Українське суспільство потребує реабілітації після тривалого періоду його люмпенізації, деідеологізації, деінтелектуалізації, деконструкції основних сенсів буття нації^** та перетворення її на погній для олігархічних проектів. Триваючи дотепер, націєвбивча «гра на пониження» давно стала прибутковим бізнесом для її ініціаторів і тріумф «зелених» лише наочно засвідчив приголомшливу «успішність» зусиль, докладених у цьому керунку.

^** Не раз питають, чому українці так уперто тримаються за совок – навіть ті, які реального совка практично не бачили? Бо СРСР, хоч як критично ми його б не оцінювали, вмів продукувати потужні сенси! Себто задовольняти ту засадничу потребу суспільного буття, до розуміння якої навіть не наблизився жодний режим у незалежній Україні…

Світоглядною основою реабілітації має стати відхід від засадничої парадигми цілого постсовєтського реформаторства, котра рушієм реформ бачить лише верхівку владної вертикалі. На жаль, реформи «згори» за умов декорованого демократичними механізмами олігархічного всевладдя завжди вагітні контрреформами, причому з’ясування стосунків між прихильниками тих і других відбувається коштом простих громадян, які відтак швидко перестають розрізняти «своїх» та «чужих». Отже, реформи не мусять починатися лише з приходом нового політичного режиму й, що ще важливіше – завершуватися й обнулятися в разі його відходу. Перестаньмо молитися на «правильну» владу! Реформу країни здійснює УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД (не «насєлєніє», звісно, а той, якому не «какая разница?»), і то за будь-якої влади, а остання, якщо вважає себе частиною саме цього народу, може хіба приєднатися до його творчих зусиль. Приєднатися, а не керувати!

Як це має відбуватися спробуємо показати на прикладі лише двох царин національного буття. Однією, надважливою для сучасної України є оборона держави – на цьому полі, поряд із державними структурами оборонного комплексу, задіяні добровольчі з’єднання, волонтерський рух, спілки ветеранів, інформаційний спротив (виключно на плечах волонтерів) й т. ін. Ці структури співпрацюють із державою, коли на Печерських пагорбах дмуть проукраїнські вітри, а коли беруть гору настрої типу «нада пєрєстать стрєлять…» абощо – подвоюють свої зусилля для компенсації відступництва «верхів» і промоції активної оборонної політики… Або ж сфера освіти: давно пора на місці ялової «Просвіти» створити авторитетну й потужну, справді незалежну громадську структуру, здатну подбати про відповідність освітнього процесу національним інтересам – таку, «в обхід» якої ЖОДНІЙ владі як мінімум не вдасться проштовхувати на високі освітянські посади нових табачників… Так має бути в усіх царинах, але для початку принаймні в тих, які є ключовими для виживання нації, щодо якої ворожими чинниками задіяно стратегію знищення.

Але якщо активність громадянської частини суспільства потребує хіба кращої координації, ніж тепер, то як може виглядати дієва програма реабілітації «насєлєнія» – тих горезвісних «73%», готових за дешеву ковбасу й нездійсненні обіцянки служити масовкою в програмах ліквідації України?..

Планетарна тенденція поглиблення прірви між ускладненням суспільного буття (глобалізація, інтернет, соцмережі, штучний інтелект, маніпулятивні технології…) та примітивізацією масової свідомості може виявитися роковою для деяких найгірше керованих та недосформованих суспільств, але… Чи пробував хтось спокійно, розважливо, без прив’язання до поточних політичних розкладів розповісти українцям про те, що й чому сталося з їхньою країною з 1991 р., яких форм це набуло дотепер, які перспективи відкриває перед нами сучасний світ та які виклики готовий він кинути? Адже ніхто не пробував! А пригадаймо, як на вічах доби «демократизації» люди годинами вистоювали під сонцем і дощем, аби вислухати думки вчорашніх дисидентів…

У такому проекті першочерговим є питання влучно обраної стилістики: хто саме має говорити, в якому місці, яким тоном, які терміни та óбрази вживати, як транслювати ці бесіди й т. ін. (Щодо цього є певні ідеї, але тут не місце для їх обговорення.) Прецедент адже існує – маю на увазі славнозвісні Fireside chats Президента Ф. Д. Рузвельта, які слухала без перебільшення ціла Америка. В жодному разі не мусить ходити про копіювання «бесід біля каміну»: те, що спрацювало за доби картонних гучномовців і паперової преси не конче буде ефективним у добу інтернету, та ще й у такій відмінній від Америки країні, як ото наша… Словом, це має бути суто українське інформаційне know how.

