Мовчати не можна розповісти

Голодомор 1932–1933 років – незагоєна рана в історії України. У сучасній історіографії уже є десятки праць, наукових досліджень та публікацій на цю тему. У 2006 році Україна ухвалила закон про Голодомор, яким визнала його актом геноциду. А у грудні 2016 року Верховна Рада ухвалила постанову про звернення до демократичних держав світу щодо визнання Голодомору 1932–1933 років в Україні геноцидом українського народу.

Правда про злочин режиму Сталіна відкривалася світу поступово. Серед перших західних дослідників Голодомору були вчені Дж. Мейс і Р. Конквест та відомі політики – Б. Суварін й А. Жід. Журналістів, які писали правду про Голодомор, таких як М. Маґґерідж, Г. Джонс, були одиниці. (До речі, відома польська режисерка Аґнєшка Голланд зніматиме художній фільм про Гарета Джонса – журналіста, який уперше у західній пресі заявив під власним іменем, що в Україні у 1932–1933 роках відбувся Голодомор). На жаль, були й такі, які відверто брехали про злочини у Радянському Союзі – У. Дюранті, Ж.-П. Сартр, Б. Шоу та ін.

Описували правду про Голодомор в Україні й художні твори: У. Самчука «Марія», В. Барки «Жовтий князь» (за цим романом Олесь Янчук у 1991 році на Київській кіностудії створив фільм «Голод-33».) та Є. Гуцала «Голодомор». Уже в наш час побачили світ романи Л. Кононовича «Тема для медитації», С. Талан «Розколоте небо», Н. Доляк «Чорна дошка» та ін. Для дітей видано збірник оповідань та віршів «Зернятко надії».

За останні десятиліття про Голодомор знято небагато кінострічок. Є документальні фільми, створені ще у минулому столітті. Серед сучасних художніх фільмів українського виробництва – «Поводир» (2014).

Світову увагу до української історії привернув художній фільм «Гіркі жнива», премʼєра якого на широкому екрані відбулася цього року, а 25 листопада, у День пам’яті цей фільм транслювали у ефірі телеканалу 1+1. Профінансував цей проект (20 млн дол.) продюсер Ігор (Ян) Ігнатович, режисер картини – Джордж Менделюк (співпрацював із істориками О. Субтельним та Л. Гриневич). Головні ролі виконали Макс Айронс (Юрій), Саманта Баркс (Наталка), Баррі Пеппер (Ярослав, батько Юрія), Теренс Стемп (Іван, дід Юрія).

Ця історія роду, одного села, розкриває кілька граней знущань, яких зазнав український народ. Це не лише історія Голодомору, тут розкрито значно ширший контекст антиукраїнської політики. У картині бачимо і знищення церкви та священнослужителів; і тотальні конфіскації харчів у селян; і примус до зміни не лише соціального, а й духовного устрою; і цілковитий контроль, що відкидав будь-який спротив; і нарешті – смерть. Смерть за те, що ти – українець.

Історія у фільмі

Наші українські кінематографи, знімаючи історичні стрічки (за винятком хіба «Поводиря»), зациклюються на болю, на історії, на стражданні, на óбразі пригніченості. Цінним у фільмі є те, що режисер-постановник не зосереджував увагу лише на стражданні та смерті, він відкрив світові іншого українця, який і у буремний і чи не найважчий час своєї історії залишається людиною любові, віри і надії на прийдешній день. Тут постає зовсім інший українець. Ми бачимо вільного, але в кайданах системи; сильного, але гнобленого обставинами; життєлюбного, але приреченого; знесиленого, але не готового здаватися. Критики вбачають у цьому образі не реального українця, а витворену уявою сценаристів-режисерів людину, якої не було у природі. Критики фільму запевняють, що українці не могли бути і чепурними, і сильними, і винахідливими, і хитрими, і впертими, і так вправлятися зі зброєю, а головне – живучими… Історія доводить, що могли. Ген життя закладений в українській самості від зародження нації. Цей ген лише міцнішав і посилював силу своєї дії залежно від зовнішніх обставин та потреби захиститися й зберегтися.

Цей фільм дає інше відчуття минулого – не книжної чи документальної констатації, а живої історії. У фільмі вона ожила, набула форми і відкрила новий зміст розуміння Голодомору. Вже завдяки цьому, фільм виконав своє призначення – оживити, показати, відобразити і головне – привернути увагу до найбільшої трагедії для українців у ХХ столітті.

Фільм про Голодомор, але відзнятий у стилі екшн, дає шанс достукатися до широкого загалу, привернути увагу світової спільноти до тих злочинів, які чинила радянська система. Фільм у стилі мелодраматичної історії чи історико-документальної драми не створив би такого резонансу, який викликала ця стрічка у світі. Історія має йти у ногу з часом, навіть, якщо це оповідь про смерть, біль і страждання. Лише таким чином екранізація трагічних історичних подій привертатиме увагу широкого кола громадськості, цією історією цікавитимуться і шукатимуть правди. Розділяти мистецтво та минуле – не варто, адже це дає шанс на розуміння майбутнього. Історія – це не кадри фільму, це чийсь щодень, прожитий у минулому, це той щодень, який проживаємо сьогодні ми.

Герої чи жертви?

У фільмі «Гіркі жнива» бачимо українця, загалом Україну як героя, хоча багатьом критикам, які намагаються сьогодні дискредитувати цей фільм, хотілося би, щоб це були жертви. Жертви, які мовчать, і жертви, яких уже немає. Ідея боротьби, така близька українцям у ХХ столітті, сьогодні постає у новому зображенні. Надцінним є те, що цей фільм має іноземне походження. Герої фільму заговорили англійською, відтак історія одного роду була почута в стократ гучніше і охопила, безперечно, значно більший радіус дії – принаймні, на 45 країн, де планувався показ. До речі, касові збори, за інформацією порталу КіноБаза, склали в Україні – 322 795 $, у США – 557 241 $, у світі – 913 676 $.

Поверховість vs заглибленість у тему

Західні критики, та й серед українських таких чимало, сприйняли цей фільм подекуди надто гостро. Чимало зауважень стосуються того, що стрічка не надто передала історичну глибину, що це фільм «не про нас» і «не для нас», що сюжет фільму занадто зациклений на мелодраматичній історії кохання, що автори фільму не заглибилися достатньо у матеріал та ін.

Можна знайти таких моментів десятки, однак, не варто відкидати те, що цей фільм з’явився у такий нелегкий для України час і він може стати містком для порозуміння українців зі світом в осмисленні своєї історії. І така форма подачі історичного матеріалу має право на життя вже тому, що це привернення уваги до злочинів радянської системи супроти українців, це історія про українців для світу (хай і дещо спрощена), це нагадування про те, що події минулого мають свої наслідки у сьогоденні. Якщо ігнорувати такі факти і шукати, де б вколоти сильніше, нація у своєму протистоянні і мовчанні опиниться у ще більшій прірві непорозуміння не лише всередині країни, а й залишатиметься інформаційно і культурно ізольованою від світу й надалі.