Так, розподіл влади як ключовий принцип, котрий сповідується вже кількасот років у Європі і відображений був ще у конституційному проекті Пилипа Орлика, є й у нас: є законодавча влада, виконавча і судова. В час, коли створювалась наша Конституція, тривала боротьба різних підходів: одні пропонували запровадити американську систему влади, інші відстоювали більш демократичні форми, але на все накладався ще й суб’єктивний фактор: особисте бажання президента мати абсолютну владу. Вже тоді він боровся за диктаторський варіант Конституції

Ми ж закладали в Конституцію європейський принцип розподілу функцій влади і вибудову відповідних інституцій влади. Передбачили і місце президента, хоч він намагався стати над гілками влади. Під час розгляду Конституції, в парламентських дискусіях йшлося про те, що оскільки президент є гарантом дотримання Конституції і законів, йому підпорядковані виконавчі структури, то він є представником виконавчої гілки влади. Ті, хто має дотримуватися законів, ті хто гарантує їх дотримання, а це перш за все президент, буквально повинні виконувати Конституцією визначені норми.

Але насправді не все здійснюється так, як записано в Конституції. Ми кожного разу наштовхуємось на відхилення фактичної системи влади від тієї, яка передбачена Основним Законом.

Для прикладу:

у Конституції не згадується про адміністрацію президента. Немає там такого словосполучення “адміністрація президента”. Ми ж знаємо, що фактично виконавчу владу в Україні здійснює адміністрація президента, яка в документах і своїх титулах пише з великої літери “Адміністрація”. Вона має фактично не обмежену владу, ні за що не відповідаючи. Такого в Конституції не передбачено. В Конституції записано, що виконавчу владу в областях здійснюють обласні адміністрації, але це не означає, що функціонально вони повинні бути підпорядковані саме адміністрації Президента, бо це вибудовує окрему вертикаль влади, залишаючи за дужками цієї неконституційної гілки влади Кабінет Міністрів як вищий орган виконавчої влади, передбачений Конституцією.

У Конституції не передбачено , що президент може призначати керівників тих, чи інших відомств без візи прем’єра і того міністра, котрий відповідає за певний напрямок роботи. И все ж є багато прикладів, коли навіть міністрів призначає президент, а прем’єр дізнається про це із засобів масової інформації. А в проекті, який президент виніс на “всенародне обговорення”, він взагалі пропонує декількох міністрів призначати одноосібно. Тим самим розколюючи склад Кабінету Міністрів, що теж є недопустимим.

У Конституції не передбачений також інститут державних секретарів. Коли президент запроваджував цей інститут, приблизно два роки тому, буквально на другий день була обнародувана заява фракції нашої партії, оскільки ми вбачали в тому грубе порушення Конституції. Про це мало хто сьогодні пам’ятає, а в тій заяві було сказано: запровадження інституту держсекретарів є ще одним свідченням того, що президент не хотів призначення постійного Прем’єр-міністра (призначався Анатолій Кінах). Він сподівався на те, що кандидатура А. Кінаха не пройде, а буде виконувач обов’язків — може, Микола Азаров, чи той же Анатолій Кінах, чи хтось інший, але безпосереднє керівництво виконавчою владою і Урядом будуть здійснювати призначені президентом держсекретарі, в тому числі держсекретар Кабінету Міністрів. Тобто вся повнота виконавчої влади буде зосереджена в руках президента. Від імені фракції я сказав, що ми знаємо про наміри президента, тож давайте йому “допоможемо” — нехай він таки працює з постійним Прем’єр-міністром. Ми проголосували посеред дня за кандидатуру прем’єра, а увечері був обнародуваний Указ про запровадження інституту держсекретарів. Природно, що за дві—три години його ніхто не міг підготувати. Це був завчасний задум. Тепер же президент ніби викриває порушення Конституції (ким?) і революційно скасовує зайвий інститут держсекретарів.

І сьогодні президент видає Укази економічного змісту, що за Конституцією йому робити категорично заборонено , бо перехідні положення дозволяли йому робити це тільки до 1999 року. Тоді цим своїм правом він фактично не користувався. Тепер же вправляється в незаконних новаціях.

