За об’єкт лінгвістичної експертизи взято повний текст усного виступу народного депутата України Олега Тягнибока 17 липня 2004 року на горі Яворина Волинського району Івано- Франківської области з нагоди вшанування пам’яти загиблих вояків УПА.

Виступ прослухано з авдіозапису, а також прочитано з надрукованої стенограми. Офіційна преса і телебачення подали лише тенденційний монтаж чотирьох логічно непоєднаних між собою цитат, що насправді вилучені з послідовно структурованого тексту мітингової промови.

Наведемо цей розтиражований у ЗМІ монтаж, розбивши його на частини (через абзаци), які, зрозуміло, втратили свою реальну семантичну наповненість:

“Вони не боялися, як і ми не повинні боятися, вони взяли автомат на шию і пішли в ліси, вони готувалися й боролися з москалями, боролися з німцями, боролися з жидвою і з іншою нечистю, яка хотіла забрати в нас нашу Українську державу”;

“Ви маєте стати отими героями…”;

“Треба віддати Україну нарешті українцям!”;

“Оті молоді люди і Ви, сивочолі, оце є та суміш, якої найбільше боїться москальсько-жидівська мафія, яка сьогодні керує в Україні”.

Повний усний виступ є типовою мітинговою промовою. Відповідно до вимог жанру, головна ознака мітингової промови — це гостра публіцистичність, що у цій промові виражена через ствердження ідеї українського націоналізму і заклик до розбудови національної держави. Вираження ідейної позиції завжди ( відповідно до жанру) потребує пафосу, часом і гіперболізації, які можуть реалізуватися по-різному: у цьому випадку “ударними” перифразами на зразок “банда кучмівська”, “зграя олігархів”; порівняннями і зіставленнями (антитезами), що виявлені через споглядання дивовижної краси карпатських гір і степової широчини Дніпропетровщини на тлі історично винищуваної України і її сьогоднішнього зубожіння: “Вчора я повернувся з Дніпропетровщини і бачив красу українських степів — ця широка українська доля гуляє до сих пір”/“Але прийшов ворог,…. і забрав їм ту Україну”, “… нас вже обікрали до нитки”. Наука риторика визнає такі антитези за основні риторичні фігури, які є засадничим методом пізнання дійсности та самої світобудови: “банда кучмівська”, “зграя олігархів” протиставлені “сотням тисяч українських вояків, юнаків і дівчат, які загинули в цих горах, в сталінських тюрмах, в брежнєвських тюрмах, в горбачовських тюрмах”; “молоді люди і Ви, сивочолі” протиставлені “москальсько-жидівській мафії”. Органічна гіперболічна антитеза свій — чужий, себто українець — жид, німець, москаль стає засобом ствердження відповідної ідеологеми, що є вдалим і впливовим гостропубліцистичним прийомом. Така антитеза має не лише політичний, морально-етичний, але й екзистенційний характер, позаяк протиставна структура “своє — чуже” (батьківщина — чужина) є одним із найглибинніших, притаманних родовій свідомості архетипів. “Цим архетипом, або первнем, є, за К.Г. Юнгом, так звана містична причетність первісної людини до грунту, на якому вона живе і в якому містяться духи лише його предків. Чужина гірка”.¹ Тому зроблено природний висновок, який у ЗМІ вирвано з тексту і змонтовано: “Треба віддати Україну нарешті українцям”, себто повернути корінній нації духовну, душевну і матеріяльну власність, яка є невичерпним джерелом її майбутнього. Прагматичне прочитання цієї тези простіше: саме в руках українців, які становлять 78 % населення цієї держави, має бути зосереджена влада, яка насправді становить собою єдність трьох засад: кадрів, капіталу і засобів масової інформації. Саме ж гасло “Україна для українців” має не етнобіологічний, а етнокультурнуй та ідеологічний підтекст, який передбачає право задоволення всіх суспільних потреб етнічних українців в Українській державі. Передбачено, що інші етнонації як етнічні меншини мають аналогічні права у власних національних державах, і саме у такому контексті розуміється рівноправність націй.²

Зазначимо, за авторитетним академічним джерелом, що публіцистичний стиль як основа лінгвістичної промови “завжди виражає протистояння певних сил. Це його обов’язкове призначення й головна ознака”³. З відродженням українського національного життя і зі здобуттям незалежности України в публіцистичному стилі відбуваються великі зміни. З одного боку, починається пасивізація радянських ідеологем, тобто вони виходять з активного вжитку в пасивний словник; з другого боку, повертаються до життя й активізуються українські слова і вирази — носії української національної ідеї, фактів і явищ, що були заборонені чи несправедливо вилучені. Серед них і такі етноніми як “жид” і “москаль” у контексті експресивного депутатського виступу: “… боролися з москалями, боролися з німцями, боролися з жидвою і іншою нечистю, яка хотіла забрати в нас нашу Українську державу” чи “москальсько — жидівська мафія”.

