З Осипом Морозом я познайомився у кабінеті першого директора Інституту соціології Національної академії наук України академіка Юрія Пахомова, який щойно виконав завдання організації інституту і вже зібрався очолити іншу установу. Точніше, Осип Мороз познайомив нас із собою. Бо він самочинно розшукав нашу установу, аби запізнатися з українською соціологією. Мене тоді це страшенно подивувало, як і дивує дотепер. Жоден з представників української діаспори, які студіюють гуманітарні науки, не зацікавився за десять років незалежності провідним в Україні Інститутом соціології, не налагодив контактів, не запропонував спільних проектів. У нашому інституті за цей час неодноразово перебували соціологи, гуманітарії, економісти і політологи з усіх країн Європи, США, Канади, Бразилії, Ізраїлю, Японії, Індії, Китаю тощо.

І жодного соціолога, який би репрезентував українську діаспору... Окрім доктора Осипа Мороза— кібернетика, управлінця, економіста, який захопився соціологічною ідеєю зрозуміти стан соціуму України і допомогти йому одужати від тяжких хронічних соціальних хвороб.

Чомусь діаспора більше шукала співпраці з “людьми емоцій, слова і пісні” і нехтувала “людьми аналізу, рішення і дії”. Реальність розвіяла емоційні тумани й оголила сумну українську буденність — все, як і раніше, стоїть на гнилому фундаменті.

Але це до слова.

Влучно про Осипа Мороза сказав Ярослав Радевич-Винницький у “Галицькій зорі” від 24 лютого 1999 року: “Докторові О. Морозу властивий західний, точніше англосаксонський, стиль думання — налаштованість на постійне оновлення, на перманентний рух уперед, до нових змагань і нових досягнень. Це той гін, брак якого в багатьох українцях свого часу відзначав Дмитро Донцов. Ідея націленості на майбутнє пронизує все те, що пише, говорить і робить доктор О. Мороз, він хотів би прищепити цей стиль своїм читачам, слухачам, співрозмовникам. Звичайно, минуле треба знати, — говорить він, — однак не обов’язково його продовжувати. Треба визнавати помилки, а не тільки нарікати. Потрібно по-науковому, з урахуванням світового досвіду з’ясувати суть становища, щоб чинити краще, ніж попередники, аби нащадки не мали причин нарікати на нас. Майбутнє потрібно планувати”.

Звертаю увагу на те, як красномовно та глибинно говорять про широту турбот про українство назви лише дюжини із безлічі статей, які Осип Мороз публікує у мас-медіа України та у діаспорних виданнях.

• Хто є українець? Чого він хоче? Куди прямує?
• Українець і його перспективи часу та простору
• Українці не звикли брати на себе відповідальність
• Якщо ми купуємо китайський часник, то слід себе запитати: чому?
• Не в “ізмах” проблема, а у відсутності реалізму
• Замість реформ розмови
• Світ мусить знати про інтереси України
• Модерна нація — це...
• Майбутнє потребує нових підходів
• Глобальний маркетинг науки та технології
• Завтра мусимо творити сьогодні
• Можливості XXI століття

Осип Мороз напрочуд чітко і точно сформулював важливість кібернетичного розуміння суспільства — часткове нерозривно пов’язане з цілим, а всяке рішення спричиняє дію, дія породжує нову інформацію, інформація про нову ситуацію надходить до того, хто приймав рішення, і спонукає його приймати нове рішення. Виникає безперервний “кругообіг суспільної енергії”, така собі циклічність суспільних стосунків: “мета—рішення—дія—інформація—корекція мети чи нова мета—рішення—дія...”

Аби забезпечувати ефективний кругообіг суспільної енергії на макрорівні, треба мати великі знання, високий дух, сильну волю — це можуть робити провідники нації з опорою на провідну еліту.

Осип Мороз достеменно упевнився на власному досвіді в корінній трагедії України: тут майже мертвими пластами лежить потужний інтелектуальний потенціал, який ніяк не може зрушитися на політичний, економічний та соціальний прорив. Бо звик до вказівки “куди” і наказу “як”. А у самого не вистачає ні самотвірного духу, ні самоорганізаційної волі. А тому досі ніяк не породить ні провідної еліти, ні народного провідника.

А в той же час Осип Мороз розуміє складність та довготривалість селекції еліти:

“Проблема плекання еліти, зокрема у сфері духовності, це досить тонке питання. Еліта мусить визріти. Її повинно визнати суспільство. Вона не повинна бути пов’язана з посадовим кріслом. Лідерство передбачає розуміння себе. Ціль роботи— суспільне благо. Лідери на посадових місцях— це штучна еліта. Вона не може виконувати відведених функцій, адже люди для неї чужі”.