За роки незалежності відчутно впав рівень масового дискурсу й нація, в якій вища освіта стала ледве не поголівною геть утратила смак до ідей та розважань. Нема нічого ненормального, коли, приміром, за столиками студентської кав’ярні точаться розмови про пиво, футбол і «снять телок», але якщо при тому за жодним столиком не говорять про пошук сенсу буття, виклики глобального світу, національну ідею тощо – це вже катастрофа. Тож конче потребує відродження масовий потяг до знань, мудрості, нестандартної думки!

Перш ніж проукраїнські сили відновлять контроль над владною вертикаллю підлягає відновленню вертикаль інтелектуальна, – від поважних наукових викладів, «із формулами та графіками» до популярних блогів і чатів, – центрована довкола проблеми відродження й розбудови українського суспільства, свого роду Відкрита Академія Українських Наук. Її продукцією має стати ідеологія, а відтак стратегія розбудови нації – реальна, з урахуванням всіх обставин її поточного буття, включно з найбільш невтішними, як-от: слабка економіка, демографічно-еміграційний колапс, моральна деградація, регіональна «різнобарвність» та історична орієнтованість низки регіонів на «русский мир» тощо.

І вже під цю стратегію має НАРЕШТІ розпочатися розбудова справжніх, розрахованих на довготривалу перспективу політичних партій, спроможних замінити «іменні» партії-одноденки, «на коліні» сколочені під конкретних осіб напередодні чергових виборів – правдиві злоякісні пухлини на політичному тілі нації. Це вони уможливили прихід до офісу на Банковій такої «кухарки», яка не могла наснитися навіть Леніну з його маячнею про кухарку на чолі держави! Бо створена «за оголошеннями» політсила чинного «гаранта» є лише апофеозом «традиційного» українського партотворення, механізми якого, спотворені від самих початків, донині однаково влаштовували як про-, так само й антиукраїнські сили.

Тепер про ще одну, без перебільшення ключову й традиційно забуту ланку процесу національної реабілітації. Соціальні ліфти! Смертельну боротьбу за Україну виграє та сила, яка в свідомості українців буде асоціюватися з ефективною дією цих надважливих механізмів.

Тільки два приклади… Наприкінці 40-х рр. ХХ ст. уряд США на прохання щойно розгромленої та окупованої Японії прийняв на навчання в найпрестижніших вишах Америки кількасот талановитих студентів з цієї країни. Існувало серйозне побоювання, що потім ті банально не захочуть повертатися в понищену та розорену країну, але, допоки юні таланти гризли «граніт науки», японські урядовці ретельно виконували своє «домашнє завдання»... Кожному успішному випускникові заморських прінстонів і гарвардів було запропоновано на вибір кілька варіантів працевлаштування з повноваженнями та окладами, гідними здобутих ними дипломів! Майже всі повернулися додому, завзято взялися до праці й за кілька років світ почав говорити про японське економічне «диво»… Зауважте найдивовижніше в цьому «диві»: всі змінювані уряди країни однаково дбали про продовження та успішне завершення цієї інвестиції в людський капітал!

