1907 року Михайло Грушевський висловив оригінальну думку: «Повна самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку і самовизначення будь-якої народності, що займає певну територію і володіє достатніми задатками й енергією розвитку» (виділення моє — О. Р.).

Сім десятиліть перегодом російський вчений Лев Гумільов, засновник нової науки етнології, що дістала визнання в усьому світі, фактично розвинув цю ідею, висунувши концепцію розвитку й життя етносів, за якою кожен народ проходить своєрідні енергетичні стадії; в залежності від цієї «енергоозброєності» народи й етноси можуть здобувати нові ступені власної свободи й незалежності або ж втрачати те, що мали.

Аналізуючи розвиток людських цивілізацій, вчений прийшов до висновку, що і в Ассирії, і в Стародавньому Єгипті, і в Римі, і в сучасних країнах спостерігається один і той же процес: виникає суто біологічний поштовх, мутація, котра витворює певну кількість людей-пасіонаріїв, які заради загальної справи ладні пожертвувати власним життям. У фазі піднесення кількість таких людей збільшується. Власне вони й очолюють народні маси, рухають історію. Потому пасіонарність поступово знижується, відбувається розсіяння енергії — дисипація. Відтак починається повернення до пройдених фаз. А що при цьому відбувається з людьми? Лев Гумільов дає однозначну відповідь: «Вони стають лишень... простими генералами, котрі бажають кар’єри і більше нічого. Далі — художниками, які бажають лише заробітку. Ще нижче — чиновниками уряду, спочатку сумлінними і грамотними, а потім заблатованими і безграмотними. Ця фаза розвитку людської спільності називається надлом, брейкдаун по-англійськи».

І далі. «Через певний час настає момент в історії, коли ідеал, до якого слід прагнути, стає або недосяжним, або навіть небажаним, а на зміну йому приходить ідеал маси, активної маси — це настає фаза обскурації. Цей ідеал маси дуже простий: будь таким, як ми, не випендрюйся, не намагайся бути вищим за інших... У наслідку — депопуляція, скорочення населення, зменшення резистивності системи. Всередині її запановує цілковитий безбаш. Оскільки розумно вести господарство стає просто неможливо, то вдаються до конфіскацій. Багатих людей починають звинувачувати в тому, що вони є ворогами народу, їх страчують, майно конфісковують, пропивають і вночі беруться за наступних».

На думку Л. Гумільова, ця фаза в розвитку людського суспільства така ж неминуча, як старіння в людини. Але така структура нестійка, вона поступово розпадається на складові. Вистоюють лише ті, хто жив у злагоді з природою, перебував з нею, образно кажучи, в гомеостазі, не брав участі в історичному процесі. І тільки після чергового пасіонарного поштовху почнеться нова фаза етногенезу.

Без системного підходу простежити глибинні процеси державотворення в історії різноманітних етносів практично неможливо. Лев Гумільов цілком резонно вважав, що традиції, успадковані від предків, відіграють свою роль. Звична ворожнеча чи дружба з сусідами (етнічним оточенням) — свою, культурні впливи та релігія мають своє значення, але, крім усього цього, «є закон розвитку, який стосується етносів, як і будь-яких явищ природи». Фактів, які підтверджують дію «закону розвитку» кожної нації предостатньо.

Будь-якій впорядкованій (самоорганізованій) системі притаманний певний запас вільної енергії — частини внутрішньої енергії системи, яку вона може витратити на виконання роботи і поповнення надходження енергії ззовні.

Україна, приміром, має чималі запаси внутрішньої енергії (знамениті чорноземи, корисні копалини, чудовий клімат — енергія Сонця), однак у ній (в державі) вкрай низький рівень соціальної культури (невпорядкованість життя, побуту, виробництва) не дає належним чином використати багатющі природні ресурси країни, тобто йдеться про замалий, як для такої держави, потенціал вільної енергії. Значною мірою це є наслідком страхітливого соціального експерименту над українським селянством, вчененого сталінським режимом. Відлуння Голодомору-геноциду, спровокованого комуністичною системою у 1932—1933 роках, досі відчувається. Навіть на генетичному рівні. На теренах України такого високого рівня ентропії, який сягнув свого апоею 75 літ тому, раніше ніколи не фіксувалось. Він навіть перевищив руйнацію періоду гітлерівської навали. Натомість маленька Японія, котра не пережила страхіть Голодомору, володіючи незначними запасами внутрішньої енергії, завдяки високому рівневі впорядкованості (високому рівню внутрішньої культури, культури побуту і виробництва) має значний запас вільної енергії і напрочуд раціонального його використовує.

Соціальна форма руху людства пов’язана з його організаційною діяльностю. Завдяки розуму (розумовій діяльності) засвоюється негентропія (міра впорядкованості або ентропія з оберненим знаком). Тобто зменшується ентропія (міра невпорядкованості), хаос. Правильне розв’язання завдання означає створення додаткової негентропії (впорядкованості). Натомість помилки, допущені розумом, означають зростання невизначеності, невпорядкованості, тобто посилення ентропії. Додаткова негентропія — це нові твори мистецтва, досягнення науки і техніки, відкриття тощо. Одне слово, — все те, що примножує силу і міць держави, нації. Зрештою, земної цивілізації. Річ у тім, що людство в принципі не здатне зупинитися у своєму розвиткові й постійно нарощуватиме промисловий потенціал. Це закладено в системній структурі (організації) людства.