Етнонім, пригадаймо, це загальна назва для позначення етносу (етнічної групи, племени, народу, національности). Своєрідністю етнонімної лексики є її найтісніший зв’язок із політичною сферою, що узайве доводить політичну заангажованість самої мови. На сьогодні чи не найбільше заполітизованими етнонімами є “жид” і “москаль”, і тільки лінгвістичний аналіз може звільнити ці лексеми від обтяжливих політичних обладунків.

Екскурс у лексему “жид”

Найпевніший спосіб проникнути у сутність і життя слова — це, по-перше, пізнавати його через історичні та сучасні лексикографічні джерела, по-друге, через функціонування у щоденному мовленні, що є віддзеркаленням усього спектра суспільно-культурних і побутових стосунків між людьми. Така двоякість словесного функціонування нерозривна, і то з виразною домінантою його базового (розумій лексикографічного) значення, яке, кажучи образно, у потоці мовлення має абсолютне право на найширші відтінки смислів. Яскравим прикладом такої словесної амбівалентности є етнонім “жид”, ужитий у словотвірних похідних “жидва” і “жидівська”. Цей етнонім має, так би мовити, законну прописку в академічному лексикографічному джерелі української мови — СУМі (див. список умовних скорочень лексикографічних джерел). Зазначене джерело подає: Жиди, ів, мн.(одн.жид, а, ч., жидівка, и, ж.) 1. Заст.. Те саме, що євреї. 2. Образлива назва євреїв; а також єдине похідне від жид — жидівка (СУМ 2,с.528); Євреї, їв, мн.(одн. єврей, я, ч.; єврейка, и, ж.). Загальна назва народностей, які живуть у різних країнах і об’єднані спільністю походження від давньоєврейського народу, що населяв Палестину до перших століть нашої ери; і два похідних: єврейка, єврейський (СУМ II,с.494).

Чому так сталося, що існує два етноніми на позначення одного етносу, один із яких маркований як образлива назва? Це змушує долучити давніші джерела, а зокрема “Словарь української мови”, який упорядкував Борис Грінченко (1907-1909 рр.), де не знаходимо етноніма “єврей” чи “гебрей”, а лише “жид”, да,м. 1) Єврей, жидь, 2) = насек. Ум. Жидок, жидочок, жидун, жидик. Ув. Жидюга. Шевч. Жидяка (Гр.I, с.483), а також низка похідних, що свідчить про активну уживаність цього слова і його семантичну розрослість: жидва, ви, ж. = жидова, жиденя, жидик, жидів, жидівка, жидівочка, жидівство, жидівський, жидівча, жидова (збірне поняття — рос. евреи), жидовин, жидовина, жидовіти, жидок, жидолюбець, жидочок, жидувати, жидюга, жидюк, жидя (Гр.І, с.483). Характерно, що більшість із цих похідних лексем у перекладі російською мають відповідник із основою “еврей”. Перше з цих похідних — “жидва” — і вжив п. Тягнибок. Ця лексема тотожна поняттю “жидова”, що має збірне значення і відповідає російському “евреи”. Словник не подає жодного стилістичного маркування, що це лайливе чи образливе: жидва, ви, ж.= жидова, ви,ж. собирательное евреи. Стала жидова ліси рубати , Христа шукати. Чуб.III.347 (Гр.I,с.483). Із сучасного словотвору знаємо, що словотвірний тип із суфіксом — в-а непродуктивний і до нього належать збірні назви насамперед людей ( братва, дітва, жінва, мужва, панва, татарва), але також тварин ( кінва, мишва, мошва, мурашва та ін.) і неживих предметів (грошва). Такі форми мають розмовний характер переважно з негативним забарвленням, хоч, наприклад, зовсім не має такої конотації збірна лексема паства. ⁴

Постає запитання, чому жодне із цих багатих на експресію похідних не дісталося до академічного СУМу, який видавали у згубне десятиліття мовно-політичного “застою” чи, точніше, часу повільного убивання української мови впродовж 1970 — 1980 рр.? Запитання риторичне. Натомість найновіший Великий зведений орфографічний словник сучасної української лексики, що рекомендований Міністерством освіти і науки України, фіксує: жид, жиденя, жидик, жидів, жидівка, жидівочка, жидівство, жидівський, жидівча, жидівчин, жидовин, жидовина, жидовіти, жидок, жидолюбець, жидочок, жидувати, жидя (с.208) паралельно із євреєчка, єврей, єврейка, єврейство, єврейський, єврейчик (ВЗОССУЛ с.204,208).

