29 червня президент РФ Владмір Путін підписав Указ «О призыве граждан Российской Федерации, пребывающих в запасе, на военные сборы в 2020 году». У документі зазначено, що збори відбуватимуться в Збройних Силах РФ, військах національної гвардії РФ, органах державної охорони й органах федеральної служби безпеки. Насторожує, що в тексті указу відсутні терміни проходження військових зборів. Чи не йдеться про приховану мобілізацію?

Наприкінці вересня почнеться активна фаза стратегічних командно-штабних навчань збройних сил РФ «Кавказ-2020». Не можна виключати, що Путін зважиться віддати військовим наказ не лише про блокування українських портів на Чорному морі, але й про застосування мілітарної сили з метою пробивання сухопутного коридору в Крим.

«Станом на сьогодні поблизу кордону з Україною вже створено три міжвидових угруповання, які здатні без оголошення мобілізації та при мінімальних підготовчих заходах проводити раптові наступальні дії на території України», – заявив 2 липня начальник Головного управління міжнародного співробітництва і верифікації ЗСУ генерал-лейтенант Леонід Голопатюк під час онлайн-засідання Форуму безпекового співробітництва ОБСЄ.

США готуються до президентських виборів і Росія намагатиметься це використати в своїх інтересах. Вона максимально активно розхитуватиме українське суспільство на тлі загострення соціально-економічних проблем та ймовірної другої хвилі короновірусу.

Як мав би діяти Володимир Зеленський? На наш погляд, йому принаймні треба звернутись до американського лідера з проханням надати для України статус основного союзника США. Це можна було зробити й раніше, напередодні Мюнхенської конференції з безпеки 14 лютого. Однак такий шанс було втрачено попри нагадування українських дипломатів, науковців і військових.

Засліплені боротьбою за владу, українські політики впродовж трьох останніх десятиліть не дослухались до застережень, попереджень і передбачень фахівців. Не зважають на розумні поради й «слуги народу», своїми діями й вчинками раз у раз підтверджуюи правильність ефекту Даннінга-Крюґера, згідно якого невігласи, недостатньо кваліфіковані люди не розуміють своєї некомпетентності.

До кого апелювати? Можливо, є сенс згадати ретроспективно думки й висновки фахівців, які лунали в останнє десятиліття щодо причин реальних загроз Українській державі, на які треба було зважати?

Начальник артозброєння мого полку любив повторювати: професіонал відрізняється від непрофесіонала загостреним відчуттям небезпеки. Така властивість, втім, притаманна не лише військовим і розвідникам, але й добірним фахівцям – з числа політологів, футурологів, публіцистів, учених, журналістів-аналітиків.

Ось лише кілька прикладів слушності спостережень мого начальника артозброєння. На початку 2008 року доктор хімічних наук Октавіан Ксенжек зібрав своєрідний анамнез життя України, стисло виклавши фактів і обставин історії хвороби країни, намагаючись встановити можливі причини виникнення хвороби і поставити правильний діагноз. Автор не лише зафіксував численні факти виявів хвороби, але й глибоке розуміння їх причин – корупції, аморальності, захланності, не фаховості тощо: «Україна важко хвора. Вона терпить від цілого спектра недуг різної природи: генетичних, психічних, соматичних. Явний імунодефіцит відносно реліктів комуністичної ідеології і досить бурхливої активності її нинішніх носіїв, шизофренічний стан національної свідомості, її роздвоєння у фундаментальних питаннях, від яких залежить саме існування України, таких, наприклад, як ставлення до колишньої метрополії, мовна проблема і т.д. Нарешті, Україна просто фізично вимирає – за відносною швидкістю скорочення населення вона обігнала всі країни світу. Не виключений летальний результат, якщо не відразу, то трохи згодом, – зникнення України як держави з політичної карти світу або ж асиміляція її колишньою метрополією, що реінкарнується як імперія, у вигляді формально «самостійної» окраїни. Виникає дуже неприємне відчуття: країна невідворотно наближається до розвилки, на якій їй належить зробити необоротний вибір грядущого шляху, і дуже великою є вірогідність, що і цього разу він виявиться найгіршим з можливих, як бувало і раніше».

