Третє роззброєння
До цього часу Україна роззброювалася двічі. Перший раз — у 1917 році, коли доктринери з Центральної Ради, повіривши в демагогічну ідею “миру без анексій і контрибуцій”, в непотрібність армії, яку, на їхній погляд, можна було замінити “народною міліцією”, з ентузіазмом, гідним кращого застосування, почали розганяти військові формування. Цих добродіїв можна зрозуміти: вчорашні “кухарчині діти”, сільські вчителі, дрібні службовці, середньої руки юристи, вони не знали, що таке — будувати державу. Вони навіть не здогадувалися, наскільки жалюгідні їхні гасла про “загальне братерство без зброї та війн” перед лицем жорстокої правди історії людства, протиборства націй, боротьби держав за існування. Ці наївні діячі мали рідкісну можливість швидко й однозначно розв’язати питання про владу в Україні: під синьо-жовтий стяг потяглись сотні тисяч ветеранів Першої світової війни, бойові генерали, полковники, поручники, унтери та рядові солдати. Але балакуни з Центральної Ради спускали організацію потужної української армії на гальмах, керуючись абсурдними пересудами. Достатньо згадати, як “товариші” відмовилися від послуг генерала Скоропадського з його кадровим сорокатисячним корпусом — їм, бачите, не сподобалось явно не робітничо-селянське походження військового спеціаліста. А Троцькому на це було наплювати, і 70 відсотків кадрів Червоної армії становили колишні царські та Тимчасового уряду офіцери. Ігри в пацифізм і неагресивність закінчилися тим, що п’яну матросню колишнього імператорського полковника Муравйова в січні 1918 року зупинити під Києвом було нікому, крім кількох сотень київських студентів та гімназистів, які розплатились за непробивну тупість “миротворців” з ЦР, починаючи з дідуся Грушевського: “Триста, як скло, товариства лягло...”. А “кухарчині діти” рвонули в Житомир — під захист кайзерівських багнетів, адже своїх мати не бажали... Результат: загибель УНР, червоний терор, голодомори, геноцид і етноцид українців, 70 років “пропащого часу”.
Друге роззброєння сталося у часи Леоніда Кравчука, великого прихильника комфорту і спокійного, розміреного життя. Дуже допікали Макаровичу і з Заходу, і зі Сходу, вимагаючи віддати третій за потужністю ядерний потенціал у світі. Віддав. А досить було виявити лише елементарну стійкість і непоступливість. І поки ядерні ракети залишались в країні, політичні авантюристи десять разів подумали б, перш ніж вторгатися на територію Чорнобиля і ракетних армій. Кравчук, цей колишній партійний ідеолог, щоб виправдати акт зради національних інтересів, вдався до невтримної демагогії. Мовляв, ці ракети все одно не були у нашому розпорядженні, бо кнопка залишалася у Москві. По-перше, зробити кнопку значно легше, ніж ракети. А по-друге, чому ж у такому разі Москва нервувалася більше за інших, виступаючи найактивнішою стороною ядерного роззброєння України? Згодом Макарович заявив, що не “по кишені” нам мати ядерну потугу. А Пакистанові — “по кишені”? Може, там менше крадуть, ніж у державі, яку побудував Кравчук? Третя теза Макаровича та його помічників у генеральських колах: для того, щоб використовувати ядерну зброю, треба мати цілі космічні комплекси. А що, Пакистан вже має їх? Ні, і не передбачає цього, а ядерна зброя в цій країні вже є, і вона багатьох примушує розмовляти з нею на “ви”.
До речі, нещодавно в газеті “День” відомі українські політики Володимир Горбулін, Олег Зарубінський та Борис Андресюк визнали, що якби Україна зберегла ядерну зброю, то ні про яку Тузлу не могло б бути й мови.
І ось тепер розпочалося третє роззброєння держави.
