Вже вибори-99 наочно продемонстрували вміння правлячого режиму жорстко контролювати політичний процес, не вдаючись до формальних порушень конституційних прав. Референдум “за народною ініціативою” став черговим тріумфом української “демократії в законі”. Попри те зберігалася ілюзія існування в державі політичної опозиції — хай слабкої, не раз продажної, забарвленої в значній своїй частині у страхітливі криваво-червоні кольори… Спричинена “касетною кризою” революційна ситуація виявила очевидне небажання провідних “опозиційних сил” долучитися до повалення “ненависного режиму”. Найпотужніша в Європі компартія, “харизматична” конотопська відь… перепрошую — соціалістка, високопатріотичний Рух, “незалежні” ЗМІ— всі основні компоненти української “опозиції” виявилися грандіозними бутафорськими аксесуарами авторитарної влади білорусько-лукашенківського штибу.

Утім віртуальний характер українських політичних протистоянь і перед тим був секретом полішинеля. Тому, хто щиро вірує у принципову відмінність обстоюваних “комуняками” й “націоналістами” шляхів розвитку українського суспільства варто здійснити подорож… хоча б із “червоного” Донбасу в “синьо-жовту” Галичину. Що побачить у ній наш мандрівник? Можливо, в комуністичному заповіднику Сходу менше болять такі “виразки капіталізму”, як криза, безробіття, засилля олігархічних кланів, соціальні контрасти? Або в “буржуазно-націоналістичній” Галичині пишаємося високою культурою виробництва і сервісу, розквітом ділової активності, припливом інвестицій, наближеними до західних стандартами життя?.. Риторичні питання, оскільки єдиним реальним предметом боротьби між українськими політичними опонентами є розподіл владних привілеїв, а не якісь там принципи.

У початковому варіанті цієї статті автор хотів зробити наголос на банкрутстві українського політикуму як такого, безвідносно до партійних символів та елекційних розкладів. Мав на меті проаналізувати причини фантастичної плодючості цієї системи (понад 120 офіційно зареєстрованих політичних суб’єктів, вочевидь, ще не межа її креативних досягнень), непримиренної ворожнечі між формаціями з тотожними програмами й гаслами, потворної ідеологічної мімікрії, перманентної брехні на всіх рівнях і, як наслідок,— загальної слабкості партій, ілюзорності їх впливу на владу і владоможців, низької популярності серед населення.

Але тільки вершинні досягнення можуть бути справжнім мірилом глибини падіння. Лише одна з-поміж політичних партій безпосередньо асоціюється в масовій свідомості з кольорами національного прапора, з державною незалежністю України та незворотністю обраного шляху. Писати про його банкрутство особливо боляче. Я повною мірою усвідомлюю особливу роль і абсолютну необхідність присутності саме цієї партії в політичній палітрі України. Я радів із перших рухівських звитяг, мав щастя певною мірою постраждати через прорухівські симпатії (втратив роботу) і згодом, уже позбувшись значної частини ілюзій, ще довго продовжував пов’язувати з Рухом сподівання на якесь полшпшення, якісь реформи, якийсь поступ. Благо, що інших кандидатів у позитивні герої на вітчизняному політичному кону майже не видно… Та момент істини надходить невблаганно. Своїм друзям-рухівцям, яких. можливо, боляче діткнуть ті чи інші фрагменти тексту, мушу нагадати слова мудрого елліна: “Вдар, та спочатку вислухай!”

У роки “перебудови” авторові цих рядків довелося зблизька спостерігати зародження “неформального” громадсько-політичного руху в одному з міст Східної України. Пробуджена самодіяльна активність громадян шукала собі виходу в екологічній, правозахисній, страйково-профспілковій діяльності тощо. Всі ці пошуки так і не допомогли новонародженій демократії вийти за рамки нечисленних і недовговічних, позбавлених масової підтримки угруповань, що з ними компартбюрократія розправлялася, як хотіла, за мовчазної байдужості загалу. Створити народний антитоталітарний рух, досягти реальних політичних успіхів демократам вдалося лише там і настільки, де й наскільки вони спромоглися розіграти національну карту. Заслуга Руху в цьому незаперечноа, й саме вона величезною мірою визначила подальшу долю України.

