Ця історія викликала в мене певні асоціації з діяннями сучасних партійно-парламентських «слуг народу», які слухняно взялися виконувати спущений звідкілясь чийсь наказ/завдання щодо приватизації української землі.

Проблема, яку не могли розв’язати впродовж чверті століття, в умовах війни алярмово (в «турборежимі» ) взялися втілювати в життя люди, далекі від розуміння методики роздержавлення головного багатства України.

Про некомпетентність складу нинішньої Верховної Ради не писав/не говорив хіба що лінивий. Тож ентузіастичний поспіх зе-команди в ухваленні багатьох доленосних для держави рішень мимоволі наводить на певні роздуми. Невеселі, далекі від оптимізму. Які викликають сумніви щодо незаангажованості «зелених» нардепів. А надто при розгляді земельного питання. Бо землю в умовах війни найперш треба боронити, а не проводити турбореформу. Земля в нинішній ситуації – це передусім питання політичне. Бо йдеться про виживання та існування Української держави,

Отримання права продавати землю – це далеко не те, що насправді потрібно справжнім господарям. Чи буде вирішена проблема викупу/купівлі фермерами оброблюваної ними землі? Так отож. Ціни для господарників непідйомні, тим паче, що програми підтримки фермерів відмінені. «Слуги народу» всіляко уникають дати конкретну відповідь на головне питання земельного ринку: хто зможе купити землю?

Прихильники скасування мораторію на продаж землі стверджують, що невеликі сільськогосподарські підприємства отримають широкий доступ до кредитування. Олексій Гончарук перед обранням на посаду прем’єр-міністра навіть обіцяв бізнесу кредити під 12−13% річних. І що? Станом на 13 листопада 2019 року середня ефективна ставка за обраними кредитами в Україні становить 22,57%. У Польщі середня річна процентна ставка в березні 2019 року становила 3,5-5,2 відсотка. У Німеччині середня ставка за роздрібними кредитами − 4,3 відсотка річних, по Єврозоні − 4,8 відсотка. Є питання?

Законопроект №2194 дозволяє відкривати ринок землі для юридичних осіб – не лише холдингів, але й іноземних корпорацій. 10 жовтня представники фракції «Слуга народу» зареєстрували альтернативний Проект Закону №2178-10 про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення. У ньому набуття іноземцями права на землю відтерміновуєтьсяя до 2024 року. Зрозуміло, що це «фільчина грамота».

Спектр цін на землю в країнах Європи (у $ тис./га) доволі широкий: Австрія – 42,0 (53% землі перебуває в приватній власності); Німеччина – 32,3 (49%); Чехія – 42,0 (80%); Франція – 7,4 (80%); Швейцария – 70,0 (100%); Естонія – 5,0 (56%); Литва – 2,2 (79%); Латвія – 1,4 (99%).

На сьогодні средняя ціна сільськогосподарської землі в Польщі становить $10,3 тис. за гектар. У цій країні фізична особа може придбати «в одні руки» не більше 500 га. В Румунії – 100 га. В Угорщині – 300 га.

В Україні концентрація землі у власності однієї особи визначена на рівні 15% області та 0,5% країни – тобто в одних руках може бути зосереджено близько 210 тисяч гектарів! Справжнісінька латифундія по-українськи.

Земля для українського фермера

В умовах панської Польщі, де був іпотечний банк і прийнятні умови позики, мій дідусь, Романчук Іона Андрійович, який 1916 року був демобілізований через контузію в чині старшого фейєрверкера 2-ї батареї 75-ї артилерійської бригади 31 армійського корпусу (до речі, за його Георгієвські хрести та Георгієвські медалі упродовж двох років виплачувалась хороші гроші), за 20 літ зумів придбати на Волині лише 116 гектарів землі, частину озера і ділянку лісу.

Кандидат історичних наук Володимир Марчук ретельно проаналізував особливості функціонування державних банків Волинського воєводства в 1921–1939 роках. Дослідник з’ясував: «Державний сільськогосподарський банк (ДСБ) видавав короткотермінові позички на спеціально визначені цілі: на штучні добрива, на купівлю вогнетривких покрівельних матеріалів, на корми для худоби та риби, на насіння, на вирощування хмелю, на садівництво, на купівлю племінної худоби, на молочарний, бджолярський та інші сільгосподарські промисли. <…> Сплата кредиту здійснювалася за ставкою 1,5% понад облікову ставку Польського банку і проводилася ратами (частинами). Для коротко та середньострокових кредитів виплата боргу розділялася на 2 рати і сплачувалася після завершення одного року від часу отримання грошей. <…> Банк виділяв кредити у заставних листах: на купівлю землі в зв’язку з парцеляцією; на сплату залишку вартості купівлі землі згідно з парцеляцією, якщо борг не перевищував 5 років; на купівлю земельних ділянок площею до 20 га. <…> Основною умовою отримання кредиту в банку було оформлення права власності на землю – іпотеки. селяни, які брали позики, зобов’язувалися негайно приступити до врегулювання права власності не пізніше ніж через 1 рік від дня отримання грошей і надати в банк засвідчення відповідного іпотечного відділу про те, що внесок на перше врегулювання іпотеки зроблено. Після цього селяни отримували право переведення кредиту з коротко- довготермінові».