Учений так пояснює причину захворювання держави: «Не маючи власної стратегії, Україна всі роки незалежності діяла, в основому, за принципом «як би зробити все по-новому, щоб залишилося все по-старому»… Отримавши формальну незалежність, ми, по суті, не знаємо, для чого вона нам потрібна. І справді не знаємо, бо немає у нас історичного досвіду самостійного існування, немає національної стратегії, немає певних орієнтирів, навіть тк звана «національна ідея», яка хоч якось би консолідувала би країну, так і не викристалізалася»

Октавіан Ксенжек цитує видатного українського історика і соціолога В’ячеслава Липинського, який визначив українську націю як таку, що не має «державницького інстинкту». Відтак доходить висновку: «Насправді, брак інстинкту – це вже природжений генетичний дефект. Якщо інстинкту немає, то він вже не з’явиться; не варто навіть і претендувати на те, на що ти є органічно нездатний – тільки знеславишся».

Невеличкий простір для оптимізму автор усе ж залишив. Мовляв, є деяка надія вийти з цього складного становища, «але за умови, що нація докладе величезних, незвичних для неї зусиль, щоб нарешті навчитись чітко розуміти дійсний і навіть прихований сенс всього того, що робиться в її країні, і діяти відповідно».

Зусиль і жертв Майдану та шестилітньої війни, виходить, недостатньо?

Чого бракує?

У квітні 2005 року в щорічному посланні Федеральним зборам Російської Федерації Владімір Путін різко кинув: «Насамперед треба визнати, і я про це говорив раніше, що розвал Совєтського Союзу був найбільшою геополітичною катастрофою сторіччя. А для російського народу це стало справжньою драмою. Десятки мільйонів наших громадян і співвітчизників опинилися за межами Російської Федерації».

Як зреагували українські політики на цю неприховану погрозу? А ніяк. Відтак через три роки, 1 вересня 2008-го, відомий російський журналіст СергійДоренко, радіоведучий «Эха Москвы» почав просторікувати про можливість війни з Україною: «Мне горько об этом говорить, но Украина – и в самом деле теперь задача номер один. Даже важнее Грузии. <…> Мы необязательно должны готовить вторжение в Украину – слишком просто. Думаю, надо активизировать работу по изучению противоречий в украинском обществе и в украинских элитах. <…> Впрочем, не должно быть ни малейших заблуждений на счет того, что жесткие действия НАТО по интеграции Украины в «Восточную Америку» найдут абсолютно жесткий ответ. Почему бы и не военный?».

На провокаційний пасаж російського пропагандиста найперш зреагував не політик, а директор Інституту Росії (Україна) Василь Лаптійчук: «На місці Президента я б готував армію до воєнного конфлікту з Росією. Тема ворожнечі між Росією й Україною поки що – вічна. Вона триватиме аж до створення таких умов, за яких агресор, посягнувши на Україну, неминуче зазнає поразки. У російському Генштабі вже є детальні карти всіх військових об’єктів в Україні, котрі підлягають знищенню в перші ж години конфлікту, є плани окупації регіонів та блокування й знищення українських військових частин. Є можливість перекрити наш ефір і заповнити його російським мовленням. Власне, на наших очах відгодовуються штатні й позаштатні зрадники з числа громадян України. У Кремлі вже готові зразки відповідних заяв про «захист російських громадян» для Заходу. Україні слід звернутися до ядерних гарантів нашої безпеки за Будапештським меморандумом. І слід мати на увазі: Росія ніколи не виконує міжнародних договорів, якщо їй це невигідно. А вигідно їй, як правило, те, що порушує права інших. Не існує договору, який би міг стримати РФ в реалізації її національних інтересів. Тож не слід боятися виходу РФ з якогось «великого» договору. Вона й так вийде з нього за день до воєнного нападу. Просто треба бути готовим захистити від агресора власну територію. Будь-які договори з РФ можуть ввести потенційну жертву лише в оману».

Не втратили актуальності й інші спостереження Василя Лаптійчука, датовані вереснем 2008-го: «Кожен наш співвітчизник, котрий вважає себе громадянином саме України і є небайдужим до її стану зовнішньої безпеки, не може не бачити як – на макрорівні – росіяни використовують деякі наші політичні сили для досягнення власних національних інтересів в Україні, котрі, як правило, є шкідливими або й небезпечними чи навіть руйнівними для нашої державності. Росіяни ще більші бюрократи, ніж ми. І ще більше схильні до корупції. І працюють, не «опускаючись» до делікатності у відносинах із продажними українцями – вони їх, по суті, традиційно зневажають. Тому й використовують цих новочасних наймитів грубо й публічно. А використовуючи, вони «палять» їх поодинці й цілими партіями.

