Наприкінці минулого року вийшла нова, четверта, книжка українського журналіста Анатолія Беня з серії “Правди і суду” — “$пецоперація “Нульовий варіант”. Цього разу Анатолій написав її у співавторстві з екс-контррозвідником полковником Петром Творуном. Книжка присвячена одному із засновників “Антимафії”, відважному Українцеві підполковнику Анатолієві Єрмаку, річниця трагічної загибелі якого виповниться невдовзі, і є, по суті, великомасштабним журналістським розслідуванням на тему: хто і як обеззброїв третю у світі за ракетно-ядерною міццю державу Україна?

На початку нинішнього року, 10 січня, 70-літній ювілей відсвяткував перший Президент новітньої України, удостоєний за заслуги перед нею своїм наступником Леонідом Кучмою звання “Герой України” Леонід Кравчук. Напередодні урочистої дати ювіляр дав інтерв’ю своїй улюбленій, якщо вірити його словам, бо читає її “із задоволенням”, газеті “Бульвар”. У ньому, як зазначає в прелюдії автор “розмовного жанру” Дмитро Гордон, “наш перший Президент”, “батько нації”, “хитрий лис” і “могильник імперії” скромно розповідає про своє служіння народові України — свідоме і безкорисливе. “Життя склалося так, — зізнається Леонід Макарович, — що на мою долю випали непрості дні. Одного того, що прийняв на свої руки новонароджену державу, вже достатньо, аби бути щасливим”.

Недаремно його обізвали “хитрим лисом”. Так сумирно подавати свою лиховісну роль “чорної повитухи” може тільки казкова “кума”. Власне, про це і йдеться в першій частині книжки “$пецоперація “Нульовий варіант”. Як запевняє Анатолій, збіг між двома згаданими вище подіями випадковий, але символічний. “Ми спеціально не підганяли своє розслідування під ювілей Леоніда Макаровича. Але сталося так, що після смерті Анатолія Єрмака “привідчинилися дверцята одного з його сейфів”, і там ми знайшли зібрані ним матеріали, що проливали світло на утаємничену тему ганебного обеззброєння України. Долучивши до них цілком публічні матеріали із ЗМІ, вдалося вималювати одну з найчорніших сторінок у нашій історії. Не останню, я б сказав, навіть першу — за ганебністю — роль у ній відіграв і наш сьогоднішній ювіляр. І якщо у “Бульварі” його возвеличують як “могильника імперії”, ми доводимо мовою фактів, що Кравчук був “могильником” ракетно-ядерної моці України. Він справді одержав на свої руки новонароджену державу, але не беззахисне немовля у мокрих пелюшках, а могутнього велета.

“Нульовий варіант” розробляли в Москві

Звідки з’явилась ідея без’ядерного статусу? Анатолій Бень наводить слова свого колишнього опонента на виборах до Верховної Ради Володимира Буткевича, який сказав в інтерв’ю парламентській газеті “Голос України”: “У пориві політичного романтизму бовкнули про без’ядерний статус України і тепер розплачуємося”. “Тепер” — це червень 93-го. Бовкнули, звісно, не на порожньому місці. Хто саме цей “пацифіст”? — запитаєте ви, якщо призабули події десятилітньої давності. Автори відсилають шукати відповідь у словах іншого відомого політика, тодішнього міністра охорони довкілля і водночас голови робочої депутатської групи з підготовки до ратифікації Договору “Старт-1” Юрія Костенка. “До проголошення України незалежною державою, — каже він, — відомий московський всесоюзний інститут США і Канади, яким керував академік Арбатов, детально розробив на замовлення ЦК КПРС один таємний документ щодо майбутнього ядерної зброї Радянського Союзу. Рішення політиками-вченими було прийнято однозначно: почати всебічну роботу і на державному рівні, і серед “своїх людей” на місцях для створення умов з вивезення ядерної зброї до Росії”.

У самій Україні, продовжує Костенко, першим ініціатором без’ядерності нашої держави можна вважати Івана Драча, що, як відомо, виступив з трибуни Верховної Ради з ідеєю нашого “миролюбного” життя. А першим виконавцем її втілення — Леоніда Кравчука, який оперативно взявся за передачу українського арсеналу до великої сусідньої держави.

