Безжальна діагностика воєнного часу
Публіцистика Олега К. Романчука – це вияв високої професійної майстерності
«Хай наші слова не розважають – хай помагають»
Сенека. Моральні листи до Луцілія
«Війну треба визнати війною».
Так категорично висловився публіцист, журналіст, письменник Олег К. Романчук у грудні 2014 р. Невеличка стаття, якихось 2,5 сторінки, але в ній чітко заявлена позиція журналіста, який «ловить» Президента України Петра Порошенка на його балансуванні між власним бізнес-інтересом, війною і миром. То президент хоче «припинити війну», заявляючи в листопаді 2014 р. в «Твіттері», то закликає спеціальну моніторингову місію ОБСЄ «не допустити війни», а далі уточнює: «зупинити війну». Олег К. Романчук при цьому нагадує слова політика, колишнього політв’язня Левка Лук’яненка, який запитував президента Порошенка, чого він не називає «війну війною», чому боїться «легалізувати війну» і, застерігає: «Політика боягузтва ніколи не зупиняла агресора».
Мимоволі зринають у пам’яті слова нинішнього президента Володимира Зеленського, який не наважується назвати Росію країною-агресором, країною-окупантом, обтічно говорить про те, що на «нашу землю прийшла війна» (Звідки прийшла? Хто її розпочав?), що «поспішає зупинити війну» і ради того «готовий на все». Виникає питання: на що? на капітуляцію перед агресором?
Зараз, коли я розмірковую про публіцистику воєнного часу Олега К. Романчука, зібрану під обкладинкою «Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи». Публіцистика воєнного часу. Вибрані тексти 2014–2019: статті, есе» (Львів, 2020), заради справедливості слід згадати публіцистів газети «День», які в ці тривожні дні й місяці 2014-го чітко, однозначно назвали агресію путінської Росії війною. Так, Ігор Лосєв на сторінках «Дня» запитував, чому «Президент Порошенко так панічно боїться оголошувати воєнний стан», чому Верховна Рада зволікає із розглядом цієї агресивної акції Росії, спрямованої на реанімацію імперською СРСР?
Інший публіцист газети «День» Сергій Грабовський 4 листопада 2014 р. в статті «Перемир’я» чи «Вітчизняна війна»?» закликав українську владу «давати собі звіт, що це війна, і називати речі своїми іменами».
Що ж, і досьогодні українська влада не називає речі своїми іменами.
Не почула влада пояснень критичної ситуації на Донбасі та застережень публіцистів газети «День», зокрема, Ігоря Сюндюкова, який у статті «Як «розкодувати» паралелі з минулого?» («День», 5 грудня 2014 р.) розглядає Вітчизняну війну на сході України під кутом зору аналітичних зіставлень із сюжетами національної та всесвітньої історії.
Не зауважила влада й тривожних пересторог Олега К. Романчука, висловлених ним на сторінках журналу «Універсум», засновником і шеф-редактором якого він є із 1993 року. Як і не зважила наша влада на попередження незалежних експертів газети «День» із Москви Лілії Шевцової та Дмитра Шушаріна – згадую їхні міркування під рубрикою «Чому Росія вибрала війну?» («День», 17–18 жовтня 2014 р.). Та й інші російські публіцисти-опозиціонери Борис Соколов та Ігор Яковенко намагалися на сторінках «Дня» переконати нас, звісно, передусім українську владу, що Росія розпочала проти України «брудну війну», «гібридну війну», продовжує вести війну інформаційну, що це неминучий розвиток подій, оскільки «в сучасній Росії згущується атмосфера фашизму», що червоно-коричневий вірус вкорінюється в суспільну свідомість російського населення і завдяки тотальній пропаганді заряджує його ненавистю до України.
Зрозуміло, чому Олег К. Романчук свою публіцистичну хроніку воєнних подій розпочав із розгляду питання: війна це чи не війна? Адже окупація Росією навесні 2014 р. Автономної Республіки Крим засвідчила, що Путін розгорнув після тривалої інформаційно-пропагандивної «артпідготовки» реальну війну – гібридну, яка продовжилася, як стверджував Володимир Горбулін, «повномасштабним вторгненням російських підрозділів до східних областей України» .
Олег К. Романчук у цьому 2014 році опублікував два десятки статей, в яких розкриває, так би мовити, природу війни Російської Федерації нового типу, коли після проведення інформаційної агресії залучаються до ведення бойових дій так звані ополченці із місцевого населення, російські найманці, кримінальні елементи. Водночас розпочинаються Росією воєнні дії завдяки власним розслідувально-диверсійним групам та здійсненням терористичних актів, випробовуються силами підрозділів спеціального призначення нові методи, нові тактичні прийоми і засоби ведення війни.
Та російська версія гібридної війни є чи не визначальною складовою, принаймні в процесі підготовки безпосередньої військової агресії, і передбачала розгортання інформаційно-пропагандивного фронту боротьби. Олег К. Романчук інформаційній війні путінської Росії проти України приділяє в своїй книзі значну увагу.
Розв’язана задовго до військового вторгнення російських військ у Крим і Донбас ця брудна інформаційна війна велася системно, послідовно в сферах національної свідомості, суспільних настроїв і переживань, руйнуючи базові національні цінності, провокуючи світоглядну кризу масової свідомості українського населення.
Публіцист левову частку своєї журналістської аналітики «віддає» цій важливій гуманітарній проблемі, пропонуючи кардинальні заходи щодо зупинення російськомовної інформаційної навали, нейтралізації ідеології імперського «русского мира» та видалення із свідомості українських громадян комуно-фашистського вірусу. «Годі ховати голову в інформаційний пісок, – закликав Олег К. Романчук у вересні 2014 року. Держава має націоналізувати (або ж позбавити ліцензій) ті телеканали і радіостанції (це стосується і друкованих видань), які продовжують/прагнуть тримати в культурному полоні Московії».
