опри це, в історіографії особа останнього кошового Запорізької Січі, попри досягнення останніх років, висвітлена ще недостатньо. Радянська історична наука, керуючись “класовими” критеріями, вважала, що П. Калнишевський дуже довго — 10 років (1765—1775) займав посаду кошового отамана, користуючись лише своїм економічним становищем багатого козака. Багаті козаки, щоб підкреслити своє положення й виділити себе з маси козацтва, називалися знатними чи старими. Разом зі старшиною, що займала посади, й “абшитованими” (відставними), вони брали участь у військових радах і вершили справи війська у своїх інтересах. Отож і Калнишевський, за марксистськими стереотипами, був найбільшим експлуататором народних мас і узурпатором влади, який, “користуючись підтримкою царського уряду, намагався ліквідувати виборність старшини і обмежував права рядових козаків”, тобто усував із запорізького життя елементи демократії і тяжів до автократизму. З іншого ж боку над об’єктивним висвітленням життя і діяльності останнього кошового тяжів сформований ще ранньою українською історіографією образ “соловецького в’язня”, мученика за українську справу, катованого, але не скореного царизмом. Спробуємо ж із часової дистанції поглянути на збережені документи кошового й оцінити його роль в українській історії.

Петро Калнишевський народився в селі Пустовійтівці Роменської протопопії Лубенського полку в родині козацького старшини Івана Калниша. Усе своє довге життя він віддав службі у Війську Запорізькому. Юнаком іще застав гетьманування Івана Мазепи, був свідком виступу запорожців на чолі з Гордієнком проти московської тиранії та їх вимушеного вигнання. Був сучасником гетьманів Івана Скоропадського, Павла Полуботка, Данила Апостола й Кирила Розумовського. Це був складний і болісний період поступової ліквідації царизмом автономії України і знищення козацького ладу. Втім, ці заходи московська адміністрація почала значно раніше. Безпосередньо після т. зв. “воз’єднання” України з Московією, тобто після Березневих статей Хмельницького, підписаних у Москві 1654 р., царизм почав здійснювати підступний план усунення козацької старшини від впливу на народ, почав сіяти зерна розбрату і класової ворожнечі, нацьковувати чернь і посполитих на козацьку верхівку й виставляти царя захисником прав простого люду. Результатом цього стала громадянська війна в Україні (бунт Барабаша й Пушкаря), а згодом усунення від влади Івана Виговського. Найтяжчі наслідки для України мали такі заходи Москви:

— 1686 р. — ліквідація автономії української церкви, підпорядкування її Московському патріархатові;

— 1687 р. — вимога до гетьманів у т. зв. Коломацьких статтях сприяти збільшенню змішаних шлюбів українців і росіян;

— 1680, 1690, 1693, 1709, 1720, 1721 рр. — укази, спрямовані на ліквідацію української церковної мови й церковних видань, запровадження цензури;

— 1722 р. — створення Малоросійської колегії, що фактично перебрала функції гетьмана;

— 1729 р. — указ Петра II про обов’язкову публікацію всіх державних постанов і розпоряджень російською, а не українською мовою;

— 1734 — створення Правління гетьманського уряду замість гетьмана;

— 1754 р. — ліквідація митної служби України;

— 1755, 1766, 1769, 1775, 1786 рр. — заборони Синоду друкувати українські книжки;

— 1764 р. — інструкція Катерини II князеві В’яземському про посилення русифікації України, Прибалтики і Фінляндії;

— 1764 р. — ліквідація посади гетьмана України, створення Новоросійської губернії;

— 1765 р. — ліквідація полкового ладу Слобожанщини;

— 1775 р. — ліквідація Січі;

— 1782 р. — остаточна ліквідація полково-сотенного устрорю Гетьманщини;

— 1783 р. — узаконення в Україні кріпацтва.

Втім, про дві останні події кошовий Калнишевський почув дуже нескоро...