І другий приклад. Україна дала сучасному світові плеяду видатних танцівників, які всі працюють за її межами. До часу єдиним винятком з цього правила був Денис Матвієнко, який, заживши світової слави, продовжував танцювати в Київському Театрі ім. Т. Шевченка, де очолював балетну трупу. В 2011-му сам міністр культури урочисто запросив артиста на цю посаду, проте… Навесні 2013-го спалахнув грандіозний скандал: під час турне (!) п. Денис дізнався, що вже не є керівником трупи, ба більше – згідно з «оновленою» редакцією офіційного сайту театру, ніколи ним і не був. Попри заступництво найвідоміших балетних діячів, «культурне» начальство не відступило від наміру віддати цю посаду «своїй» людині. Ображений митець прийняв пропозицію росіян, ставши прем’єром Маріїнського театру, а В. Писарєв, зробивши з цього інциденту власні «висновки не на користь сценічної кар’єри у вітчизняних театрах», нині працює в окупованому Донецьку...

Хіба в Санкт-Петербурзі нема «своїх людей», охочих обійняти престижну посаду в «Маріїнці»? Звісно що є, проте росіянам не звикати поступатися кумівськими розкладами, коли ходить про розбудову імперії… Цей приклад позірно не стосується царини політики, але для України на жаль є типовим – очільники «найпатріотичніших» партій та структур теж розглядають їх як власні вотчини, де проводять кланову політику, відштовхуючи та ламаючи через коліно здібних та небайдужих людей. Частина останніх, засліплені образою, потім «знаходять себе» у лавах їхніх політичних та ідейних візаві.

Ворогам України, підпертим безмежними ресурсами найбільшої в світі імперії загалом неважко створювати соціальні ліфти, проте, як показує перший приклад, щире бажання зробити щось позитивне спроможне компенсувати навіть очевидний брак ресурсів, тим більше що вкладення в людський капітал є найефективнішими та найприбутковішими. Мушу повторити очевидну істину: реалізація українського проекту по-справжньому розгорнеться лише тоді, коли не поодинокі романтики, а маси українців почнуть пов’язувати з цим проектом свої особисті плани та сподівання – в тому числі кар’єрні, меркантильні тощо.

Наступною, вкрай болючою для українців проблемою є статки можновладців. У цій царині повною мірою даються взнаки всі комплекси нації бідної, від століть упослідженої, активна частина якої часто позбавлена можливості ефективно самореалізуватися на рідному ґрунті. Українці традиційно йдуть у владу, щоб там збагатитися, «сповна» використавши вікно можливостей, яке щомиті може закритися, а маса «непривладних» заховує до «жирних котів» відчужено-роздратоване ставлення, яким украй легко маніпулювати.

Тут маємо непросту до поконання проблему. Компетентний, спроможний здійснювати грамотні реформи і стійкий до корупційних спокус посадовець справді потребує оплати, непорівняної з доходами пересічного українця, але, отримавши відповідний оклад із численними «доплатами за шкідливість», швидко «бронзовіє», втрачає зв’язок із реаліями життя простих людей, про що свідчать, зокрема, потоки «перлів» чиновницької красномовності на кшталт недавньої заяви нардепки-«слугині» про потребу стерилізації соціально упосліджених українців та «низькоякісних» дітей, яких ті приводять на світ.

Це видається замкненим колом, проте такого кола великою мірою уникли поляки, чехи, словаки, прибалти та інші колишні співв’язні українців по «соцтабору». Тому не лише політичним потугам, а й неполітичним рухам проукраїнського спрямування можна порадити просту річ: узяти за взірець поведінку політичного класу якої-небудь з названих країн – причому як у тому, що стосується стилістики публічних висловлювань та зовнішніх аксесуарів (тут не зайвими будуть навіть спеціальні курси), так і в царині доходів, способу життя, публічної та фахової активності. Певний час звіряти кожний свій крок із таким взірцем: коли не годен сам винайти щось мудре – банально наслідуй поведінку мудріших за себе! (Угорський друг автора, до речі, щиро дивувався, чому українці так не роблять.)