До речі, у 1930-х роках місячна зарплатня польського учителя початкових класів становила сто двадцять злотих, кілограм масла коштував один злотий, кілограм волового м’яса можна було купити за тридцять п’ять грошів. Якісне взуття виносило від десяти до дванадцяти злотих.

Скільки землі може придбати пересічний фермер в сучасній Українській державі? Питання риторичне. Бо стартова ціна одного гектара землі в Україні становитиме приблизно $2500.

«Станом на початок 2001 року 6,48 мільйона селян отримали сертифікати, що підтверджують їхнє право на земельну частку (пай). Усього на ці паї селянам було віддано 26,5 мільйона гектарів сільськогосподарських угідь, тобто близько 4 гектарів на кожного власника. Та як і у випадку з робітниками підприємств, селяни, отримавши земельні паї, не отримали можливості їх ефективно обробляти. Для цього вони не мали необхідної сільськогосподарської техніки, власного насіннєвого фонду, достатньої кількості добрив та препаратів захисту рослин. При цьому у більшості селян не було агротехнічної освіти, необхідної для впровадження сучасних ефективних методів обробіту землі, не кажучи вже про їх орієнтування у сучасних ринкових бізнесово-економічних процесах» (так писав народний депутат України Михайло Сирота, який трагічно загинув в автомобільній аварії в серпні 2008 року).

14 листопада в ефірі токшоу «Право на владу» засновник фермерського господарства «Файна Беррі», що на Львівщині, Микола Стецьків обурено заявив: «Ухвалили закон про ринок землі. А де можливості для фермерів? У нас немає доступу до кредитів, він є у європейців. У нас немає технологій... Ви створюєте можливості для людей з технологіями, технікою... Вони приїдуть сюди... Ви говорите, що не хочете, щоб купували європейці. Як ви простежите за цим? До мене поляк прийде, дасть мені гроші і я куплю йому цю землю. Як ви перевірите, звідки у мене гроші? Контролю нуль, правил гри нуль».

У Росії купівля земель іноземцями заборонена. Іноземці та юридичні особи, в уставному капіталі яких частка іноземного капіталу перевищує 50%, землю можуть лише орендувати. Тож ця агресивна, вороже налаштована до України держава, яка має неабиякий досвід проникнення на наш енергоринок і в банківський сектор не пропустить можливості зайти і на земельний ринок. Росіяни будуть серед перших, охочих за безцінь придбти українські чорноземи. У даному разі безпека держави буде загрожена по-особливому цинічно. Бо йдеться по суті про новітню колонізацію України у XXI столітті

«Чому серед високопосадовців переважає думка, що без іноземців Україна ні на що не здатна. Це – наслідок домінування у владних верхах людей із гуманітарною освітою або, принаймі, з гуманітарним стилем мислення, навіть при наявності технічних дипломів. Ці керівники не знають можливостей української прикладної науки, не вміють використати власний науков-технічний потенціал і не розуміють, що інтереси іноземного інвестора суперечать українським національним інтересам» (Леонід Шульман, доктор фізико-математичних наук).

Кому це вигідно?

Навесні 2018 року Європейський суд зобов’язав Україну зняти мораторій на продаж землі, оскільки це, мовляв, порушує Конвенцію з прав людини. МВФ, який продовжує бути нашим головним кредитором, ставить таку ж вимогу.

В ексклюзивному інтерв’ю журналові «Універсум» у грудні 1993 року французький журналіст П’єр де Вільмарест застерігав, що могутні геополітичні організації, центри, структури (наприклад, Council on Foreign Relations – C.F.R., Royal Institute of International Affairs – R.I.I.A., Bilderberg, Trilaterale тощо) зацікавлені взяти під свій контроль ресурсну базу молодої Української держави, встановити тотальне управління над її промисловістю, інтелектуальними ресурсами, сировинною базою, корисними копалинами, землею.

