Для “Вашингтонського Консенсусу” українське національно-культурне відродження, українське державобудівництво було як тим, що лежало за межами їх інтересів, так і зрештою чимось застарілим і непотрібним, якщо не шкідливим. Така позиція значно сприяла перетворенню ультранеоліберальних програм ринкової реформації України в потворну пародію на розвинений успішний європейський капіталізм. “Новий Консенсус” забезпечує перетворення сил національного відродження України, по-перше, на протидію силам відсталого, несправедливого і неефективного капіталізму з його аморалізмом, лицемірством, зажерливістю купки свавільних багатіїв і антиєвропейськими настроями, по-друге, вони стають рушієм формування справжніх ринкових інституцій, заснованих на творчому співробітництві між людьми, заснованому на довірі, і, нарешті, по-третє, українське національне відродження стає стрижнем формування української політичної нації з інтеграцією у неї національних меншин, зокрема і російської, в міру звільнення частини її від імперських синдромів.

Після десяти років руху від планової економіки соціалістичного-комуністичного суспільства до суспільства ринкового, демократичного економіки багатьох країн європейського регіону, схоже, приєднуються до набору неефективних, несправедливих, відсталих різновидів капіталізму, які впродовж багатьох десятиріч існують в Латинській Америці, Африці. (Див. про цей тип капіталізму: Transition Report, 2000, EBRD, стор. 4). Справжній виклик, що постає, полягає у тому, як розбити зчеплення відсталого, регресивного сирого капіталізму і почати рух до ринкового суспільства стійкого зростання — здорового, справедливого розвитку. З цього погляду бурхливий процес, що розвивається впродовж останніх шести місяців в Україні, має далекосяжне значення. Можливо, вперше перехідна посткомуністична країна розпочала радикальну спробу розбити обруч відсталого несправедливого капіталізму. Уроки і відкриття, що випливають з цього досвіду, мають загальне значення з погляду з’ясування найбільш заплутаної, тривкої і невідкладної проблеми. Аж ніяк не є таємницею, що на даний час ніхто не знає, як забезпечити успішний перехід від відсталого капіталізму до просунутого типу цієї системи. Звідси випливає, що нині не може бути ніякої впевненості ні щодо розвинутих країн, ні щодо тих, котрі є ще слабо розвинутими, але можуть легко досягнути прогресивної ринкової економіки. З огляду на це повернемось до українських подій та їх наслідків.

Україна є країною з перехідною економікою, де сили відсталого капіталізму майже перетинають поріг і близькі до того, щоб цілковито утвердитись, хоча загалом цей варіант капіталізму ще перебуває в сирому стані.

У 1992 році планова економіка в Україні зазнала демонтажу. Відтоді до 1999 року руйнування, розпад старої економіки супроводжується будівництвом переважно перекручених форм ефективної ринкової економіки. Інакше кажучи, відбувалось утвердження відсталого капіталізму, причому темпами, значно швидшими, ніж виникали елементи, паростки здорового, справедливого, ефективного ринкового типу економіки. На початку 2000 року цей процес наближався до свого логічного завершення. Економіка України впродовж дев’яти років перебувала в кризі. Валовий внутрішній продукт постійно знижувався. Економічна ефективність поєднувалась з крайньою нерівністю в розподілі доходів і багатств. Руйнування людського і соціального капіталу, моральний розклад підривали важливі джерела стійкого зростання.

Навесні 2000 року президент Л. Кучма і найзухваліші угруповання олігархії започаткували референдум. Політична влада і матеріальне багатство, яке належало небагатьом, дозволили перетворити засоби масової інформації в інструмент маскування всепроникної влади олігархів, використовуючи різні методи маніпуляції людьми та їх свідомістю. Це наперед визначило результати референдуму. З імплементацією результатів цього референдуму мало б замкнутись лиховісне коло відсталого капіталізму. І з цим би настав цілковитий кінець переходу України до сучасного ринкового капіталізму.