Наша правдива історія є загрозою для національного мислення росіян. Сама наша наявність для них є загрозою. Ми є з 1997 року «зовнішньополітичним пріоритетом №1» у РФ. Саме наше існування є головним «протиріччям» у ставленні Росії до України. Таким чином, якщо бути прагматиком і реалістом, а не боязливо хапатися за облудні стереотипи радянського минулого, то сьогодні Російська Федерація з дивовижною послідовністю й наполегливістю створює собі нішу «історичного ворога» – України».

Здавалось би, що якщо вчасно попереджений, то, значить, озброєний. Але не в українських реаліях.

2007 року народний депутат України Михайло Сирота відзначив, що «українське суспільство практично майже втратило контроль над власним інформаційним простором. Це привело до тотальної дезорганізації суспільної свідомості, до реальної втрати духовних і культурних орієнтирів нації, до глибокої депресії, зневіри, втрати відчуття реальності в більшості наших людей. Створились ідеальні умови для маніпулювання свідомістю громадян, особливо у сфері формування представницьких виборних органів державної влади.… Величезний потік інформації, що вривається в свідомість людини, робить її нездатною до ґрунтовного осмислення подій – її психіка стає готовою до проведення маніпуляцій, <….> підривається основа формування широкого систематизованого світогляду, на зміну йому приходить сурогатна мозаїка несистематизованих знань, <…> при такому способі отримання основного масиву інформації людина поступово втрачає системне критичне мислення, замінюючи його шаблонними стереотипами».

Нині більш ніж актуально звучать думки Рея Бредбері, висловлені знаменитим письменником-фантастом у романі-застереженні «451⁰ за Фаренгайтом». Цитуємо: «Термін навчання в школах скорочується, дисципліна знижується, філософія, історія, мови скасовуються, англійській мові (читай: українській. – О. Р.) й правопису приділяється дедалі менше уваги, зрештою, про них майже зовсім забувають. <…> Напихайте людям голови інформацією, яку не можна перетравити; захаращуйте їх нічого не вартими «фактами», аби вони переситилася, аби відчували себе «чудово поінформованими».

На цю загрозу ще в березні 2008 року звертав увагу директор Інституту зовнішньої політики Григорій Перепелиця: «Оскільки в Україні діють демократичні механізми, то Росії досить закупити кілька українських телеканалів і змінювати редакційну політику. Змінюючи політику провідних українських ЗМІ, можна змінювати свідомість, яка буде віддзеркалювати інтереси чужої країни».

Як у воду дивився доктор політичних наук, капітан першого рангу в запасі Григорій Перепелиця. Бо цьогоріч, у червні, політичний експерт і юрист Юрій Шуліпа констатував: «Олигарх и депутат Верховной Рады В. Медведчук через свою группу, решил информационную геополитическую задачу своего куратора Путина, обеспечив информационное преимущество России в украинском информационном пространстве. Отныне основной сегмент украинского телемедиапространства де-факто контролируется Кремлем и поддерживается, в том числе за счет средств, поступающих в Украину через офшорные компании-прокладки с территории России страны-агрессора и оккупанта».

Інакше кажучи, в українському медіапросторі Кремль упродовж 2018-2020 рр. здобув інформаційну перемогу. До неї Московія йшла не одне десятиліття. Попри застереження й попередження українських фахівців-патріотів.

Дивуватись немає чого. З моменту проголошення незалежності України національна державна ідеологія продовжує перебувати на маргінесі зацікавлень її владних інституцій. «Зелена» влада продовжує ігнорувати один з критичних факторів збереження української державності – існування «п’ятої колони» в системі українських ЗМІ, в органах влади, громадських об’єднаннях і політичних партіях. Відтак інформаційна експансія РФ триває, спираючись на проросійські настрої частини населення східних регіонів України через відсутність різкого мовного бар’єру, через так звану «совковість» багатьох громадян обох країн, відлуння спільного історичного минулого, розгалужену мережу родинних контактів тощо.

Експертна група фахівців
під егідою Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» за підтримки Міжнародного Фонду «Відродженння» в аналітичному дослідженні «Російський спрут у дії. Кейс «Україна», здійсненому в рамках проекту «Російський лобізм в Україні в контексті виборів 2019 року…», особливу увагу звернула на інформаційні спецоперації з використанням ЗМІ: «На сьомому році гібридної агресії РФ проти України вже цілком очевидно, що її інформаційна складова не менш небезпечна для майбутнього нашої країни, ніж російські танки. Інформаційні атаки не забирають життя, але отруюють розум громадян і деформують суспільну думку. З боку РФ спостерігається ведення широкомасштабної інформаційної кампанії, спрямованої на встановлення (відновлення) контролю над Україною, утримання її в зоні свого впливу, дисперсію української державності та запобігання у такий спосіб фактичній ліквідації російського імперського проєкту».