Іншими словами — аналіз нинішньої системи влади свідчить про те, що вона узурпована, і це є однією з причин необхідності зміни системи влади, тобто створення таких механізмів, які б не дозволяли нікому ні за якими мотивами узурпувати владу. Забезпечити її прозорість, відповідальність, відкритість, реалізацію інтересів громадськості щодо змісту конкретних дій всіх структур нинішньої влади — такою бачиться мета політичної реформи.

Отже, законодавчу владу представляє Верховна Рада України — законодавчий орган, однопалатний парламент, який діє за правилами, характерними для більшості європейських країн. До речі, посилання на те, що половина держав Європи має двопалатні парламенти, про що на телебаченні заявив Леонід Кучма, не відповідає дійсності. Тільки 18 з 43 держав Європи мають двопалатні парламенти. Це ті, де є федеративний чи конфедеративний устрій, або ті, які після закінчення Другої світової війни зобов’язані були враховувати етнічні та територіальні аспекти при формуванні держави, аби залагодити інтереси територій. В Україні, я вважаю, класичний за кількістю членів парламент, відповідно до числа виборців. Наш досвід тут гарно перегукується з досвідом Німеччини, Польщі, Туреччини, Чехії та інших держав. Тобто з досвідом європейських країн з розвинутим парламентаризмом.

Парламент працює на основі регламенту.

Незважаючи на авантюрні експерименти, які робилися під шантажем і тиском з боку президента у вигляді “спікеріад” та переворотів, здійснених у період 2000 — 2002 років, парламент все-таки зберігає ознаки демократичного органу влади і цим неабияк турбує виконавчі структури, зокрема президента. На нинішній склад парламенту вплинуло те, що вибори проводилися не за пропорційною системою. Президент декілька разів накладав “вето” на закон про пропорційні вибори. Він не був прихильником і мажоритарної системи, але йому потрібні були механізми втручання у формування парламенту з допомогою злочинного адмінресурсу. А мажоритарна система тому сприяла. В цьому лише причина “вето” на закон про пропорційні вибори. Вибори показали, що, голосуючи за партійні списки, 70 % виборців підтримували опозиційних кандидатів у депутати чи тих, що хоч декларували свою опозиційність. В мажоритарній частині парламенту президент буквально призначав депутатів, і парламент одержав різних, іноді цікавих людей, але вони повністю залежать від адміністрації президента і утримуються в покорі з допомогою репресивних органів, податкових, силових структур. Тому зовні виглядає, ніби парламент політично структурований, але за тим стоїть пряме адміністрування, тиск, шантаж з використанням неконституційних методів впливу на парламент. У грудні 2002 року відбулась чергова спроба перевороту у парламенті. Адміністрація президента і президент особисто уже названими методами формували слухняну, “підкаблучну” парламентську більшість. До речі, задля цієї мети була проігнорована навіть потреба глибокого, всебічного розгляду парламентом бюджету країни.

Треба сказати, що президент буквально зациклений на ідеї-фікс — постійно діючій парламентській більшості . Цю, м’яко кажучи, дивну пропозицію він відстоював ще у проекті нинішньої Конституції. Не пояснюючи, що означає постійно діюча більшість. Йому потрібен у парламенті слухняний робочий орган. Сьогодні він його має. Він голосує за те, що потрібно президенту. Зрозуміло, що за таких умов влада і в парламенті здебільшого належить кланам. Ні для кого ж не секрет, що сьогодні влада в цілій Україні належить, в основному, трьом кланам — Донецькому, Київському і Дніпропетровському. А президент — тільки верхівка кланової піраміди.

У цьому причина всіх бід нашої держави . Тому й необхідно систему влади терміново змінити, щоб зруйнувати нинішню феодальну практику.

Виконавчу владу за Конституцією очолює Кабінет Міністрів, який, в чинній системі влади, позбавлений самостійності. Він — “хлопчик для побиття”, тому що роль Кабінету Міністрів перебрала на себе адміністрація президента. Вона фактично має всю повноту влади, а відповідальність за провали перекладає на уряд.