Не складно здогадатися, що відповідь хоч і на риторичне запитання слід шукати у суспільно-політичній площині, а саме початкові радянської доби, яка витворила безпрецедентне і безаналогічне явище: втручання державної влади у внутрішні закони мови з певною ідеологічно-політичною метою. Це яскраво засвідчив новоприйнятий (розумій — примусово накинутий) український правопис 1933 р., а потім 1946, 1960 рр., які перекреслили найгрунтовніше академічне надбання українського мовознавства — правопис 1929 року. Мета: уподібнити українську мову до російської на фонетичному, морфолого-синтаксичному і лексичному рівнях. Власне на цьому лексичному рівні і схрестилися два етноніми “жид” і “єврей”.

Видатний український учений (репресований 1929 р. у справі СВУ), віце-президент АН УРСР Сергій Єфремов записує у своєму “Щоденнику”: “Взагалі слово “жид” стає абсолютно нецензурним. З академічних навіть виданнів починають вирізати сторінки, де стрівається це слово. Якраз сьогодні була історія з Воблим. З його праці про цукрову промисловість звелено вирізати місце, де говориться, як цукровики за старих часів через жидів- факторів затягали до себе на роботу кріпаків. Воблий показав у центрі книжку, що ту саму цитату подає, — це книжка Балабанова (жида) та ще й у виданні Державного видавництва... ефект вийшов немалий”. ⁵

“Чув сьогодні оповідання про те, як проводиться цензура української книжки. Видавництво “Час” подало на цензуру Шевченкового “Кобзаря”. Викликають представника. Приймає його молода жидівочка і, тикаючи пальцем у відповідні сторінки “Гайдамаків” (“Яремо, герш-ту, хамів сину”….і ін.), авторитетно робить вирок: “Цього ми пустити не можемо”. — “Ну, так викресліть”. — “Ні, викреслюйте самі”. І представник викреслює… Облагороджують “Кобзаря” тепер з другого боку. Тільки робиться тепер це простіше і… цинічніше. Бо царський цензор просто креслив, куди рука сягала, а совітська цензориця робить це чужими руками і до того маніфестуючи, що “Шевченко — наш, большевицький, поет”.⁶

“Облагородити” Шевченка було не так просто, адже згідно з конкордацією його поетичних творів саме слово “жид” у різних його словоформах і словотвірних похідних великий мислитель уживає 61 раз і жодного разу не уживає слова “єврей”.⁷ Аби не пришивали Шевченкові через це антисемітизму, його змушений був захистити уже у ХХ столітті знаний поет — Абрам Кацнельсон: “Звинувачення на адресу Кобзаря в антисемітизмі найчастіше ґрунтуються на тому, що поет вживає слово “жид”, і іноді й у зневажливій формі. Але в українській мові, як і в польській, іншого слова, як “жид” для означення “єврея” не існувало. В польській мові й нині залишилося це слово, і ніхто не сприймає його як образу”⁸ (Див. SJP VIII, s.732).

Суголосні міркування з цього приводу висловлює і Євген Сверстюк: “Стара назва жидівської національности в українській мові так само природна, як у польській. Обман був уже в самій назві “євреї”, яка була імпортована разом з новою (радянською) владою. Вона звучала фальшиво, в народі не приживалась. Мало того, вона ніби звинувачувала одразу всю українську літературу, де фігурувало слово “жид” як традиційна українська назва”⁹. Ця імпортованість назви євреїв, як зазначає Євген Сверстюк, була дивною і для самих жидів, які посміхалися з привілею називатися по-іншому і жартували: “І це все, що вони нам принесли”.¹⁰

Слід, однак, зауважити, що на Східній Україні замість “жид” у літературній мові починають уживати “єврей” наприкінці ХIХ ст., що було реакцією на лайливий і презирливий характер російського “жид”, наче виклик чорносотенцям. Автори ж із Галичини, зокрема Михайло Грушевський, Роман Смаль-Стоцький, уживаючи у своїх працях “жид”, робили часом зауваження, що в устах українця це слово не містить образи.¹¹ Це, зокрема, підтверджує “Український стилістичний словник” (1923 р.) Івана Огієнка, де видатний учений роз’яснював: “Слово “жид” серед простого народу вживається вільно, без якогось образливого значення, але інтелігенція замінює це слово на “єврей”, бо євреї дуже ображаються на слово “жид”.¹² Прикметно, що коріння цієї образи проросло на грунті іншої мови — російської. Застановімося, що “Словарь русского языка ХI — XVII вв.” фіксує тільки похідні з коренем “жид”, лексема “єврей” відсутня взагалі і похідні з коренем “жид-” не мають жодної негативної конотації:

Жидовинъ — еврей, иудей.