У вересні 2012 року під час засідання круглого столу книжкового «Форуму видавців у Львові» я звертав в увагу присутніх, що інформаційне протистояння з боку сусідньої Росії набуло системного характеру, що РФ приділяє надзвичайну увагу ідеологічним розробкам, а інформаційна війну, яку Кремль веде проти Української держави, є найсуттєвішим віддзеркалюванням цих розробок. Нагадав, що у вересні-жовтні 2008-го, по завершенню російсько-грузинської війни, на українських телеканалах спостерігалась справжня навала російських і совєтських телесеріалів, які експлуатували воєнні і повоєнні сюжети: «У червні 41-го», «Врятуйте наші душі», «Полювання на Берію», «Ліквідація», «Щит і меч», «А зорі тут тихі» тощо. А ще численні російські міліцейські серіали, які демонструвались в цей же період.

У «Новій Білій книзі про інтернет-операції ГУ ГШ ЗС Російської Федерації», що побачила світ 2019 року в США, прояснено, як саме російська розвідка сіяла і продовжує сіяти зневіру серед громадян України, намагаючись повалити владу Майдану. Експерти констатують: «Перша тактика, – поширення дезінформації, – це добре відома російська тактика ведення інформаційної війни, частина серії механізмів впливу, що називається «активними заходами» [актівниє мєропріятія]. Операції впливу в наборі даних ГУ значною мірою відповідають встановленій тактичній схемі, відомій як відмивання інформації, в межах якої історія створюється або насаджується, а потім легітимізується».

Влітку 2013 року Михайло Слабошпицький, відомий письменник, лауреат Шевченківської премії стривожено написав: «Інформаційний простір України майже цілковито здано Росії. Шкода від цього для державного й національного будівництва така, що її просто важко й виміряти. На телебаченні все розглядається через російську оптику. Завдяки цьому відкриваються широкі можливості для маніпуляції свідомістю населення України. На нашому телебаченні демонструються нескінченні кіносеріали про так звану Велику Вітчизняну війну, пронизані духом радянського шовінізму й мілітаризму. В цій кінопродукції, хоч її й датовано нашими днями, відчувається нафталінний дух совдепівської пропаганди. І такими фільмами, і багатьма іншими передачами нас опускають у «совок», реставрація якого відбувається однаково прискорено і в освіті, і в усьому тому, що претендує називатися культурою та мистецтвом» «Суспільство активізується проти теледебілізації».

Того ж року Надзвичайний і Повноважний посол України, письменник Юрій Щербак відзначив, що інформаційний простір України на 70–90% віддано совєтсько-російській пропагандистській макулатурі, він перетворився на поле безжальної психологічної війни, що з 2005 року з особливою інтенсивністю ведеться проти незалежної української держави та її народу: «В інформаційному плані Україна сьогодні нагадує окуповану країну. Між тим, забезпечення інформаційної безпеки поряд з безпекою політичною, економічною, військовою, екологічною – прямий обов’язок держави, зафіксований у Конституції України, у десятках законів, доктрин, концепцій та інших документів».

Восени 2013 року керівник Аналітичної групи імені Григорія Сковороди Валерій Кучерук відзначив, що розгортання інформаційної війни проти України позірне, його ніхто «не помічає» – ані спецслужби, ані влада, ані опозиція. Тим часом «протягом кількох останніх місяців проти України розгорнулася справжня інформаційна війна, направлена на дискредитацію перед вирішальним самітом у Вільнюсі – очевидно, не розуміють ані наші спецслужби, ані політики з різних таборів».

Тоді ж Валентин Бадрак, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння акцентував: «Україна з першого дня незалежності була полігоном для інформаційних війн та операцій і залишається таким полігоном сьогодні. Сьогодні маємо наслідки. За соціологічними даними, більша половина росіян переконані, що Крим належить Росії. Це ознака інформаційної операції, а не просто інформація. Основа для такої громадської думки готувалася дуже довго й цілеспрямовано. В Росії поширювалась ідея, що Крим – це не Україна, що Севастополь – це місто російської слави й так далі. Російська сторона працювала на всіх рівнях – науковому, експертному, журналістському… Чому так відбувається? Тому що інформаційний простір України слабший. Із самого початку в Україну було допущено багато російських редакцій, медійних центрів, тобто структур, які можуть виробляти інформацію безпосередньо в Україні і впливати».