Яскравий приклад — минулорічна ситуація із зерном. Адміністрація президента Кучми, про це треба відверто сказати, примушувала господарства займатися приписками врожаю, щоб показати загальну благополучну картину. Навіть сьогодні брешуть, що у минулому році було зібрано майже 40 млн. тонн зерна, а насправді було не більше 26—27 млн. тонн. Мовляв, у нас перевиробництво зерна, тому знижуються ціни. Дали нажитися зернотрейдерам приблизно на 7 млрд. гривень тільки на придбанні зерна, в півтора раза піднявши в той же час ціни на пальне, на інші матеріально-технічні ресурси. Переробка не відреагувала на низьку ціну зерна, хліб не дешевшав, навпаки, подорожчав. Таким чином суспільство було обдерте на близько 15 млрд. гривень. Тепер, коли ціни на зерно зросли, ті ж самі трейдери, те ж зерно, тим же споживачам продають вдвічі дорожче. І це чомусь називається ринковою економікою. А держава за цим спостерігає звіддаля.

Отже, згадану аферу, точніше злодійство, затіяла адміністрація президента, примушуючи брехати і статистику. А тепер показують пальцем на Кабінет Міністрів — он бачите, Козаченко такий-сякий. Я не захищаю колишнього віце-прем’єра, але вважаю, що його ув’язнення — лише яскрава демонстрація прийому наведення “тіні на тин”.

Однак в такий спосіб була продемонстрована перед суспільством турбота глави держави і правоохоронців про порядок у державі, про боротьбу з приписками. Фарисейство це і злочин, ніщо інше.

Нинішнього року складається надзвичайно тривожна ситуація — очікується недорід, урожай сягне хіба що 10— 12 млн. тонн зерна, при продовольчій потребі 14 млн. тонн. Як буде жити держава? Що робиться для виживання людей? Ніякої інформації від нинішнього керівництва держави. Навпаки, продовжуються політичні спекуляції, тріскотня довкола так званої реформи по-президентськи. А Міністерство АПК, яке мало би опікуватись проблемами аграрного сектора, видавало накази, в золотий весняний час посилало фахівців по Україні, щоб ті збирали “дуті” протоколи про, начебто, проведення зборів громадськості в організаціях та відомствах на підтримку президентського проекту змін до Конституції.

Це ще один зразок подвійних стандартів, аморальності влади і дикої безкарності внаслідок узурпації влади.

Судова влада починає діяти на основі нового закону про судоустрій. Перебудова досить складна. На мій погляд, вона не досить глибоко продумана і не зовсім чітко здійснюється. З одного боку, не вистачає фінансування, а з іншого — немає продуманої логіки у апеляційних та касаційних процедурах розгляду судових справ. Зараз фахівці з Мінюсту і з депутатського корпусу пропонують нові проекти. Мені здається, тут треба рухатись далі з огляду на потребу незалежності судів і суддів, враховуючи можливості громадянина захистити свої інтереси. А сьогодні суди ще забюрократизовані. І треба зважати на те, що вони ще й перевантажені справами, часто дріб’язковими, які можна було б розглядати до судів. Запровадження інституту довічного обрання суддів дискусійне. На мій погляд, доречніше було б обрання спочатку на 10 років, потім 20 років, а потім уже довічно при 5-річному першому призначенні президентом. Але оскільки в Конституції вже є довічне обрання, сотні суддів таким чином призначені, а ми ж хочемо, щоб суд був незалежним, то нехай би вже так і залишалось. Бо коли цю посаду обіймає людина непорядна, то її хоч на 5 років призначай, хоч на 10 — вона непорядною і буде, а коли порядна, то її одразу можна призначати довічно — вона такою і залишиться. Очевидно, вся система суспільного життя повинна формувати відповідну позицію суддів. Контроль за їх діяльністю повинен здійснюватись прозоро — кваліфікаційними комісіями, вищою радою юстиції та іншими структурами, котрі мають гарантувати дотримання закону судами.

