Сформульоване американським президентом 158 років тому питання нині стоїть перед Україною – на яких умовах налагоджувати стосунки з озброєними колаборантами на території ОРДЛО. Не з «повстанцями», як необачно назвав цих людей Володимир Зеленський, а принаймні як з представниками «збройних формувань окремих районів Донецької та Луганської областей» згідно термінології мінських переговорів.

Питання надскладне. Доходить до парадоксів. Будучи головою парламентського комітету з зовнішньої політики і міжпарламентського співробітництва, нардеп від фракції «Слуга народу» Богдан Яременко на своїй сторінці в Facebook заявив, що «нам нескладно рекомендувати українським делегаціям не вживати термін «збройна агресія РФ проти України» у документах та проектах рішень». Мовляв, «ми готові до компромісів з РФ».

Свого часу Голда Меїр у схожій ситуації висловилася інакше: «Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це залишає не надто багато простору для компромісів». Сказано влучно, стисло, чітко, жорстко. То чому «слуги напроду» не беруть до уваги цю думку видатного державного діяча сучасності? Хіба Росія не обмежує Україні простір для компромісу, підштовхуючи Київ до беззастережної капітуляції?

«Коли люди кажуть, що не можна йти ні на які компроміси з ворогом, то я хотів би нагадати, що не наші танки стоять під Тамбовом». За такою логікою Богдана Яременка, Росії взагалі не потрібні жодні компроміси з Україною. Бо на нашому східному кордоні й справді вже стоять танки московитів. І не тільки танки. За логікою ексгенконсула українцям саме час здаватися, чи що? Чи, може, дослухатись до думки цього політика – для відновлення довіри і деокупації Донбасу партія «Слуга народу» готова обговорити виведення американських інструкторів з території України – трохи почекати, і таки капітулювати ще до танкових атак?..

Будапештський меморандум не захистив Україну від агресії Росії. У січні 2018 року на щорічній прес-конференції глава МЗС РФ Сєргєй Лавров пояснив, як Росія «виконує» Будапештський меморандум: «Я напомню, ми так і нє прімєнялі і нє угражалі ядєрним аружиєм Украінє, паетаму нікакова нарушенія Будапештскава меморандума нє праізашло».

Цинізм головного російського дипломата вражає. Адже у Статті 2 Меморандуму сказано: «РФ, Британия и США подтверждают свое обязательство воздерживаться от угрозы силой или ее применения против территориальной целостности или политической независимости Украины, и никакое их оружие никогда не будет использоваться против Украины». Сформульовано однозначно: НІЯКА ЗБРОЯ, НІКОЛИ НЕ ВИКОРИСТОВУВАТИМЕТЬСЯ ПРОТИ УКРАЇНИ.

І з такою країною можливі компроміси? «Росія – екзистенційний ворог України» (Володимир Василенко, Надзвичайний і Повноважний посол України).

Передусім треба покладатися на власні сили, а для цього потрібні додаткові ефективні заходи безпеки, насамперед модернізація Збройних сил. Лише тоді можна буде вести з Москвою бодай якісь перемовини. На жаль, військо й оборонка «держави у смартфоні» не потрапила до сфери пріоритетів «слуг народу».

В інтерв’ю виданню «Тиждень» заступник глави Генерального штабу Збройних сил України Олексій Таран нещодавно заявив: «Россія готується до проведення широкомасштабної військової агресії. Ці плани цілком очевидні. ЗСУ відповідно готуються до відбиття збройної агресії по всьому кордону України. Це стосується не тільки лінії зіткнення, але й інших районів, починаючи з кордону з Білоруссю і далі біля Криму і Бессарабії».

ОРДЛО може стати детонатором для європейської безпеки. Під споруду ЄС Кремль вже заклав не лише економічну вибухівку, але й політичну. Чи розуміють це в Парижі й Берліні? «Та буде ще Європа, курва хижа, Здивована, побачивши з вікна, Як танки йдуть по вулицях Парижа, Чужі, немов залізна сарана» (Дмитро Павличко).

Тим часом колишній голова парламентського комітету з зовнішньої політики і міжпарламентського співробітництва Богдан Яременко, керуючись незрозумілою логікою, переконаний, що «вибори на окупованій території Донбасу вигідні Україні хоча б тому, що після них Київ отримає хоч якихось представників, з якими зможе вести діалог». Бо, мовляв, у разі позитивного сценарію Україна отримає якісь органи місцевої влади, з якими зможе обговорювати побутові питання, на кшталт ремонту комунікацій і т. д.