За своє життя Петро Калнишевський пройшов шлях від козака до похідного полковника (1752—1761) й кошового отамана (1762, 1763, 1764—1775). Поза тим у різні роки був військовим осавулом (1754—1761, 1762), військовим суддею (1761, 1763). Брав участь у численних війнах Росії у Польщі, Персії, Пруссії, а особливо на півдні — проти Туреччини й Криму. На жаль, документи про ранній період життя Калнишевського, як і документи з ранньої історії Запоріжжя, збереглися дуже фрагментарно.

1754 р. Кіш видав осавулові Петру Калнишевському інструкцію про розшук гайдамаків.

У 1755—1756 рр. П. Калнишевський разом із Д. Гладким та І. Чугуївцем перебував у Петербурзі з петицією до імператорського двору про скасування мита й повернення запорізьких земель, захоплених Новосербією, Слобідським полком і Донським військом, а 1758—1761 рр. — разом із П. Кириловичем і А. Кумпаном їздив із подібним дорученням та з проханням про видачу гармат і платні. Але якщо прохання щодо мита уряд задовольнив, то у поверненні земель козакам категорично відмовив: це суперечило принципам імперської політики Москви щодо Запоріжжя і всієї України.

1760 р. П. Калнишевський і П. Головко були похідними полковниками, яким Кіш наказав боротися проти гайдамаків.

1762 р. осавул Петро Калнишевський був у складі комісії для опису запорозьких земель (у зв’язку з конфліктами з Новосербією, Новосіченським ретраншементом, фортецею св. Єлизавети та ін.).

9 вересня 1762 р. Калнишевський, щойно обраний кошовим, і військовий писар Іван Глоба представляли Запорізьку Січ на коронації Катерини II. Непересічна й незалежна особистість славного козака, очевидно, відразу не сподобалася цариці, й невдовзі на Січ надійшов указ про усунення його від керівництва Кошем.

25 вересня 1762 р. київський генерал-губернатор (а водночас і головний командир Новосербії) І. Глєбов видав П. Калнишевському, якого ще титулував кошовим, ордер про розшук і знищення гайдамаків на території Війська Запорізького, супровід купецьких валок і відрядження кількох довірених старшин до фортеці св. Єлизавети для участі у слідстві над затриманими запорізькими козаками. Як військовий суддя П. Калнишевський провадив слідство у справі нападів гайдамаків 1759 і 1760 рр. на місто Смілу й виявив учасників цих наїздів, розшукав частину пограбованого майна в с. Вербовому в Бугогардівській церкві. Чи не за це Петро Калнишевський у серпні 1763 р., уже будучи кошовим, отримав нагороду — золоту медаль із “патретом” імператриці. До речі, саме з цією медаллю Петра Калнишевського зобразили на іконі січової Покровської церкви, копія якої зберігається в Одеському історико-краєзнавчому музеї. Ця ікона має зображення Богоматері, святителя Миколая і архангела Михаїла. Нижче зображено велику групу запорожців, що моляться разом із кошовим. Вони показані у своєму звичному одязі, при зброї, з непокритими головами й довгими “оселедцями”. Кошовий звертається до Богоматері з молитвою про захист Січі від загрози з боку Москви: “Молимся, покрий нас честним твоим покровом, избави от всякаго зла”, на що Богоматір, нахилившись до запорожців, відповідає “Избавлю и покрию люди моя”. Щоправда, уже в жовтні того ж 1763 року Калнишевського за велінням імператриці усунули з посади кошового. Другу золоту медаль П. Калнишевський отримав 1771 р. за заслуги у російсько-турецькій війні. Разом із ним таку нагороду отримало ще дванадцять старшин — П. Головатий, І. Глоба, С. Білий та інші.

