Повоєнні рефлексії

Наше повоєнне дитинство припало на період, коли ще відлунювало збройною боротьбою проти «нового порядку», який на терени Західної України принесла на багнетах Червона армія та утверджували неперервними рейдами каральні підрозділи НКВС, включно із нічними візитами до помешкань із брутальним гупанням у вікна та підсвічуванням ліхтарями ліжок із сонними людьми.

У пам’яті зринають спостереження зі шкільного життя, коли дорогою до школи на тодішній вулиці Ломоносова (тепер Кирила та Методія) на подвір’я будинку, в якому «засідала» так звана «тройка», що виголошувала вердикти своїм жертвам, безперервно заїжджали потоки «воронків» (спеціальних автомобілів для перевезення в’язнів), а також чутки про політичні процеси та провокації, що мали би залякувати людей.

Пригадуються розповіді старших людей та колег – свідків «добровільного» записування селянства до колгоспів – новітньої форми закріпачення, без права виїзду до міст через ненадання їм ідентифікаційних документів (паспортів), обов’язковість оплати навчання в старших класах задля отримання атестату про середню освіту. Не пройшло повз увагу галичан і вивезення до Сибіру випускників Львівської середньої школи № 8 разом із батьками, арешти Левка Лук’яненка та Івана Кандиби, політичні процеси над студентами університету ім. Івана Франка, медичного, політехнічного інститутів та інших вишів, особливо активізовані після загадкового й досі ще не з’ясованого вбивства Ярослава Галана (офіційна версія викликала сумніви навіть в офіціозного пропагандиста Владіміра Бєляєва).

Деякі зміни настали лише після смерті Йосифа Сталіна, а також так званої «критики культу особи», що були покликані зняти суспільне напруження, «випустити пару», примусити людей повірити у можливість побудови гуманного комунізму, попри сумніви Івана Франка, які він висловив ще 1903 року в праці «Що таке поступ?». У цьому дослідженні було передбачено репресії 1930-х років та обґрунтовано неможливість побудови добра ганебними засобами. Наскільки мудрішим був Іван Франко від розхвалюваних ще й по сьогоднішній день західних прорадянських діячів Анрі Барбюса, Бернарда Шоу, Ліона Фейхтвангера, не кажучи вже про лавреата Пулітцерівської премії Волтера Дюранті, який свідомо спотворював інформацію про підрадянське життя, заперечував наявність штучного Голодомору в Україні, всупереч правді, яку розповідав британець Гарет Джонс.

Було дещо наївне очікування, що після критики «культу особи» розпочнеться повернення додому висланих людей із Сибіру, Казахстану та інших віддалених від України районів СРСР, натомість таємні інструкції на місця гальмували ці процеси (часто межа осілості пролягала річкою Збруч), хоча формально реабілітовані отримували папірці, які начебто повністю поновлювали права їхніх власників.

Студентський Львів 60‒70-х років

Унаслідок радянської пропаганди, яка нав’язувала меншовартість української мови, її трактування як мови сільського спілкування, післявоєнні випускники сільських шкіл часто вважали своїх одногрупників із міських шкіл російськомовними. Як же вони були здивовані, коли почули, що їхні міські колеги-студенти розмовляють українською навіть із російськомовними викладачами, пишуть конспекти українською, що спонукало грека за походженням Миколу Кіріанакі перейти на викладання українською мовою. Завдяки такій атмосфері студенти-українці почали повністю послуговуватися рідною мовою. У групі було заведено конспектувати лекції, за потреби «на живо» перекладаючи почуте, відповідати на запитання та складати іспити українською мовою, незалежно від того, якою мовою спілкується викладач.

Пожвавленню суспільного життя в Україні сприяла «хрущовська відлига» 1960-х, коли активізувалася творча інтелігенція: письменники, музиканти, художники, мистецтвознавці, що мало великий вплив на формування мого покоління. З великим зацікавленням студенти читали твори молодих поетів і прозаїків Василя Симоненка, Ліни Костенко, Леоніда Кисельова, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Бориса Нечерди, Бориса Мамайсура, Ірини Жиленко, Станіслава Тельнюка, братів Тютюнників, Володимира Дрозда, Валерія Шевчука.