Стоп! Хіба це не легітимізація ДНР і ЛНР? Світ чомусь не визнає виборів в Абхазії і Північному Кіпрі, а нам пропонується вести перемовини з колабораціоністами, терористами, з представниками окупаційної адміністрації. Це і є компроміс? Невже не зрозуміло, що тим самим в Україні буде визнано де-юре громадянський конфлікт. Що далі? Санкції проти Росії автоматично припиняються. Ми сам на сам опиняємося з ворогом, ООН і ЄС висловлюють глибоку стурбованість, Радбез ухвалить гнівну резолюцію…

Трохи історії. У вересні 2014 року з ініціативи президента Порошенка, всупереч Основному закону Української держави, який не передбачає появу на її території утворень з особливими правами (читаємо: Розділ I. Загальні засади. Стаття 2. «Суверенітет України поширюється на всю її територію. Україна є унітарною державою. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною»), Верховна Рада ухвалила (закритість й втаємниченість самої процедури голосування досі викликає суперечки) низку законів (так звані закони про особливий статусу для ОРДЛО), згідно яких окупованій частині Донбасу надається широка автономія з правом мати власні суди, збройні формування, здійснювати міжнародну політику, а бойовикам – амністія.

Не минуло й шести років війни, як 15 жовтня 2019 року на засіданні Тристоронньої контактної групи в Мінську 15 жовтня українська сторона наголосила, що виконання політичного блоку питань мінських угод можливе тільки у разі розпуску квазіугруповань «ЛДНР». Вимога цілком логічна: у так званих мінських угодах такі абревіатури відсутні. І в так званій «формулі Штайнмайера» – також немає. Згадується лише ОРДЛО.

Цього раніше не було відомо? Мало того, у законі «Про міжнародні договори України» чітко зазначено: міжнародні угоди укладаються винятково з суб’єктами міжнародного права. Чи була уповноважена приватна особа Леонід Кучма («Второй Президент Украины Л. Д. Кучма») укладати та підписувати міжнародний договір від імені України? Про колаборантів А. Захарченка та І. Плотницького взагалі не йдеться... Таким чином, «Мінські угоди» – це просто папірці, не ратифіковані Україною.

«Мінські домовленості» – це державна зрада. І другий президент України Кучма, котрий це підписав, і п’ятий Порошенко, котрий ратифікував, і шостий Зеленський, котрий продовжив їх втілення, повинні сидіти разом за державну зраду. <…> По цьому документу Московія нікому нічого не винна. У цьому документі ні слова немає про відвід російських військ. Є лише про ЗСУ та якісь ефемерні «збройні угрупування Донецької та Луганської областей». Що це за ідіотський документ? Мене зараз дивує, що українці виходять на Майдан через «формулу Штайнмаєра». Це лише наслідок «мінського договорняка». А де ви були у 2015, 2016, 2017, 2018 роках, коли ми з кожної трибуни кричали, що Україна уже давно капітулювала?!» (Віктор Шишкін, перший генеральний прокурор України, колишній суддя Конституційного суду України).

Що роблять українці? 18 жовтня заступник міністра закордонних справ України Василь Боднар несподівано повідомляє, що Україна ухвалила всі закони щодо амністії членів незаконних збройних формувань на Донбасі у межах Мінських угод. Вона, мовляв, запрацює після проведення місцевих виборів у Донецькій і Луганській областях, коли на окупованих територіях буде обрано легітимну українську владу.

То це і є «болючий компроміс»? Це прерогатива МЗС робити такі повідомлення? Далі більше. Вже й очільник цієї інституції заявляє, що в разі відхилення злощасної «формули Штайнмайєра», українцям доведеться йти на серйозні жертви – «тоді ми забираємо третину нашого бюджету з пенсій, зарплат, медичного страхування, переводимо це в мобілізацію нашої армії і намагаємося захистити себе без мирного процесу». Зрозуміло, що міністр пояснює чиюсь позицію. Міністра попросили. Але це ж принизливо для кар’єрного дипломата. Кого обслуговує пан Пристайко? Адже по ньому дають оцінку нашій державі.

Чи захоче українське військо перетворитись на мішень? А якщо армія вирішить показати свою позицію – не виконати злочинного наказу головнокомандувача? Така гіпотеза має право на існування. Що тоді?