1766 року Калнишевський з кількома старшинами знову перебував із депутацією у Петербурзі. За тривалий час козаки витратилися, у столиці їм забракло власної горілки, аби поїти столичних чиновників. Тоді кошовий, за посередництвом президента Малоросійської колегії графа П. Румянцева відрядив у Січ старшину Антона Головатого, щоб доставити “для собственнаго их употребления 50 ведер вина горячаго”. Крім горілки, запорожці мусили везти до столиці численні подарунки — хабарі царським сановникам і урядовцям, від яких залежав розгляд того чи іншого питання. Та й пізніше вони часто зверталися до кошового з проханнями прислати рибу спеціальних засолів (осетра, вирозуба, на якого в Петербурзі була велика мода), купити коней, верблюдів, кримського чи інших заморських вин, прянощів, фруктів; гетьман К. Розумовський просив переслати йому фігових дерев для палацу в Глухові.

Коли спалахнула Коліївщина 1768 р., київський генерал-губернатор Ф. Воєйков з огляду на те, що серед коліїв діяли і запорізький полковник М. Залізняк та інші козаки, 24 червня видав ордер кошовому Калнишевському про нагляд за низовими козаками, щоб ті не втікали до гайдамацьких загонів, та затримання гайдамаків у межах Війська Запорізького. Гайдамаки, які того ж місяця напали на турецьке місто Балту, мали буцімто указ імператриці, підписаний в кінці “отаманом кошовим Петром Калнишевським з Петербурга”, про те, щоб вони “всіх жидів і ляхів до єдиного вигубили”.

2 липня 1768 р. київський генерал-губернатор Воєйков знову видав ордер кошовому про напад гайдамаків під проводом М. Залізняка на містечко Голту й заборону запорожцям приставати до гайдамаків.

12 липня Катерина II видала указ кошовому про потребу викликати з Польщі всіх запорожців, що приєдналися до гайдамаків, про виявлення і затримання ініціаторів повстання, які підбурюють “польських” селян, стверджуючи, що “їх прислали за нашим указом від тебе, кошового отамана й усієї старшини, для звільнення православних з-під гніту римського дворянства й від барських конфедератів”.

8 серпня того ж року до кошового звернувся познанський воєвода й чигиринський староста Яблоновський, прохаючи захистити його власні маєтки від нападів гайдамаків.

21 вересня того ж року бугогардівський полковник Мусій Головко в рапорті на ім’я Петра Івановича Калнишевського доповідав, що бугогардівські козаки відмовилися переслідувати гайдамацький загін на чолі з кальниболотським ватажком Макаром, помічений у гирлі Громоклії.

У грудні 1768 р. у Запорізькій Січі стався бунт сіроми, яка скинула кошового й старшину, розгромила садиби старшини й заможних січовиків, а декого з дуків навіть убила. Один із заарештованих бунтівників згодом признався, що збирався прилюдно застрелити кошового з пістолета. Самому Калнишевському вдалося втекти через горище. Переодягнувшись у чернечу рясу, він зумів дістатися до Новосіченського ретраншементу. Туди ж пробралися військовий суддя, писар, осавул та інші старшини. За словами Калнишевського, “сіромахи почали бунт для того, аби кошового й старшину військову нинішню й попередню, і всіх гідних козаків усіх побити до смерті”, тому останні “до півночі, а деякі й до ранку ховалися на березі Дніпра в луках і плавнях”. Виступ сіроми придушив капітан Жовтого гусарського полку К. Маркович, який перебував у Новосіченському ретраншементі й був відряджений у Січ на розвідку, з російським загоном та вірними кошовому козаками. Однак після цього бунт перемістився у запорізькі паланки. Кодацький полковник Йосип Калнишевський 10 лютого 1769 р. доповідав Кошеві, що сірома захоплює зимівники багатих козаків, худобу, здійснює підпали. Скориставшися цими виступами, комендант Новосіченського ретраншементу у донесенні генералові Ісакову 4 січня 1769 р. твердив, що до нього буцімто таємно звернувся кошовий Калнишевський і запропонував постійно тримати на Запоріжжі гарнізон із двох полків.