На щастя, недавні події в Україні показали, що нам може вдасться уникнути пастки відсталого капіталізму, якщо, певна річ, нові неочікувані можливості, які відкрились, будуть майстерно і до ладу використані. Дозволимо собі нагадати події, вже відомі не тільки в Україні, але і в усьому світі. У вересні минулого року зник журналіст Георгій Гонгадзе. І його тіло без голови було згодом знайдено далеко від Києва у лісі. Одночасно, магнітофонні записи, зроблені таємно колишнім охоронником президента Кучми, стали доступними широкій публіці. Стрічки містять інформацію про начебто причетність Кучми до справи Гонгадзе. Ці події були тим каменем, що викликав лавину масових протестів людей на вулицях. В Україні несподівано виникла сильна і послідовно некомуністична прозахідна опозиція до влади політичної і економічної олігархії, яку, як вважається, очолює начебто президент. За короткий час цей рух переріс із протестного руху переважно людей літніх і похилого віку в рух вже пострадянського покоління молоді.

Крім того, з’явився ще один дуже важливий аспект у цій ситуації. В 2000 році вперше за вісім років Україна продемонструвала зростання ВНП на шість відсотків. Зростали також сільське господарство і обробна промисловість. Одночасно уряд Віктора Ющенка під суперечливим політичним шефством президента Кучми зумів здійснити певні заходи, які дещо приборкали зажерливі апетити олігархів в енергетичному секторі. Це означало, що Кучма начебто зберігав відносну автономію щодо структури влади олігархів і правдоподібно є спроможним пом’якшити жадобу влади і багатства олігархів.

Смерть Гонгадзе і так званий “касетний скандал” стали підставою для опозиційних некомуністичних сил вимагати усунення Кучми. Парадоксально, однак, на нашу думку, що ця вимога не відповідає справжнім інтересам опозиції. Врешті-решт для України і для опозиції найбажанішим є збереження Кучми на його посаді як президента. З усіх виборів для Кучми найкращим було невідкладне використання ним своєї наявної ще влади для підтримки прем’єр-міністра Ющенка насамперед у стінах парламенту (вже навіть після відставки В. Ющенка Кучмі і далі доцільно його підтримувати). Зараз Віктор Ющенко в Україні є людиною, котрій притаманні рідкісні чесноти серед українських політиків. Він має справжній, а не фальшивий моральний авторитет. Кучма ж досі зберіг значну політичну владу в своєму розпорядженні. В даний час Україна потребує, щоб ці двоє людей діяли разом. Більше того, це відповідає їх особистим інтересам. Переплетення зростаючої моральної влади Ющенка і політичної влади Кучми веде до формування нової якості влади і нового рівня морального авторитету стосовно цих двох осіб. Для досягнення цієї мети Кучма як мудра людина, повинен би частково перерозподілити свої прерогативи на користь Ющенка і парламенту, одночасно замінивши дискредитовані особистості, що перебувають при владі, людьми з демократичною орієнтацією, чесними, некорумпованими, патріотичними, ефективними чиновниками, урядовцями та політиками. Можна також вказати на інші заходи і дії, які мають значний і невідкладний демонстративний ефект.