Необхідно зазначити, що в Україні принижена роль органів самоврядування . При затвердженні функцій місцевих державних адміністрацій не вдалося належним чином відстояти противаги їм з боку місцевих представницьких органів. Верховна Рада своєчасно прийняла закон про місцеве самоврядування і майже одночасно з ним — про місцеві державні адміністрації. Вони містили норми, що забезпечили баланс інтересів за допомогою взаємного делегування повноважень у певних функціях з передачею відповідних ресурсів. Ми намагались владнати зайві владні перекоси. Проте на практиці сталось інакше. Президент безпідставно чотири роки не підписував закон про державні адміністрації , незважаючи на подолання “вето”! За цей час склалась практика повного підпорядкування всієї влади на місцях держадміністраціям. Фактично нелегітимним структурам, оскільки вони не мали для свого функціонування законних підстав. Там, де представники Рад місцевого рівня були не досить стійкі, відбулося “підминання” представницьких органів виконавчими структурами. Згодом закон був підписаний, але традиція вже укорінилась. Більше того, на виборах 2002 року за вказівкою президента, при некваліфікованих висновках Конституційного суду, який пішов, по суті, на руйнування логіки розподілу влад в Україні, представникам адміністрації дозволили бути депутатами місцевого рівня. Таким чином відбулося повне руйнування представницьких органів влади на місцях . У більшості регіонів обласні і районні Ради сформовані з чиновників, що повністю залежать від адміністрації. Такі представницькі органи не можуть відстояти інтереси громад на своїх територіях, вони складаються із залежних чиновників, котрих можна звільнити, покарати, переслідувати. Це груба помилка Конституційного суду, прояв волюнтаризму з боку президента, адже він особисто давав відповідні вказівки керівникам обласних адміністрацій.

У більш вигідній ситуації Ради міст. Голови міст і самі Ради — більш незалежні структури. Їх функціонування відповідає логіці розподілу влад, визначеного Конституцією. Це позитив, адже у містах проживає більше половини виборців. Пропонуючи зміни до Конституції, ми — автори таких змін — передбачаємо посилення ролі і статусу Рад та їх виконкомів, вважаємо необхідним вилучити із функцій держадміністрацій всі операції з бюджетом. Точніше, всі функції виконавчої влади на місцях повинні бути передані виконкомам самоврядних органів. Тоді буде забезпечений принцип необхідного розподілу влад, а самоврядність як форма організації життя суспільства буде реалізовуватись так, як це має бути за логікою Конституції, за змістом змін, що пропонуються і за практикою більшості європейських країн.

Власне кажучи, нині зійшлися дві протилежні тенденції — з одного боку тенденція до диктатури, причому кримінальної, з іншого — до демократії . Прибічником і творцем кримінальної диктатури в сьогоднішній Україні є президент з чітко визначеними особистими інтересами, які суттєво відрізняються від інтересів народу України і перебувають у конфлікті зі змістом Основного Закону країни — Конституції. На якому він, до речі, складав присягу.

Тому й не дивно, що коли за Конституцією працівникам державної служби забороняється будь-яка прибуткова діяльність, насправді всі, без винятку, керівники адміністрацій займаються бізнесом. За Конституцією депутат не має права займатися бізнесом чи іншою прибутковою діяльністю, та коли після обрання депутатів до Верховної Ради президент перший раз зібрав свою новостворену більшість з блоку “За ЄДУ”, то одразу розставив усі крапки над і — звернувся до них із запитанням: “ Так ви хочете займатись бізнесом чи ні?..” Зрозуміло — якщо голосуватимете, як буде наказано, то вас не буде переслідувати ні податкова, ні суд...

Отже, творці диктатури відомі, їх інтереси — також. Вони полягають у використанні влади в корисливих цілях. А поєднання декларованих ринкових взаємин в економіці з прямим адмініструванням, в результаті дає корупцію . Що й маємо сьогодні. Корупція передбачає кругову поруку як інструмент здійснення влади. Вона передбачає пряме адміністрування при здійсненні бізнесових, посередницьких операцій. Адміністрування, корупція перешкоджають розвитку підприємництва, заважають створенню середнього класу, захисту інтересів громадянина, його прав і свобод.

Це лихо сконцентровано виражається формулою: узурпація влади є корупція .

Отже, коли звучить гасло “За Україну без Кучми!”, то йдеться буквально про Україну без Кучми, бо він є основною перешкодою зміні системи влади, зміні тих порядків, які створені ним в результаті узурпації влади. А в більш широкому сенсі йдеться не про нього особисто як про людину чи посадовця, йдеться про інститут влади, який повинен мати інші функції. Тому вимоги “За Україну без Кучми!” чи “Повстань, Україно!” — не зведення особистих рахунків . Мова йде про створення такої системи влади, котра дасть можливість реалізувати потенціал кожної людини в усіх сферах діяльності — економічній, духовній, політичній та ін.