З огляду на те, що кошовий Калнишевський у цей час провадив складні переговори з Єдисанською і Буджацькою ордами, яких схиляв перейти на бік Росії, київський генерал-губернатор Воєйков вважав, що відомості про бунт у Січі можуть викликати ускладнення в цих переговорах і тому написав спеціальні листи до кошового й до мурз із закликом продовжувати розпочаті переговори. Таємне листування з Калнишевським з цього приводу провадив також командувач армії граф П. Панін. Ще навесні 1769 р. він пропонував кошовому не давати цим ордам утікати за Дніпро, послати запорожців, які знають татарську мову, агітувати ординців приєднатися до Росії. А губернаторові Воєйкову він писав про план відокремлення Кримського ханства від Туреччини. Війна з Оттоманською Портою, що точилася протягом 1768—1774 років, врешті привела до “самостійності” Кримського ханства, а фактично до підпорядкування його замість Порти Російській імперії. Після цього мілітарна потреба у Запорізькій Січі й козаках значною мірою стала неактуальною, і Катерина II могла ліквідувати ненависну їй Січ.

Під час згаданого бунту повсталі розгромили дім кошового в Січі. Завдяки цьому ми отримали досить детальний опис садиби П. Калнишевського в Січі й можемо побачити, як жила українська аристократія — вища козацька старшина. Це був просторий дерев’яний дім під ґонтою, з великими вікнами й кахлевою піччю. У ньому стояли довгий стіл, 30 дерев’яних стільців і 12 м’яких шкіряних фотелів, буфет, у якому було “різного скла й порцелянових речей” на 100 карбованців (наймит на зимівнику заробляв 7 карбованців на рік), 4 ліхтарі, ліжко з пологом, олив’яна умивальниця, мідна балія, ванна, одна кипарисова й чотири прості скрині, срібні й мармурові свічники з прикрасами. Уздовж стін, обтягнутих шпалерами, стояли лави, вкриті килимами. На стінах висіли портрети й картини в рамах, хрести з емаллю, образи “під скалками перловими”, настінний годинник, багато зброї: флінта “ з двома рульками російської роботи”, флінта французька “з демештовим залізком”, чотири шаблі, одна з яких “була оправлена дорогими каменями”, інша “також під дорогою оправою”, 20 пар пістолетів, з яких було “пар дві ціною у 100 крб.”, 3 пари пістолетів “російського виробу”. Серед одягу кошового були: шуба, вкрита червоним оксамитом, шуба вовча, шуба лисяча, шапки “з добрим сивим кримським смушком”, два жупани, свита з блакитного сукна, два “бугасові” жупани, троє шароварів “блакитного тонкого сукна”, два “визолочені” пояси, один із яких був “на чорному шовку з кистями, другий на зеленому ременю”, пояси “шалевий вишневий” і “полушалевий червоний”, кишенькові годинники “визолочені з трьома печатками, один із яких був з добрим каменем у золото оправлений, другий теж із добрим каменем”, ніж “під перлами складаний венецький”, 12 пар нових шкіряних і 11 пар сап’янових чобіт, сілезькі ножиці, шість “бритв аглицких”, 2 срібні ладунки, самовар, 12 мідних мисок, 100 мідних і 12 срібних чарок, срібна таця, кілька дюжин столових ложок і ножів, цукорниця, аптечка, підзорна труба, три італійські хустки, два канчуки з ручками в дорогій оправі та багато іншого.