Як наслідок цих дій, безсумнівно, зменшиться напруження стосовно опозиції і разом з тим зросте відносний моральний авторитет президента в країні. Одночасно передбачається, що обсяги задурманення і маніпуляція людьми через засоби масової інформації олігархії мають бути суттєво зменшені. Одночасно за сприяння президента повинен конституюватись і консолідуватись політичний блок з центром тяжіння до Віктора Ющенка як “неформального” лідера. Цей блок може охопити більшість національно-демократичних сил, частину колишніх олігархів які, скажімо так, є керованими і діють, зв’язують свою долю з інтересами української держави і є достатньо тверезомислячими і прагматичними. За умови зміни своєї попередньої поведінки вони можуть увійти в цей блок. До нього приєднуються інші асоційовані соціальні групи, які виникли з розвитком нової економіки в Україні. Це малі і середні підприємства та підприємці, які призвичаїлись до умов ринку, великі державні і приватні бізнесові підприємства, особливо в галузі високих технологій. Мистецтво можливого для Кучми як політичної фігури і для України як держави полягає в тому, щоб зробити найбільш невидимими обсяги і повноваження президентського правління. Для Кучми зараз найважливою є його прихована влада. Вона повинна себе проявляти одночасно з тим, що Конституція України при збереженні президентської форми правління має зазнати певних доповнень, поправок. Разом з тим у жодному разі не може бути мови про перетворення президентсько-парламентського політичного режиму в Україні у парламентську республіку, де президент виявляється тільки символічною політичною фігурою. Такі політичні зміни є непродуктивними для України і недопустимими. Цей широкомасштабний і витончений маневр дозволить як Кучмі, так і Україні як державі уникнути збитків у зв’язку, принаймні, з використанням тієї інформації, яка містилась у згаданих магнітофонних стрічках Мельниченка.

Радикальні об’єднання під назвами “Проти Кучми”, “Без Кучми”, Форум національного порятунку, “За правду” у своїй більшості формують опозицію в загальній структурі сил, які стоять за європейський шлях розвитку, формування української національної і демократичної держави і виступають проти хижацького варіанту капіталізму і комунізму радянського типу.

Природно, олігархія та її союзники намагатимуться всіма доступними засобами загальмувати процес очищення України. Для них безладдя, дестабілізація, нерівність і свавілля є conditio sine quа non їх існування. З цього погляду вони є природними союзниками комуністів в Україні.

Згадані події, негативна реакція Заходу щодо грабіжницького олігархічного капіталізму переконали олігархів, що вони не можуть знайти безпеки і надійної підтримки на Заході. Це привело до того, що в даний час стали більш виразними їх антизахідні і проросійські орієнтації. Особливо це проявляється серед провідних олігархів, які використовують в цих інтересах свої персональні засоби масової інформації, зокрема телевізійні канали. Для того, щоб покласти край саботажеві переходу до прогресивного капіталізму, потрібно впроваджувати законність з усією можливою строгістю і справедливістю стосовно найбільш зухвалих і знавіснілих олігархів з метою дати їм можливість відчути переваги розсудливої, розважливої і лояльної до українського народу і держави поведінки.

У процесі переговорів, шляхом поступок, компромісів твердо і наполегливо, крок за кроком Україна може рухатись від відсталої до модерної версії європейського капіталізму українського стилю. Одночасно, в процесі цього руху люди частіше і дедалі більше пригадуватимуть позитивні вчинки президента, якому вдалося зберегти цілісність української держави, врятувати Україну від реставрації комуністичної влади, домогтись зрушень і прогресу в зближенні з Європою та Сполученими Штатами Америки, встановити добрі відносини з Росією. Одночасно з цим, очевидно, приходитиме вибачливість, великодушність і доброзичливість як в Україні, так і за кордоном щодо президента.

Нарешті, незважаючи на це, сильна, конструктивна і патріотична опозиція обов’язково потрібна для того, щоб здійснювати моніторинг і контроль щодо прогресу в русі України від відсталого капіталізму. Олігархи, комуністи “українського” типу не спатимуть. Опозиція повинна бути принаймні сторожею, яка здійснює моніторинг і своєчасно коригує політику президента Кучми в напрямку розумної, ефективної і патріотичної політики. Ця опозиція повинна також забезпечувати ефективно і надійно підтримку політиці, скерованій проти антиконституційних акцій олігархів і комуністів. Успіх переходу до капіталізму в Україні потребує системної, сильної і беззастережної політики з боку Заходу.