Перші віча і маніфестації, міліцейські кийки та репресії, “клумба”, самвидав, “Червона рута”… Перші засідання першої ради демократичного скликання під натхненно-артистичним головуванням В. Чорновола, синьо-жовтий прапор над Ратушею, Галицька асамблея… І несподівано швидкі тріумфи національно-демократичної меншості у Верховній Раді: Декларація про державний суверенітет, відставка Масола, “поправіння Кравчука, Акт 24 серпня і, зрештою, реальна, визнана світом НЕЗАЛЕЖНІСТЬ…

Уже на тій стадії злету існували непоодинокі приводи для занепокоєння. Чому такими малорезультативними виявилися рухівські “залицяння” до “східняків”? Чому навіть своїм вірним, відданим галичанам Рух не поспішає запропонувати щось серйозніше, ніж постійне педалювання національних почуттів? Де розвиток, поглиблення національної ідеї, творча атмосфера пошуку? Вражали обмеженість і негнучкість рухівських провідників, їх схильність до спрощених стереотипів, стрімке формування замкненої і недоторканної номенклатури тощо. До часу все це можна було (і як хотілося!) тлумачити як хвороби зростання, проте час спливав — хвороби не переходили.

Здобуття незалежності відкрило перед національно-демократичними силами широчезне поле діяльності. Майже на голому місці треба було створювати — і то дуже швидко — український ринок і демократичні інститути, фінансову систему й державну службу, армію і флот, дипломатію та інформатику. Треба було формувати модерну національну ментальність, український світогляд, українську систему цінностей; охоплювати українськими впливами обширні терени Півдня і Сходу, які, по століттях російщення, лишалися українськими хіба що адміністративно…

Але саме тепер Рух “застигає в польоті”. Він не зростає кількісно— зі здобуттям державності, після, здавалося б, найбільшого тріумфу його провідної ідеї масовий приплив нових членів до лав Руху фактично припинився. Понад те — намітився зворотний процес, активність низових організацій помітно пригасла. Рух не поширюється територіально— за межами його традиційних “угідь” після 1991 р. майже не виникає нових потужних осередків. Рух не розвивається якісно: практично все те, що далі говоритимуть та писатимуть його лідери, буде лише повтором, перетлумаченням або відвертим зниженням вихідних ідей. Посилюється кастово-номенклатурний характер верхівки, глибшає її відрив від рядових рухівців та загалу громадянства. Політичний кін тим часом заповнюється новими дійовими особами; на правому крилі його, назагал слабкому й маловпливовому, стає тісно від конкуруючих формацій. Восени 1992-го в лавах Руху відбувся перший гучний розкол — національно-радикальне крило створює т. зв. “Всенародний Рух” (ВНРУ). Претензійна назва нової структури (яка успадкувала всі негативи материнського Руху, але не його імідж та харизму) не вберегла її від стрімкої маргіналізації.

А проте Рух продовжує залишатися необхідним учасником українського державотворення. Адже національно байдужу, “зачаровану на Москву” вітчизняну бюрократію треба весь час підштовхувати до державницьких кроків. Демонтаж командно-адміністративної системи йде вкрай повільно, ринкові перетворення заблоковані комуністичною більшістю ВРУ; на тлі посилення російської агресивності гуртуються сили “червоного” реваншизму… Пори всі свої вади, Рух продовжує протистояти антиукраїнським тенденціям як найпотужніший чинник патріотичного табору. В цей час завершується його трансформація з широкої національно-демократичної коаліції “фронтівського” типу в політичну партію — одну з багатьох,— усередині якої одноосібне лідерство В. Чорновола вже ніким не береться під сумнів.

Брак конструктивних ідей НРУ намагається компенсувати політичними експериментами (“часткова опозиція”, загравання з підприємницькими колами тощо), які здебільшого виявляються невдалими. На довший час політичні “технології” стають предметом виняткового зацікавлення рухівської верхівки, Після трагічної загибелі (чи вбивства?) В. Чорновола один із соратників партійного лідера згадував, що “він не цікавився нічим, крім політики”.

Народ тим часом жив зовсім іншими інтересами. Умови його життя невпинно погіршувалися, кризове провалля глибшало, і хоча відповідальність за загальний стан справ у країні ще можна було списувати на “лівих” та їх агентуру, “рухівські” регіони в загальноукраїнських руйнаційних процесах аж ніяк не пасли задніх. Крім “косметичної” українізації, “П’ємонт незалежності” ні в чому не міг слугувати позитивним взірцем для решти України. Вже в 1993—94 рр. фермера чи приватного підприємця, приміром, легше було зустріти де-небудь на Наддніпрянщині, ніж у Галичині.

У московській імперії Україна мала сталий імідж житниці й скарбниці, кадрового та ресурсного резервуара Центру. І 1 грудня 1991 року галичани і кримчани спільно проголосували за незалежність саме тому, що однаково вірили (а Рух усіляко роздмухував ці сподівання) у перспективу стрімкого поступу заможної України, позбавленої накинутого обов’язку “годувати Москву”. Але то була логіка замкненої командно-розподільчої системи, абсолютно не придатна для умов ринкової економіки. На схилку XX ст. рівень суспільного добробуту вкрай слабо залежить від таких чинників, як родючість грунтів, багатство надр, потужність мартенів чи кількість дипломів. Вирішального значення набуває ментальна готовність нації до свободи. відкритості, повновладдя Закону, справедливої конкуренції, високопродуктивної праці тощо. З цього погляду принципова відмінність між нами й нашими західними сусідами дедалі сильніше давалася взнаки.