Зрозуміло, що досконаліший виріб потребує додаткової негентропії. Потребує додаткової негентропії і кожна соціальна формація. Натомість вбити людину, зруйнувати будинок чи спалати книжку — означає збільшити хаос, ентропію. Інакше кажучи, життя — це протистояння ентропії, хаосові.

Розвинені держави світу, прагнучи зменшити власну ентропію, переміщують шкідливі виробництва в слаборозвинені країни або ж вдаються до актів прямої агресії, прикриваючись високими принципами бортьби за демократію. Приміром, війна в Чечні — це спроба Росії зменшити ентропію в центрі федерації за рахунок зростання ентропійного процесу в регіоні Кавказу. З тієї ж «бочки» силові методи експорту принципів демократії в Ірак.

На жаль, перебуваючи за всі роки незалежності в опозиції до народу, українська влада ніколи не прагнула досягнути в суспільстві стану рівноваги, а впереваж творила стан невизначеності, тим самим збільшуючи в системі/ державі ентропію, хаос.

Людське суспільство для свого виживання змушене вносити ентропію у навколишнє середовище. Цей закон притаманний всім гетеротропним системам. Різниця полягає лише в тому, що коли інші гетеротропні системи можуть увійти в рівновагу з екологічним середовищем і їхній внесок у зростання ентропії якимсь чином компенсується припливом негентропії у вигляді сонячної енергії, котру засвоюють рослини, то стосовно діяльності людини це принципово неможливо. Перехід людства від індустріального суспільства до постіндустріального, інформаційного є закономірним процесом, пов’язаним із зменшенням інтенсивності вкладу ентропії у навколишнє середовище. Але це тільки відтермінування розв’язку, який може набути вигляду термодинамічної катастрофи.

Ефективне володіння енергією та інформацією — запорука належного впорядкування системи (цивілізації або ж окремо взятої держави), хоча цей факт люди/політики не завжди належним чином усвідомлювали та усвідомлюють.

Якби в суспільстві існували зв’язки лише низькоентропійної природи, то можна було б говорити про ідеальну систему. На жаль, між членами будь-якого суспільства існують зв’язки аморальні, корупційні, антидержавні тощо, які призводять до зростання ентропії. Прикладів цьому безліч. Приміром, за допомогою корупційних зв’язків батьки прилаштовують своє непутяще чадо до вищої навчальної установи, за хабарі такий «студент» з року в рік складає іспити, отримує диплом. Подальші корупційні діяння дають можливість такому «спеціалістові» обійняти відповідальну посаду, що в перспективі неминуче призводить до руйнації різноманітних системних зв’язків у суспільстві, а отже до збільшення хаосу (ентропії) в системі—державі.

Отож є підстави припустити, що саме браком «енергії розвитку» пояснюється відставання Української держави у продукуванні внутрішньо- і зовнішньополітичних ініціатив. Психологічний стан суспільства близький до критичного, і має трапитись щось непередбачуване (приміром, соціальний колапс, неспрогнозований політологами, політиками й економістами), що об’єднає український народ, відтак розбудить у ньому генетичний заряд державотворення, закладений Природою. Українцям справді бракує «енергії розвитку» — досі не створено цілісної концепції державотворення, український народ не озброєний ефективною об’єднавчою ідеєю, не зібраний воєдино якісний інтелектуальний матеріал, за допомогою якого можна у скорому часі завершити будівництво повноцінної Держави.

З фізики й механіки добре відомо, що під впливом зовнішніх факторів об’єкт до якоїсь межі поводиться одним чином, а згодом стрибком змінює свої властивості (приміром, явище надпровідності — до певної температури провідник має електричний опір, а після досягнення критичної межі він практично щезає). Можна припустити, що усвідомлення українським народом реальності факту геноциду, вчиненого комуністичним режимом, змобілізує націю перед глобальними викликами XXI століття, розбурхає в людей приспану/заховану енергію розвитку.

Підстав для такого оптимістичного припущення предостатньо: приміром, українські заробітчани за кордоном, які працюють не лише на себе, а й на Українську державу, демонструють переконливі й повчальні приклади локальної самоорганізації. «Власне українцям ніколи не потрібна була влада, тому що нація має чудову властивість до самоорганізації та саморозвитку (згадайте, скільки міст України отримали магдебурзьке право в період фактичної відсутності центральної влади в країні). <…> Знову ж в котрий раз українці проявляють чудеса самоорганізації: немає роботи — самі її знаходять за межами країни, немає товарів в магазинах — привозять його з Туреччини чи Польщі та самі продають його на ринках, немає продуктів — розквітли базари, не працює грошово-кредитна система — розвинувся бартер та працює долар» [Сергій Сорока].

В теорії самоорганізації діють правила заборони: не слід даремно витрачати час й енергію для впорядкування складних систем, потрібно знати, як вони функціонують, відтак докладати найменших зусиль, щоб збуджувати лише те, що придатне для систем, враховуючи при цьому реакції об’єкта (системи) на зовнішню дію. Одне з фундаментальних завдань теорії самоорганізації полягає в тому, щоб знаходити стійкі варіанти організації процесів у системі, які б ідеально їй пасували і до яких (до стійких варіантів) еволюціонують усі інші стани системи. Отож, можливо, Україна в якийсь момент стрибкоподібно перейде від стану депресії й невизначеності до стану ефективного розвитку.