– Навіщо потрібно було плодити стільки секретарів, навіщо було ховати вія народу цілий загін героїв, навіть саму їхню професію замовчувати, начебто їх немає і не було зовсім?

– Так, дійсно, космонавти-випробувачі – це вам не льотчики-випробувачі. Про останніх ми, принаймні, знаємо, що вони існують на світі. Знаємо деякі імена. Про космонавтів-випробувачів, крім мене, знали тільки Генсек КПСС, шеф КҐБ і кілька лікарів, конструкторів та операторів, загалом не більше десяти чоловік. Це була одна з найбільш суворих державних таємниць епохи застою, такою вона залишається, певно, і донині. Але я більше не бачу підстав мовчати.

– Що ж це за люди?

– Наш загін був створений ще до польоту Гагаріна з ініціативи тодішнього шефа КҐБ Семичастного. Тоді в КҐБ ще не було впевненості в тому, що автоматика, якою оснащували безпілотні станції, буде надійною – адже на карту в цих польотах ставили престиж СССР, престиж партії. Наші безпілотні станції повинні були літати бездоганно і завжди повертатися.

І тоді вирішили: ставити на деякі з цих станцій пілотний модуль, щоб космонавт, який перебував у ньому, корегував вихід станції на орбіту й здійснював інші маневри ручним керуванням, передаючи всі дані на Землю після повернення. Так, на думку шефів КДБ, забезпечувалися двісті відсотків надійності польоту і відпрацьовувалися системи керування як ручного, так і автоматичного. У загін набиралися тільки добровольці з КҐБ, яких викликали на співбесіду після заочного попереднього добору. Всі, хто пройшов співбесіду і не потрапив до загону, давали довічну підписку за формою «три нулі» – найвищий ступінь таємності.

Я нічого не знаю про перші польоти цих невідомих широкому загалові хлопців, оскільки сам потрапив у загін тільки на початку 1969 року, коли повним ходом, не рахуючись з жодними витратами (треба було якомога болючіше «вколоти» американців!), велися роботи зі створенням совєтського місяцехода. Але судячи з того, що до польоту на Місяць тоді готувалися двоє – 13-й і 14-й (імен, до речі, в них не було, тільки числа), гадаю, що до старту місяцехода була вже дюжина іспитових польотів. Про долю тих відважних хлопців ви вже, напевно, здогадалися. Всі ми знали, що 13-й із 14-м не повернуться з цього вкрай складного польоту. Чому? Та тому, що їм належало, перебуваючи в окремому модулі поруч із місяцеходом, відразу після посадки виправити ушкодження шасі, відрегулювати сонячні батареї, забезпечити наведення телекамер. Ну, і, звичайно, невідступно бути поруч із місяцеходом. До речі, знамениті знімки місяцехода збоку, що облетіли увесь світ, були зроблені саме цими хлопцями. Коли ми проводжали 13-го і 14-го в місячний рейс, багато хто – і чекісти, котрі багато чого побачили на своєму віку, і статечні конструктори – плакав. Ці ж хлопці навіть не здригнулися і довели корабель до мети, забезпечивши виконання всіх програм. Я переконаний, що це найтрагічніший епізод в історії космонавтики, і не тільки, певно, совєтської.

– А чи були епізоди світлі?

– Ну, аякже! Наприклад, безпілотний старт «Бурана-1», наш хлопець там сидів – усе пройшло чудово: у потрібний момент він узяв керування на себе і вирівняв корабель на орбіті. Ці люди –справжні герої, справжні чекісти. Я розумію, що навіть сьогодні Росії нелегко, не втрачаючи престижу, назвати їхні імена, сказати правду про всіх цих людей, але це треба зробити будь-що-будь. Тому я і даю інтерв’ю. Я пенсіонер. Мені, як мовиться, втрачати нема чого. Я до кінця боротимуся за те, щоб люди довідалися імена невідомих героїв.

Підготувала Людмила ЛЮБЧЕНКО