Трохи історії. До процедури денацифікації Німеччини у США почали готуватися ще до перемовин у Ялті й Потсдамі. Й тільки-но амерканська армія зайняла перші німецькі міста, як світ побачила «Настільна книга Військового уряду в Німечині» з усіма інструкціями, спрямованими на ліквідацію НСДАП, адміністративних і військових структур, парамілітарних оргнізацій тощо. У британській зоні окупації кожен німець, приміром, заповнював анету з 133-х пунктів. Кілька людей, котрі знали анкетованого, мали засвідчити своїм підписами правильність викладеного. З місцевих мешанців були сформовані денацифікаційні «комітети», які мали право визначати підозрювану особу головним злочинцем, безпосередньо не винним або частково винним, а також номінальним нацистом і кого слід виправдати.

Та ми навіть не про це. Треба усвідомити, що крім політичної реінтеграції ОРДЛО (якщо раптом до цього дійде), слід буде здійснити ще й велетенську економічну, соціальну, медичну, освітню, екологічну відбудову, провести розміновування чималих територій. Розраховувати на новітній «план Маршалла» не доводиться.

Зруйновану і розкрадену Росією господарку сходу України «слуги народу» планують підіймати не інакше як за рахунок посполитих, виймаючи кровні з кишень українців. Про російські репарації навіть не згадується. Чому? «Росії у «Мінських домовленостях немає… Ми уважно прочитали усі пункти та нарахували 28 зобов’язань. З них 20 – це те, що мала зробити Україна, 6 – ОБСЄ, 2 – колаборанти, зрадники, котрі пішли на співпрацю з окупантами. Скільки покладено на окупанта – Росію? Жодного!» (Віктор Шишкін).

Мир над усе? Насправді на Банковій готові погодитися на узаконення влади колабораціоністів та окупантів під прикриттям українських законів. Сумнівну, м’яко кажучи, ідею місцевих виборів в ОРДЛО «загортати в папірці» нема чого. Будьмо відверті: влада на цій території залишиться в руках «повстанців», яких ми будемо утримувати. Це й буде плати за «мир» і «перемогу». Перспектива «чудова», якщо уявити, що почнуть виборювати право на політичне та адміністративе самовизначення Харківщина і Волинь, Закарпаття і Поділля, Галичина і Одеська область…

«Прочитайте 11 пункт «мінського договорняка». Там чітко написано, що в ОРДЛО буде своя поліція, прокуратура, суди, адміністрація. Усе це після виборів отримає легітимність після «здійснення конституційної реформи в Україні». А ви знаєте, що це за конституційна реформа? Це не лише той ідіотський закон, котрий у 2015 році протягував Порошенко, де для ОРДЛО було передбачено «особливий статус». Це – зміна конституційного ладу» (Віктор Шишкін).

Повторюємо. Жодні «Мінські угоди» не є правомочним міждержавним документом. Нинішня ситуація з перетракціями в мінському «Президент-готелі» насправді поза площиною міжнародного права. Папери, підписані столиці Білорусі в рамках так званої Тристоронньої контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі, кожен з учасників дискусій потрактовує довільним чином. З іншого боку, в ситуаціях, аналогічних нинішній, українській, і справді треба керуватися виключно міжнародним правом, яке передбачає відповідальність агресора за свої дії і право країни на самооборону. Але не все так просто.

Трохи математики. Славетна теорема Ґьоделя у довільному потрактуванні доводить, що перебуваючи в межах Чогось, ми приречені на неповноту наших знань про Щось. Інакше кажучи (якщо тлумачити цю теорему максимально популярно), коли вивчаємо складну систему, знаходячись всередині її, то керуючись лише логікою цієї системи, обов’язково натрапимо на істини, які не зможемо ні довести, ні спростувати. Відтак змушені шукати суддю. Поза системою.

Те саме й з Україною. Якщо всередині держави не можемо дати собі раду, то мусимо знаходити своєрідного арбітра ззовні, який взяв би на себе місію наставити українців на путь істинний.

Бог таким арбітром бути не може – людина створила цю ідею як ілюзію самопізнання. Покладатись на Бога і Святого Юра у доленосних для держави й нації ситуаціях неприпустимо. Разом з тим в основі нашого життя є речі очевидні й безперечні: приміром, закон Ома, який і в Африці є законом Ома. Це стосується багатьох інших фізичних та математичних формул і постулатів, які можна перевірити й довести. Вірити ж побрехенькам Рудольфа Еріха Распе про барона Карла Фрідріха Ієроніма фон Мюнхгаузена, здатного витягти себе з болота, смикнувши за власне волосся, можуть лише наївні діти.