У листопаді 2013 року ексочільник СБУ Ігор Смешко висловив думку, що керівництво України не розуміє значення інформаційної політики, а відтак не може адекватно реагувати на інформаційні атаки, що псують імідж країни.

У травні 2014-го я звернувся до влади з риторичними запитаннями: «Чи зважає нинішнє керівництво Української держави на конечну важливість дотримання заходів інформаційної безпеки? Чи беруть до уваги високопосадовці Закони України «Про інформацію», «Про державну таємницю» тощо? Чи знають «професіонали», що опинились біля владного стерна, про існування напрацьованих попередниками указів та постанов, які регулюють конкретні дії чиновників, службовців щодо захисту інформації? Чи знайоме їм таке поняття, як «керування ризиком» – об’єктивна оцінка реальності небезпеки з одного боку і вжиття необхідних контрзаходів з іншого?»

Виразної, чіткої відповіді досі не почув.

У червні 2015 року відомий письменник і публіцист Леонід Капелюшний констатував: «Серед найболючіших втрат сучасної України – не здача Криму. І не окупація Донбасу. Найбільшим нашим лихом є знищення національного інформаційного простору. Найбільшим, бо саме у ньому куються і демократичні засади, і патріотизм, і громадянська свідомість та суспільна мораль, без яких не буде перемоги».

Специфічною формою сучасного інформаційного протистояння є консцієнтальна війна – війна на ураження свідомості, руйнування ідентичності, здатності людини до самоідентифікації, стирання чіткого розмежування «друг-ворог»; руйнування духовних цінностей, уявлень про добро і зло.

Про це три роки тому писав професор Георгій Почепцов, відомий спеціаліст з інформаційних війн. Мовляв, Україна і Росія зіткнулися на полі ідентичності, коли Росія не хоче відпускати Україну зі спільної з нею ідентичності, яка вибудувана в рамках совєтської з невеликим набором національних відхилень.

Тоді ж тему культурної ідентичності порушив й голова Донецької обласної військово-цивільної адміністрації Павло Жебрівський: «Сьогодні українська мова із феномена культури перетворилася на фактор безпеки народу, громадян України. Питання вибору мови спілкування майже прямо корелює із питанням громадянської відповідальності за майбутнє своєї країни».

У червні 2020 року політолог Юрій Шуліпа відзначив: «Информационное оружие является абсолютным лидером среди всех прочих видов вооружений. Цели стратегического врага в этой войне заключаются в подрыве национальных и культурных ценностей, информационной и национальной безопасности Украины, в навязывании синдрома информационной усталости, в усыплении бдительности украинского общества, в его идейном и в идеологическом разоружении и разложении. Конечная цель этой войны – ликвидация Украины как государства и геополитической реальности».

У березні 2017 року директор Інституту української мови НАН України, доктор філологічних наук, професор Павло Гриценко заявив: «Сьогодні триває цілеспрямована ідеологічна війна проти України. Війна, яка розпочалася значно раніше від мілітарної війни на сході України і в Криму. Бо якби вона розпочалася лише зараз, то за короткий час [збройної агресії] не було б тих наслідків, які ми сьогодні маємо».

Учений має рацію, стверджуючи, що ідеологічна війна Росії проти України й справді почалася значно раніше. Так, Євген Месснер, колишній офіцер Генштабу російської імператорської армії, білоемігрант, який став згодом одним зі значних військових теоретиків ХХ століття, у книгах «Заколот – ім’я третьої всесвітньої» (1960), «Всесвітня заколотовійна» (1971) та ін. передбачив гібридний характер воєн ХХІ століття. Його поради фахівцям інформаційної боротьби: «В прежних войнах важным почиталось завоевание территории. Впредь важнейшим будет почитаться завоевание душ во враждующем государстве. Воевать будут не на двухмерной поверхности, как встарь, не в трехмерном пространстве, как было во времена нарождения военной авиации, а в четырёхмерном, где психика воюющих народов является четвёртым измерением… Воевание повстанцами, диверсантами, террористами, саботажниками, пропагандистами примет в будущем огромные размеры…»

