«Проблема історії українського націоналістичного руху на сучасному етапі є однією з найбільш політизованих та обговорюваних у суспільстві й наукових колах. Потрібно пам’ятати, що український націоналізм мав історичне загальноєвропейське коріння, адже виник унаслідок поразки визвольних змагань українського народу (Української національно-демократичної революції. – Авт.) 1917–1921 рр., як намагання в іншій підпільній військово-революційній діяльності продовжити боротьбу з окупантом й підготувати ґрунт для відкритого всенародного повстання. Саме в складних умовах європейської історії 20–30-х рр. XX ст., особливо популярними ставали праворадикальні рухи, що обстоювали необхідність здійснення докорінних суспільних та політичних змін рішучими, кардинальними методами дій, відкидали ліберально-демократичний стиль керівництва державою, пропагували ідею «природної спільноти» як виразу єдності держави та суспільства, якій мають бути підпорядковані індивідуальні та групові інтереси, а також сповідували етноцентризм та націоналізм. Однак потрібно пам’ятати, відмінність українського націоналізму полягає у тому, що він був визвольним рухом бездержавної нації» [1].

На початку грудня 1919 р. армія УНР опинилась у т. зв. «трикутнику смерті» – оточена росіянами-білогвардійцями, поляками та росіянами-більшовиками. «Є підстави вважати, що саме в ці дні у Є. Коновальця з’явилась думка створити новий військово-політичний центр для ведення подальшої національно-визвольної боротьби. Імовірно, цю ідею породило саме враження від військової та політичної катастрофи державних центрів УНР і ЗУНР та від їхньої нездатності самостійно оборонити незалежну Україну – без кабальних угод з поляками чи росіянами» [2]. Cаме в ті дні Стрілецьку раду було фактично реорганізовано й перетворено з дорадчого органу при командирові Січових Стрільців (далі – СС) на таємну військо-вореволюційну організацію, готову за будь-яких обставин продовжувати національно-визвольну боротьбу. Очевидно, невипадково на останніх зборах Стрілецької ради полковник Є. Коновалець закликав за всяку ціну зберігати військові сили і переходити до нелегальних методів боротьби [3].

Автор численних праць з історії УВО та ОУН З. Книш дійшов висновку про вирішальний вплив старшин СС і полковника Є. Коновальця на формування в кінці липня – серпні 1920 р. УВО як нової організації, що прийшла на заміну ліквідованій у липні 1920 р. Стрілецькій Раді [4].

Після ліквідації Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) і завершення російсько-польської війни, східногалицькі та західноволинські землі увійшли до складу Другої Речі Посполитої. Першим кроком польської влади на окупованих територіях стало залякування українського населення. З цією метою використовувались грабунки, моральні й фізичні знущання [5]. «Нелюдські умови були створені у таборах для полонених та інтернованих вояків Української галицької армії та Війська УНР. Так, у таборі Ялівець біля Львова українські військовополонені піддавались систематичному побиттю, були позбавлені елементарної медичної допомоги. На 400 чол. припадало 150 хворих на тиф. Загалом у концтаборах загинуло кілька тисяч українців» [6].

Січові стрільці не сподівались на справедливе вирішення долі Галичини з боку держав Антанти. На думку членів львівського гуртка СС, край польській окупації міг покласти лише опір населення Галичини. Хоча війна з Польщею вже два роки як закінчилась, охочих продовжувати боротьбу з польською окупацією не бракувало. Найбільш національно свідомим елементом серед галицького населення були колишні старшини й вояки УГА. «Недавні старшини, підстаршини й стрільці почували себе ще зв’язаними військовою дисципліною, а передусім братерством зброї, а дійсність під польським безоглядним режимом ставала щораз болючішою для тих, що ще так недавно були вояками вільної української держави й наявно бачили різницю між свободою у власній державі і поневоленням», – згадував сучасник [7].

