Олег К. Романчук. Треба покликати варяга

24.08.2021
Українцям бракує культури державотворення

«Чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй» – так характеризував 1790 року московсько-імперську систему дисидент Олександр Радищев у «Подорожі з Петербурга до Москви».

Згодом блискучу оцінку цій аморальній, антигуманній системі, в яку силоміць вмонтували Україну, дав російський філософ Василь Розанов: «Ми, московити, споїли киргизів, чемерисів, бурятів. Пограбували Вірменію і Грузію, обікрали багатющу Україну. Європі дали анархістів Кропоткіна, Буніна, апостолів руїни й катівства Шигальова, Нечаєва, Леніна. Моральний бруд, Московія – це чудовисько, яким навіть пекло погребувало б і вивергнуло на землю».

Після большевицького перевороту московсько-імперська система трансформувалась у тоталітарну сталінську. Виникнення СРСР стало найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття.

У «Спогадах про війну» фронтовик, російський історик мистецтв Микола Нікулін писав: «На війні особливо чітко проявилася підлість большевицького ладу. Як у мирний час страчували найчесніших, інтелігентних і розумних людей, так і на фронті відбувалося те саме, але у ще мерзотнішій формі. Гинули найчесніші люди, які відчували свою відповідальність перед суспільством. Треба думати, ця селекція російського народу – бомба уповільненої дії. Вона вибухне через кілька поколінь у XXI або в XXII столітті, коли відібрана й виплекана большевиками маса покидьків породить нове покоління собі подібних».

У цих рядках криється відповідь на запитання: чому такими є путінська Росія і до певної міри Україна – маргінальне су­спільство, в якому верховодить чернь? Можливо, через брак пасіонаріїв українці за три десятиліття не спромоглися навести лад у власній державі. Хоча найбільшим потенціалом і стартовими можливостями володіла саме Україна, згідно з аналізом Deutsche Bank 1990 року.

Безумовно, досвіду державотворення в українців не було. Нікуди не поділось і споконвічне наше прокляття – дріб’язковість провінційних еліт, брак стратегічного мислення більшості представників проводу, світоглядний консерватизм народу.

Однією з причин, чому в Україні після 1991 року не провели десовєтизації, став неоголошений компроміс між проукраїнськими та просовєтськими силами, що прагнули зберегти імперсько-совєтську систему без СРСР.

Естонія, Литва й Латвія відновили державність, відмовилися від совєтських правових норм, провели референдуми про конституцію, яка діяла до окупації. З нуля створили і систему безпеки, військо. Ухвалили закон про громадянство – його надавали тільки тим, хто склав іспит на знання державної мови та історії. А в Україні громадянство дістали й представники п’ятої колони, які ненавиділи й ненавидять Українську державу.

Спроби відновити державність в Україні були на початку 1990х. З ініціативи Української міжпартійної асамблеї почався запис громадян УРСР громадянами Української Народної Республіки, що зазнала поразки під час російсько-­української війни 1917–1921 років. Уряд УНР формально продовжував діяти в еміграції. На 27 вересня 1990го УМА зареєструвала 729 тисяч осіб, які ідентифікували себе як громадяни УНР. На відміну від естонців, латвійців і литовців, українці мало що знали про свою справжню історію, тож не могли масово відгукнутися на ініціативу. За 90 років, що минули від часу окупації УНР, українці зазнали культурно-національного нищення, якого не пережив жоден народ сучасної Європи.

Тож навіть студентське голодування в жовтні 1990го не розбудило приспаного духу нащадків громадян УНР. І хоча референдум 1 грудня наступного року підтвердив бажання українців жити в суверенній державі й самостійно відстоювати свої інтереси, не було документально зафіксовано історичної державної тяглості. Микола Плав’юк, президент УНР в екзилі, 1992 року передчасно передав президентові Леоніду Кравчуку державні клейноди суверен­ної Української Народної Республіки, визнаної багатьма державами світу.

Новітня Українська держава залишилася за духом постсовєтською, постколоніальною. Націо­нально-визвольна революція кінця 1980х не була завершена. Не відбулося перезаснування держави. Лише перезавантаження системи з вивіскою УРСР.

«Ні, не Сталін кат, не Берія навіть, не Суслов – один кивав і супився, другий катував особисто, третій гноїв великі книги й керував нашою духовною дієтою. А яка різниця? Що вони без системи? Система – кат, систему прощати немає в нас права, інакше ми і справді діти її, і тоді горе нам», – казав кінорежисер Сергій Параджанов.

Він мав рацію. Совєтську систему в Україні, по суті, пробачили. Не засудили, не люстрували найодіозніших її «гвинтиків». Залякане покоління не могло зважитися на це. Тільки через чверть століття спромоглися прибрати комуністичну атрибутику. Бо малороси, а їх в Україні чимало, та нащадки колонізаторів не хочуть знати правди. Гомо совєтікусів вона не цікавить. Вони не бажають думати. Не вміють аналізувати. Тому легко ведуться на популізм.