Ми ходили на мистецькі вечори, концерти, виставки, вистави львівських театрів. Особливо запам’ятався концерт, присвячений пам’яті Миколи Лисенка (з мурашками по шкірі при виконанні твору «Б’ють пороги») та одна з перших появ «на людях» після повернення із заслання композитора Василя Барвінського.

Незабутнім для нас став приїзд до Львова 1962 року поетів Івана Драча, Миколи Вінграновського, Дмитра Павличка, критика Івана Дзюби та вечори у Спілці письменників і в університеті (з програмним віршем І. Драча «Куди йдемо?»).

Надзвичайно сильне враження справив вечір пам’яті Василя Симоненка в будинку актора (на Малій сцені театру Марії Заньковецької), який Львівський клуб творчої молоді «Пролісок» (серед його засновників – Михайло Косів, Михайло та Богдан Горині, Іван Гель, Михайло Осадчий, Стефанія Шабатура, Ірина та Ігор Калинці) запланував як зустріч із самим поетом, а виявилося – з учасниками його похорону в Черкасах (23 грудня 1963 року).

Студенти по-новому відкривали для себе українців Володимира Вернадського, Миклухо-Маклая (козака Макуху з прізвиськом Махлай), Антона Чехова з «українського» (за його висловом) Таганрога, родину Петра Чайковського з козацького роду Чайки, модерного Олександра Архипенка (за творами тоді ще українського письменника Віталія Коротича), як і його цікавий твір «О, Канадо!» (про зустріч з українською діаспорою в Канаді), про українця Іллю Рєпіна з Чугуєва на Слобожанщині, лавреата Нобелівської премії Іллю Мечникова, істориків Дмитра Яворницького та Дмитра Багалія, мовознавця Олександра Потебню.

Захоплювалися знайденими в українських степах скарбами («Скіфське золото» Бориса Мозолевського), неймовірним життям Сергія Корольова (за повістю «Ніч перед стартом» Сергія Плачинди) та й загалом цілою серією «Уславлені імена», інтерв’ю танцюриста Махмуда Есамбаєва для московського журналу «Вокруг света» з інформацією про племінного вождя індіанського племені в Канаді, українця за походженням (нещодавно цю історію докладно інсценізував Михайло Іллєнко у фільмі «Той, що пройшов крізь вогонь»), мультфільмами «Пригоди козаків» та «Енеїда» (режисер Володимир Дахно); насолоджувались блискучими перекладами Григорія Кочура, Миколи Лукаша, Василя Мисика, Дмитра Паламарчука, Бориса Тена (Хомичевського), творами Анатолія Дімарова.

Студентська молодь читала і поширювала переписані від руки або надруковані на машинці нецензуровані вірші Євгена Плужника, Василя Симоненка, обмінювалася журнальними публікаціями, магнітофонними записами, спогадами про Остапа Вишню (Губенка), творами Mиколи Чернявського, Олекси Слісаренка, Миколи Філянського, Валер’яна Підмогильного та інших письменників «Розстріляного відродження».

Ми були спраглі правдивого слова

Просвітництво вишукувало всі можливі форми, щоб донести до читача правдиве слово. Так, Василь Яременко в передмові до вибраних творів Григорія Сковороди із серії «Шкільна бібліотека» нагадував про «Подорож Павла Алепського з Ляхів через Русь до Московії», а книга Леся Танюка – про артиста школи Леся Курбаса Мар’яна Крушельницького.

Від українців із Пряшівщини (Словаччина) надходили журнали «Дукля» та «Дружно вперед», зокрема із цікавими статтями Юрія Бачі, газети «Нове життя» (Словаччина), «Наше слово» та «Український календар» з Польщі, цікаве дослідження Ярослава Івашкевича «Ночі українські, або Життя генія» про Тараса Шевченка (Ярослав Івашкевич – родич видатного композитора Кароля Шимановського, обидва значну частину свого життя провели в Україні, в якій народилися).

Ми читали Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?» та його «Походження Руси», відгук Івана Дзюби на висловлювання «некоєго пісатєля Аксьонова» про київський музей Шевченка («Да, здание чудесное, здесь мог бы быть университет или больница»), про осквернення пам’ятника Т. Шевченку в Києві та спалення україніки в київській бібліотеці ім. В. Вернадського, статтю Євгена Сверстюка про суд над її палієм Погружальським, витяги зі «Щоденників» Олеся Гончара.

