Можна зробити припущення, що витоки обидвох режимів, а також династичної політики, яка обумовлює інший тип соціальности, є не соціальними, а дискурсивними. Хоча необхідно провести ще немало досліджень, дискурсивна теорія розв’язує надто важливі невирішені проблеми розуміння не лише переходу до демократії, але й сталої автократії та авторитаризму як, водночас, виборчих та інших форм демократичної участі. Я розпочинав подібне дослідження з систематичного вивчення прикладу Росії. Пропонована стаття запрошує фахівців з країн інших, ніж Росія, спробувати поширити подібне дослідження на особливості інших суспільств.

Теоретична криза

Теорія демократії перебуває в кризі. Десятиліття тому (!) Самуел Гантінґтон [1, c.3-31] написав, що “демократія у кожній країні є наслідком комбінації причин” і що “саме комбінація причин загалом несе відповідальність за певну хвилю демократизації, відмінну від відповідальності, залежної від іншої хвилі”. Якщо взяти до уваги, що причина мусить бути універсальною для всіх випадків, кваліфікованих як причинові, судження Гангтінґтона спонукає формувати незручне припущення, що демократія прямо не пов’язана з причиновістю. Розглядаючи буржуазну літературу про демократизацію, яка постала у процесі дослідження нещодавньої хвилі, Барбара Ґеддес [Geddes] приходить до такого висновку: “Видається, ніби тут повинно бути скупе і вимушене пояснення перехідного стану, але пропоновані таким чином пояснення є далекі від того, щоб бути прийнятно (confusingly) завершеними і байдужими до основних методологічних деталей, частіше вони є кориснішими як описування, аніж пояснення, до того ж перебувають у дивовижній непослідовності одне з одним” [2, c.17].

Ґеддес ідентифікує одну вражаючу знахідку з літератури про демократизацію — позитивну кореляцію між економічним розвитком і демократією. Однак навіть це відкриття мусило б мати кваліфіковане пояснення. Усі найрозвиненими держави є демократичними, найменше розвинені є всі недемократичні, а держави, що перебувають посередині, однаково готові виявляти обидва типи режимів. Відтак, вичерпно й акуратно Ґеддес додає до своєї заяви про кореляцію демократії з економічним розвитком: “хоча ми не знаємо чому?”

Валері Банс [Bunce], оглядаючи літературу, яка вийшла у світ за попередні десять років, вважає, що існує більше згоди відносно “варіативности, аніж щодо інтерпретацій її причинового значення” [3, c. 706].

Незважаючи на те, що соціальні, економічні й міжнародні варіативності пов’язуються з демократією лише у разі, коли хтось схильний толерувати значну кількість винятків, емпіричні дослідження продовжують з’ясовувати власне однакові варіативності. Якщо ж дослідники наполягають на перегляді вже відомої варіативності і не помічають її послідовного пов’язання з феноменом демократії, вони гальмують теоретичний прогрес. Кожний дослідник суспільства напам’ять засвоїв те, що “кореляція не є причиновістю”, і все ж продовжуються пошуки поля причин у спробах тіснішого пов’язування кореляцій. Водночас, доки у соціальних науках поширена помилкова концептуальна пересторога про те, що узагальнення повинні послаблятися, таким чином маємо очікувати також послаблення кореляції, — така позиція унеможливлює спростування гіпотез суперечливими прикладами. Виходить, що теоретичний поступ також стає неможливим.