Під час російсько-турецької війни 1768—1774 рр. П. Калнишевський особисто керував бойовими діями запорожців, зокрема у битвах за Очаків, на річках Ларзі й Кагулі. Перебуваючи в поході 1769 року під Хотином і Яссами, кошовий писав до Коша і командувача II армії генерала П. Паніна про заборону пікінерам переходити через Оріль і втручатись у запорізькі дачі, про затримання запорожців, які ухилилися від походу, про брак хліба в зимівниках узимку 1769—1770 рр., брак сіна, пороху й олова у війську, про перемогу запорожців на чолі з П. Головатим під Очаковом, взяття полонених і трофеїв. Петро Калнишевський виявив себе здібним воєначальником, дбав про своїх підлеглих і про інтереси всього народу. Коли в середині 1770 р. почало спостерігатися масове ухиляння сіроми від військової служби й почастішали її напади на господарства заможних козаків і старшини, кошовий видав спеціальний наказ про формування спеціальних “розвідних” команд, які мали виловлювати козаків, що самовільно покинули військо, і боротися з гайдамаками. 1770 року за його наказом у Протовчанській паланці стратили козака Зиму, спійманого на грабунку. Перебуваючи в поході й керуючи бойовими діями запорожців, кошовий продовжував також керувати активною боротьбою за землі Вольностей Війська Запорізького. Він не лише відстоював їх кордони, а й організовував і стимулював швидке заселення цих теренів, сприяв переселенню селян з Ліво- й Правобережної України, Слобожанщини. Незважаючи на вимоги поміщиків, не видавав із Січі втікачів. Звільняючи під час війни бранців, полонених з турецько-татарської неволі, запорожці привозили їх із собою і допомагали влаштуватися на землях Запоріжжя. У 1770 р. на території Вольностей налічувалося вже кілька міст, 45 сіл і близько 4 тисяч зимівників. При звільненні бранців часом виникали й трагікомічні ситуації: один із царських вельмож просив кошового сприяти йому в купівлі у запорожців у Січі трофейних “арапів”. Кошовий з гумором і гідністю відповів, що “теперь здесь арапов нет, и потому сыскать не можно ни одного, то и без денег, как обычая тут нет такого, чтоб продавать”.

1771 р., коли кошовий Калнишевський знову був у поході, тепер під Очаковом, Кіш писав до нього про одержання провіанту зі Старосамарського ретраншементу, постачання військовим спорядженням, боротьбу зі злочинністю.

Коли в бойових діях настала пауза, кошовий повернувся у Січ і разом із суддею, писарем, намісником церков, дияконом і похідною канцелярією у лютому—березні 1772 р. здійснив об’їзд запорізьких вольностей — зимівників, міст і сіл Кодацької паланки, віддаючи на місці розпорядження, вирішуючи спірні питання й суперечки, караючи злочинців. Подібний об’їзд відбувся й 1774 року.

1773 р., знову перебуваючи в поході, П. Калнишевський листувався з військовим суддею про справи Війська — постачання бойових частин і запорожців на кордонах провіантом, видачу пашпортів козакам, які торгують рибою, стягнення мита з переїжджих через новозбудований міст на Базавлуці та ін.

11 березня 1774 р., після повернення з походу, кошовий видав ордер про те, що “з-посеред багатьох кінних й піших козаків не самі господарі, а наймити в поході були, тому якнайсуворіше пропонуємо козачим отаманам найміцніше підтвердити, щоб вони, коли буде наказ виступати в похід, самих господарів а не наймитів, кінних і піших, висилали”. Кошовий, таким чином, дбав про соціальну справедливість серед низового товариства, про те, щоб багаті козаки не ухилялися від військової служби, перекладаючи її на плечі незаможної сіроми.

Провадячи товарне господарство у своїх зимівниках, Петро Калнишевський інтенсивно займався торгівлею з іншими регіонами України, Росії, Татарії. У 1763 році, наприклад, він продав купцеві з Чигирина Василеві Новицькому 100 коней по 9 карбованців за голову, 1765 року — табун коней і череду худоби вартістю 1500 карбованців. Торгував кошовий і з зарубіжними купцями: 1769 року він уклав угоду з орловськими купцями Немитовими на продаж табуна коней — 250 голів (оскільки добрий кінь коштував тоді 15 карбованців, то цей контракт приніс йому 3750 карбованців). Чи ж не від запорізьких коней почалися славні орловські рисаки? У 1774 р. П. Калнишевський продав очаківським купцям отару з 2000 овець, а безпосередньо перед ліквідацією Січі ще більшу отару — з 14000 голів. Доросла вівця у той час коштувала 2 карбованці. Тобто торговельні контракти з татарами принесли кошовому 4 і 28 тисяч карбованців.