Лідер — це не посада, а спосіб мислення та модель поведінки.

Делегат Другого Всесвітнього форуму українців, керівник секції “Організаційно-правові засади діяльності світового українства” Осип Мороз зацікавлено і конструктивно зреагував на його роботу двома рішучими кроками.

Крок перший. Висвітлив у пресі недоліки форуму у контексті інтересів українства. Непродумана з погляду цілісності та актуальності тематика доповідей, і особливо рекомендації. Форум не був демократичним — не було звіту про виконану роботу, про фінансові витрати та отриманий ефект, а на завершення керівники форуму (за зразками совєтських часів) переобрали самі себе. Форум залишив всесвітнє українство в застої та дезорієнтації. Не розділено функції державні та громадянські. Часто говориться про культуру, але мало згадується про науку. Форум не дав оцінок і пропозицій, яких вимагає життя у політичній, економічній, фінансовій, науковій, соціальній, футурологічній сферах. Форум був зібранням людей старшого віку, він не залучив та не вивів на арену молодих сил українства. Треба дати змогу працювати молодим перспективним активістам, го треба залучати новітні наукові технології.

Крок другий. Осип Мороз задумує організувати і провести наступний форум у серпні 2001 року, в переддень десятиліття незалежності України, на новітніх науково-технологічних засадах. Назвати його по-новому: Українським Світовим конгресом . І розпочати підготовку більш ніж за рік. З метою побудови української модерної нації: “Майбутнє України — не соняшники поміж глечиків на тинах. Воно у нових технологіях, електроніці, космічних кораблях. Шароварна республіка нічим не краща бананової”. Модерна нація чітко визначає свою мету і пріоритет, не оплакує невтішне минуле, а науково передбачає своє майбутнє, опирається на інноваційно-науковий потенціал і технології реалістів-практиків.

Просто збиратися і пускати сльозу один одному в камізельку, тужити за катастрофічним минулим і посипати голову попелом — нині це надто дороге задоволення, твердить О. Мороз. Треба насамперед визначитися, як жити далі. Саме тому наступний форум має стати місцем, де збереться найпотужніший інтелеа старшим знайти в собі сили вчасно відступити. Вибирати в активісти не тих, хто хоче очолювати, а тих, хто має новітні й свіжі інтелектуальні і психологічні ресурси лідерства. Форум повинен ретельно планувати кінцеві результати, а не гаяти час на розмаїті балачки. Для цьокт українського народу. Конгресові треба буде відгукнутися на виклик часу з його небувалим розмахом глобалізації і водночас національної ідентифікації, відповісти на запитання, хто є українець, чого він хоче, куди прямує. Якщо ми зрозуміємо, що сформувати модерну українську націю, а відтак і національну ідею можна лише на основі сучасної науки та соціальне зорієнтованого менеджменту, а не закликів та емоцій, то таке гасло, на відміну від багатьох інших, повинно спрацювати.

Українство має якомога швидше перейти від малоефективних акцій до цілеспрямованої праці над подоланням негараздів у національній державі. Кілька місяців тому Леонід Кравчук в інтерв’ю для “Урядового кур’єра” про ідею Осипа Мороза сказав таке: “Від діаспори... надійшла цікава і конкретна пропозиція зробити з конгресу не місце тужіння над загубленою долею, а побудови модерної української нації...” Треба зібрати воєдино вищий розум українства — найпотужніший інтелектуальний потенціал. Не констатувати, оплакувати і обніматися, а об’єднувати здатних і готових до дії. Перетворити підготовку і проведення Конгресу в потужний “інноваційно-інтелектуальний механізм” конкретних пропозицій. Настав час об’єднатися не стільки “проти”, а насамперед “за”— за модерне буття в наш час. А безсумнівний опір новим підходам пом’якшувати чи долати за допомогою соціології і менеджменту.

Осип Мороз знайшов провідника своїх ідей Леоніда Кравчука, який є президентом українського товариства “Інтелект нації”. Леонід Кравчук зустрівся з Президентом України, вручив йому концепцію Українського Світового конгресу та програму його підготовки.