Публіцист говорить про «свої», вітчизняні телеканали, радіостанції, газети, журнали і книжки, які, як не прикро визнавати, й сьогодні певною мірою є сегментом гібридної війни, звісно, закамуфльованої маскувальною сіткою «незалежна думка», «опозиційний погляд» тощо. Про цю «п’яту колону», представники якої виступають і в пресі, на радіо і телебаченні, з трибуни Верховної Ради України, Олег К. Романчук говорить як про складову гібридної політики, що розхитує основи української державності. Звісно, це на руку нашим ворогам, оскільки сприяє замислам і діям шовіністично-ідеологічної російської пропаганди, спрямованої на розведення українців по різні сторони світоглядної барикади.
Серед сотні статей, які склали книги «Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи», значна частина присвячена розгляду й осмисленню технологій гібридної війни, передусім у гуманітарній сфері. І це закономірно, виправдано. Адже ідеологічна війна, яку розгорнула путінська Росія проти України, привела до особливо небезпечних руйнівних наслідків у сфері суспільного мислення, суспільних настроїв і переживань, продукуючи і вселяючи у свідомість індивіда чужі ціннісні орієнтири. Як тут не згадати прогностичні перестороги Вінстона Черчилля, який у промові в Палаті громад у 1944 році сказав: «Ще одна велика війна, особливо ідеологічна війна, вестиметься не тільки на кордонах, а й у глибині кожної країни, і зброєю, набагато руйнівнішою, ніж та, якою людство вже володіє».
Тому Олег К. Романчук наполягає на розробленні ефективного інформаційного самозахисту та формуванні інформаційної культури в умовах стрімкої інформатизації українського суспільства і розвитку новітніх інтернет-технологій. На цих проблемах, які з’явилися внаслідок інформатизації й технологізації системи масових комунікацій, особливо послідовно акцентує читацьку увагу газета «День». Про це свідчать, зокрема, чи не щотижневі статті Наталії Іщенко, в яких авторка вимогливо «прополює» українське інформаційне поле під кутом зору осмислення нашими медіа соціогуманітарних проблем, політичних і культурних подій.
Олег К. Романчук, скільки я його знаю і читаю, завжди з особливо гострою прицільністю вдивлявся в те, як інформатизація й технологізація ЗМІ впливає і формує нові тенденції їхнього розвитку і суспільного функціонування, як розвивається інформаційна культура в Україні, як здійснюється освітня та інформаційна політика в нашій країні і, взагалі, яка перспектива розвитку українського інформаційного суспільства. Про це він роздумує в травневій 2016 року статті «Інформаційне суспільство та Україна». До речі, Олегу К. Романчуку належить навчальний посібник «Системний аналіз у журналістиці» (2008 р.), яку в газеті «День» (14 серпня 2009 р.) доктор економіки і соціології, професор Юрій Войтенко назвав «лабораторію інтелектуального моделювання безпечного майбутнього», оскільки ця книга «пробуджує потяг до системного мислення».
Автор цієї монографії і тоді, на початку нового тисячоліття, і в ці останні шість років воєнного часу наголошував на формуванні базових спільних цінностей як необхідної основи національної ідентичності, на утвердженні державного статусу української мови, яка покликана виконувати свою ідентифікаційну та консолідуючу функцію, на ролі національної культури в державному будівництві України, на необхідності мати власну культурно-інформаційну стратегію, пропонуючи владі негайно забезпечити Україні інформаційний суверенітет: «В умовах війни, а не так званого АТО – вигаданої кимось вкрай сумнівної дефініції, інформаційний простір України конче треба націоналізувати. І то негайно».
Цей висновок Олега К. Романчука випливає із аналізу ним не тільки соціогуманітарних проблем, але і соціально-економічних, політичних, із усвідомленням того розриву, який з’явився між фаховим інтелектом українського суспільства та його гуманітарним потенціалом, а саме, духовним ослабленням нації, вульгаризацією моральних засад і пересторог, тим, що українське суспільство не формується як культурна система, як «цілісний культурний організм» (Іван Франко).
Кожна стаття Олега К. Романчука – це аналітично осмислена і оперативно висловлена реакція на актуальну тему з чітко артикульованою авторською позицією, звісно, світоглядно виразною, принциповою. Як правило, він пропонує обґрунтовані пропозиції, подає свої рекомендації, базовані на дослідженні ним цілого комплексу актуальних проблем, які з’явилися в Україні.
Публіцистика Олега К. Романчука – це вияв високої професійної майстерності, про що й свідчить хронікальне аналітичне відтворення шестирічної історії гібридної війни, розв’язаної Росією на початку 2014 року. Автор книги «Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи» не тільки ретельно аналізує причини наших поразок і перемог, успіхів і невдач, але попереджає, застерігає, вказуючи шляхи виходу із драматичних ситуацій. Саме на таку публіцистику, яку, до речі, активно й послідовно продукує газета «День» – публіцистику «бронебійного спрямування», особливий запит громадськості.
«Хороша публіцистика це завжди передбачення і застереження», – стверджує автор переднього слова до книги Олега К. Романчука, відомий публіцист Леонід Капелюшний. То ж не випадково Олег К. Романчук завершує свою книгу, яка справедливо висунута на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка і допущена комітетом Шевченківської премії до участі в другому турі, такими словами: «... Краще бути попередженим, ніж переможеним».
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