Суть проблеми полягає в тому, що допомога Заходу є вирішальним фактором безперечної першорядної важливості для забезпечення успіху тієї політики, яку ми окреслили. Почнемо з олігархів. Більшість їхніх фінансових ресурсів (25–30 мільярдів доларів) знаходиться за кордоном на рахунках у західних банках або в таємних сховищах світової офшорної фінансової системи. Як правило, це здебільшого брудні гроші. принаймні вони потребують відмивання, і західні країни спроможні заблокувати ці рахунки відповідно до офіційного законодавства, спрямованого проти відмивання грошей і проти подібних сумнівних операцій у монетарній сфері. Ці заходи різко послабили б фінансову владу олігархії всередині України. Ці акції є за своєю природою як прості, так і дуже складні одночасно. Не слід розраховувати на здійснення їх автоматично як вияв стихійного процесу. На Заході також є приватні корисливі зацікавлені сили, які можуть гальмувати цей процес. Однак, як вже ніби визнано, найвищі інтереси Заходу вимагають розпочати процес очищення світової фінансової системи в інтересах світової економіки. Звичайно, в цій галузі недбалість і халатність, а також знеохочення та інертна політика не можуть привести до успіху. І це підтверджується попередньою поведінкою Заходу. Одночасно добра воля Заходу у цьому напрямі серйозно б ослабила і підірвала майже природним чином диктат олігархії в українських засобах масової інформації. Захід у комбінації з українськими національними демократичними силами і іншими силами такого характеру, включаючи прагматичних тверезомислячих далекоглядних прозахідних олігархів врешті-решт відновили б свободу слова, панування культурних цінностей, що сприяло б демократичним, патріотичним перетворенням, що грунтуються на ринку в Україні.

Слабка Україна — в інтересах Росії, і ця країна прагнутиме зберегти теперішній відсталий капіталізм в Україні, щоб збільшувати там свій вплив. На противагу цьому Захід має в своєму розпорядженні сильні і реалістичні аргументи, які можуть послабити і загальмувати цей тренд. Найпростішим розв’язанням, хоч знову ж таки воно вимагає неабиякої політичної волі і далекоглядності, є здійснення операції стосовно заборгованості. Вона полягає в тому, що оскільки Україна винна Росії 1,4 мільярда доларів за газ, і Росія цю заборгованість використовує як засіб потужного тиску на Україну, то Захід може здійснити трансфер боргу у відповідній сумі до західних фінансових інституцій в обмін на списання російського боргу на вигідних і загальноприйнятих комерційних засадах. Це безперечно звільнить Україну від фінансової залежності від Росії. Природно, у цій галузі потрібна сильна, творча і наполеглива політична воля.

Наступним кроком може бути фінансова політична підтримка України для того, щоб зробити діючим нафтогазовий коридор з Одеси до Гданська, яким підуть енергетичні потоки з Каспійського регіону. Це поклало б край монополії Росії на поставки газу і нафти Україні і розширило б можливості вибору джерел постачання енергії європейським споживачам. Одночасно це б здешевило і поставки частини російських енергетичних ресурсів на Захід. Такі дії цілковито відповідають американським геополітичним стратегічним інтересам в євроазійському регіоні, зокрема, в районі Каспійського моря. І нарешті, Європейська Спільнота може поліпшити торговельні можливості для України в Європейській Спільноті і таким чином зменшити торгову залежність України від Росії.

Ще один механізм пригнічення сил відсталого капіталізму і просування позитивних змін, з погляду соціально-економічних, політичних досягнень, був відкритий зовсім недавно. Дослідження показали, що очікуване приєднання країн Центральної і Східної Європи до Європейської Спільноти за певних умов має позитивний вплив, сприяє ефективнішому просуванню законності в економіку і суспільне життя, поліпшенню керування економічними і соціальними процесами, зростанню значення соціального капіталу навіть коли держава продовжує бути недостатньо ефективною, а може і слабкою. Усвідомлення населенням цих країн того, що опанування продуктивною виробничою поведінкою згідно з правилами, прийнятими законами, відповідно до принципів моральності забезпечує їм значні вигоди, відохочує від корумпованої, грабіжницької активності. Таким чином, приєднання до ЄС впливає, як політика батога і пряника, на Польщу на ранній фазі її переходу. Відомо, що прогрес у реалізації політики великого струсу заохочувався зменшенням заборгованості Польщі західним донорам. І теж було відомо, що відхід від цієї політики ніс з собою загрозу дефолту для Польщі. Для України приєднання до Європейського Союзу як реальна перспектива, навіть, і це найбільш бажано, без встановлення певних умов і дати вступу в Європейський Союз був би сильним стимулом для коригування і послаблення дійових сил відсталого капіталізму.