Навіть перебуваючи 1765 р. у справах у Петербурзі, Петро Калнишевський, щойно обраний кошовим отаманом, дбав про своє господарство: 5 вересня він надіслав листа племінникові Йосифу Калнишевському, кодацькому полковникові, з проханням пильнувати за господарством і вчасно поновити контракт із найманими робітниками — “молодиками”. Судячи з підрахунків на звороті листа, у кошового працювали 44 “молодики”, які отримували по 7 карбованців на рік. Управитель зимівника отримував 25 карбованців на рік. Наймана робоча сила була дуже поширеною у козацькому господарстві. П. Калнишевський у листі від 2 вересня 1770 р. зауважує, що в Запоріжжі завжди легко знайти заробіток “коли не жнивами, то молотінням тамтешнім мешканцям, а особливо по козацьких зимівниках”. У 1775 році в зимівнику П. Калнишевського на р. Кам’янці працювало 30 робітників. Цей зимівник, розташований у балці Водяній, за 50 верст від Січі, мав 3 житлові будинки: “панську” хату, зрубну, вкриту ґонтом, з двома покоями, чотирма великими вікнами і заскленими сінцями, кількома присінками, коморами та ін.; другу для 30 робітників, укриту очеретом, із п’ятьма вікнами, третю також під очеретом; господарські будівлі — майстерню, у якій завжди шили кравці; три великі стодоли, обмащені глиною; дерев’яну возівню завдовжки 25 кроків із 14 воловими й 32 кінськими возами; пташник; 2 стайні, в одній із яких було 43 стійла; 2 погреби; кузню; вітряк та ін.

Після арешту кошового 1775 р. у його зимівниках було описано 639 коней, 9 волів, 1076 голів великої рогатої худоби різного віку, 14045 овець і кіз, 106 свиней, 5 ослів. Однак ці відомості явно неповні, бо за документом 1769 р. лише в одному зимівнику Калнишевського на р. Кільчені було 1050 коней. У зимівниках кошового були великі запаси збіжжя: 1350 пудів (1 пуд=16 ,3 кг) проса, 1120 жита, 1055 пшениці, 1010 ячменю і 476 вівса. Загальну вартість описаного майна Калнишевського офіційно оцінили у 38718 карбованців. При цьому не враховували вартості великих водяних млинів, а також грошових капіталів. У Калнишевського, зокрема, влада конфіскувала 47403 карбованці срібною і мідною монетою, значну кількість цінних паперів. Поза тим, із архіву Січі Григорій Потьомкін, який свого часу вписався до низового товариства як козак Нечоса, 1775 р. вилучив свої приватні листи до кошового Калнишевського. Ця “мода” на козацтво поширилась у Петербурзі в часи цариці Єлизавети Петрівни й гетьмана Розумовського. Однак зовсім не всіх бажаючих вписували до Війська Запорізького Низового. Одному російському офіцерові Калнишевський, наприклад, відповів, що сам, своєю волею, він не може виконати його прохання, оскільки всього Запорізького Війська на той час не було в наявності. Згодом з архівом Потьомкіна згадані листи потрапили до Московського відділу Архіву Генерального штабу (тепер Російський державний військово-історичний архів). Приватне листування кошового з генеральною старшиною Гетьманщини потрапило до збірки історика А. Скальковського в Архіві Академії наук Росії у Санкт-Петербурзі.