За браком критичного мислення більшість українців вірить, що владу обирають у демократичний спосіб. Про людей, які мають стати на чолі держави, виборці знають лише те, що розповідають засоби масової інформації. А оскільки інформаційний простір контролюють олігархи, держава не може вирватися з їхніх обіймів. Совєтсько-проросійський електорат не щез. І «мудрий народ» голосує за «95й квартал».

Замінити владний клас українцям перешкоджає відсутність волі до влади. За нинішньої виборчої системи марно сподіватися на успіх фундаментальних реформ.

Який вихід? Треба навчитися голосувати раціонально. А це можуть лише політично грамотні виборці. Вони мають скласти іспит на право голосувати. Можливо, треба внести це до Конституції.

«Система навіяла спосіб мислення не тільки провладній верстві, а й пересічним громадянам, – ділився міркуваннями Левко Лук’яненко в серпні 2013 року. – Вона змінила світогляд українців – убила в них національну свідомість, ініціативність і прищепила рабську покірність. Разом це становить комплекс національної і громадянської неповноцінності. Цим пояснюється все: що не було суду над співучасниками антиконституційного заколоту 19 серпня 1991го. Що після проголошення незалежності Верховної Ради УРСР не розпустили й не призначили нових виборів. Що не замінили окупаційної адміністрації патріотичними людьми, що не провели грані між Україною-колонією й Україною – незалежною державою. Тобто, замість перейти з однієї якості в іншу, стали переповзати від одного суспільства в інше з максимальним збереженням попереднього».

Українська реальність сумна. У громадян немає довіри до влади. Випадкові, непідготовлені люди обійняли ключові посади державного управління. У суспільстві знову накопичується відчуття несправедливості. Країна не має стратегії. Надто багато запитань до президента, який не відповідає за свої обіцянки.

На всіх рівнях зруйновано інституційну пам’ять. Держава зазнає репутаційних втрат. За нею тягнеться шлейф провалів у міжнародній політиці – вперше за багато років Україну не запрошують на літній саміт НАТО.

Засадничим фактором існування системи є не предмети, а зв’язки між ними. Якщо в систему – фізичну, хімічну, соціальну, політичну – ввести новий елемент, то можливі два кінцеві варіанти: змінюється система або вона адаптує цей елемент. Після проголошення незалежності України в її політичному житті сталося друге: номенклатурна комуністична система для своїх потреб адаптувала демократичні елементи, нав’язавши їм правила гри. Система трансформувалась у кланове товариство з жаданою для патріотів вивіскою «Українська держава».

У тодішній Верховній Раді бракувало 20 відсотків депутатів, які змогли б примусити парламент – систему – працювати по-новому. Бракувало стратегічно мислячих, високоосвічених парламентарів, знайомих із командною роботою.

Медицині відомі два ступені шоку. За порівняно легкого людина, прийшовши до тями, запитує: «Де я?» За важкої форми вона питає: «Хто я?».

Становище українського суспільства відповідає другому ступеню. Дедалі частіше звучить запитання: «Хто ми насправді?» На 30му році незалежності притомні громадяни запитують одне одного: як змінити систему?

«Де вихід?» – таку назву дав відкритому листу до редакції тижневика «Воля», який з 1918 року видавався у Відні, меценат української культури Євген Чикаленко. Аналізуючи тодішнє становище країни, він називає умову побудови Української держави: «Треба знов покликати варяга, перед яким скоряться всі наші інтелігентні сили: й амбітники, і славолюбці, й егоцентрики та анархісти. І, покинувши боротьбу між собою за перші ролі, всі візьмуться за працю організації держави».

Інакше кажучи, йшлося про творення держави за допомогою архітекторів з-поза недосконалої системи.

На початку 1990х у Балтійських країнах зрозуміли: перебороти залишки російсько-совєтської номенклатурної, корумпованої системи можна, лише привівши у владні структури людей із цілком іншого середовища. Потрібен зовнішній чинник. І президентом Литви став колишній громадянин США Валдас Адамкус. На президентських виборах в Естонії переміг Тоомас Гендрік Ільвес, колишній підданий США. Ексгромадянку Канади Вайру Віке-Фрейберга обрали президентом Латвії.

Можна припустити, що без сучасних «варягів» будівництво Української держави остаточно зайде в глухий кут. Тож цілком резонно покликати на допомогу з-поза меж України технократа з бездоганною репутацією – «архітектора», «виконроба», «умільця».

Причини відсталості та процвітання країн треба шукати й у культурних відмінностях суспільства – які допомагають модернізації або гальмують економічний розвиток. План Маршалла й фінансова підтримка США сприяли повоєнному «чуду». Водночас щедра допомога й намагання впровадити ефективні методи управління не дали таких результатів у Латинській Америці й Африці.

Після Другої світової війни Німеччина та Японія лежали в руїнах. Сьогодні вони належать до найбагатших і наймогутніших. Бо їм усіляко допомагала американська система демократії. США сприяли появі «економічного дива на річці Хан» – перетворенню Південної Кореї на одного з «азійських тигрів».