Меті відновлення когезії між різними суспільними станами може продуктивно прислужитися розбудова громадських організацій за принципом зворотної соціальної ієрархії. Адже в Україні мешканці Конче-Заспи й якого-небудь «спального» мікрорайону практикують цілком відмінні способи життя й ніде не перетинаються навзаєм; цінності, спосіб мислення протилежної сторони й тим більше – уявлення про приналежність обох сторін до єдиної нації для них є майже недоступними. Натомість «елітарії» про- та антиукраїнського таборів на диво легко знаходять спільну мову… Між тим у литовському Стрілецькому союзі (Lietuvos šaulių sąjunga) та естонській Унії Оборони (Kaitseliit) соціальні поділи не мають жодного значення. Члени цих високопрестижних організацій, від сантехніка до міністра, від студента до «крутого» бізнесовця, вдягають однакові однострої й, під дощем чи в мороз, спільно вправляються в умінні чинити збройний опір імовірному противникові під орудою професійних НАТОвських офіцерів та інструкторів. Вас не дивує те, що в Україні на 6-му році війни схожі структури практично відсутні^***?

^*** Екс-віце-спікер ВРУ Р. Кошулинський розповідав, як прості мешканці Донбасу здивовано розпізнавали персонажа, добре знаного їм з телетрансляцій із сесійної зали ВРУ в запиленій польовій формі артилерійського офіцера й який приголомшливий вплив справляло це на їхню свідомість. На жаль, для колег п. Руслана по депутатству поява на передовій була хіба що рекламним трюком, а переважна їх більшість загалом віддає перевагу Мальдівам…

Мусимо визнати, що частина суспільства в своїх політичних уподобаннях банально йде за сильнішою стороною. Отже треба бути сильнішими, але ще важливіше – вміти виглядати такими. Допоки при владі були патріотичні сили, Кремль диверсіями в тилу, інформаційним «бєспрєдєлом», вбивствами А. Окуєвої та П. Шеремета, «спецоперацією Савченко» тощо невтомно й доволі успішно демонстрував, хто насправді «править бал» в Україні. Натомість П. Порошенко потішив лише цитуванням Лі Куан Ю щодо «посадки» трьох найближчих друзів, як запоруки здобуття народної довіри – жодним (???) резонансним судовим вироком цей багатообіцяючий аванс так і не був підтверджений… Навіть у теперішній ситуації, коли проукраїнські сили змушені діяти «від оборони», їх акції могли б істотно зрости у випадку демонстрації ними своєї ідеологічної спроможності й наявності штабу спротиву, здатного ефективно координувати дії окремих загонів.

Свого часу автор у розмовах із різного рівня представниками проукраїнського табору не раз торкався теми слабкого розуміння їхніх ідей пересічними українцями та потреби щось робити, аби долати це нерозуміння. Й виніс із таких бесід одне дуже прикре та болюче враження: всі співрозмовники процес наближення до рівня простого українця розуміли лише як примітивізацію, опошлення, вживання обсценної лексики, роздачу «халявної» гречки тощо. Але ж це неправда! Так, «мистецькі» продукти на кшталт «Шоу довгоносиків», реприз Вєрки Сердючки, серіалу «Слуга народу», розраховані на «дуже пересічного» обивателя, мають найширшу аудиторію. Але, приміром, безсмертні стрічки «Ирония судьбы, или С лёгким паром!» або «В бой идут одни старики» також не були творами елітарного мистецтва! Вони теж зверталися до найширшої аудиторії – але до кращих її почуттів, світліших і шляхетніших рецепторів. Спробуйте, трясця, й ви до них звернутися!!!

…В 1918 р. К. Г. Маннергайм, придушивши комуністичний заколот у Фінляндії, застановився над тим, чому так багато фінів виступили проти власної країни. Протягом наступних двох десятиліть його політика на високих посадах у новоствореній і доволі ще бідній державі була підпорядкована єдиній меті: зробити так, щоб у майбутній війні за незалежність кожний фін мав що захищати. «Зимова війна» 1939-40 рр. стала тріумфом цієї політики – навіть фінські комуністи встали на захист своєї батьківщини, а совєтська пропаганда повсюдно зустрічала лише глузливу відповідь: «Нєт, Молотофф!». «Фінський народ має здоровий стержень і на нього чекає погідне майбуття» – напише згодом старий маршал у своїх мемуарах. Мав змогу це написати, бо шукав і плекав саме той здоровий стержень, а не гниле москвофільство чи аристократичні привілеї свого стану.