Основна проблема Українського поступу полягає не у відсутності демократичних структур та ринкових законів, а в тому, що те й те не знаходить попиту в суспільстві, виникає не з внутрішньої потреби українства, а під впливом імпортних ідей та зовнішніх обставин. Пересічний українець віддає перевагу традиційним способам “захисту своїх інтересів” (шахрайство, кумівство, хабар тощо) перед демократичними процедурами, чекає від влади не свободи, а опіки, не справедливих правил гри, а “справедливого” розподілу наявної мізерії. Ринкові спокуси не спроможні змусити нашого земляка поступитися “принципами” безгосподарності, марнотратства, технічної безкультурності, ділової непорядності. Між вищими й нижчими верствами населення існує глибочезна прірва — економічна, майново-побутова, світоглядна — та панує взаємна зневага; уявлення про спільні національні інтереси вкрай слабкі, якщо й є взагалі…

А все це класичний набір чеснот для країни “третього світу”, страшнішого навіть за комуногулагівський “соцтабір”. Під акомпанемент гучних здравниць на честь “незворотного європейського вибору” Україна стрімко летіла в його пекельне провалля, і основна маса населення фізично відчувала це падіння, Ставало дедалі очевиднішим, що зупинка українських заводів не є“тимчасовою” —відбувається безприкладна руйнівна деіндустріалізація ще недавно потужної промислової держави. Мільйони висококваліфікованих фахівців ставали “човниками”, базарними торгівцями, кустарями-“тіньовиками”, городниками, гастарбайтерами. “Нова економіка” пропонувала обмежену кількість робочих місць, середньовічні способи експлуатації, повсякбенний контакт з криміналом. Олігархи прибирали до рук українську демократію разом із рештками економіки. Свобода слова оберталася небаченим навіть у вітчизняній історії розгулом брехні й дезінформації. Захід поспішав відгородитися від нового потужного джерела соціальної антисанітарії, що постало на уламках “імперії зла”…

Рух не міг сказати українцям нічого мудрого про всі ці речі. Понятійні схеми, в рамках яких він традиційно роз’яснював народові причини його негараздів (спадщина комунізму, “рука Москви, дія агентів КДБ тощо” тепер явно не спрацьовували. Потроху накопичувався певний досвід “ходіння у владу” рухівців та інших націонал-демократів, і висновки з нього були однозначними: за поодинокими винятками, владна посада хутко скасовує відмінності між демократом і “комунякою”, “бандерівцем” та імпершовіністом. Демократ на посаді є вірним і відданим провідником інтересів влади в своїй партії, а не навпаки. Адже, на відміну від демократії, влада в Україні — своя, глибоко українська, справжнє поріддя вітчизняного соціального грунту.

На парламентських виборах 1998 р. Рух зберіг свої позиції, але майже виключно завдяки старим набуткам. Той самий консерватизм українських виборців, який на Сході нехибно спрацьовував на користь “червоних”, у західних регіонах забезпечував відносно сталу електоральну базу для НРУ. Тим часом усередині партії таке становище задовольняло далеко не всіх. Одні переймалися подальшою долею Руху та України, другі — перспективами власної кар’єри в безперспективній партії, третіх обурювали номенклатурні порядки, четвертих вабив приклад олігархічних формацій — “теж правих”, але впливовіших та незрівнянно заможніших від Руху. “Підземні поштовхи”, що почалися з осені 1998-го, на початку наступного року вибухнули гучним розколом, украй болісним для всього національно-демократичного середовища. Рухівські аналітики досі не спромоглися побачити за цією подією якихось глибших причин, ніж “виконання замовлення ворожих сил”. Так само й “розкольникам” не вдалося створити якісно нової, не обтяженої звичними вадами політичної структури.

…Добігала кінця перша кучмівська каденція. Помірно реформаторський на початках, режим тепер остаточно загруз у кримінально-олігархічному баговинні; братва вимагала від паха… перепрошую,— від гаранта Конституції гарантій своєї подальшої безкарності. До того ж, згідно з нормами кримінальної “етики”, після скоєння злочину жертву необхідно ще й “апустіть”. Актом такого “апусканія” пограбованої і згвалтованої України стали президентські “вибори” 1999 р. (потім буде ще й “контрольне згвалтування” у формі квітневого “референдуму”).