Доктрину «заколотовійни», розроблену, взяли на озброєння в сучасній Росії. 2016 року Валерий Герасимов, начальник Генерального штаба Вооруженных Сил РФ, генерал армії зробив важливе уточнення: «В современных конфликтах все чаще акцент используемых методов борьбы смещается в сторону комплексного применения политических, экономических, информационных и других невоенных мер, реализуемых с опорой на военную силу. Это так называемые гибридные методы. Их содержание заключается в достижении политических целей с минимальным вооруженным воздействием на противника. Наиболее действенными асимметричными способами ведения войн становятся фальсификация событий, ограничение деятельности средств массовой информации. Важное значение при этом приобретает массированное, целенаправленное воздействие на сознание граждан государств – объектов агрессии посредством глобальной сети Интернет. Информационные ресурсы стали одним из самых эффективных видов оружия. Широкое их использование позволяет в считаные дни раскачать ситуацию в стране изнутри. <...> Таким образом, непрямые и асимметричные действия и способы ведения гибридных войн позволяют лишить противоборствующую сторону фактического суверенитета без захвата территории государства».

У лютому 2017 року глава Міноборони Росії Сєргєй Шойгу повідомив, що в Збройних силах РФ створені війська інформаційних операцій.

А вже в березні колишній начальник Генштаба Вооруженных сил РФ (2004-2008 гг.) генерал армии Юрий Балуевский відзначив: «Перемога над противником у цій війні може бути набагато важливіша, ніж перемога в класичному воєнному протистоянні, оскільки вона безкровна, а ефект вражаючий, який обезкровлює та паралізує всі органи влади держави-супротивника».

Перший віце-президент НАН України академік В. П. Горбулін погоджується з висновком російського генерала: «Якщо донедавна головною метою війни було знищення противника шляхом збройної боротьби та захоплення його території з метою використання у своїх цілях його промислових, сировинних і трудових ресурсів, то сучасна війна може вестися та досягати своїх цілей і без цього. Дедалі значущими стають економічні, політичні, інформаційні, ідеологічні, психологічні та інші методи її ведення, однак вони є ефективними лише в разі, якщо країна, яка веде таку війну, має достатній економічний і воєнний потенціал».

Чи усвідомлює це українська влада? Чи розуміє вона, що війна за історичну пам’ять між Московією та Україною ніколи не припинялась, що ворожа пропаганда століттями працює, аби тримати під контролем наші культурні, територіальні, економічні кордони,

Гібридна війна з Московією породжує гібридний стан суспільства: обиватель не усвідомлює, що країну чекають нелегкі часи, важкі випробування, що ця війна триватиме доти, доки на мапі світу існуватиме етнічна антисистема з брутально привласненою історією Київської Русі.

«Країна може зазнати поразки внаслідок збройної агресії, але вона неодмінно звільниться і відновить свою незалежність, якщо буде збережена її ідентичність. Проте країна просто зникне, ніколи не відновиться і припинить існування, як незалежна держава, якщо її народ втратить ідентичність внаслідок гуманітарної агресії. Гуманітарна агресія в свою чергу має чотири складники. Це – перше, мовно-культурна війна, яку Росія з давніх-давен і повсякчас веде проти України, друге, інформаційно-пропагандистська війна, третє, війна проти української історичної пам’яті і, четверте, конфесійна війна» (Володимир Василенко, дипломат).

Українці мають позбутися будь-яких ілюзій щодо можливостей домовитися мирним шляхом з країною-агресором. Маємо нарешті втямити, що правду треба вміти захищати усіма доступними методами, прийомами і засобами. Жодних поступок ворогові з боку України не повинно бути. Для нас єдиний спосіб припинення війни – це перемога над Росією. Сумнівна тактика української влади «зберегти Путіну обличчя» може обернутись капітуляцією. На жаль, суспільство надто часто ведеться на брутальну хупцу політиків.

Антидержавні сили почали дедалі інтенсивніше нав’язувати українцям провокаційний діалог щодо визначення нової ідентичності, яка враховуватиме думки й погляди передусім Московії. Насторожує, що шоста річниця розстрілів на Майдані почалася масованою інформаційною кампанією з дискредитації Революції Гідності та Героїв Небесної Сотні, скандальними судовими фарсами.

Авторитетна позапартійна «Ініціативна група «1 грудня» у своєму зверненні «Час приймати відповідальні рішення» 7 травня 2020 року чітко вказала: «... слід рішуче відсторонити від керма тих, хто вже не раз засвідчив свою заангажованість у підривних планах Кремля чи ставив свої егоїстичні інтереси вище понад інтереси держави. Зокрема, Президентові України слід усвідомити, що його ймовірний вибір на користь антимайданного кадрового «резерву», який прагне реваншу, не порятують ні його, ні країну».

Слід пам’ятати про «May Day» для України.