Карла Філіпа Емануеля, Йогана Крістофа Фрідріха, Йогана Крістіана. Є у фонді твори Моцарта, Ґрауна, Скарлатті, а також листи та невідомі поезії Вольфганґа Ґьоте. Всього близько 80.000 сторінок рукописів.

Трохи статистики. 26 травня 2000 року на міжнародному мистецькому аукціоні Сотбіс (Лондон) 2 сторінки рукописів Бетовена до відомої симфонії №6 були продані за 259.950 доларів США; лист (одна сторінка автографа) К.Ф.Е.Баха (молодшого сина Й.С.Баха) був проданий за 34.000 доларів США; один лист (рукописна сторінка відомої серенади Моцарта) був проданий за 100.000 доларів США…

Ще минулого року в засобах масової інформації почали з’являтися повідомлення про наміри української сторони чи окремих посадових осіб продати колекцію за кордон. У зв’язку з цим голова Державного комітету архівів України Руслан Пиріг звернувся до генерального директора Державного інформаційного агенства України Віктора Чамари (лист №01-512 від 3 серпня 2000 року) з проханням поширити з цього приводу офіційну заяву. В ній, зокрема, було сказано:

“Ніяких планів продажу згаданої колекції не було і не може бути. Безвідносно до походження, ці документи є складовою частиною Національного архівного фонду України, власністю держави. Українське законодавство забороняє їх купівлю-продаж, роздержавлення, приватизацію тощо”.

Важко зрозуміти, як із цією заявою пов’язується обіцянка Леоніда Кучми. Наскільки нам відомо, минулого року питання про реституцію (повернення вивезених під час війни культурних цінностей) в законодавчому порядку не обговорювалось. До речі, в ялтинсько-потсдамських домовленостях зазначено, що німецькі культурні цінності, які опинились у союзників по антигітлерівській коаліції, є компенсацією збитків від німецької агресії; стаття 107 Статуту ООН також забороняє повернення Німеччині будь-яких трофеїв. Але 17 січня 2001 року з’являється постанова Кабінету Міністрів України за №21 “Про передачу документів Національного архівного фонду в дарунок Уряду Федеративної Республіки Німеччини”. Цитуємо: “Відповідно до Закону України “Про вивезення, ввезення та повернення (виділення наше. — О.Р.) культурних цінностей” [1068-14] Кабінет Міністрів України постановляє:

1. Передати у дарунок (виділення наше. — О.Р.) Уряду Федеративної Республіки Німеччини документи Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва (фонд 441 “Матеріали діячів західно-європейського мистецтва і літератури XVI—XIX століть”, справа 4719, обсягом 39 аркушів), вилучивши їх із складу Національного архівного фонду…”.

Як це зрозуміти? У Законі України йдеться про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей, а в постанові уряду України — про передачу в… дарунок. Різниця більш ніж суттєва, адже передати таку безцінну європейську спадщину можна було би на певних умовах...Тим часом уже згадуваний Руслан Пиріг наприкінці вересня 2001 року повідомив (http://www.podrobnosti.com.ua/print/ culture/2001/09/20/2118.html), що в рамках проекту взаємного обміну культурними цінностями уряд України прийняв рішення повернути Німеччині музичний архів, зібраний сім’єю Йогана Себастьяна Баха.

Що це за проект? Коли саме і де він був “озвучений”?.. Очевидно, йшлося про ще одну постанову Кабінету Міністрів України за №1202 від 18 вересня 2001 року “Про вилучення документів з Національного архівного фонду та їх передачу Урядові Федеративної Республіки Німеччини”. Цитуємо: “Відповідно до Закону України “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей [1068-41] Кабінет Міністрів України постановляє: 1. Вилучити (виділення наше. — О.Р.) з Національного архівного фонду документи Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва (фонд №441 “Матеріали діячів західноєвропейського мистецтва і літератури XVI-XIX століть”, обсягом 5119 справ), які є трофейними матеріалами Другої світової війни, та передати їх Урядові Федеративної Республіки Німеччини”…

У розпалі “касетного скандалу” аби в очах Заходу якимось чином підправити своє добряче зіпсоване президентське реноме Леонід Кучма подарував (!?) німецькому канцлерові кілька сторінок з цього воістину безцінного архіву, пообіцявши (!?) передати його Німеччині. Яким законом України керувався при цьому глава держави — невідомо. Чи не тому Кабміном України і була в авральному порядку прийнята вже згадувана постанова за №21 від 17.01.2001 про передачу в дарунок ФРН цілої низки документів з Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва, а згодом ще одна постанова за №1202 від 18.09.2001 про вилучення з Національного архівного фонду названих вище документів? Звичайно, можна припустити, що цю “ведмежу” послугу Л.Кучмі зробили його радники. Але хто саме?..

Незабаром мають відбутися міжурядові консультації за участю президента Кучми і канцлера Шрьодера. За словами віце-президента Бундестагу Рудольфа Зайтерса, Німеччина зацікавлена в поглибленні економічних та культурних стосунків з Україною. Але невже зацікавлення цієї західноєвропейської держави в інтенсифікації інвестиційної діяльності щодо нашої країни конче слід спонсорувати та ще й саме в такий спосіб?

З усього сказаного цілком логічно випливає, що під час наступної (вже запланованої) зустрічі президента Кучми з канцлером Шрьодером відбудеться урочиста церемонія передачі багатющого архіву німецькій стороні. Проте наївно було б сподіватися, що від цього воістину царського жесту Україна та її влада піднімуть свій престиж в очах Заходу.

Але ми про інше. Державна Дума Росії прийняла закон про реституцію, Конституційний суд Росії однозначно вирішив питання щодо націоналізації “трофейного мистецтва” (нашій північно-східній сусідці байдуже, що таке рішення викликало в Німеччині бурю протестів). Росія ж якщо і допускає повернення на Захід “культурних трофеїв”, то лише на засадах рівноцінного обміну. Натомість Україна й далі грає роль такої собі простодушної самаритянки (передача Росії в односторонньому порядку ядерної зброї, зокрема тактичної, як мовиться, з цієї ж опери — жодних компенсацій наша держава фактично так і не одержала).

Така “культурна політика” (зараз в епіцентрі наших зацікавлень лише доля “архіву Баха”) офіційних українських властей нічим не може бути виправдана. Маємо конкретний приклад незграбної спроби Банкової заслужити у Заходу дешевий авторитет за рахунок розбазарювання національних скарбів.