Основне завдання, що випливає зі зміни системи влади — зробити її підконтрольною народу , добитись гарантованого розподілу функцій влади: законодавчий орган займається законодавством, контролем за виконанням законодавства, тлумаченням законів, які сам приймає, виконавча влада повинна бути здатною відповідально пропонувати певні програми дій і гарантувати їх втілення на користь суспільства. Потрібно реально посилити статус Кабінету Міністрів і Прем’єр-міністра. Це не означає переходу від президентської форми правління до прем’єрської. Це означає побудову балансу влад, гармонію влад у всіх ланках для того, щоб всі відчули, що держава діє в інтересах людини, адже людина сприймає державу через владу. Щоб народ відчув себе джерелом влади не лише в день виборів, раз на чотири роки, а постійно переконувався, що його думка, його позиція враховується при прийнятті рішень на місцевому, галузевому, регіональному і державному рівні. Таку мету ми ставимо.

Про підконтрольність влади народові як джерелу влади. Забезпечується вона через систему виборів на пропорційній основі, коли народ голосує за ту програму, за ту партію, якій довіряє і наміри якої збігаються з його інтересами. Пройшовши у парламент, представники цих партій, якщо самі не мають більшості у парламенті, створюють коаліцію, яка формує Кабінет Міністрів. Кабінет Міністрів пропонує програму своєї діяльності, яка схвалюється Верховною Радою, і вони разом відповідають за її здійснення. Програму, загалом відому громадянам ще з виборчої кампанії. Вони ж за неї і голосували! Якщо на такій же основі обирають органи самоврядування на рівні областей, районів, міст — тоді політична структура суспільства відповідає владній структурі . Без нинішніх перекосів.

Ось, наприклад, у Городенці Івано-Франківської області майже 80 % громадян проголосували за “Нашу Україну”, а правлять СДПУ(о) і Партія Регіонів. Виникає питання — навіщо тоді вибори проводити? Навіщо цікавитись думкою тих громадян, що проживають на відповідній території? Така практика існує, по суті, всюди. Тому необхідно виправити і цю недоречність.

Необхідно посилити і відповідальність депутатів за виконання передвиборних програм. В нашому проекті змін передбачається додаткова підстава позбавлення депутатських повноважень при невходженні депутата у відповідну фракцію. Це повинно стати конституційною нормою, а в законі слід виписати процедуру, аби суд, розглядаючи відповідні суперечки, опирався на волю партії і тим самим, опосередковано, на волю джерела влади — народ, виборців. Власне підконтрольність, взаємна залежність і гармонія влади — це основні цілі, яких ми добиваємось при внесенні змін до Конституції, при нейтралізації потуг до узурпації влади. Саме тому у нашому проекті і передбачається передача повноважень від президента частково Верховній Раді, частково Кабінету Міністрів, залишаючи, однак, президента сильним у своїх повноваженнях. За ним передбачається і право розпуску Парламенту, право “вето”, висловлювання своєї позиції щодо призначення на посади тих чи інших посадовців, створення інституту контролю за дотриманням Конституції та законів у всій Україні через державні адміністрації, які повинні мати суттєво інші функції, ніж ті, що втілені на практиці у нас.

У депутатів і президента різне бачення парламентсько-президентської форми правління. Президент у своїх пропозиціях передбачає повну диктатуру, знищення парламентаризму. Він прагне продовжити свої повноваження або і довічно лишитися при посаді. Теперішній відступ від “всенародного обговорення” мало що змінює. Президент діє за принципом: “прошу двогорбого верблюда...”

Найреакційніша пропозиція: референдумом вносити зміни до Конституції або приймати закони прямої дії. Це недопустима річ. Це відкидається всією світовою практикою, конституційним правом у будь-якій країні. Такі референдуми відбувались свого часу при Гітлері і приймали багато вигідних для нього рішень. У недемократичній державі, при узурпації влади, в період реформації референдумами змінювати систему влади або змінювати основний закон — це безглуздя найчистішого ґатунку. Депутати, які працювали над проектом змін до Конституції, представляють різні політичні сили у Парламенті, в тому числі і “більшість”. Але усіх їх об’єднала відповідальність за подальшу долю держави. Тому вони підготували документ, протилежний за змістом президентському.