Жидъ — м. еврей, иудей.

Жидинъ — то же, что жидовинъ.

Жидовитися — принимать иудейство.

Жидовка — жен. к жидъ.

Жидовский — прил. к жидъ.

Жидовскоумецъ, м. — тот, кто исповедует иудаизм.

Жидовствити- то же, что жидовствовати.

Жидовство, с.1. Иудаизм. 2. Название ереси, распространенной в России в ХV — XVI в.

Жидовствовати — придерживаться иудаизма, бить последователем ереси (жидовствующих).

Жидовчичь, м. — сын еврейки.

Жидовыни, ж. — еврейка.

Жидовье — собир. к жидъ (СРЯ ХI-XVII В.5,с.108)

Протилежну картину спостерігаємо у “Словаре современного русского литературного языка”: жид,а, м. Устар. простор. Презрительное название еврея / Перен. Бранно. О скряге, скупце; жидовка,ж, род. и вин. мн. вок, ж., Устар. Простореч. Презрительное название еврейки; жидовский, ая, ое. Устар. простореч. Относит. прилагат. к сл. жид; жидомор, а, м. Простореч. Скупец, скряга (ССРЛЯ 4, 135).

Очевидно, що проблема у позамовних чинниках, та ще й закорінена у релігійно-політичний грунт іншої країни — Росії. Річ у тім, що в Росії у ХIХ ст. відродилась течія “жидовствующих”, яка насправді сягає 2-ї пол. ХV ст. Поширилась вона через єврея Схарія, який приїхав з Києва до Новгорода 1471 р. і проголошував заперечення Божої трійці, монашого чину, духовної ієрархії, пошанування ікон, зневіру у таїнство причастя тощо. Єврейський первень зводився лише до певних обрядів. Насправді це було відображення на російському грунті того релігійного “бродіння”, яке охопило країни Західної Европи, виражаючись у створенні протестантських раціоналістичних учень. Однак 1504 р. єретиків проклято і страчено. У ХІХ ст. “жидовствующими” називали тих християн, які прийняли юдаїзм. Їх держава означила як секту: 1825 р. “для возбуждения в народе отвращения к ним повелено было именовать субботников жидовской сектой и оглашать, что они суть жиды”. В то же время постановлено было из уездов, в коих находится жидовская ересь, высылать евреев без исключения и ни под каким предлогом не дозволять им там пребывание” (ЭСБЕ XIа, с.943).

З огляду на зазначене, висновок очевидний: під впливом реалій російської дійсности, а відтак і російської мови (вона, власне, і є тією дійсністю) в українській мові сталася підміна одних слів іншими, “була впроваджена і далі провадиться за інерцією політика “вирівнювання” українського словникового фонду за принципом один до одного у зіставленні з мовою російською. Тим часом ще відносно недавно слово “жидівочка” українці в Україні вимовляли з ніжністю, а слово “жид” — з повагою: “Учись у жидів, сину, — вони вміють здоров’я глядіти”. Однак, чому ще недавно? І сьогодні…в Україні говорять точнісінько так само. Особливо в тих місцевостях, де менше мігрантів з північного сходу, які не розуміють тонкощів нашої мови, але повчають нас”. ¹³

Підтверджує це і наріжний розділ мовознавства — етимологія, наука, що вивчає походження й минулі етапи розвитку слів та морфем, а також пояснює походження слова за допомогою зіставлення його зі спорідненими словами тієї самої або іншої мови.

Етноніми “жид” і “єврей” походять від різних мов і мають відмінну етимологію: жид (заст.), жиденя, жидівка, жидівство, жидівча, жидовин, (жидовиця), жид, жидовіти, жидувати, зажидовілий, зжидовіти, ст. жидъ, жыдъ (XIVст.); — р. болг. жид, бр. жыд, др. жидъ, жидинъ, жидовинъ, п.Zyd, ч.слц. вл. слн. Zid, нл. Zyd, схв. жидов, стсл. жидъ, жидинъ, жидовинъ; — запозичено в дописемний період з італійської мови; іт.giudeo “єврей” походить з латинської Judaeus “іудей, єврей”, яке зводиться до гебрайського “іудей”, утвореного від особового імені гебрайської “Іуда” (загальне значення “славленний, хвалений”); давнє zu — (< giu) в слов’янських мовах закономірно перейшли в zy- (ЕСУМ 2, с. 196-197).