Петро Калнишевський, як і Милашевич, Ковпак та інша старшина, відзначався великою побожністю, утримував при собі грецьких і слов’янських ченців. Описуючи завдані йому під час бунту в Січі 1768 р. збитки, він вказував, що в його домі бунтівники “святі образи й мощі брудними їхніми ногами так топтали, що з тих святих мощей жодної часточки віднайти не могли”. Ще будучи кошовим суддею, Калнишевський взявся за викінчення й обладнання січової церкви Покрови Богородиці: замовив скло для вікон, панікадило у Глухові за зразком великого лаврського, за його розпорядженням пишуть нові ікони “роботи високой”, в т. ч. і Січову Покрову, золотарі оправляють Євангеліє. Січову церкву, яка була найвищою спорудою всього Запоріжжя (заввишки 30 м), будували майстри теслярського цеху з містечка Сміли, у якому священиком був брат Петра Калнишевського Семен. Будівництво провадив майстер Давид Чорний. Кошовий власним коштом збудував також муровану церкву св. Петра і Павла у Межигірському монастирі, дві дерев’яні церкви в Ромнах, одну в Лохвиці, 1773 року, за два роки до ліквідації Січі, фундував церкву св. Трійці у своєму рідному селі Пустовійтівці. Дерев’яну церкву збудував кошовий і у своєму зимівнику Петриківці. Він, як і гетьман Мазепа, за обітницею посилав вклади у церкву Гробу Господнього в Єрусалимі — срібні позолочені чаші, дискоси, ложки, зірки — які й нині зберігаються у Святій Землі. 1774 року з ініціативи Петра Калнишевського козаки послали архімандритові Межигірського монастиря багато прикрашену митру з малинового оксамиту. Петро Калнишевський був освіченою людиною, любив книги. На його замовлення архімандрит Новоспаського монастиря купив для нього книг більше як на 30 карбованців, замовив коштовне Євангеліє вартістю 1000 карбованців, на оздобу якого лише срібла, золота й коштовних каменів купили на 500 карбованців. У лютому 1768 р. Г. Бурбас спеціально скопіював для кошового газету, написавши: “прилагаю при сім, вмісто газетов за куріоз скопированного подлинника, бумагу, в которой и глупости, и дурачества много відіть можно”. Як вказувала київський архівіст Л. Гісцова, Петро Калнишевський був великим меценатом української культури, добрим знавцем і цінителем мистецтва, особливо іконопису й стінопису. Про це свідчать його листи до архімандрита Новоспаського монастиря, ієромонахів Києво-Межигірського й Самарського монастирів, іконописця П. Петрашевського (він розмальовував церкву в Лохвиці). У червні 1772 року, коли П. Калнишевський перебував у поході, Кіш посилав йому на затвердження чи для можливої переробки опис прапора для дунайської піхоти. Кошовий замовляв митцям численні твори мистецтва, фінансував їх творчу роботу. Гроші, таким чином, не були для Калнишевського самоціллю, він вкладав їх у розвиток культури й духовності народу, особливо запорізьких теренів.

* * *

Останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський активно сприяв заселенню території Вольностей Війська Запорізького (такою була офіційна назва низової козацької держави з центром у Січі), збільшенню виробництва зерна, внутрішній і закордонній торгівлі. Неодноразово він здійснював поїздки до Санкт-Петербурга у складі козацьких посольств, що мали на меті в першу чергу захист територіальної цілісності Запоріжжя від наступу Російської імперії (Новосіченський ретраншемент, фортеця св. Єлизавети) й іноземних військових поселенців, яких насаджувала тут царська адміністрація (Новосербія, Слов’яносербія). Попри всі зусилля, кошовому не вдалося запобігти остаточній ліквідації Запорізької Січі в 1775 р. У маніфесті, виданому з цього приводу (хоч і з великим запізненням), Катерина II звинувачувала козаків у непокорі законам, у розбоях і бунтах. Однак справжньою причиною ліквідації запорізького козацтва була явна суперечність капіталістичних методів господарювання, які все більше поширювались у Запоріжжі, з феодально-кріпосницьким ладом імперії. “Заводя собственное хлебопашество, — писала цариця, — разторгали они тем самое основание зависимости их от престола нашего и помышляли конечно составить из себя посреди Отечества область совершенно не зависимую под собственным своим неистовым правлением” (підкреслення наші). Знищення Запоріжжя як осередку демократизму й антифеодального опору дозволило царизмові 1783 року узаконити в Україні кріпацтво.