Значний суспільний резонанс мали повісті Івана Білика «Меч Арея», Олеся Бердника «Зоряний корсар», Бориса Антоненка-Давидовича «За ширмою», Олеся Лупія «Грань», Івана Чендея «Березневий сніг», Романа Андріяшика «Полтва»; твори зі серії «Романи та повісті», де було опубліковано «Собор» Олеся Гончара, поезії Івана Гнатюка; журнал «Вітчизна». Зокрема 1966 року (№12) в ньому було надруковано новелу «Гординя» Ярослава Ступака, де згадувалися події повоєнного часу в Карпатах і появи в гірському селі «кірзаків» – терміну достатньо прозорого та зрозумілого для місцевої людності, проте не одразу зауваженого цензурою, що згодом обернулося відрахуванням автора з університету та забороною дальшого друкування його творів, приготовану до друку збірку його новел із позитивною рецензією на неї було «розсипано». Збірник статей Станіслава Людкевича, який впорядкувала п. Зеновія Штундер, вилучили з книгарні музичної літератури, а її звільнили з роботи.

Книги Євгена Гуцала, Теодора Микитина, Юрія Мушкетика, Володимира Малика на історичну тематику, Віктора Петрова «Етногенез слов’ян», Івана Шаповала «В пошуках скарбів» (чи не вперше в цензорській практиці книгу не було повністю «посічено» – вона з’явилася після конфіскації із підміненими сторінками) пробуджували цікавість до минулого й спонукали задуматися про майбутнє; статті Антоненка-Давидовича та Григорія Нудьги, сатиричні твори Вільяма Лігостова («Катастрофа в раю» – журнал «Дніпро», «Подорож до Ельдорадо»), Олега Чорногуза («Аристократ» з Вапнярки» та «Претенденти на папаху») додавали життєвого оптимізму.

Згадуються резонансні вистави львівського театру ім. Марії Заньковецької «Сестри Pічинські» (сценарій Богдана Михайловича Антківа за романом Ірини Вільде), «Маклена Граса» Миколи Куліша та заборонена напередодні прем’єри його ж п’єса «Отак загинув Гуска» (режисер Лесь Tанюк); виставки на історичну тематику Андрія Антонюка з Миколаєва (обласного), Миколи Пимоненка та Миколи Кристопчука з коментарем у книзі відгуків: «Pисовать – рисуйте, но в историю не лезьте – не ваше это дело», макетів скульптур Теодозії Бриж («Мавка») та Петра Кулика («Іван Підкова») у Львівському відділенні Спілки художників України; оригінальних аплікацій трускавецького художника Михайла Біласа та франкіани Євгена Безніска, малярства подружжя Маргіт та Романа Сельських у Картинній галереї, творів художника-самоука Никифора з Криниці (Дровняка), якого вперше відкрив для громадськості в міжвоєнний час Роман Турин, Ярослави Музики та Галини Захарясевич-Липи, Осипа Сорохтея, Катерини Білокур, Марії Примаченко та Ганни Шостак-Собачко, Івана Остафійчука; інформативні та патріотично насичені екскурсії Богдана Гориня в Музеї українського мистецтва.

Помітними подіями стали видання «Кобзаря» в оформленні Софії Караффи-Корбут (приготованого для виставки Експо в Монреалі, Канада), «Енеїди» з ілюстраціями Анатолія Базилевича, творчість Георгія та Сергія Якутовичів, фільми «Тіні забутих предків» (режисер Сергій Параджанов, оператор Юрій Іллєнко, одна із перших нагород «Південний Хрест», Аргентина, 1965 рік), «Криниця для спраглих» (сценарій Івана Драча, режисер Юрій Іллєнко), «Ніч на Івана Купала» (режисер Юрій Іллєнко), «Камінний хрест» (режисер Леонід Осика), «Вавілон ХХ» і «Білий птах з чорною ознакою» (режисер Іван Миколайчук).

Ми зачитувалися творами молодих поетів Ігоря Калинця та Ірини Стасів-Калинець, Грицька Чубая, учасників згодом репресованого неформального молодіжного угрупування «Скриня» (Гриць Чубай, Олег Лишега, Віктор Неборак, Микола Рябчук, Роман Кісь, Віктор Морозов, Орест Яворський) та однойменного альманаху (1971). Пригадується цікава презентація збірки Ігоря Калинця «Вогонь Купала» у Львівському відділенні Спілки письменників (1966). За тодішнім визначенням Володимира Яворівського: серед малоформатного збірника творів молодих авторів видавництва «Молодь» це була чи не єдина жива збірка.

