Від другої половини 17 століття й досі основні зовнішньополітичні й військові потуги залишків Орди (згодом – Московії, Росії, СРСР, РФ) було зосереджено саме на набутті й утриманні контролю Москви над Україною. Навіть у «демократичний період» сучасної Росії (др. пол. 90-х років) Україну було визначено як «зовнішньополітичний пріоритет № 1», а для реалізації задуму – повернення України й відновлення «Великої Росії» – Борисом Єльциним було приведено до влади в РФ команду силовиків, оскільки «демократи» перетворити СНД на новий «СРСР» на чолі з росіянами – не змогли.

Війна Росії проти України, насправді, має набагато глибші причини, ніж на перший погляд. На переконання росіян, незалежна Україна є загрозою для самого існування Російської держави. Отже, ми повинні розуміти, що росіяни ладні будуть іти на будь-які жертви, що не загрожують існуванню їхньої держави, аби завоювати Україну. Зниження рівня життя через тимчасові санкції, втрата якоїсь частини населення у війні, виключення з якихось міжнародних організацій тощо – є прийнятною ціною для Кремля, якщо йдеться про виживання російської держави. У Росії переконані, що без України вони не мають минулого, а, отже, не мають і майбутнього.

Будь-який російський лідер або воюватиме з Україною й тими, хто росіянам «заважатиме» реалізувати їхні «національні інтереси», або в той чи інший спосіб піде з політичної сцени. У РФ рейтинг президента Путіна найбільше підскакував саме в часи окупації «нових земель» і масового вбивства українських (чи грузинських) громадян. Тобто, слід розуміти, що не лише Путін (як і Гітлер) «поганий», а війни вимагає більшість російських громадян.

Таким чином, відповідаючи на «головне» питання сьогоднішньої європейської політики, «чи нападе Путін на Україну?», можна ствердно відповісти: неодмінно нападе. Питання – коли? І зміна влади в Москві не вплине на ситуацію, оскільки російське суспільство «конституційною більшістю» підтримує ліквідацію України. А молоді шовіністи, виховані сьогоднішніми російськими ЗМІ, коли виростуть, будуть ще агресивнішими.

Крим і Донбас – лише прелюдія й спосіб унеможливити вступ України в НАТО та спроба федералізувати Україну з фатальним для неї кінцем. Але коли вичерпуються політичні засоби, Росія переходить до військових. Наразі політичні засоби, здається, вчергове вичерпано – Кремль розчарувався у своїх сподіваннях на «проросійського» Зеленського. То ж черга за військовими.

На даному етапові найпріоритетнішим для Москви є захоплення південних територій України, що з’єднало б окуповану частину Молдови (Придністров’я) з окупованою частиною України (Крим і Донбас), передало б під контроль РФ весь північний берег Чорного моря й сприяло б економічному придушенню України через закриття виходу до моря. «Вода в Крим» не є для Кремля причиною можливої чергової агресії на Півдні України.

Зараз одна з найсприятливіших зовнішньополітичних ситуацій для нового етапу російської агресії: США, як переконані в Кремлі, до президентських виборів не нададуть Україні критичної допомоги у війні з РФ. ЄС, де перебуває ще два «гаранти» зовнішньої безпеки України у зв’язку з її відмовою від ядерної зброї (Велика Британія і Франція), традиційно тиснутиме на жертву, а не на агресора, аби уникнути незручностей від «великої» війни. Крім того, вже в наступні роки українська армія може отримати озброєння, здатне завдати агресорові поважних втрат і перетворити спробу окупації на нову «Курську битву».

За задумом, як і в попередні рази, РФ спробує віроломно й швидко захопити частину території, а потім спільно з «занепокоєними» «європейськими лідерами» посадити «за стіл переговорів» українське керівництво. Власне, за тим «столом переговорів» щоразу й завершується російською перемогою черговий акт міжнародної агресії. Молдова, приміром, сидить за тим «столом» уже років 20 і сидітиме, доки або не відмовиться від окупованої території або підпише акт капітуляції на кшталт «Мінських домовленостей».

Україна у війні з Росією не має жодного союзника. Аби вижити у війні з Росією, вона мусить опиратися лише на власні ресурси й може розраховувати, крім «занепокоєння» з боку світових потуг, лише на скромну військово-технічну та фінансову допомогу з боку деяких країн. Чого не буде достатньо в разі масованого бліц-кригу однієї з найбільших армій світу.

Охолодити запал кремлівських джигітів може лише висока мобілізаційна готовність українського суспільства й готовність армії воювати «до останнього». Росіяни «воюють», як правило, коли «десять на одного», а той один – без зброї, і йому наказують відступати. Таку «ідеальну» для РФ ситуацію було реалізовано в Криму. Тому зустрічні мобілізаційні заходи українців уже зараз, проведення масштабних навчань на Півдні й Сході держави в наступні місяці із залученням підрозділів країн НАТО можуть відтермінувати або й, за певних умов, взагалі, поки що скасувати наступ Росії.

Виключити агресію й ризик масштабної війни в Європі могло б членство України в Північноатлантичному альянсі. А перешкодити впливові РФ всередині України міг би спеціальний закон про державу-агресора, де агресор, відповідно до вимог фактичного режиму «стан війни», був би дискримінований у всіх сферах державного й суспільного життя, а його вплив – нейтралізований.

Безперечно, в Україні й Білорусі росіяни надовго не зупиняться. Збільшивши територію, промислові й продовольчі ресурси, отримавши кілька десятків мільйонів додаткового населення, агресор розгорне нову сторінку «поновлення історичної справедливості» західніше України. Але поки що ті мільйони, за певних умов, здатні не лише зупинити агресора, але й урешті-решт нейтралізувати його як через завдання поразок на своїй території, так і шляхом перенесення асиметричної війни на територію Російської Федерації. Після чого агресорові довелося б воювати самим із собою аж до переможного кінця.