А це суголосні спостереження вже цитованого Михайла Сироти, які він оприлюднив 2007 року в книзі «Україна в геополітичному просторі третього тисячоліття», виокремивши схему дій з боку транснаціональних корпорацій стосовно нашої держави: «Україна отримала свою незалежність у момент активного формування новітньої світової фінансово-полтичної системи, де панівні позиції упевнено займають найрозвинутіші країни світу, між якими максимально загострюється боротьба за контроль над природними ресурсами планети. Абсолютно не готова до такої боротьби і системної боротьби і системної протидії негативним зовнішнім впливам, Україна з її надзвичайно багатими надрами та найбільшими в світі запасами найродючіших чорнозумів, маючи стратегічне геополітичне неографічнне положення, стала дуже привабливою для потужних транснаціональних корпорацій, які з першого дня незалежності нашої держави розпочали активну боротьбу за встановлення повного контролю над основними ресурсами України».

У листопаді 2019 року Віктор Шишкін, суддя КСУ у відставці, застеріг: «Маємо військову капітуляцію і капітуляцію через продаж землі – відчуження українців від національної власності. «Зелені», які прийшли до влади, фактично є агентами зовнішнього впливу. А ляльководом для них є представництво Світового банку в Україні. Вони і диктують Україні, що продавати. Чинні органи влади перебувають під надпотужним зовнішнім впливом. Араби, ізраїльтяни, американці, китайці мають всі фінансові можливості для скупки українських земель. Росія не має таких коштів, тому відбирає землю в України військовими діями. Головна функція землі – державоутворююча. Без національної землі нема національної держави!»

Представники ринкового фундаменталізму, для якого нема нічого святого, нахабно закликають заборонити державне підприємництво. Все продати. Бо за їхньою філософією все у світі купується і продається. І справді. Українцям навіть мир запропоновано купити за 100 мільярдів доларів…

Cеред багатьох вагомих арґументів проти небезпечного відкриття ринку землі чомусь забувають про, можливо, найважливіший. А саме: без сталого впровадження в суспільне тіло верховенства права (це потребує проведення ґрунтовної судової реформи і набуття довіри суспільства до судової влади через багаторічну судову практику) таку акцію (земельну реформу) не можна назвати інакше, як масштабною аферою Коломойського і Кo.

На почату XXI століття доктор фізико-математичних наук Леонід Шульман активно й переконливо виступав у пресі та інтернет-виданнях (зокрема, в журналі «Універсум») з критикою ринкового фундаменталізму. Не заперечуючи важливість та ефективність ринкових механізмів саморегуляції економіки, учений звертав увагу на те, що ринковим фундаменталістам потрібна не тільки ринкова економіка, але ринкове суспільство – продажне, аморальне. Леонід Шульман акцентував, що інтереси бізнесу зовсім не тотожні інтересам нації. Він наводив цікаві приклади з історії боротьби держав проти сваволі бізнесменів: «Розвиток повоєнної Європи – яскрава демонстрація ефективності економічної політики дирижизму, тобто розвитку при сприянні і під керівництвом держави. Дирижизм – антитеза до ринкового фундаменталізму. Франція Шарля де Голя, Німеччина Людвига Ерхарда, Японія, Південна Корея і Тайвань стали передовими країнами саме завдяки дирижизму. Саме тоді в Європі соціал-демократичні уряди провели націоналізацію і створили державний сектор економіки». Завдяки дирижизму Франкліну Рузвельту вдалося здолати кризу 30-х років у США. Американський президент не провадив націоналізацію, але взяв під державний контроль банки, практично знищив сферу фінансових махінацій, впровадив громадські роботи за державний кошт і збільшив військові витрати.

Леонід Шульман відзначав загрозу економічній безпеці України ринкового фундаменталізму, оскільки він сприяє перетворенню країни на споживача кінцевого продукту розвинених країн та постачальника на світовий ринок дешевої сировини; продовольчій безпеці України, оскільки усуває державу від стабілізації ринку зерна та продовольства взагалі; фінансовій безпеці України, оскільки фактично поблажливо ставиться до інфляції; обороноздатності України, оскільки приватизаціями та реструктуризаціями паралізується військова промисловість і сфера її науково-технічної підтримки; інтелектуальному потенціалові України, оскільки реформа освіти на засадах ринкового фундаменталізму веде до дебілізації нації, до її перетворення на суспільство дипломованих (і недипломованих) невігласів;

інформаційній безпеці України, оскільки антинаціональні сили захоплюють інформаційний простір на ринкових засадах; національній культурі, оскільки ринковий фундаменталізм сприяє деґрадації національної культури і захопленню культурного простору іноземним, часто низькоякісним, продуктом.