Наші музичні уподобання

У 60-ті роки виникали хорові колективи: «Боян» при Будинку культури зв’язку (керівник Євген Вахняк), капела бандуристів при Львівському відділенні українського товариства сліпих (керівник Дмитро Котко) та в центрі творчості молоді (керівник Володимир Дичак), молодіжні ансамблі: «Дністер» при Львівському будинку вчителя (керівник Зиновій Чуловський), «Черемош» при університеті ім. Івана Франка (одним із керівників якого був Богдан Михайлович Антків – артист театру ім. Марії Заньковецької, згодом – його старший син Богдан Антків), «Пролісок» Дрогобицького педінституту, активізувалася «Галичина» при міському клубі трамвайників (керівник Ярослав Чуперчук); успішно виступав студентський хор Львівської політехніки (керівник Володимир Пекар, хормейстер Олег Цигилик, концертмейстер Юрій Антків) та ін.

Пізнавальні зустрічі молоді в майстерні скульптора Євгена Дзиндри сприяли першому знайомству з українською музикою канадського походження, творами Богдана Весоловського, особливе враження справила його пісня «Лети, тужлива пісне, через море у край, понад Чорнеє море, рідним степам навздогін».

Гідна пошанування активність Народних університетів культури при Львівській консерваторії (керівник доцент Марія Білинська) з презентацією музики західно-українських композиторів, у Музеї українського мистецтва (Михайло Батіг, Володимир Нановський, Віра Свєнціцька), картинній галереї (Володимир Овсійчук), міському лекторії (лекції Богдана Гориня).

Викликали зацікавлення Фортепіанні твори репресованого Василя Барвінського (від 1915 до 1939 рр. – директор і педагог Вищого музичного інституту імені М. Лисенка) у виконанні Марії Крушельницької, що згодом з’явилися на платівці московської студії запису, «Колядки» у виконанні Івана Козловського; «Галицькі пісні» у виконанні Вєдєрнікова; пісні Платона Майбороди («Рідна мати моя» на слова А. Малишка), Олександра Білаша («Два кольори» на слова Дмитра Павличка).

Студенти захоплювалася джазовою музикою груп «Медікус» (керівник Ігор Хома, вокал Леся Стадник) та «Арніка» (Віктор Морозов), ансамблем «Ватра» (Михайло Подолян) та його виконанням пісні «Ватровий дим» на слова Ігоря Калинця (музика Михайла Подоляна), співом Лесі Боровець, українською версією «твісту» Мирослава Скорика «Не топчіть конвалії» на слова Ростислава Братуня та «Намалюй мені ніч» Миколи Петренка, піснями Володимира Івасюка, Ігоря Поклада і Тараса Петриненка, згодом Ігоря Білозіра, виступами Мареничів, «Тризубого Стаса», групи «Кому вниз» Андрія Середи, Василя Жданкіна, Братів Гадюкіних, Віки Врадій, Андрія Панчишина (як і співами Оксани Петриненко та Бориса Гмирі), виставами театрів «Не журись» та «В кошику».

Коло однодумців розширювалося, налагоджувалися знайомства між студентами Львівського університету ім. Івана Франка, Львівської політехніки, консерваторії, медінституту, педучилища. У вихідні чи святкові дні студентська громада збиралася на т.зв. «стометрівці» недалеко від Оперного театру. Тут співали українські пісні, колядували, підтримували всілякі громадські акції та ініціативи. Спів студентів збирав багато людей – львів’ян та гостей, які активно реагували на ці виступи.

У 1960-х роках студенти консерваторії започаткували перші прилюдні колядки. Зокрема, під новий, 1964-й, рік студенти дириґентського відділу виступили з колядками на центральному союзному телебаченні під час перегуку студентських колективів (також свої перші поезії читав Олесь Лупій, а з Києва виступала Надія Непорожня). За виступ отримали від ЦК комсомолу грамоту.

Молодь ходила колядувати до львівської та київської інтеліґенції, зокрема, до Олени Кульчицької та Ростислава Братуня, де на них дуже радо чекали, «бо то наші діти прийдуть». Та вже скоро, у 1970-х роках, за колядування під ялинкою міліція заарештовувала людей, студентів почали відраховувати з інститутів.

