Чому телебачення має таке велике значення і для громадян, і для політики? Насамперед тому, що воно, як правило, охоплює всю територію країни і ним користується переважна більшість населення (у Німеччині, приміром, 98% домівок мають телеприймачі, і в середньому пересічний німець щодня дивиться телевізор близько двох годин. Для порівняння: газети читають — 35 хвилин). З усіх ЗМІ телебачення має найвищий рівень довіри. Завдяки комбінації зображення та звуку його повідомлення справляють високий емоційний вплив на глядача.

Це дві причини того, чому телебачення є таким важливим і для політики. Скажімо, у 70—80 роках минулого століття диктор телебачення в Німеччині мав такий самий рейтинг популярності, як і федеральний канцлер або федеральний президент. Дослідники громадської думки стверджують, що інтерес до політики за останні 30 років зріс майже вдвічі. Тут неминуче постає запитання: чи стали люди поінформованішими? Гадаю, що ні. Чому?

Журналістські критерії вибору “актуальність” та “компактність” призводять до настільки спрощеного уявлення про політику, що в багатьох виникає запитання: чому доволі проста проблема ще досі не розв’язана? Крім того, політика набуває через ЗМІ дедалі більшої поляризації та ритуальності. Тривалий та багатоаспектний процес формування громадської думки в політиці (в партіях та фракціях) скорочується до репрезентації кількох особистостей.

Ці постаті здебільшого виступають в одному оптичному полі: прес-конференції, державні відвідування, наради, парламентські дебати. В поле зору потрапляє лише досить відомий політик або інтриган, який постійно “йде на кулемети”. А тому, як і колись, діє старе журналістське правило: собака вкусила людину — не є темою для репортажу, а от навпаки: людина вкусила собаку — варте називатися новиною. Оскільки у свідомості людини закріплюється лише те, що вона побачила на екрaні телевізора, для політики це має неабияке значення навіть у міжнародних масштабах. Отже, тоталітарні системи, які затискують журналістів у вузькі рамки, шкодять самі собі.

З одного боку, беручи до уваги складні проблеми, розв’язати які можна, лише підходячи до них глобально, політичний інтерес громадян є нині дуже важливим. З іншого боку, ЗМІ певним чином делікатно політизують і зорієнтовують громадян: за такої політизації вперед виходить не політичний процес, а політична інтрига, а часто й політична розвага. ЗМІ, насамперед телебачення, не тільки впливають на форму та відображення політики, а певним чином зумовлюють поверхове ставлення громадян до політики.

У чому ж найбільша небезпека дій, пов’язаних з прийняттям політичних рішень у сучасну епоху телебачення та Інтернету?

1. Популізм. Надто прості уявлення про політику зумовлюють обмежений погляд на речі, що сприяє легшому сприйняттю. (Приклад: чи не симпатичніші молоді люди, які вийшли на мирну демонстрацію проти використання атомної енергії, порівняно з політиками в темних костюмах, які намагаються пояснити необхідність саме мирного використання атома, вдаючись при цьому до надто складних словесних форм?).

Дуже непросто в Німеччині проводити довгострокову політику, оскільки протягом терміну діяльності законодавчих органів треба витримати близько 20 виборів, при тому, що кожні вибори до земельних законодавчих органів (інколи — навіть до місцевих органів) оцінюються та аналізуються як маленькі федеральні вибори або, щонайменше, пробні вибори. А там, де не намагаються проводити довгострокову політику, зростає небезпека популізму та одноденного політичного опортунізму.

За цією метушнею добре виважені, правильні за суттю рішення інколи залишаються без уваги. Телебачення з низькою спроможністю вгамувати потребу політичних роз’яснень сприяє життєздатності популізму.

2. Зведення актуальної дискусії через телебачення до рівня суперечки. Партії в Німеччині є не лише двигуном захоплення влади, а й платформою критичних і цілком виправданих дискусій про правильний курс політики та партії. Саме у великих народних партіях ці спори з суттєвих питань є необхідними та доцільними.