У Словаччині конфісковані комуністичною владою землі почали повертати колишнім власникам чи їхнім спадкоємцям 1992 року. В Румунії та Угорщині земельні наділи, відібрані комуністичною владою під час колективізації, також повернули колишнім власникам. При цьому угорцям видавали компенсаційні облігації, котрі можна було долучати до заяв на отримання землі від колгоспів і радгоспів. У Польщі склалася дещо інша ситуація. Колективізацію в цій країні комуністам провести не вдалося. Орна земля була на балансі дрібних фермерських господарств. Права власності колишніх власників у Польщі не були поновлені – значну частину земель девелось б віддати переважно німцям, які були змушені емігрувати після війни. Підставою поверненння землі є індивідуальні заяви колишніх власників. Чи подібне можливе в Україні?

Слід зауважити, що приватна власність на землю в розвинених країнах далеко не повсюдна. У Канаді приватне володіння землею не перевищує 9,8%. Верховним власником землі у Великій Британії є королева. У США державні землі займають більше 40% всієї території країни. У Канаді до 90% лісів – державні, частково ліси належать державі і в низці європейських країн. В Ізраїлі в державній власності перебуває майже 91% сільгоспугідь, продаються і купуються права користування земельними ділянками. Майже в усіх цивілізованих державах фундаментальною основою організації управління земельними ресурсами є державне регулювання земельних правовідносин. Так, в Італії особа, яка отримує земельну ділянку, повинна: по-перше, бути безпосереднім виробником, тобто обробляти землю власною працею або працею членів своєї сім’ї; по-друге, володіти ефективними професійними навичками тощо (Zv_2013_2_11.pdf ).

Трохи історії

«Пока крестьянин беден, пока он не обладает личной земельной собственностью, пока он находится насильно в тисках общины, он остается рабом, и никакой писаный закон не даст ему блага гражданской свободы. Прежде всего надлежит создать гражданина, крестьянина-собственника», – так вважав Пьотр Столипін, який в липні 1906 року очолив Раду міністрів Російської імперії.

У листопаді того ж року Ніколай II підписав іменний Височайший указ «О дополнении некоторых постановлений действующего закона, касающихся крестьянского землевладения и землепользования». Пункт перший проголошував: «Каждый домохозяин, владеющий надельной землею на общинном праве, может во всякое время требовать укрепления за собою в личную собственность причитающейся ему части из мирского надела». Далі описувались процедури виходу з общини.

Слід відзначити, що реформа проводилась в країні, де селянин по суті ніколи не володів землею і вихід з общини вимагав неабиякої рішучості.

«К 1913 году более половины крестьянских хозяйств Российской империи имели не более 2 га земли. А помещики по-прежнему владели большей частью пахотной земли, сдавая ее крестьянам в аренду, либо нанимая батраков. В этом и была суть земельного вопроса. Отсутствие в достатке своей земли, социальное расслоение, нищета. 51% крестьян получивших от общины землю в ходе реформы Столыпина к 1914 году были вынуждены ее продать, превратившись в батраков или рабочих. Поскольку на селе работу найти было трудно многие уходили на заработки в город. Например, среди двух миллионного населения Санкт-Петербурга в 1913 году, 1200 тыс. числили себя крестьянами, т.е. приехали совсем недавно в город на заработки. До 800 тыс. человек пришлых из деревни подрабатывали в Москве. И так по всей России» (https://tsarpolskiy.livejournal.com/4578.html).

У 1900-1905 рр. ціна за десятину (1,09 га) в середньому по Російській імперії піднялась з 64 до 94 руб. Середня ціна десятини земли напередодні Першої світової війни становила 136 руб. при купівлі через Крєстьянскій банк. За Уралом нікого не дивували ціни в межах від 5 до 20 руб. за десятину. 1913 року робітник у Російській імперії в середньому отримував 190-200 рублів за рік. Пуд (16 кг) найкращого м’яса коштував 9 р. 38 копійок, тобто за 1 кг треба було заплатити 58 копійок. За переписом 1912 року 14,1% господарств мали троє і більше коней, 22,1% – двох, 32,1% – одного, Корова коштувала 50–60 руб., кінь – 65–67.

Інформація до роздумів

Нещодавно у розмові з журналістами Семен Глузман поділивився детективною історією, яка трапилася з ним. За словми психіатра, до нього звернувся офіцер СБУ і попросив допомогти влаштувати неофіційну зустріч з кимось з посольства США, в якому у колишнього дисидента є зв’язки. «Я сказал, что никогда агентурой и подобными вещами не занимался. Но мне сказали, что дело важное. Что СБУшники отловили серьезный российский документ, интересный для США. В общем, я устроил встречу здесь, на территории сумасшедшего дома. После нее спросил офицера: «Что происходит? У вас же есть высокое начальство. Почему вы не передали бумаги официально?». Офицер ответил: «Семен Фишелевич, вы хотите, чтобы этот документ был через 15 минут у Путина?». Знаете, это – страшно! Это признак того, что у нас нет государства».