Коли усвідомлюємо, що старі підходи не працюють, час замислитися над пошуком нових. Політичний дискурс є підходом, якому не приділяється достатня увага у тих студентських аудиторіях, що самі перебувають у демократичній трансформації. Під “політичним дискурсом” я розумію процедури організації композиції й інтерпретації текстів, поширюваних особами, котрі ведуть політичні розмови. У пропонованій статті я зосереджую увагу на лінгвіністичних текстах, оскільки мова є найвідповіднішою формою комунікації для людської істоти. Проте я повинен сказати, що це однаково стосується і візуальних, і музичних текстів. Ще в 1949 р. впливовий у політиці вчений Гарольд Лассвелл [Lasswell] опублікував таке спостереження: “недемократичні еліти… виставляють поміж собою бар’єри з “дистанції” і “висоти”, рангів і шеренг… Тоді як демократичного ґатунку лідери досягають намірів завдяки звичайній мові [common speech]” [4, с.29-31]. Однак, якщо вияснення Лассвеллом ролі економічних і соціальних чинників у політиці викликало серйозні подальші дослідження, то його спостереження стосовно мови політики не набули продовження. У 1963 р. автори, які писали для класичного тепер тому, редагованого Лучіаном Пає [Pye], “Комунікації і політичний розвиток” обмовлялися (наприклад, на с. 8—9, 90, 307) про перешкоди для демократичних змін у світі, що розвивається, зведені дискурсом еліти, проте книга не пропонує жодного ясного судження на рівні Лассвелла. Через тринадцять років Генрі Бреттон [2, с.431] зміг зауважити, що ні книга Пає, ні так само відома книга “Nerves of Government” [5] не пропонує чогось більшого, аніж невиразна дискусія про дискурс: “Обидві ілюстрації є показовими щодо загального нехтування мови у політичних науках” [6, c.431]. Заслужену репутацію за увагу до проблем мови здобув Давид Латин [Laitin], однак його праця стосується взаємодії між спільнотами, що складаються з осіб, котрі розмовляють різними природними мовами, а вплив дискурсу на політичний режим в ній не розглядається [7].

Відштовхуючись від різкого розмежування дискурсу та місцевомовного населення за правилами дискурсу початково близького, а потім ідентичного з місцевомовним або ж усіма місцевими особливостями поширеного мовлення в контексті держави, політичні суперники досягають ідентифікації населення з собою. Своєю чергою ідентифікація пояснює, яким чином люди долають парадокс колективної дії, яка в іншому разі перешкоджає їм втягуватися в природну демократичну активність голосуванням і протестуванням. Цей подвійний феномен — суперники за владу здобувають ідентифікацію з народом, а населення відповідає через голосування та іншими формами зайняття сторін між суперниками — є тим, що відрізняє демократію від диктатури або деспотизму. Якщо дискурсивна зміна пояснює ідентифікацію, а ідентифікація пояснює колективні дії, тоді дискурс є здатним спричинювати переходи від автократії чи диктатури до демократії. Існують попередні дискурсивні зміни демократії, які ідентифікуються з нею радше як причина, аніж наслідок, та ідентифікація, що забезпечує причиновий механізм, завдяки якому дискурсивна зміна може здійснювати демократизацію. Невдачі в зміні дискурсу пояснюють, чому автократія чи диктатура залишається стійкою, а невдача його достатньої зміни пояснює, чому демократичні перетворення часом провалюються.

Увага до дискурсу прокладає перспективу розв’язання парадоксу, наявного у знаходженні кореляції економічного розвитку з демократією, оскільки однобічність підходу не дає достатнього пояснення. Коли варіативність дискурсу нехтується на користь універсальності у спробах загальнонаціонального аналізу попереднього стану, застосовуваного для оцінювання передвісників демократії, то висунута натомість кореляція стає фальшивою. Вона могла б принаймні частково не фальшивити, якби звернення по допомогу до місцевої (рідної) мови позитивно корелювало і з демократичним, і з економічним розвитком. Якби ж навіть не всі дані були враховані, то щонайменше чинники обидвох родів одержали б підтримку. Норми рідних мов стають придатними для використання демократичними політиками в результаті друкування і доступу до друку, поширюваним економічним розвитком. Так місцеві мови і розвиток рівно поєднуються завдяки широкому доступу до друкованих текстів. Коли таке співвідношення нехтується, виникають підстави очікувати, що обмежена і вже послаблена кореляція між демократією і економічним розвитком зникне зовсім.

Продовження в журналі