Діяти в річищі кремлівських інтересів, вважає Костенко, Драча змусили всліпу. Адже цим антиядерна місія відомого українського поета, першого голови Руху фактично вичерпується.

А місія “хитрого лиса” Кравчука? І в книжці знаходимо відповідь на це запитання.

Політичне словоблуддя як камуфляж для капітуляції

У грудні 1991 року в Казахстані наш нинішній Герой посидів з Єльциним, Шушкевичем і Назарбаєвим не гірше, ніж перед тим у Біловезькій Пущі. Принаймні так стверджується у книжці. У цій “теплій” компанії Кравчук від імені України і підписав “Угоду про спільні заходи щодо зброї”. Хитрий вийшов папір. У ньому жодного відвертого, зрозумілого для пересічного громадянина зобов’язання українців віддати Росії тактичну ядерну зброю. Та ще й безплатно. Просто у статті 6-й Угоди зашифрована цитата: “До 1 липня 1992 року Республіка Білорусь, Республіка Казахстан і Україна забезпечать вивезення тактичної ядерної зброї на центральні передзаводські бази для її розукомплектування під спільним контролем”. Здавалося б, що тут поганого. Ну, вивезуть на якусь базу в Черкасах чи Кіровограді, де там ті центральні передзаводські розташовані. І лише вузьке коло, в тому числі і сам Кравчук, знало, що ці бази розташовані в Росії, куди й попливли з вини політичних словоблудців наші тактичні боєзаряди. А вони ж, за попередніми підрахунками фахівців, коштували майже півтора мільярда американських доларів. Як бачимо, дбайливий “батько нації” просто кинув свій “улюблений” народ, мов безталанних сиріт.

Догодивши Сходу, вклонилися Заходу

“Ми не просто втратили в економічному і військовому плані, — вважають автори. — Цим Кравчук спровокував США до тиску на Україну з метою знищення і стратегічної ядерної зброї, адже американці логічно прикинули: стратегічні ракети, на відміну від тактичних, націлені на Атлантику. Таким чином ми самі “благословили” потугу США і Росії — двох наймогутніших держав — проти України у позбавленні її ядерного статусу.

Цього тиску тодішній Головнокомандувач не витримує і, судячи з книги, поводиться, як необстріляний боягузливий новобранець на плацу. Ось цитата з книжки Держсекретаря США в тодішній адміністрації Клінтона Строба Телбота. У книзі “Рука Росії” він написав: доки під час першого прильоту Клінтона в Україну порадники Кравчука Зленко і Бутейко “надуто мовчали, Кравчук, який весь трусився, пообіцяв Клінтону, що дотримуватиметься попередньо досягнутої домовленості і не викидатиме жодних фокусів”. Що ж це за домовленість, яка трясла нашим першим Президентом? Від неї і справді могло залихоманити.

Під час тижневого візиту на початку травня 1992 року до Америки колишній головний ідеолог “керівної і спрямовуючої”, секретар ЦК КПРС Леонід Макарович не лише зірвав в розчуленої української діаспори лаври головного борця за незалежність Української держави та одержав почесне звання доктора гуманітарних наук філадельфійського університету Ла Саль, а й, як каже пан Буткевич, бовкнув на прес-конференції, що Україна “до кінця століття позбудеться всіх стратегічних ядерних озброєнь”. “Важливо ліквідувати не тільки ядерні боєголовки, а й ракети”, — оголосив він бадьоро, наче активний піонер на шкільній лінійці. Тим часом, нагадують автори, Сполучені Штати вітали всього-на-всього “ініціативу керівництва України, виявлену в його згоді ратифікувати й виконувати договір про обмеження стратегічних озброєнь…”. Отже, йшлося вже не про обмеження, як це спочатку передбачалося сторонами, а про добровільне знищення Україною всіх стратегічних ядерних озброєнь.