Які проблеми пов’язані зі зміною системи влади? Назву кілька. По-перше, це спосіб формування влади. Не випадково п’ять чи шість разів накладено “вето” на закон про вибори. Всі розуміють, кому потрібен закон про вибори на справді пропорційній основі . Коли йдеться про пропорційну систему, то передбачається, що у бюлетені записуються назви партій, про мажоритарну — записуються прізвища. Кучма ж хоче лише формально поміняти місцями певні поняття. Наприклад, раніше у бюлетені записували — Іванов, партія, умовно, комуністична. Речники президента у парламенті пропонують записати — комуністична партія, Іванов, і це вже нібито пропорційна система.

А здавалось би, простіше простого — нині у нас змішана система: 50% депутатів обираються за партійними списками, тобто за пропорційною системою, 50% — в одномандатних округах, за мажоритарною системою. Отже, пропорційна система визнана, випробувана юридично, політично, організаційно, довела свою перевагу в нинішній ситуації. Поширюй її застосування при обранні усіх депутатів Верховної Ради, обласних, міських, районних рад. Чому ж спротив? А тому, що до пропорційної системи важче підібрати злочинний ключик адмінресурсу. Лукавить президент, коли, накладаючи “вето”, говорить про слабкість партій, неготовність людей, відірваність від них депутатів. Нехай проаналізує, наскільки “близькі” до виборців десятки їхніх обранців з числа олігархів.

Пропорційну систему слід запроваджувати негайно. Вона — стрижень політичної реформи.

Є проблеми подвійних стандартів, котрими послуговуються президент та його прибічники, точніше васали у Верховній Раді. Подвійні стандарти з приводу того, що пропонується. Треба говорити відверто про те, що буде наслідком застосування тих чи інших змін у Конституції. Ми застерігаємо: те, що пропонує президент, — диктатура, те, що пропонуємо ми, — демократична влада. Біда в тому, що депутати парламенту, певна їх частина, залежні від адміністрації президента, вони голосують не так, як самі переконані. Знаю це достеменно, частина депутатів, навіть члени тимчасової спеціальної комісії, розуміючи, як потрібно робити, висловлюючи переконливі міркування щодо позитивних змін у Конституції, обмежені в своїх правах, бояться голосувати, навіть приходити на засідання комісії, бо розуміють, що “там” це не сподобається.

Великий пласт проблем — непрозорість того, що відбувається , непоінформованість народу про істинні наміри творців президентської політичної реформи. Так зване обговорення було насмішкою над людьми. Уже навіть не треба було проводити збори для “одобрямса”, треба було тільки протоколи про це намалювати і зібрати. Що і зроблено. У Мінюсті ж не враховували негативних оцінок, які сотнями надходили, бо наші активісти повсюдно брали участь у зборах. До речі, там, де збори були і де виступав наш представник, навіть адмінресурс не міг вплинути на позицію учасників зборів. Вони ухвалювали негативне щодо президентського проекту рішення.

З цієї ж групи проблем — брак об’єктивної інформації і відсутність політичної дискусії в суспільстві. Тільки один раз, коли в Україні перебували представники ПАРЕ, мені вдалось на телеканалі ICTV протягом п’яти хвилин сказати про політичну реформу в Україні. Більше жодного разу ніхто ні слова критично не сказав. Чому? Тому, що “четверта влада” — інформаційна, яка має надзвичайно великий вплив — німа. Вона теж узурпована, привласнена.

Цікаво, що навіть інформаційні шори не засліплюють тепер громадян. П’ять інститутів провели соціологічні дослідження і з’ясували, що наші пропозиції змін до Конституції підтримує набагато більша кількість людей, ніж президентські. Це серйозна підстава, щоб вести боротьбу за такі зміни.

Які шляхи досягнення змін? Головний, безперечно, внесення змін до Конституції . Тут є два основні напрямки. Перший — це парламентський шлях. Ми його відпрацьовуємо і використовуємо. Мова йде про необхідність зібрання 226 голосів для підтримки у першому читанні нашого проекту змін до Конституції. На сесії, після висновку Конституційного суду, ми можемо зібрати 300 голосів. Чому я впевнено кажу: можемо. Тут є дві обставини. Перша — суб’єктивна — здається фантастичною. Президент Кучма зрозуміє, що треба зробити по-нашому, і не буде на заваді залежним від нього депутатам... Друга — Президента Кучму переконають у тому, що його особистий порятунок у зміні системи влади. Тому, що при тих функціях, які нині надає президенту Конституція, новий президент, навіть Л.Кучмою освячений, перш за все, для утвердження свого авторитету, потягне його до криміналу. Під час обговорення його пропозицій на парламентських слуханнях я попереджав: ми повинні мати демократичний парламент — тут ведуться політичні дискусії, але не зводять рахунків. А при круговій поруці, клановій системі влади рахунки зводять. Він цю систему створив, він же і стане жертвою цієї системи. Тому в його особистих інтересах підтримати наш проект змін до Конституції.