З одного боку, арбітром для України, як уже мовилось, має стати міжнародне право. Перевівши теорему Ґьоделя в політичну площину, приходимо до висновку, що встановити мир на Донбасі, діючи в межах мінського чи нормандського формату, неможливо. Конче потрібен зовнішній суддя.

Виникає закономірне питання: чому б не спробувати лідерам України, Росії, Німеччини, Франції, Великобританії, США, Китаю та Японії (попри «мінуси» кожного з них) сісти разом за стіл переговорів і написати документ? Без посередників. Ретельно виписавши всі статті, розділи й параграфи. Аби визначити подальшу долю України, Європи та світу.

Але не поспішаймо. В політиці все-таки діють дещо інші правила, нж у математиці. Чи «тягнуть» на роль зовнішніх арбітрів для України фрау Меркель або месьє Макрон? У них власні державні інтереси переважають. Росія міжнародне право давно розтоптала. Для цієї імперської, совєтської і постсовєтської етнічної химери міжнародних норм не існує. В усі часи вона керувалась лише принципом доцільності. Доведено історією. На Сполучені Штати з нинішнім непередбачуваним президентом теж не варто розраховувати. Дедадалі частіше Вашингтон виявляє себе як ненадійний захисник демократичних цінностей – скажімо, після агресивного захоплення Росією території Грузії Барак Обама чомусь заговорив про перезавантаження стосунків з Москвою. Нині американці дозволяють собі нехтувати зовнішньополітичними зобов’язаннями, якщо це суперечить внутрішнім політичним міркуваннями. Одним із підтверджень цьому є поведінка Вашингтона і Кремля в близькосхідному конфлікті. Президент США Дональд Трамп виходить з одного договору за другим. У нього сформована негативна думка про Україну як корупційну державу завдяки спілкуванню з президентом Росії Владіміром Путіним і прем’єр-міністром Угорщини Віктором Орбаном. Принаймні так стверджує Washington Post.

То який міжнародний договір убезпечить Україну від зовнішніх напастей і внутрішніх розколів? Як перевірити «на зуб» гіпотетичний аналог Будапештського меморандуму зразка 1994 року, такого обнадійливого, на перший погляд, для будуччини Української держави? Хто загарантує Україні безпеку? Де перебуває межа та міра відповідальності влади перед власним народом і зовнішнім світом? Пристати на ідею з «фінляндизації»? Справа марна. Безнадійна. Від російської агресії такі кроки не вбережуть. Тим паче маючи в Україні розгалужену агентурну мережу і потужну «п’яту колону».

«Розраховуємо на проведення зустрічі лідерів «Нормандське четвірки» найближчим часом, адже всі перепони усунені», – зазначив Володимир Зеленський у розмові з президентом Німеччини Франком-Вальтером Штайнмайером в Японії.

Політичний дилетантизм Зеленського вражає – український президент циро вірить, що під час «нормандського саміту» зможе домовитися з Путіним про припинення війни. Насправді така наївність створює загрозу для безпеки Української держави. Треба позбутися комплексу меншовартості в стосунках з північно-східним сусідом. Бо у висліді Україна знову може перетворитись на територію, так і не скориставшись історичним шансом утвердитись на політиній мапі світу повноцінним суб’єктом. Бо в нашому випадку, на жаль, таки йдеться про підписання капітуляції перед Кремлем. І посприяти в цьому, за задумом Путіна, мають західні посередники.

Разом з тим принципи табуйованого соціал-дарвінізму підказують, що найпереконливішим аргуменетом (внутрішнім і зовнішнім) у захисті національних інтересів залишається сила. Економічна та військова. «Якщо прагнете досягти успіху, не намагайтеся бути делікатним чи розумним. Використовуйте грубі прийоми. Бийте одразу в ціль. Поверніться й ударте ще раз. Потім ударте ще – сильним ударом з плеча», – радив Вінстон Черчилль.

Не покладаймося на доброго дядечка з-поза меж України. Не плекаймо ілюзій на вселюдську Мораль і Добро. Є давнє перевірене, випробуване часом правило: ХОЧЕШ МИРУ, ГОТУЙСЯ ДО ВІЙНИ – Si vis pacem, para bellum. І на те нема ради.