Таке своє піклування про “військову могутність” України Президент-Головнокомандувач підкріпив письмово — у листі американському президентові, а потім спонукав наше зовнішньополітичне відомство підписати розрекламований Ліссабонський протокол. А що ж робив народ, ми з вами, чому мовчки спостерігали за процесом ганебної капітуляції від нашого імені? Всенародного спротиву не було, і це потрібно визнати чесно. Хтось, наляканий “мирним” чорнобильським атомом, радів знищенню “ядерної чуми”, хтось, введений в оману, вітав “миролюбні кроки” Президента. За винятком принципової позиції кількох політиків — Степана Хмари, В’ячеслава Чорновола і того самого Юрія Костенка, якого, до речі, згодом наші “голуби миру” усунули від керівництва згаданою робочою групою за “бунт” проти генеральної лінії.

Як не дивно, єдиною перепоною на шляху ганебного обеззброєння тоді став різношерстий парламент. Попри тиск самого Президента зокрема і виконавчої влади загалом найвищий законодавчий орган дав відкоша своїм і закордонним “пацифістам” і в “нестрасний” четвер, як пишуть автори, ухвалив історичну постанову, якою пристав на пропозицію робочої групи Юрія Костенка: знищенню підлягають 36 відсотків носіїв стратегічної ядерної зброї та 42 відсотки боєзарядів. І не менш сенсаційно парламент заявив про неприйнятність для України ДНЯЗ — Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, який зв’язав би нас по руках. Адже згідно з ним ми не мали права на свій розсуд розпорядитися навіть знятими з озброєння ракетами, запчастинами до них, технологіями.

Джипом по ракетах?

І що ж тоді витворив наш схильний до орієнтації між дощовими краплинами “лис”? Читаємо у книжці: Україну “ощасливлює” своїм приземленням у Борисполі — по дорозі на Москву — Білл Клінтон і “дає прочуханки” Кравчукові, якого взяв би собі у “прес-секретарі”. І Президент України покірно рушає за ним навздогін до Москви, де трійка “стратегічних партнерів” підписує ганебну для нас Тристоронню угоду про ядерне роззброєння. Саме вона, як засвідчить історія, виявилася останнім політичним цвяхом у домовину військово-стратегічної могутності України та її незалежної економічної перспективи. Чому гарант цієї могутності, забувши про інтереси власної держави, перейнявся так глибоко проблемами інших держав? Автори книжки пропонують свою версію такої дивовижної — як на “батька нації” — поведінки: вони звертають увагу на “випадковий” збіг дат — ухвалення “доленосних рішень” і “прибуткового календаря” сімейства Кравчуків.

Хоробрість, якої не варто навчати учнів

Дмитро Гордон, вихваляючи “великого державного мужа”, пише: “Кравчук з певною часткою іронії ставиться до того, що ім’я його за життя увійшло до шкільних підручників… не відчуває себе… бронзовим пам’ятником…”. І це правильно. Який він пам’ятник? У книжці, яку, до речі, наукова рада “Антимафії” рекомендує окремим розділом до ще не написаної об’єктивної новітньої історії України, вміщено знімок: Кравчук в одязі ковбоя позує перед фотооб’єктивом з муляжем пістоля. Під ним підпис: “Озброєний ковбой обеззброєної держави”. Чи викликає це іронію в Леоніда Макаровича? Чи відчуває він, що саме такою “скульптурою” він увійшов в історію зганьбленої ним держави?

А може, ще виразнішою характеристикою будуть наведені в книжці слова двох політиків. В’ячеслав Чорновіл: “Виходячи зі змісту договору, зроблю висновок — його підписання Кравчуком рівноцінне національній зраді”. Сергій Головатий: “Сполучені Штати називають Кравчука хороброю людиною. Я згоден. Потрібно немало хоробрості, щоб так зухвало зрадити інтереси своєї країни”.

У другій частині “Нульового варіанта” ми дізнаємося про інших “героїв”, причетних до “КАПУТоляції” нашої країни. Все це читати і страшно, і гірко. Але читати потрібно. Заради майбутнього. Адже незнання правди не звільняє нас від відповідальності перед прийдешніми поколіннями. Нашими дітьми та онуками. Якщо вже себе позбавили заможної і сильної держави.