На цих виборах Рух позірно опонував Кучмі, висунувши власного кандидата. Не вважав і досі не вважаю Г. Удовенка фігурою заздалегідь непрохідною — він мав цілком реальні шанси у конкуренції із збанкрутілим “південьмашівцем”. Але Боже праведний! Що то була за “виборча компанія”? Сіра, беззуба, побудована на педалюванні заяложених стереотипів, майже не помітна навіть у “рухівській” Галичині… Зосередивши увагу на полеміці зі зрадниками-костенківцями, розвінчанні Марчука, поборенні комуністичних вітряків тощо, рухівці ретельно уникали випадів проти Кучми та критики створеного під його “патронатом” режиму. Непоодинокі посадовці з рухівським партквитком відкрито агітувати за “кандидата № 1”, і керівництво партії в жодному випадку не засудило таких дій і не покарало “відступників”.

Наслідок був закономірним — нищівна поразка: 1,22% голосів. Цього разу вірна Галичина відмовила Рухові в підтримці! Але марно чекали члени і симпатики партії глибокого критичного аналізу цих “досягнень”. Жодних аналізів, жодних висновків! Єдино можливе пояснення цього — запланованість саме такого результату. Рух елементарно “здав” Кучмі голоси більшості своїх симпатиків у обмін на… В усякому разі ні посад, ні впливу на політичний курс рухівці після цієї зради не здобули. Прем’єра-реформатора “гарант” призначив під тиском зовнішніх чинників, а неліва більшість утворилася шляхом скуповування олігархамиголосів парламентського “болота” — годі шукати в тому якусь помітну роль НРУ.

Позиція партії, відсунутої на маргінес політичного життя стає ухильною і невиразною, посилюється консерватизм її керівництва. Частина номенклатури бажає ширших контактів з олігархічними структурами або й трансформації НРУ в одну з таких структур. “Ортодокси” чинять опір цим настроям, нічого конструктивного натомість не пропонуючи. Тим часом наближені до “гаранта” аналітики зацікавилися можливістю використання рухівського політичного потенціалу для збалансування олігархічних впливів, потужність яких іноді лякає вже й самого “хрещеного батька” української олігархі. Так виникла вже третя числом модифікація Руху — НРУ за єдність. Перспективи її наразі не викликають великого оптимізму. “Дахом” для об’єднання НРУ та УНР вона не стала, а її лідер Б.Бойко надто вже вірнопіддано кинувся захищати одіозного “гаранта” за більш ніж сумнівних обставин, спричинених касетним скандалом.

Менше з тим. У країні виникла революційна ситуація, формується потужний антипрезидентський рух, який гостро потребує політичного керівництва. Та рухівські гетьмани давно вже забули, що таке блиск шабель і запах пороху. Вони тримаються осторонь, піддаючи ганебному цькуванню Т. Чорновола, інших рухівців, що приєднуються до лав опору режимові. Довготривалий процес збанкрутіння Руху сягнув відтак свого апогею.

Повторимо ще раз: банкрутства зазнав не сам НРУ, а вся українська демократія, весь український політикум (навіть антикучмівська опозиція заслуговує серйозної критики), ба ширше— той небачений у вітчизняній історії демократичний експеримент, що був розпочатий “перебудовою” й триває дотепер. Ми виділили Рух лише тому, що фіаско інших дійових осіб цієї трагікомедії не так вражає і не так болить. Дай Боже політичним банкрутам безболісно залишити кін, а їх демократичним спадкоємцям сподіваємося, що такі будуть) — наважитися на глибинний, некон’юктурний аналіз ситуації в державі. І “начати же ся той пєсні по билинам сєго врємєні” доведеться з визнання прикрої істини: яким брутально антинародним не є режим, коріння його в тих відносинах та уявленнях, що панують у самому народі. Hic Rhodus — hic salta!

P.S. Білим кипінням травневих каштанів вітала столиця X Всеукраїнські Збори НРУ. Необхідність оновлення партії стала очевидною для багатьох її членів та симпатиків. “Потрібна радикалізація зусиль— зазначала, приміром, Галина Левицька у “ЗВУ” — задля залучення національного інтелектуального потенціалу до структури. Він прийде лише тоді, коли відчує свою потрібність у ній”. Однак ближчим часом не відчує і не прийде... Бо на з’їзді перемогло одвічне українське прагнення уникати радикальних змін, хоча б і ціною відходу активніших та сумлінніших.

У той час, як Тарас Чорновіл полишає партію свого батька, аби долучитися до радикальної антирежимної опозиції, його недавні однопартійці з “бойківського” Руху №3 атакують політичних противників чинного “гаранта” з вогнем завзяття, здатного присоромити найзаслуженіших ветеранів “Злагоди”... Поглянь, В’ячеславе Максимовичу, — широко розлетілося гніздо твоє над Диким Полем українського політикуму! Чи так воно уявлялося на початках, у ті буремні 80-ті?..