“Єврей” — запозичено в давньоруську мову через церковнослов’янську з середньо-грецької і пізніше (у формі гебрей) ще раз в українську через західнослов’янські з латинської; лат. Hebraeus зводиться до грецького evreos, яке походить, очевидно, від арамейської ibrai, ebrai, “єврей”, пов’язаного з гебрайським ibrt, “тс.; єврейський” (букв. “потойбічний, той, хто прийшов до Ханаану або Палестини з того боку Євфрату) (ЕСУМ 2, с.177). Отож глибинна етимологія обох етнонімів позитивна, а конотація одного з них зумовлена суто позамовними чинниками, про які йшлося вище.

Підсумуємо: побутування в українській мові двох етнонімів “жид” і “єврей” зумовлено штучним і насильним привнесенням лексеми “єврей” через більшовицький російськомовний вплив. Західна Україна почула слово “єврей” після встановлення радянської влади у 1939 році і досі вважає його неприродним, політично заангажованим і запровадженим силоміць. Не менш промовистою є історія вживання слова “жид” і на Східній Україні, що яскраво засвідчує класична полеміка на сторінках українського журналу “Основа”, що виходив 1861-1862 рр. До знаного журналу надійшов анонімний лист, автор якого дорікав редакції, що вона на означення “євреїв” вживає слово “жид”, яке, мовляв, “сделалось нарицательным словом вообще всякого плута и мошенника”. На що редакція журналу в особах Миколи Костомарова і Пантелеймона Куліша тлумачила, що українці “называют евреев жидами не в презрительном, бранном, оскорбительном смысле”, а за традицією, яка існує давно і в багатьох країнах. Інша річ, що слово “жид” в устах українців “означает и человека, о котором народ невысокого мнения, известный нравственный образ которого не возбуждает к себе особенной расположенности”. Але в цьому нема провини українців. Те, що український народ “смотрит на евреев не совсем дружелюбно”, є результатом “тех притеснений, которые он корда-то вытерпел от них”. Однак, здавалося, невинна полеміка через етнонім “жид” закінчилася вкрай трагічно для всього українського руху XIX століття: напади єврейської газети “Сіон”, яка розпалювала цю полеміку ( попри її позірну згоду, що у слові “жид” немає нічого образливого), фактично стали доносами великодержавному російському урядові на український сепаратизм. І як наслідок, відомий російський монархіст Міхаїл Катков через газету “Московские ведомости” підкинув міністру освіти Валуєву славнозвісну тезу: “не было, нет и быть не может”. У результаті: “Наступившая реакция в зародыше прервала начавшееся движение: после всего лишь двух лет существования “Основа” прекратилась: издательская деятельность для народа подверглась стеснениям; воскресные школы закрыты; местный язык, безусловно, изгнан из школ” ¹⁴ ( А. Єфименко).

Позаяк, залежно від контексту, слова здатні мати позитивну чи негативну конотацію, і, власне, ця конотація є невід’ємним атрибутом публіцистичного стилю, то у виступі п. Тягнибока у цьому етнонімі водночас поєднано стандарт і експресію, емоційність і простоту, доступність і багатозначність. І водночас актуалізовано правдиві смисли цього слова. Тим паче, що “в усному мовленні слово не покидає чистої стихії буття, дає простір для вияву його різних вимірів”. ¹⁵

Існує ще один позамовний бік проблеми, який свого часу означив Сергій Єфремов: “До речі, скажу, що, не вбачаючи особисто ніякої образи в слові “жид”, вважаю, проте, за нетактовність, некоректність уживати його, скоро євреї мають його за образливе”¹⁶. Однак, хоч як парадоксально, у своєму “Щоденнику” Єфремов повсюдно вживає саме етнонім “жид”. Постає й інше запитання: чому євреї не вважають за образливе вживання етноніма “жид” у польській, чеській, словенській, сербохорватській, верхній і нижній лужицьких мовах? Очевидно, що ці народи живуть за законами власної мови і власної держави і допускати когось із чужим законом у свій монастир їм би і не спало на думку. Згадаймо Дмитра Донцова: “Кожна нація має свій власний закон, свою власну правду й повинна лише їм коритися”. Мало стати б знаковим і те, що в “Енциклопедії українознавства” заголовна стаття “Євреї” є лише відправним пунктом (див. Жиди) до розлогої інформаційної статті “жиди” (ЕУ 2, с. 650,670,680).