Безпосередньо при ліквідації Січі 1775 р. військами генерала Текелія, що поверталися з турецького фронту, кошовий Калнишевський, січова старшина й духівництво, зважаючи на явну неспівмірність сил, закликали козаків не чинити збройного опору, чим уникли марних жертв. Особливу роль у цьому відіграв січовий священик о. Сокальський. Як писав Дмитро Яворницький, базуючиссь на спогадах останніх січовиків, “розумний, освічений і побожний архімандрит Володимир Сокальський у найрішучіший момент історичного життя запорізьких козаків своїм впливом і авторитетом змусив їх (козаків. — І. С.) не піднімати зброю навіть проти москаля: “Він хоч і недруг, а все-таки православної віри чоловік”. “Знав, панотче, що сказать!”

Попри ненйтралітет, 1775 р. кошового за наказом Катерини II заарештували. Петра Калнишевського (йому на той час минуло 86 років!) 1776 року заслали до Соловецького монастиря в Архангельській губернії. Тут, у жахливих умовах камери-одиночки, він прожив понад 25 років, ні разу не вийшовши надвір і не побачивши сонячного променя. Колишнього кошового звільнили за наказом Олександра I лише у квітні 1801 року, коли цьому найстарішому в’язневі царизму минуло 110 років. Однак він розумів, що до України вже не добереться, тому висвятився у ченці й залишився у монастирі. Незабаром, уже вільним, Петро Іванович Калнишевський помер, маючи 113 років. Поховали славного козака, визначного полководця й дипломата України на головному подвір’ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором.

* * *

Доля Петра Калнишевського стала символом боротьби за українську автономію економічними методами, а трагічний фінал його біографії мав би послужити суворим попередженням усім, хто й досі схиляється до союзу з Росією. Сильна й квітуча Україна можлива лише тоді, коли всі громадяни одностайно дбатимуть про її процвітання, працюватимуть на її політичну, економічну й культурну незалежність, а не чекатимуть підтримки з-за кордону й не виїжджатимуть на чужину “шукати кращого добра”.

Джерела і література:

1. Центральний державний історичний архів України в Києві, ф. 229 (Архів Коша Нової Запорозької Січі), оп. 1, спр. 20, 27, 52, 63, 77, 201, 234, 250, 345 та ін.

2. Держархів Дніпропетровської області, ф. Канцелярія новоросійського губернатора, зв. 112, № 3130.

3. Апанович О. Розповіді про запорізьких козаків. — Київ, 1991.

4. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Опис справ. — Київ, 1994.

5. Гайдамацький рух на Україні в ХVIII ст. Збірник документів. — Київ, 1970. — № 177, 204, 211, 213, 225, 242, 252, 268.

6. Гісцова Л. Архів Коша Запорозького. Приватне листування Петра Калнишевського // Київська Старовина. — 1992, № 3. С. 11-24.

7. Гісцова Л. До портрета Петра Калнишевського // Архіви України. — 1991, № 3. С. 52-58.

8. Голобуцкий В. Запорожское казачество. — Киев, 1957.

9. Греков В. Бунт сіроми на Запоріжжі 1768 р. // Записки історично-філологічного відділу УАН. — Київ, 1927. Кн. ХI.

10. Довідник з історії України. — Київ, 2001. С. 281.

11. Encyclopedia of Ukraine. — Toronto-Buffalo-London, 1988. V. II. P. 405.

12. Кулиняк Д. Соловецький в’язень // Молодь України. — 1989, 7 листоп.

13. Радянська енциклопедія історії України. — Київ, 1970. Т. 2. С. 295.

14. Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. — Львів, 1990—1992. Тт. 1-3.