Значну частину вояцтва становила молодь. Вона, з притаманним лише їй віковим максималізмом, не збиралася миритися з окупацією і була готова до подальшої боротьби. Думки про продовження збройного спротиву походили виключно з вояцького середовища – галицькі політичні партії, виховані в школі австрійського парламентаризму, у боротьбі з польською владою лише на парламентаризм і покладались. Жодне з політичних угруповань не виявляло наміру організовувати відкриті акти непокори польській адміністрації. Еміграційний уряд ЗУНР узагалі пов’язував надії на успіх лише з дипломатичною діяльністю своїх представників на міжнародній арені, відтак ставлячи справу визволення Галичини в залежність від ситуації за кордоном. Отже, як не парадоксально, але, попри антипольські настрої значної частини населення Галичини, очолити боротьбу проти окупації фактично не було кому [8].

14 березня 1923 р. (з ініціативи фашистського уряду Італії) Рада послів Франції, Італії, Англії і Японії, розтоптавши право українського народу на самовизначення, ухвалила рішення про передачу Галичини Польщі [9].

Тепер будь-який протестний вияв українців польські власті могли кваліфікувати як державну зраду. Замість того, щоб прихилити українців до себе, переконливо демонструючи їм демократичні переваги, польський уряд застосовував постійні репресії. Мав цілковиту рацію відомий український історик і політолог І. Лисяк-Рудницький, охарактеризувавши політику міжвоєнної Польщі щодо українців словами Талейрана: «Це гірше, ніж злочин, це дурість» [10].

Польська політика національного гноблення викликала серед населення Західної України серйозний спротив. Найрадикальнішим противником існуючого режиму виступила утворена влітку 1920 р. Українська військова організація на чолі з полковником Є. Коновальцем. У першому офіційному документі організації пролунав клич: «Ми не переможені! Війна не скінчена! Ми, Українська Військова Організація, продовжуємо її. Програна в Києві й Львові – це не кінець, це тільки епізод, лише одна з невдач на шляху Української Національної Революції. Перемога перед нами» [11].

Уперше передумови, процес та обставини становлення УВО дослідив у своїй праці один із провідних ідеологів українського націоналізму В. Мартинець. Автор висвітлив передумови та обставини створення УВО, зазначивши, що вона проектувалась не як галицька, а як всеукраїнська організація, зважаючи на те, що в Києві восени 1920 р. було створено Центральний Революційний Комітет на чолі з І. Андрухом [12].

Визначаючи цілі новоствореної УВО, В. Мартинець зауважив, що тактика й методи її боротьби були «найбільш зближені до тактики й методів організації ірландських сінфайнерів».

Створення УВО визначила потреба зберегти організовані форми боротьби, щоб мати можливість у відповідний момент відновити існування військової формації та щоб зберегти військові кадри для продовження визвольної боротьби. На думку одного з найавторитетніших знавців у цьому питанні П. Мірчука, саме з метою продовження боротьби на українських землях в умовах довготривалого періоду ворожої окупації полковник Є. Коновалець запропонував проєкт створення окремої підпільної військової організації і збройного підпілля [13].

Він вважав, що від початку створення, саме завдяки полковнику Є. Коновальцю, УВО стояла на позиціях українського націоналізму, однак через його відхід від керма організації на деякий час (1923 – 1924 рр.), перетворилась на «організацію військово-бойового характеру без чітко визначеного ідеологічно-політичного обличчя», і лише з його поверненням УВО зазнала ідейної реорганізації й розпочала активну співпрацю з українськими молодіжними націоналістичними організаціями.

Поразка національно-визвольних змагань для багатьох українських політиків стала шоком, який вони так і не зуміли подолати, перетворившись на еміграційних діячів, натомість для полковника Є. Коновальця поразка, навпаки, стала поштовхом. Поява УВО, яка під гаслом «війна не закінчилась» продовжила боротьбу, засвідчила, що рух за незалежність вийшов на новий етап свого розвитку, подолав кризу поразки [14].

Історик Б. Галайко зазначає, що члени Стрілецької Ради, які прибули до Львова 1920 р. (Я. Чиж, М. Матчак, В. Кучабський), застали вже достатньо добрий ґрунт у формі осередків самоорганізації колишніх військових-українців та таємних військових організацій, що лише починали зароджуватись (приміром, осередок старшин УГА на чолі з Ю. Головінським, «Воля»), і власне саме вони, за допомоги активніших та впливовіших галичан (О. Навроцький, Д. Паліїв, В. Целевич, Ю. Полянський та ін.), зуміли сконсолідувати весь рух опору та об’єднати в одній структурі, що згодом стала відомою як УВО. Історик наголосив, що УВО виникла в Галичині 1920 р. як певний «новий» проєкт, який зумів об’єднати військових та цивільних різних політичних поглядів та переконань задля єдиної мети, а полковник Є. Коновалець у вдалий момент зрозумів перспективи формації нового зразка й, очоливши її, надав їй нового поштовху в роботі, прищепив соборницьку ідею, намагався розширити діяльність організації на територію усіх українських земель і таким чином продовжив боротьбу за здобуття української державності [15].