Соціальні та економічні наслідки панування совєтської системи в так званих Корейській Народно-Демократичній Республіці та Німецькій Демократичній Республіці відомі. Вона спотворила і знівелювала століттями вироблені мільйонами корейців та німців культурні й ментальні цінності, спосіб мислення, переконання, віру, основні погляди на життя.

Те саме сталося в Україні після приходу до влади большевиків. Навіть через 30 років після проголошення незалежності українці не позбулися найгірших рис совєтської людини.

Англійський філософ і соціальний антрополог Ернест Андре Ґеллнер аргументовано довів, що держава, яка прагне розвиватися в руслі ринкової економіки, має бути національною.

«У Польщі бракує державного чуття, розуміння того, якою саме вона повинна бути, – писав навесні 1996 року головний редактор журналу «Культура» Єжи Ґєдройць, спостерігаючи за своєю батьківщиною з паризької штаб-квартири. – Не розроблено зовнішньої політики, бракує військової ідеї. Особиста боротьба заступає все – економічні, громадські справи. Вона бере гору навіть тоді, коли йдеться про захист інтересів держави. З усією критичністю ставлячись до міжвоєнного періоду, треба визнати, що в Речі Посполитій суспільство мало почуття державності та обов’язку. Фінансові службовці оплачувались низько. Але хабарни­цтва майже не було. Кількість скандалів, економічних афер не мала масового характеру. До речі, мораль поляків після здобуття незалежності не була бездоганною, зокрема партійні чвари стали звичайним явищем. Але все це подолав Юзеф Пілсудський. Це означає, що польську суспільність можна виховати».

Українцям бракує культури державотворення. Непідготовлені люди при владі можуть привести державу до катастрофи.

У січні 1919го, перебуваючи під арештом за надуманими звинуваченнями лівацьких сил Директорії, один із найвидатніших полководців армії УНР полковник Петро Болбочан пише листа до Симона Петлюри, членів найвищого органу державної влади УНР, прем’єр-міністра:

«Весь культурний світ піднімається на боротьбу з большевизмом, а новопосталий уряд Української Народної Республіки іде назустріч большевикам. Ви не можете розібратися у простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, лізете в керівники великої держави, в законодавці замість того, аби бути звичайними урядовцями і писарцями. Для мене необхідно, щоб я бачив: на чолі уряду стоять люди практичні, фахівці, чесні, розумні. Ви боїтеся проводити тверду владу, порядок, право і через те збудувати сильну Українську державу. Всього цього ви боїтеся, бо тоді треба працювати, бо це, бачте, недемократично. А то, що Україна від тої занадто великої демократичності буде покрита пожаром і може зовсім згоріти, – вам байдуже. А коли наступить тяжкий час, будете тікати за кордон».

Непроминальними з погляду сучасності є спогади Дмитра Куликовського, колишнього сотника 4ї Київської дивізії ­армії УНР: «Нарікаємо на всі боки: на Схід, на Захід, на ворогів, яких маємо аж надто багато, на приятелів, яких маємо надто мало. Здіймаємо великий лемент і зойк, звертаємося до «світового сумління», мовляв, чуйте, люди добрі, як нас б’ють! Коли наш лютий ворог готується нас розчавити, ми лише обвинувачуємо всіх і все, забуваючи дві великі й старі, як світ, правди: «Дурного і в церкві б’ють» та «На похиле дерево і кози скачуть». Ми не хочемо зрозуміти, що кожний народ, як і кожний індивід, першою мірою є сам ковалем своєї долі».

Якщо накласти обидві цитати на історію України 1991–2021 років, то жодних поправок на час вносити не треба.

Головною метою системних реформ у державі є створення нової системи соціальних відносин. На жаль, у ближчому майбутньому такі зміни в Україні малоймовірні. Тому на момент, коли впаде влада дилетантів, треба мати чітку, добре опрацьовану програму дій. Один із можливих варіантів – перейняти досвід естонців, лaтвійців та литовців. Передусім ідеться про докорінну зміну судоустрою. Чому не запросити, скажімо, британських і німецьких суддів і прокурорів? Чому не запропонувати англійцям допомогти налагодити роботу української митниці?

Серед представників української діаспори чимало досвідчених, шанованих, патріотично налаштованих, високопрофесійних управлінців з бездоганною репутацією. Президентом України цілком можна обрати когось із громадян США чи Канади, які добре знають своїх родаків, не цураються коріння й користуються авторитетом серед професіо­налів світового рівня – політиків, економістів, науковців, військовиків. Для цього треба лише додати в Конституцію кілька статей.

«Чи діждемося Вашингтона з новим і праведним законом? А діждемось-таки колись…» – ці рядки з поеми «Юродивий» Тараса Шевченка викарбувані на постаменті його постаті в американській столиці. І це символічно.

Журнал «Країна»

Універсум 11–12 (337–338), 2021

Журнал Універсум 11–12 (337–338), 2021