Аргументація така ж примітивна і демагогічна, як і в часи першого та другого. Мовляв, наша армія надто велика, аж 360 тисяч військовослужбовців. А чому, власне, вона надто велика? За міжнародними стандатрами, армія мирного часу має налічувати в своїх лавах від 0,5 до одного відсотка населення країни. Поки що українців — близько 48 мільйонів. Один відсоток — це 480 тисяч військовиків. Крім того, треба враховувати і розміри території країни — 603 тисячі квадратних кілометрів — найбільша держава Європи. Не можна не зважати й на геополітичне положення: на сході Україна межує з непередбачуваною Євразією, там, де стикаються західнохристиянська, східнохристиянська та мусульманська цивілізації. Сусідня Російська Федерація має 1,5 мільйонів військовослужбовців армії та внутрішніх військ, не враховуюучи ще близько 12 збройних структур. Сусідня Туреччина, крім інших формувань, має 600-тисячну армію і потужний флот. Чи можна нас ставити на одну дошку з Бельгією чи Португалією, геополітична ситуація яких не може порівнюватися з нашою, до того ж у будь-який критичний момент врни завжди можуть заховатися за “широкою спиною” США і НАТО.
Наводять ще один аргумент: немає грошей. Гроші країна має. На все, крім оборони: на утримання майже 600 тисяч міліціонерів, внутрішніх і конвойних військ, ЗМОПів, “Беркутів” та інших спецпідрозділів, завдання яких — гарантувати безпеку режимові від можливих заворушень. До речі, командувач внутрішніх військ України після відомих подій у Грузії, коментуючи на телебаченні навчання своїх підлеглих, застеріг потенціальних учасників демонстрацій та мітингів, мовляв: “не рекомендую”. Ось ці війська режимові потрібні, і ніхто їх скорочувати не збирається. Про наявність грошей в Україні свідчить і той факт, що уряд Януковича може дозволити собі “заначити”
До чотирьох мільярдів доларів, тобто ще один бюджет країни — “в тіні”. А скільки мільярдів іде на пільги в оподаткуванні найрізноманітніших “своїх” фірм? А скільки — на орду привілейованих чиновників, цю нову номенклатуру, що постійно зростає? Є гроші на “мерседеси” для бюрократів, нема на винищувачі й танки для армії...
Чи потрібне скорочення у Збройних силах? Безумовно. Армію треба позбавити розбухлих управлінських, інтендантських, господарських структур, які не мають безпосереднього стосунку до боєготовності військ, але “висять” на них, як важкі гирі. До слова, останнім часом розбухають структури Міністерства оборони. Але оздоровлення армії не повинно перетворюватися в її знищення.
Тільки до кінця цього року Збройні сили передбачається урізати на 70 тисяч чоловік, а в наступному — на 80 тисяч. У перспективі — залишити стотисячну армію. Враховуючи геополітичну ситуацію, це вже не армія, “потішні полки”. Армія деморалізована. Офіцери не розуміють, чому війська “урізають” такими надшвидкісними темпами. Невже Україні більше ніхто не загрожує? Але ж зовсім недавно була Тузла, яка ще раз нагадала, що у стосунках із східним сусідом нема нічого нічого неможливого! Саме Тузла продемонструвала, що Україна має небезпечно слабкі для неї Військово-морські сили. І ось тепер замість збільшення кількості бойових кораблів їх збираються скоротити до 16 одиниць, тобто в декілька разів. І це маючи понад 1500 кілометрів морських кордонів! Від гирла Дунаю до Маріуполя та Тузли...
Керівництво Міністерства оборони пояснює обвальне скорочення Збройних сил тим, що Україна вступає (коли?) до НАТО. Мовляв, там вимагають трохи скоротитися. А верховний головнокомандувач Кучма заявляє, що Україна від НАТО так само далека, як і від Євросоюзу. Запитання: хто захистить Україну в період між роззброєнням і вступом до НАТО?
Поки здійсниться вступ до НАТО (за шаленого саботажу у високих київських кабінетах, не викликаючи й найвищого), нас можуть десять разів “визволити” зі Сходу. І якщо завтра нашими дорогами рушать “братні” танки, тоді що, знову знадобляться “герої Крут”?