Екскурс у лексему “москаль”

Етнонім “москаль” лежить не у менш складній політично-культурній площині, початок витворення якої припадає фактично на 1725 рік. Саме тоді давнє ім’я нашої країни Русь у грецькому фонетичному варіянті Петро I офіційно присвоїв Московії. Візантійські греки заступили в імені Русь звук [у] на звук [о] і назвали руських народом “росс” або “россами”, а відтак країну Россією. Отож назву Росія утворили в Стамбулі грецькі церковники у ХVI ст., чим відразу скористався Петро I. “Назвавши себе Росією або Великою Руссю, Московія тим самим стверджувала себе спадкоємцем і продовжувачем Київської Руси, цим стверджувала і своє право на “собирание земель русських”.¹⁷ Етнонім від украденої і новоспеченої назви держави “россиане” створив видатний український мислитель ХVIII ст. Феофан Прокопович, що насправді означав не ім’я народу (етнонім) — а державну належність за аналогією до словотвірної моделі на — ян: громад-ян-и, волин-ян-и, львів-ян-и тощо. До того ж для всієї Европи від Литовсько-Руської держави, Польщі аж до Англії, для країн Сходу, турків, арабів існувала тільки одна офіційна назва: Московське князівство (царство), Московія або просто Москва… Її жителів називали московітами, московитянами або москалями”¹⁸. Фундаментальне джерело знань “Енциклопедія українознавства” зазначає: “В українській, польській та ін. слов’янських мовах прийнята для росіян також назва “москалі” (ЕУ 7, с.2609). Тому й не дивно, що вона зосталася в народному мовленні і в словниках, що яскраво засвідчує “Словарь української мови” Бориса Грінченка; Москаль, ля, м. 1)Великороссъ. 2)Солдатъ. 3) Сорт льна. 4) Сорт чесноку. 5) Насек., а також такі похідні: москаленко, москалення, москалик, москалитися, москаличок, москалів, москалівна, москалитися, москаличок, москалів, москалівна, москальня соб. 1)Великоросы. 2) Солдаты, москальство, москальча, москальчик, москальчук, москалюга, москвофіл, москвофільство, москвофільство, москвофільський, Москівщина і Московщина, московець = москаль, московська, московський, московщеня, Московщина (Гр.2, с.447). Випереджає Бориса Грінченка у кількості вживання словоформ і похідних від “москаль” автор нашої мови та її знавець від Бога Тарас Шевченко — у нього їх лише в поезії — 102¹⁹, і звичайно, що жодного разу наш поет не називає північних сусідів “росіянами”. У “Седнівській передмові” до невиданого “Кобзаря” 1847 року Т. Шевченко пише: “Велика туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі — всі дрюкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило… Вони кричать, чом ми по-московській не пишемо? А чом москалі самі нічого не пишуть по-своєму...”.²⁰

Назви “Московщина”, “москаль” постійно вживали класики української літератури, українські мовознавці, історики та публіцисти. І не тільки українські, але й російські також, серед яких, наприклад, такі світоглядно різні постаті, як Віссаріон Бєлінський і Олександр Герцен: “Верст за тридцять до Харькова я увидел Малороссию, хотя еще перемешанную с грязным москальством”; “Москва — или лучше Петербург — обманул Украину и заставил ненавидеть москалей”²¹. А 1918 року вийшов двомовний словник В. Дубровського “Словник московсько — український”, і його рекламували як “практичний підручник української розмови і збірник москалізмів”²². Хай там як, але блискучим у цьому контексті є вислів Лева Толстого: “Мы можем обманываться, а язык не обманывает”.

Як зі словом “жид” воювала більшовицька цензура, так зі словом “москаль” розпочала війну цензура царська. Боротьба досягла апогею у сталінські часи, коли за слова “Московщина” чи “москаль” люди платили життям як буржуазні націоналісти. Чому у Росії так панічно бояться предковічного найменування “москаль”? Вбачаємо у цьому дві причини: перша з них у тому, що у цьому випадку ніщо так викривально, крім мови, не засвідчує правди. Етнонім “москаль” зостався промовистим похідним назви Московщина — народ підсвідомо не погоджувався з викраденням у нього назви Русь у варіянті Росія, а отже, і похідних від неї, а тому вживав органічної самоочевидної назви “москаль” і “Московщина”.