Крок третій зробив Леонід Кучма. Після того, як пропозиції Осипа Мороза і Леоніда Кравчука декілька місяців переварювалися бюрократичним черевом президентської команди, Л. Кучма сам себе призначив головою комітету з підготовки Третього форуму, заступником — В. Литвина... Оригінальна інноваційна ідея скотилася наїждженими коліями в руки тих структур, які проводили попередні форуми. Осип Мороз, хоч він цього мені й не сказав, переконався, що його титанічні зусилля переорієнтувати свідомість українців на шлях модерного мислення і дій вкотре перетерлися на потерть у жорнах олімпу та в низових тенетах українських владних структур. Саме про це він з гіркотою писав: “В Україні досить чітко розроблене те, що називається публічним правом, правом держави. А не розроблене право приватне, право громадянина”. Але в іншій статті Осип Мороз ще в 1999 році достатньо прозоро пояснює те, що сталося з ідеєю Конгресу: “Головними ресурсами доброго планування є якраз інтелектуальні та психологічні, а не матеріальні ресурси”. (А всі наші інтелектуальні та психологічні ресурси в управлінні та плануванні на 90% совєтського випуску. Плюс синдром комуно-більшовицької клановості.) Ще одна цитата: “Одна із складностей, на які наштовхнулася Україна з перших кроків її незалежності, — це шалений опір до змін”.

О, її Величність Ментальність Українства! Хто тільки не заточував пера на наждаку утаємниченої української душі! Не може обійти цієї перепони і Осип Мороз. Спотикаючись на її корчищах та вибоїнах, заплутуючись у тенетах млявості й невизначеності, він на власному досвіді впевнився, які це страшенно обтяжливі, стриножуючі пута трансформації українського соціуму.

Тому-то характерні риси української ментальності рефреном проходять через усі писання та виступи доктора Осипа Мороза:

• Українці вдаються до безлічі припущень при визначенні мети, завдань, позиції чи просто призначення ділової зустрічі.
• Ідеалізм української психіки вдало означив Іван Мірчук: “Акції та рішення українців базовані не на об’єктивній дійсності, яка конфронтує нас, а на ідеальній дійсності, яка посідає багато елементів, набутих з уяви і фантазії” (Осип Мороз. Україна: шляхи вдосконалення держави. — Львів, Універсум, 1998).
• Нездатність брати на себе відповідальність.
• Домінування селянської ментальності (навіть у місті) — жити короткими сезонними природними циклами: “осінь і зима скоро минуть, а весна і літо все одно настануть”. А ще: “щоб сусіду гірше жилося”, “чим вищий паркан, тим кращі стосунки з сусідами”. Почуття окремішності, відсутність чітких установок на спільність інтересів з соціумом.
• Раболіпство перед начальниками, хабарництво і корупція стали в Україні стилем життя.
• Роз’єднаність, незгуртованість українського інтелекту, в ньому століттями була відсутня складова державності, він не виробив національної ідеї, яка б сягала здобуття незалежності. Отримав державу, а безпорадний в облаштуванні її добробуту і безпеки.
• Люди звикли до покори і не сміють заявляти про свої права.
• Схильність української нації вести неспішне життя — вона не відчуває часу і простору в їх модерному розумінні: рішення треба шукати у жорстко окреслених політичних та соціально-політичних обрисах часу і простору.
• Люди “короткого часу та малого простору”, особливо коли вони перебувають під впливом минулого часу і простору, позбавлені здатності глобально мислити, ставити та розв’язувати глобальні проблеми. Вони схильні “відновлювати старі вартості, а не творити нові, заміняють філософію народною мудрістю, культуру — етнографією, соціальну інституцію — авторитетом, цілісність — частковістю. Більшість людей зацікавлені справами, які дають ефект для їхньої родини та приятелів у короткому часі та малому просторі. Менше людей зацікавлені проблемами, які будуть мати ефект у майбутньому, віддалених на кілька генерацій і в більшому просторі. А вже зовсім мало людей мають глобальну перспективу, що сягає в далеке майбутнє”.
• Хоча “час імперій позаду. Нікому нецікаво служити комусь”, українцям, виявляється, ще “цікаво”— майже половина їхньою загалу за всілякі імперські союзи з Росією, а третина мріє про відродження Совєтського Союзу.

З глибоким болем Осип Мороз нагадує слова Джорджа Бернарда Шоу: “Мудрість наша полягає не в пам’яті нашого минулою, але в відповідальності до нашого майбутнього”.

Два десятки разів американський shuttle українського походження під назвою “Доктор Осип Мороз” перетинає океан, робить неймовірні зусилля на всіх рівнях влади і серед простого люду, у всіх мас-медіа і неурядових організаціях, які тільки може зустріти на шляху своїх подорожей Україною. І безрезультатно?

Ні. Не безрезультатно, якщо мати на увазі зрушення у свідомої частини українських інтелектуалів, з якими так ретельно і самовіддано працює Осип Мороз.

До загалу тих, хто перебуває під енергетичним впливом інтелекту, мудрості, толерантності, інтелігентності й відповідальності Осипа Мороза, я відношу і себе. А тим і вдячний долі, що звела нас на одну дорогу до України.

5 березня 2001 року