Крім того, слід вказати ще на одну перспективу, яка є резервом і козирем для України. Річ у тім, що з 1775 до 1940 року приблизно 10 мільйонів нинішнього населення України перебувало спочатку в складі Австро-Угорської імперії, а з 1920 по 1939 рік у складі Польщі. Як відомо, монархія Австро-Угорської імперії грунтувалась на владі закону і була конституційною. Також і Польща тоді ще була країною ринкової економіки і певних демократичних норм, хоча в Україні її розглядали як окупаційну державу. Отже, 10 мільйонів українців проживали в умовах типової європейської культури. З цього погляду в Україні проживало більше європейського населення з європейськими традиціями і корінням, ніж населення трьох держав Балтійського регіону, разом узятих. Вони, до речі, проживали в умовах достеменної європейськості лише двадцять років — з 1920 по 1940-й. Зважаючи на це, цілком можна припустити, що при певній послідовній, вмілій і винахідливій політиці і діяльності з боку Європейської Спільноти Західна Україна може бути своєрідним мостом для просування європейськості на всю територію України. Це, безперечно, не тільки значний козир для України загалом і для Центральної та Східної України зокрема, але й також ефективний аргумент щодо можливості приєднання України до Європи. Використання Західної України як мосту до Європи безперечно сприятиме значній консолідації України на основі європейських цінностей. Звідси випливає, що певна відмінність (історична і культурно-етнічна) Східної і Західної України при переважній українськості й монолітності центральної України — все це разом може бути не джерелом якихось суперечностей, а навпаки, джерелом інтеграції, згуртованості і подолання вад відсталого капіталізму в Україні.

І останнє, хоча воно за важливістю є першорядним. Розлад і безладдя в культурному середовищі в Україні є несумісним з існуванням ефективної ринкової економіки. Разом з тим ледве чи можна відкинути припущення, що ця сумна ситуація є в значній мірі результатом взаємодії неоліберального культу ринку з властивим цьому культу прославлянням жадібності, егоїзму, підозріливим ставленням до держави як формальної інституції і т. д., з одного боку, з культурною спадщиною комунізму, місцевим трендом примітивного антикомунізму в Україні і дали цей продукт. І сумнівно, чи можна вважати вибаченням те, що, як вважають деякі західні експерти, поясненням невдач переважної більшості перехідних економік є брак в них понять, уявлень, знань про впорядковане функціонування ринкової економіки, розпад і низький авторитет державної влади, моральний розклад, залишений комунізмом, у період, коли ці країни почали трансформацію. Фактично ж визнання того, що в країнах перехідної економіки були відсутні ці можливі фактори та інституції, дає підстави стверджувати, що західні офіційні теоретики і радники не посідали потрібної вченості в своїх розумуваннях. Адже природно, що прогностична функція є складовою частиною надійної, вірогідної економічної теорії, яка претендує на те, щоб бути компасом для практичних дій. Не передбачивши або пропустивши, виявивши необізнаність з реальною ситуацією перехідних економік, західні експерти дають собі тим самим “свідоцтво на бідність”.

Нинішня переоцінка ортодоксального неолібералізму і зростаюча популярність мислення, що грунтується на доктрині або парадигмі соціального капіталу, зростаючий інтерес до держави, що сприяє економічному зростанню, до теорії про національні системи інновацій, увага до інформації, керування, інституційної та правової інфраструктури в процесі переходу, що відбувається в середовищі спільноти економістів, а також в міжнародних фінансових інституціях, є дуже показовим явищем. Це дозволяє принаймні частково скоректувати або навіть поліпшити поточне культурне і теоретичне середовище в Україні. Без цього таке середовище відчутно гальмує формування демократичних та ринкових форм господарювання.