З іншого боку, виборці прагнуть до консолідації. Дослідження громадської думки свідчать, що сили, які виступають об’єднано, мають значно більші шанси на виборах.

Зводячи загальну дискусію до рівня великої суперечки, здатної навіть розколоти партію, телебачення може показати партію та її політиків як “неспроможних до керування скандалістів”. Імідж розколотої партії виборці сприймають погано.

Це приводить до зворотної реакції: партії намагаються робити кроки хоча б до слабкого компромісу. Замість того, щоб обговорювати болючі теми, люди з більшим задоволенням ховаються за позицією невтручання (краще пересидіти, ніж дискутувати про найкращий шлях).

Інколи політикові складно залишити про себе найкраще враження. Припустимо, партія виступає об’єднано. У цьому разі її діяльність висвітлюється як монополістичний блок — без дружнього ставлення до неї дискутантів. Висловлюється якась партія з приводу політичних проблем з протилежного боку — її виставляють перед виборцями як клуб, якому бракує будь-якої політичної лінії.

Цим спритно користуються радикальні групи. Адже маленьким екстремістським групам, на відміну від народних партій, немає потреби звертатися до більшості населення. Їм достатньо зайняти якийсь невеличкий програмний сегмент у політиці, ставлячи при цьому чіткі популістські вимоги. З цими вимогами члени маленької партії тримаються, звісно, однієї думки і виступають об’єднаним бойовим політичним фронтом.

3. Утрата парламентської самоповаги. Можна, звичайно, з цього приводу довго сперечатися, чи залишається ще парламент класичним контрольним органом щодо уряду. Партійній демократії відома лояльність урядових партій та урядових фракцій стосовно уряду. Звідси й висновок: парламентський контроль здійснюється лише через опозицію. Ця “кастрація” розподілу сили є, на мою думку, проблематичною. До цього додається ще дещо, а саме: парламентарій дізнається про рішення уряду, контролювати який він обраний, як правило, не пізніше, ніж представники ЗМІ. Чи діятимуть урядовці інакше, чи ризикуватимуть вони, якщо самі більше не зможуть визначити лінію інформаційного змісту? Кожен парламентарій вмсловлюватиме власну оцінку. А ЗМІ робитимуть свій внесок у викривлення політичної тематики та збиватимуть з пантелику громадян.

Отже, уряд має звертатися спочатку до громадськості, а потім інформувати парламент.

4. Криза журналістського саморозуміння. Не треба сприймати цього як виступ проти журналістів. Серед них є багато таких, які виконують своє завдання — подавати інформацію — чесно, сумлінно і з великою самоповагою. Я не хотів би робити проблеми з того, що видавець журналу “Шпігель” Р. Аугштайн колись назвав журналістів “сторожовими псами демократії”. Це завжди небезпечно — об’єднувати всю цільову групу однією рисою, тому сприймайте мої критичні слова на адресу деяких журналістів Німеччини як суб’єктивне відчуття з мого боку. Мені справді прикро, що в Німеччині існує дуже багато журналістів, які вважають себе ерзац-політиками або суспільно-політичними місіонерами.

Ви, напевно, знаєте, що HSS є дуже активною організацією стосовно підтримки нових кадрів. У цій сфері нашої роботи моє побажання і моя вимога чіткі та однозначні: я хотів би, щоб практична та академічна журналістська освіта готувала передусім здібних, компетентних, а також мужніх, переконаних журналістів — журналістів, які розуміють свою важку щоденну роботу як службу подальшому демократичному розвитку суспільства.

Нам потрібні журналісти, які вважають себе, передусім, не вчителями, а інформаторами.

Нам потрібні журналісти, які хочуть стати насамперед не ідеологами, а готові вносити в свою роботу чимало властивого їм ідеалізму. При цьому слід розуміти, що намагання стати нейтральним у професії журналіста не означає “наступати собі на горло”.