Уряд ЗУНР не мав ніякого впливу на це рішення, оскільки на той час перебував у конфлікті зі Стрілецькою Радою, а сама УВО ніколи не була підлеглою йому [16].

Каталізатором процесу творення УВО були Січові стрільці, колишні вояки зі складу СС Київського формування та УГА, причому перші виступили ініціаторами створення підпільної мережі і на заході, і на сході України, а другі стали кадровою основою організації в Галичині. Полковник Є. Коновалець стояв безпосередньо біля ідеологічних та організаційних витоків УВО, завдяки цьому 1921 р. не виявилося серйозної альтернативи його кандидатурі на пост керівника УВО [17].

Початок УВО дали три осередки військових-українців: перший центр виник у таборах інтернованих у Чехословаччині, другий – організував О. Навроцький у Львові зі старшин УГА та Січових стрільців, третій осередок очолював Ю. Головінський (входили О. Сеник, І. Паславський, І. Ришавий, Ф. Яцура, Хархаліс, І. Грицак) [18].

Військовики бачили себе окремою дієвою силою, січове керівництво, зважуючи обставини і розраховуючи на свої можливості, розглядало власну структуру як реальний чинник у боротьбі за відновлення української державності [19].

Назва «УВО» з’явилася після 1924 р. Завдяки зусиллям полковника Є. Коновальця УВО помітно активізувала український національно-визвольний рух, зробила його більш динамічним і радикальним. Він виявив себе гнучким політиком, здатним миттєво зреагувати на зміни в зовнішньополітичній і внутрішній ситуації в Україні, пристосувати до цього форми і методи боротьби УВО [20].

УВО стала першоосновою націоналістичного руху і своєю діяльністю сформувала основні цілі та форми боротьби, які реалізовувала в майбутньому Організація українських націоналістів (далі – ОУН) [21].

Зі свого боку саме ОУН народила безпрецедентне явище – Українську повстанську армію (далі – УПА). УПА – це не тільки героїчно-символічна довготривала боротьба проти тоталітарного режиму, а й (про що мало хто знає) значні політичні та гуманітарні здобутки. Адже на заході України 1947 року не знали голоду, який був організований штучно на всій іншій території України, бо влада не наважилася організувати голод у ситуації, коли в лісах активно діяли українські партизани зі складу УПА. А згодом, після смерті Сталіна, саме боротьба українських націоналістів і УПА, як свідчать документи ЦК КПРС від 1953 року, спричинила істотне пом’якшення колгоспного ладу по всьому СРСР. І, нарешті, приборкання криміналітету в таборах ГУЛАГу та повстання в них – це теж одна із заслуг ув’язнених у тих таборах полонених вояків УПА.

Та чи змогла б, власне, нинішня Українська держава – за всіх своїх недоліків– бути здатною на антиавторитарну й антиколоніальну революцію, на збройний опір російській агресії, якби не ця організація та започатковані нею традиції безкомпромісної боротьби? [22]

Сучасна українська історіографія здебільшого позитивно оцінює діяльність УВО в національно-визвольному русі українського народу, спрямовану на творення власної національної держави, а її виникнення вважає виявом загальноєвропейських тенденцій [23].

Законом України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті» від 09.04.2015 № 314-VIII визнаються борцями за незалежність члени УНР, ЗУНР, УСС, УВО, ОУН, УПА тощо, а також інших структур та організацій, які вели боротьбу з початку XX століття до 24 серпня 1991 року з метою отримання (відновлення) або захисту незалежності України. Держава визнає той факт, що борці за незалежність України в ХХ столітті зіграли головну роль у відновленні української державності, і така боротьба вважається правомірною. Встановлено, що публічне заперечення факту правомірності боротьби за незалежність України в ХХ столітті є протиправним [24].