Чим ми цікавилися

Ми шукали цікаву інформацію (часто, кільках зерен правди «між рядками»), обмінювалися книжками, «полювали» за цікавинками, журнальними та газетними публікаціями, рукописними матеріалами, збиралися на товариські вечірки з неперервним виконанням пісень із різних українських земель, що збагачували репертуар учасників фольклорними скарбами, книжковими лотереями з роздобутих творів та жартівливими забавами на Андрія чи Миколая, відвідували концерти, виставки та вистави, неформальні вечори поезії за участі Ігоря Калинця, Ірини Калинець, Грицька Чубая на різних львівських помешканнях. Якою помічною була в ці роки книгарня «Поезії» на вул. Жовтневій (тепер Дорошенка) з доброзичливою та привітною панею Стефою (дружиною лікаря Олександра Барвінського), а згодом – на Театральній!

Світоглядно чітко виділялися публікації часопису «Пам’ятки України», що його очолював сподвижник, креативний головний редактор Олександр Рибалко, про якого так тепло згадують сучасники, зокрема, знаний мовознавець-лінгвіст Костянтин Тищенко. У творчості О. Рибалка виокремлюються п’ять основних тематичних блоків: мовознавчі проблеми відродження питомо українського правопису та лексики, публікації з проблем історії охорони пам’яток, проблем соборності етнічної української території і відсіч спробам відколоти від неї окремі землі, статті з літературного джерелознавства ХІХ – першої половини ХХ сторіччя, статті про державну політику в царині культури. Часопис став однією із дійових ланок просвітництва.

Відчутний вплив на молодь мало Товариство охорони пам’яток (обласний очільник Ігор Кудин). Його підрозділ при фізичному факультеті Львівського університету, який очолював академік Ігор Юхновський, гуртував довкола себе молодь із різних навчальних закладів. Роки не стерли сильні враження від зустрічі на фізичному факультеті з Романом Іваничуком після опублікування в серії «Романи та повісті» його твору «Мальви», що спонукав не лише до роздумів над історичним минулим, а й до певних аналогій із сучасністю.

Ми цікавилися діяльністю Клубу «Сучасник» (за участю Леся Танюка, Івана, Леоніди та Надії Світличних, Алли Горської, Віктора Зарецького, Людмили Семикіної, Галини Севрук, Євгена Сверстюка, Івана Дзюби, Михайлини Коцюбинської), історична секція якого (за участі Михайла Брайчевського та Олени Апанович) збиралася в приватному музеї київського скульптора Івана Гончара; виступами ансамблю «Веснянка» (В. Нероденка) Київського університету та хору «Жайвір», що виник при Київській консерваторії (керівники – Б. Рябокляч, В. Смогитель і В. Завойський). Справжнім «живим містком» (за словами Михайлини Коцюбинської) між Києвом і Львовом був Іван Світличний.

Проявом сміливої громадянської позиції був виступ Андрія Малишка на похороні Володимира Сосюри: «Пробач, що не покрили Тебе славною козацькою китайкою по нашому звичаю, і не поклали на Твоє серце червону калину, як Ти це любив. Та червона калина Твоєї України червонітиме у Твоєму слові». Між студентами поширювалися вірші Володимира Сосюри «Любіть Україну», Богдана Стельмаха «Симоненкові» (реакція на смерть поета).

З повагою сприйняла молодь сміливу позицію авіаконструктора Олега Антонова на захист Івана Дзюби від покарання за його відкритий лист до ЦК Компартії України «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (у листопаді 1965 року він підписав відкритий лист до ЦК КПРС – так званий лист 78-ми – з протестом проти політичних репресій щодо представників творчої інтелігенції УРСР та дискримінації української літератури). Серед підписантів відгуку на фейлетон журналу «Перець», в якому висміювали працю І. Дзюби, була львів’янка Людмила Шереметьєва-Дашкевич. Ростислав Братунь намагався послабити владний тиск на родини репресованих.

1973 року в Інституті кібернетики АН України за згодою академіка Віктора Глушкова українською мовою видано першу в світі спеціалізовану «Енциклопедію кібернетики», започатковано випуск українськомовного журналу «Автоматика», під керівництвом академіка Миколи Амосова працював семінар, присвячений проблемам моделювання суспільних явищ та систем, який зробив висновок щодо безперспективності жорсткої системи керування суспільством.