Але сприйняття і впровадження в життя парадигми соціального капіталу українськими реформістськими силами не є легким завданням. Неолібералізм навіть такого дивного українського кшталту одержав статус догми, символу віри в Україні за останні 10 років. Корисливі інтереси олігархів також є на боці цього ультралібералізму. У цьому зв’язку доброю послугою Україні з боку Заходу (якщо він хоче їй допомогти) було б звільнення від інерції, поневолення держави, суспільства, масового мислення, від значної маси ритуальної мудрості, принесеної в Україну із західної батьківщини екстремістського неолібералізму. Заміна її ефективнішою парадигмою соціального капіталу була б дуже доречною. І по суті справи, новітня західна мудрість під назвою соціального капіталу є найбільш придатна для лікування українських хвороб. Одночасно програми економічного реформування, які пропонують західні експерти, таким чином одержать справжнє соціально-культурне й історично-етнічне та національне втілення в українське середовище. I, нарешті, щонайменше мережа цінностей, що випливає з концепції соціального капіталу, спроможна мобілізувати могутню силу національного відродження, звільнення сил для побудови держави, що ефективно сприяє економічному розвиткові впорядкованого, цивілізованого суспільства. Очевидно, що ця парадигма є сильною протиотрутою проти провінційної, егоїстичної поведінки політичної і фінансової грабіжницької олігархії. Орієнтація українського суспільства, держави і бізнесу й всіх інших формальних і неформальних інституцій на побудову довіри і соціально-культурних зв’язків, що грунтуються на ній, спроможні мобілізувати ресурси ринку та інші його потенції. Відповідальність Заходу полягає у тому, щоб здійснити інвестування фінансових та інших ресурсів на впровадження ідеї соціального капіталу в українське суспільство, імплементувати її імперативи в свідомість українського керівництва так само активно, як він раніше впроваджував строгий неоліберальний фундаменталізм. Українське суспільство та його еліта має позбутись боязливості стосовно довіри, солідарності, відданості загальним інтересам як цінностям, які начебто здаються антизахідними і є комуністичними рудиментами. Тим часом ці цінності є ядром української культури. Підтвердження західними вченими того, що вони є легітимними цінностями ринкової економіки, демократії, полегшило б використання довіри як цінності в русі України до країни успішного капіталізму.

Наприкінці весни український парламент може вирішити долю України. Найбільш зарозуміла олігархія охоплена страхом і жадібністю, намагається захопити ключові позиції у державі. Ми можемо стверджувати, що нове видання коаліції олігархів і комуністів стає реальністю українського парламенту. В квітні цього року вони примусили уряд Ющенка піти у відставку. Безперечно, що власниками козирів і вирішальною силою в цій ситуації є президент Кучма і Захід. Його позиція під час голосування у парламенті була амбівалентна. Мабуть, він загалом підтримував кабінет Ющенка. Але сили у нього вже не ті, що були після перемоги на президентських виборах. Можна припустити, що його вплив наблизився до його можливостей у той час, коли парламент обрав головою Верховної Ради Мороза всупереч опору з боку Кучми. Це був 1994 рік. Водночас треба підкреслити, що Захід, на жаль, не зробив того, що мав зробити, виходячи зі своїх глибинних, перспективних інтересів. Зокрема, він не спромігся достатньо ефективно, в межах дозволеного, вплинути на демократичний вибір парламенту і взагалі допомогти уряду Ющенка, або, скажемо, уряду Кучми—Ющенка, стабілізувати свої позиції в дуже бурхливому, невизначеному середовищі останніх шести місяців. В останній місяць або два виникла ситуація, коли треба було приймати невідкладні, надзвичайні заходи. Зокрема, і під час відомих семи-десяти днів, коли наставала хвилина прийняття рішення парламентом, Захід був цілком спроможний застосувати своєрідний “оксамитовий великий струс”, пустивши в хід всі свої моральні, економічні, фінансові і дипломатичні ресурси. Це мало б чіткий і потужний ефект щодо розгортання політичної ситуації в Україні. Враження таке, що Захід не мав чіткого усвідомлення своїх цілей. Він і зараз спроможний зменшити жадібність в одних олігархів і збільшити страх в інших, враховуючи ті козирі, про які ми згадували вище. Захід у своєму розпорядженні має сильні важелі.