Примітки

1. Надурак Н. Творення УВО в українських дослідженнях: історіографічний огляд. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://journals.pu.if.ua/index.php/istgal/article/viewFile/4101/4148

2. Ковальчук М. Біля витоків УВО: військовополітична діяльність Є. Коновальця у 1920–1921рр. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.cdvr.org.ua/sites/default/files/archive/zbirnyk_7.pdf

3. Там само.

4. Книш З. Підґрунтя УВО. Срібна сурма : статті й матеріяли до діяння Української Військової Організації. Торонто: Срібна Сурма, б. р. Зб. 2: Початки УВО в Галичині / зібрав, упорядкував і зредагував З. Книш. С. 9–24.

5. Киричук Ю. Терор і тероризм у Західній Україні // Політичний терор і тероризм в Україні. ХIХ-ХХст. Історичні нариси ⁄Д.В.Архірейський , О.Г.Бажан, Т.В.Бикова та ін. Відповід. Ред. В.А.Смолій.К.:Наук.думка, 2002.С.548.

6. Кривава книга. Передрук видань 1919 та 1921років ⁄ Упорядник Я.Радевич-Винницький. Дрогобич,1994.С.241.

7. Навроцький О. Українська Військова організація. Організаційні початки й створення Начальної Колегії УВО // Голос комбатанта. 1961. Ч. 9 (15). С. 9.

8. Ковальчук М. Біля витоків УВО: військовополітична діяльність Є. Коновальця у 1920–1921рр. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.cdvr.org.ua/sites/default/files/archive/zbirnyk_7.pdf

9. Муссоліні – ініціатор підчинення Східної Галичини Польщі ⁄⁄ Діло.Львів.1925.25 серпня.С.2.

10. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Київ, 1994. Т.1. С.105.

11. Капустянский М. Військова підготовка ОУН // Організація українських Націоналістів: 1929-1954. Париж, 1955. С.116.

12. Мартинець В. Українське підпілля: Від У.В.О. до О.У.Н. : спогади і матеріяли до передісторії та історії українського організованого націоналізму. Вінніпег, 1949. C. 24–25.

13. Мірчук П. Є. Коновалець. (У 20-річчя смерти). Торонто: Ліга визволення України, 1958. C. 73.

14. В’ятрович В. Прецедент Коновальця. Український визвольний рух. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Центр досліджень визвольного руху, 2011. Збірник 16 : До 120-ліття з дня народження Євгена Коновальця. С. 15.

15. Галайко Б. М. Військово-політичне становище на українських землях на початку 1920-х рр. та створення Української військової організації // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Львів: Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2013. № 752: Держава та армія. С. 134.

16. Васькович Г. Євген Коновалець і Євген Петрушевич в 1920–1921 роках. Євген Коновалець та його доба. Мюнхен: Видання фундації ім. Є. Коновальця, 1974.C. 314–315.

17. Дарованець О. Організаційні початки УВО та формування її структури (1920–1922). Український визвольний рух. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Центр досліджень визвольного руху, 2007. Збірник 11. С. 5–60.

18. Шевчук С. Пора сказати правду про наші визвольні змагання добитися волі для Галицької землі. 1918– 1939. Торонто, 1965. 280 с.

19. Кучерук О. Рико Ярий – загадка ОУН. Львів: Піраміда, 2005. C. 36.

20. Збройний чин українських націоналістів 1920–1956. Історико-архівні нариси. Том 1: Від Української Військової Організації до Організації Українських Націоналістів. 1920-1942. 2005. С.31, 41.

21. Надурак Н. Творення УВО в українських дослідженнях: історіографічний огляд. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://journals.pu.if.ua/index.php/istgal/article/viewFile/4101/4148

22. Грабовський С. Карколомна доля українського лицарського ордену. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://m.day.kyiv.ua/uk/article/istoriya-i-ya/bilya-vytokiv-oun

23. Надурак Н. Творення УВО в українських дослідженнях: історіографічний огляд. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://journals.pu.if.ua/index.php/istgal/article/viewFile/4101/4148

24. [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://kodeksy.com.ua/pro_pravovij_status_ta_vshanuvannya_pam_yati_bortsiv_za_nezalezhnist_ukrayini_u_xx_stolitti/download.htm