Існує ще один аспект, який може суттєво вплинути на перерозподіл голосів у Парламенті при голосуванні за прийняття нашого проекту змін до Конституції. Лишилось менше року до виборів. Так чи інакше зміна президента відбудеться . Відомо, якими методами примушував Кучма голосувати залежних від нього депутатів. Навіщо ризикувати тим, хто сьогодні залежний від нього, і давати цю “сокиру”, яку вішав над більшістю Кучма, починаючи з 2000 року, в інші руки? Хто знає, в чиї руки вона потрапить і на кого впаде? Чи не краще зробити перерозподіл повноважень за нашим проектом, бути справжнім депутатом, справді впливати на вирішення питань, які турбують виборців, впливати на життя країни, поліпшувати життя конкретних людей. Сподіваюсь, що цей аспект спрацює так, як спрацював він під час прийняття Конституції. Тоді теж стояло питання “або-або”. І тоді виносився на референдум диктаторський варіант Конституції. Але тоді, вперше у світі, була прийнята Конституція всупереч волі керівника держави . Не забуваймо того, щоб розуміти все, що відбувається.

Реальні перспективи? Я виступаю тут як прагматик, оптиміст. Я вважаю, що ми можемо на початку наступного року прийняти зміни до Конституції, над якими працювала парламентська комісія. Масові політичні заходи ми також не знімаємо з порядку дня. І якщо ми побачимо, що йдеться про подальшу узурпацію влади, про неприйняття волі народу, ми звернемось до людей . У нас є можливість підняти досить велику кількість людей і у Києві, і в інших містах країни, щоб наочно показати, що інтереси людей і Президента кардинально не збігаються. Крім того, на осінь прогнозую загострення політичної ситуації на основі поглиблення соціальних проблем, через результати недолугого господарювання, в тому числі неврожай, через подальшу структурну деформацію економіки, підвищення цін, тарифів, цін на кредити та ще через багато причин.

Але я все-таки налаштований оптимістично . Ми пройдемо через випробування і повинні добитись перемоги. Безумовно, олігархічний капітал, той, який працює в сировинному секторі економіки, який є монополістом в Україні, буде чинити спротив, бо він фактично і є владою. Середній і малий бізнес буде підтримувати нас, бо його монополіст так само нищить.

Ми не можемо звинувачувати населення країни в недостатній політичній активності, бо воно залишається непоінформованим. У кращому випадку ледь десята частина людей приблизно знає, про що дійсно йдеться у президентських або урядових ініціативах чи рішеннях. Свого часу, у 1991 році, навіть при відкритому обговоренні проекту Конституції, соціологічне дослідження показало, що тільки сім процентів депутатів різних рівнів знають зміст Конституції! Це наслідки певної традиції, бо в Україні віками існувало монархічне правління, адміністративна влада, звідси патерналістське ставлення громадян до держави, а держави, відповідно, до громадян. За принципом — ви там зверху домовитесь і вирішите, а мій клопіт город садити... Це не швидко минеться, але будити свідомість народу , — одна з функцій політичної партії. Перетворювати населення в народ. Повинна бути підвищена роль партії як суб’єкта політичного процесу. Я переконаний, що необхідно ще нинішнього року прийняти зміни до закону про політичні партії, в якому передбачити їх невелике бюджетне фінансування. Практично у всіх європейських державах така практика запроваджена. Необхідна вона і нам. І не треба спекулювати, мовляв, то зайве навантаження на бюджет. Якщо ми визнаємо, що партії — державотворчі суб’єкти, то держава повинна дбати про те, щоб вони діяли так, як записано в програмах, а не залежали від чийогось грошового мішка. Щоб вони ставились відповідально до ухвалення необхідних державі рішень.

Тому завдання для політичних партій — тримати суспільство в поінформованому стані, в готовності підтримати нас у нашій боротьбі за зміну системи влади .