Зараз ми можемо констатувати, що перша спроба шляхом штурму і натиску з боку внутрішніх українських сил розірвати ланцюги відсталого, неефективного капіталізму, проклавши собі шлях до процвітаючої економіки виявилась невдалою. Це, мабуть, було викликане також і тим, що Захід був занадто халатний і недбалий або значно припізнився в усвідомленні ваги вибору, який має зробити Україна. Це по-перше. А по-друге, правдоподібно, що влада президента Кучми зазнала певної ерозії і не є тою, якою вона була після президентських виборів. По-третє, ймовірно, що за умов надзвичайного напруження і невизначеності, стресу, в яких він перебував упродовж останнього півріччя, в нього з’явилася певна байдужість до власної долі. Реалістичною і раціональною могла б бути для Кучми своєрідна політика українського необрежнєвізму. Тобто вибір такої політики, коли людям, зокрема й олігархам, створюються широкі можливості в межах статус-кво. За умови, що вони не зазіхатимуть на прерогативи президента, як вони склалися на попередній стадії, скажімо, олігархічного капіталізму. Разом з тим наш висновок полягає в тому, що кінець квітня приніс не лише поразку кабінету Ющенка. Водночас це була поразка політики ВЕЛИКОГО СТРУСУ з метою домогтися радикального зламу суспільно-економічного і політичного розвитку України. Олігархи і комуністи впродовж певного часу можуть святкувати перемогу. Їм справді вдалося вкрасти в України шанс стати нормальною, успішною капіталістичною державою.

ЛІТЕРАТУРА

1. Benabou Roland and Tirole Jean, Self-Confidence:Intrapersonal Strategies.CEPR Discussion Paper — 2580 October 2000

2. Dasgupta, Partha, Ismail Serageldi, eds. 2000. Social Capital. Washington, D. C.: World Bank

3. Havrylyshyn Oleh, How Patriarchs and Rent-Seekers are Hijacking the Transition to a Market Economy. Perspectives on Contemporary Ukraine. Vol. 2, Number 3 May – June 1995, Ukrainian Research Institute, Harvard University

4. Overcoming Human Poverty. UNDP POVERTY REPORT. H. Y 1998

5. Raiser M. (1997). Informal institutions, social capital and economic transition: reflection on a neglected dimension, Working paper N 25 European Bank for Reconstruction and Development, London

6. Roland Gerard and Verdier Tierry, Law Enforcement and Transition. CEPR Discussion Paper N 2501 July 2000

7. Benabou Roland and Tirole Jean, Self-Confidence:Intrapersonal Strategies.CEPR Discussion Paper N 2580 October 2000

8. Siedenberg A., Hoffmann L., (1998): Ukraine at the Crossroads: Economic Reforms in International Perspective, A. Springer – Verlag Company Berlin, New York

9. Sikora Veniamin, New Approach to getting Ukraine out of Pit:Integrating the Social capital Paradigm in the Development Politics. Transition, Vol. 11, N 5, October 2000

10. World Bank. 1999. Ukraine. Restoring Growth with Equity: A Participatory Country Economic Memorandum The World Bank. Washington

11. World Bank. 1999. Economic Growth with Equity: Ukrainian Perspectives. World Bank Discussion Paper. N 407. World Bank, Kiev and Washington, D.C. World Bank.1999. Economic Growth with Equity: Which Strategy for Ukraine? World Bank Discussion Paper N 408. World Bank. Kyiv and Washington.

12. World Bank. 2000. Entering the 21st Century. World Development Report. 1999/2000. Summary. Washington, D. C. The World Bank.