Парламент і засоби масової інформації

У сучасній державі з репрезентативною демократією контакт між парламентом і громадянином (тобто виборцем) відбувається переважно за допомогою ЗМІ. Вони є найважливішим посередником між ними. З цієї причини ЗМІ мають не тільки велику владу, а й несуть велику відповідальність за функціональну здатність та подальший розвиток демократії.

Мабуть, років 150 тому було правильним формулювання Карла Маркса про те, що владу мають ті, хто володіє засобами виробництва. Сьогодні ж правильним є те, що владу має той, хто володіє та розпоряджається засобами інформації.З часом ЗМІ не тільки оволоділи самостійною позицією щодо парламенту, а в деяких сферах навіть набули фактичної переваги.

Отже телекратія замість демократії може появитися там, де головним у журналістській діяльності є не точність та реалістичне відображення фактичних подій, а коли замість цього агітація і пропаганда власних політичних переконань стає метою та головним змістом журналістської діяльності. Таким чином, особливі проблеми виникають саме там, де на перший план виходить маніпуляція свідомістю замість подання інформації.

Однак не лише з такої журналістики, побудованої на власних переконаннях, виростають проблеми реального відображення парламентської демократії, а також із особливих рис журналістського впливу, коли перевага дається репортажам про незвичайне та відмінне від нормального, повсякденного.

Ідеться не тільки про журналістів, які дають поштовх таким тенденціям, а й про політичні партії та парламентські фракції. Вони впливають, пристосовуючись до панування ЗМІ зміцнюючи такі тенденції. Наведу приклад. У парламентах промови виголошуються більше заради телевізійних трансляцій, ніж задля політичних дискусій. Зміст промови та час її виголошення підлаштовуються до телевізійних трансляцій. Тексти промов представники ЗМІ отримують задовго до самого виступу — послуга для того, щоб журналістві не доводилося давати матеріал “з коліс”.

Стиль коротких репортажів з парламенту призводить до зміцнення політичної ієрархії (героями репортажів стають керівники партій та фракцій, представники уряду). Наукове дослідження виявило, що близько 45 відсотків парламентаріїв залишались протягом чотирирічного терміну свого законного перебування в парламенті без жодної згадки про них у будь-якій міжрегіональній пресі і лише 10 відсотків були широко розрекламовані в ЗМІ. А тому деякі парламентарії вдаються до всіляких способів, аби тільки їх помітили. Один із них просив у президента парламенту (за часів, коли ще парламент був у Бонні) надувного човна, щоб швидше потрапляти до парламенту, перепливаючи через Рейн. Інший спустився на один із виборчих заходів у сільській місцевості на парашуті; ще один на очах ЗМІ приніс курку до свого офісу щоб усі зрозуміли, що він кожного ранку до сніданку п’є свіже яйце.

Нинішній федеральний міністр закордонних справ Й. Фішер під час своєї першої присяги на посаді міністра екології федеральної землі Гессен хоч і появився, як і належить, у чорному костюмі, але, щоб привернути увагу журналістів, узув білі кросівки. Можна з посмішкою сприймати такі творчі спроби привернути інтерес ЗМІ, але, з іншого боку, стає зрозумілим, що деякі з цих акцій можуть з парламентської системи зробити посміховисько. І це сприймається схвально. Прикро, що представники ЗМІ, особливо телебачення, свідомо чи несвідомо допомагають у цьому. Та не слід забувати, яку високу відповідальність несуть представники ЗМІ за збереження демократичного порядку.

Телегенічність для телекратії. Політики та ЗМІ

Що треба зробити політикові, аби потрапити в об’єктив? Чи має симпатичний чоловік або, відповідно, приваблива жінка якісь переваги? Чи можна, маючи середні здібності, шляхом спеціальної телевізійної підготовки такі переваги отримати?