Друга причина — в історично набутій негативній конотації цього етноніма, що цілком логічно випливало з політичних стосунків між росіянами й українцями, про які краще за Володимира Винниченка не скажемо: “Вся історія відносин між Москвою і Україною на протязі більше як 250 літ з моменту злуки цих двох держав є планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації всякими способами, вщерть до стертя слідів, щоб навіть імени її не лишилося”.²³

Однак жорстоке полювання на правду не здатне-таки остаточно подолати її у лексикографічних джерелах: Москаль,я,ч., заст. 1) Вояк, солдат. 2) Росіянин (СУМ IV, с.808) — завважимо, що біля другого значення “росіянин”, яке логічно, мало б бути першим (як у Грінченка), немає жодної маркованої помітки, що це лайливе чи образливе! Подає наш академічний словник і похідні від цього етноніма: москаленко, москалик, москалиха, москалів, москалівна, москальчук (СУМ IV, с.808). Найавторитетніший російський лексикограф Володимир Даль зазначає, що термін “москаль” малоросійського походження і означає: “москвич, русский, солдат, военнослужащий” (Даль II, с. 349). Неважко здогадатися, що народний депутат О. Тягнибок вжив це слово хоча б відповідно до його фіксації у фундаментальних тлумачних словниках української мови, серед яких і щойно видані: Москаль заст. 1. вояк, солдат. 2. розм. росіянин (ВТССУМ, с.541; НТСУМ 2, с.229).

Право на життя цьому етноніму дає також “Етимологічний словник української мови” та “Этимологический словарь русского язика” Макса Фасмера, трактуючи його як похідне утворення від Москва. ЕСУМ наводить паралелі з чеської, словацької та польської мов: moskal “росіянин” (ЕСУМ 3, с.519). Додамо, що сама лексема “Москва” має три найпоширеніші етимологічі версії:

1) від мерянського (плем’я мерь) моска ава, де моска — це “ведмідь”, ава — “мати, жінка”, тобто москаава “ведмедиця”;

2) фін. musta “чорний, брудний” і va “вода”,тобто “брудна вода чи гниловодна”;

3) чудськ. моска “корова” і ва — “вода”, тобто “коров’яча калюжа” (ПЭСРЯ, с. 559).

Структура етноніма “москаль” дозволяє тлумачити значення суфікса — аль як атрибутивного форманта на зразок горбаль, носаль; в українській мові з тим суфіксом творяться також назви людей за фахом: коваль, скрипаль.²⁴ Видатний польський учений Ф. Славський наголошує на експресивній функції атрибутива — аль: nosal. Отож зазначена етимологія легко знімає політичну конотацію аналізованого етноніма, а сам етнонім, складається враження, стає закладником некоректних дій його носіїв щодо самих українців.

Поряд із етнонімами “москалі” і “жидва” (суфікс — ва акцентує на збірному понятті) нардеп уживає етнонім “німці”, до якого , як відомо, етнічна німецька меншина не висловила жодних претензій, хоч власне, мова з цього приводу має певні контраргументи. Згадаймо, “Кругом москалі та німота, ні одної душі хрещеної”, — скаржиться Тарас Шевченко Грирорієві Квітці—Основ’яненку в листі від 19.02.1841 р., і “Сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися”, — в листі до Якова Кухаренка від 26.11.1844р., а сам етнонім “німці” у різних словоформах і похідних поет уживає дев’ятнадцять разів²⁵.

І це неспроста, адже у ньому закладена промовиста амбівалентність з виразною етимологією в першому із значень:

1) первісно німцями звичайно називали людей, які не говорили по-нашому, а отже, були “німими”, себто чужими;

2) німець — це символ космополітичної безликости, символ, як зазначає Євген Сверстюк, базуючись на творчості Шевченка, “купи позиченого розуму”, “чужих фраз” ²⁶;

3) етнонім.

Але німцям, як бачимо, і нашій владі, що воює з конотативними смислами окремих слів, байдуже, що їх не називають “дойчами”, як, до речі, і угорцям, яких називають “мадярами” чи італійцям, яких поляки називають “влохами”, тобто скопцями. Такі речі є прерогативою корінного етносу із законами рідної мови. Політичні ультиматуми інших націй тут, м’яко кажучи, незрозумілі.

З огляду на зазначене, робимо висновок, що контекстуально вжиті етноніми “жидва”, “москалі” та їхні прикметникові похідні у словосполученні “москальсько-жидівська мафія” є, по-перше, нормативними лексемами, засвідченими передусім українськими та іншомовними лексикографічними та енциклопедичними джерелами; по-друге, публіцистичний стиль мітингової доповіді з нагоди особливої історичної події, а саме загибелі старшин Армії УПА, що на превелику ганьбу України, не визнана стороною, що змагала у Другій світовій війні, не просто допускає, а вимагає пристрасного ставлення до предмета мовлення у поєднанні з емоційно-експресивною оцінкою. Тим паче, що ця оцінка підкріплена реальним розвитком подій у державі.