Не знаю, чи мав Федеральний канцлер Австрії рацію, кажучи: “Якщо політик красивіший за мавпу, це вже розкіш”.

У будь-якому разі правильним є те, що встановили американці: “хімія” — це важливо. “Хімією” вони називають ті майже невловимі функції режисера, який може зробити передачу привабливою і захопливою. Політик із “хімією” на екрані телевізора випромінює довіру і, передусім, компетенцію. Важливою рисою є гумор, а от божий дар самоіронії розглядається, принаймні в Німеччині, як недолік, а іноді навіть шкодить іміджу політика. Адже це приховує небезпеку бути неправильно зрозумілим.

Усе більше й більше приймають політики в країнах ТБ-демократії (телекратії) пропозиції технічної допомоги з боку ЗМІ щодо презентабельності. Під час виборчої кампанії в США звичними стали багатоденні появи кандидатів на публіці. Кандидати вирушають на так звані телекампи. Якщо зважити, що кожна телевізійна дискусія в США оцінюється за шкалою балів, мимоволі спадає на думку порівняння із боксерським поєдинком, де за кожний точний удар нараховуються бали, а остаточне рішення ухвалюється відповідно до кількості цих балів (або через нокаут). Скажімо, під час виборчої кампанії в США на посаду президента в 1960 році “новачок” Джон Ф. Кеннеді переміг, насамперед, завдяки тому, що він як людина молода, динамічна мав значно кращий вигляд на телеекрані порівняно з холодним, недоступним, впливовим, досвідченим професіоналом Річардом Ніксоном. Інший приклад: від колишнього президента Франції Франсуа Міттерана телевізійні журналісти не могли витягти жодного слова після засідань його кабінету. Згодом він запрошував журналістів до своєї резиденції, де швиденько розвішували триколірні державні прапори, а сам президент сидів, сповнений гідності та державності.

Річ у тім, що, даючи інтерв’ю одразу після засідання чи якоїсь події, відомий політик або державний діяч наражаються на небезпеку постати у невигідному світлі: ефір може видати їх напруження, розчарування, нечіткість формулювання думок. Так не ризикують. Сьогодні майже не залишилося жодного державного діяча, який би виголошував новорічні промови або звернення з приводу державних свят без телевізійного суфлера.

Інтернет і політика. Використання нових ЗМІ

Як щойно згадувалося, Джон Ф. Кеннеді в 1960 році за допомогою нового засобу масової комунікації (телебачення) не тільки переміг на президентських виборах, а й назавжди змінив обличчя американської політики. З того часу діє правило: хто панує на телеканалах, той перемагає на виборах. Нині, на початку третього тисячоліття, це ще раз підтвердила передвиборна боротьба в США (листопад 2000 р.). Політику знову очікує зміна парадигми. Інтернет кидає виклик традиційним політичним засобам комунікації, практиці виборчої боротьби та мобілізаційним ЗМІ: 90 відсотків зареєстрованих у США виборців уже є користувачами Інтернету, 40 — використовують його для політичної інформації. Тисячі добровільних помічників під час виборчої кампанії було мобілізовано й організовано через нього, 20 відсотків пожертв на вибори надано саме через Інтернет.

Один з американських штатів організував навіть попередні он-лайн вибори, які зібрали рекордну кількість учасників, а також зумовили значні дебати про небезпеку політичної електронної ями цифрових технологій.

Отже, правила політики пишуться наново. Кібердемократія пропонує та вимагає нових ролей для партій, кандидатів та громадян.

Громадянин, “NETIZEN” (Citizen!), новий політичний споживач убачає дедалі менше сенсу в довгострокових політичних зобов’язаннях та вимагає негайного особистого розв’язання проблем та перспектив на майбутнє. Партії ризикують втратити свої фірмові іміджі та фірмову лояльність. Разом із зростанням кількості “незалежних” виборців зростає ризик непередбачуваних результатів виборів, появи нових привабливих партій та незалежних кандидатів.