Література

1 Барабаш Юрій. “Коли забуду тебе, Єрусалиме…”, Гоголь і Шевченко. Порівняльно — типологічні студії. — Харків, 2001. — С.73.

2 Харахаш Б. Націоналізм: ідеологія чи доктрина? // Розбудова держави. 1998. —№ 3-4.

3 Мацько Л.І., Сидоренко О. М., Мацько О. М. Стилістика української мови. — К., 2003. — С. 273.

4 Словотвір сучасної української літературної мови. — К., 1979. — С. 92.

5 Єфремов Сергій. Щоденник.1923-1929. —К., 1997. — С. 634.

6 Єфремов Сергій. Там само. — С. 336.

7 Конкордація поетичних творів Тараса Шевченка / Ред.. й упор. Олега Ільницького, Юрія Гавриша. — Canadian Institute of Ukrainien Studies Press Edmonton — Toronto, 2001. — Т. І. — С. 512-515.

8 Кацнельсон Абрам. Чи був Тарас Шевченко антисеміт? // Літературна Україна. — 1995. — 23 березня.

9 Цит. за Барабаш Ю. Там само. — С.90.

10 Цит. за Феллер Мартен. — С.23.

11 Мусієнко Григорій. Україна для Українців: хто за і проти. — К., 2003. — С. 321

12 Цит. за Феллер Мартен. Пошуки, роздуми і спогади єврея, який пам’ятає про своїх дідів, про єврейсько-українські взаємини, особливо промови і ставлення до них. — Дрогобич, 1994. — С. 23.

13 Мусієнко Григорій. Там само. — С. 321.

14 Шестопал Матвій. Євреї на Україні. — К., 2002. — С. 99-101.

15 Сербенська О.А. Культура усного мовлення. — К., 2004. — С. 8.

16 Цит. За Наконечний Євген. Украдене ім’я. — Львів, 2004. — С.345.

17 Наконечний Євген. Там само. — С. 22.

18 Наконечний Євген. Там само. — С. 139.

19 Конкордація…. Там само. —С. 1016-1018.

20 Кониський О. Тарас Шевченко — Грушівський. Хроніка його життя. — К., 1991. — С. 440.

21 Романюк Віктор. Орда у храмі. — Стрий, 2003. — С. 345,382.

22 Наконечний Євген. Там само. — С. 194.

23 Винниченко Володимир. Відродження нації. — Київ — Відень, 1920. — Част.I. — С. 34-35.

24 Бевзенко С. П. Історична морфологія української мови. — Ужгород, 1960. — С.113; Ковалик І. І. Питання словотворчої омонімії і синонімії в сфері іменників слов’янських мов // Питання слов’янознавства. — Львів, 1962. — С. 17;

25 Конкордація... Там само. — Т.2. — С. 1197-1199.

26 Сверстюк Євген. Шевченко і час. — К., 1996. —С. 51.

Список умовних скорочень лексикографічних джерел

1. Гр. Словарь української мови // Упоряд. з додатком влас. матеріялу Б. Грінченко. — К., 1907-1909. — Т. 1-4.

2. ВЗОССУЛ — Великий зведений орфографічний словник сучасної української лексики. — К., 2003.

3. ВТССУМ — Великий тлумачний словник сучасної української мови. — К., 2004.

4. ЕСУМ — Етимологічний словник української мови // За ред. О. С. Мельничука. — К., 1982-2004. — Т. 1-4.

5. ЕУ — Енциклопедія українознавства. — Львів, 1993. — Т.2; 1998. — Т.7.

6. НТСУМ Новий тлумачний словник української мови. — К., 2004. — Т. 1-4.

7. СУМ Словник української мови. — К., 1970-1980. — Т. 1-11.

8. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. — М., 1956. — Т. 1-4.

9. ЭСБЕ — Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза, И.А. Ефрона. — С.-Петербургъ, 1883. — Т. XIа.

10. ПЭСРЯ, Преображенский А.Г. — Этимологический словарь русского языка. — М., 1958.

11. СРЯ XI-XVII — Словарь русского языка XI-XVII вв. Выпуск 5. — М., 1978.

12. ССРЛЯ Словарь современного русского литературного языка. — Москва — Ленинград, 1955. — Т. 4.

13. ФЭСРЯ, Фасмер Макс. — Этимологический словарь русского языка. — М., 1967. — Т. 1-4.

14. SJP — Slownik jеnzyka polskiego Jana Karlowicza, Adama Krynskiego i Wladyslawa Niedzwiedzkiego. — Warszawa, MCMXXVII.