Не один і не п’ять років на Сході країни збиралися і збираються чорні хмари, гонимі чорними північними вітрами. Та дуже часто замість спротиву національному мороку на всю потугу включалися «патріотичні піддувала».

В інтерв’ю італійській газеті Кучма поділився радістю: повернулися наші часи, повертаються наші люди… Тож дивуватися подіям 27 квітня у Чорній Верховній Раді не треба.

Професор (з одним «ф») Анатолій Погрібний, світла пам’ять йому, невтомно повторював: «якби ми вчились так, як треба…» То не змарнували б п’ять років на «боротьбу з вітряними млинами», а вели б денно-і-нощно, «від рання до наступного світання» роботу щодо формування всенаціональної свідомості всієї української громади, а особливо на Сході, Півдні і в Криму. Правдою, документальними фактами треба було лікувати постсовєтську міфологізовану, забрехану свідомість.

Про це давно, чітко і конструктивно сказав Олександр Зінов’єв («На пути к совершенству»): «Якщо ви, наприклад, побудуєте на найвищому науковому рівні теорію суспільства і розробите науково обґрунтовану програму його перетворення, ваші ідеї ніколи не оволодіють масами. Ідеї мають відповідати умонастроям і бажанням мас. Повинні бути абсолютно простими і словесно зрозумілими масам без спеціального і довгого навчання. Повинні створювати ілюзію швидкого задоволення бажань мас…

Та навіть ідеї, максимально адекватні масам і ситуації, самі по собі не заповзають в голови людей. Вони повинні в ці голови вдовблюватися, вдовблюватися методично, за строгими процедурами і правилами, спеціальними людьми. Для цього потрібна організація, яка спеціально займається цією справою і яка володіє засобами ідейної обробки мас».

Саме так діяли впродовж майже 80-ти років комуно-большевики. Саме так діє Росія через власні та місцеві проросійські ЗМІ на східних та південних теренах України. Саме так діють через систему освіти і ЗМІ малоросійські колаборанти майже 20 років новітньої історії України.

Даремно соціологи Києва на початку червня 2005 року закликали Секретаріат Президента України проводити планомірну безперервну роботу з населенням щодо формування нової демократичної суспільної свідомості. Відстежувати в режимі соціологічного моніторингу-діалогу влади з населенням позитивні зміни в його умонастроях та орієнтаціях в нових умовах суспільного життя, правдивого відображення минулого та бажаних моделей майбутнього. Зустріч з соціологами зініціювали креативні співробітники Секретаріату. Президент обіцяв бути, та проігнорував. Як і керівник Секретаріату. Слухав нас якийсь заступник, так і не второпавши, про що мова… На цьому, як мовилося в ті роки, була поставлена жирна крапка. Щезли креативні із Секретаріату. Зосталися ні з чим соціологи. Кинуті напризволяще народні верстви разом зі своєю постсовєтською свідомістю.

А мова йшла не про сотні програм трансформації України, які щороку продукувалися красним науковим письмом і стосами лягали на запилені бюрократичні полиці. Пропонувалася конкретна щоденна технологічна робота переорієнтації свідомості, совісті і поведінки постсовєтського раба на критично мислячого критеріями демократії сучасного громадянина.

Майдан зумовив можливості такої роботи. Влада знехтувала. Сподівалася обійтися проповідями, сварками, указами, орденами і медалями. І тим самим торувала дорогу 27-му квітня. Свідомість гомо совєтікуса зробила свій вибір.

Єдиний спосіб вибратися із постколоніального, постголодоморного, постчорнобильського, постсовєтьського стану і нинішньої малоросійщини – радикально змінити парадигму мислення. Підвищення зарплат і соціальної допомоги як і зменшення безробіття – це лише тимчасові «припарки». Синдром совєтського раба лікується лише кардинальними заходами модернізації суспільної свідомості та колективного підсвідомого всього українського загалу. Без поділу на західників, східняків та півдняків! А цим за 19 років новітньої незалежності нихто не займався.

Народний депутат Тарас Стецьків в інтерв’ю сайту http://glavcom.ua/articles/712.html від 29.04.2010 року так охарактеризував події 27 квітня у Верховній Раді: «Перейдена межа, яку в парламенті за 19 років ще ніхто не переступав»; «влада показала своє справжнє обличчя. Це обличчя звіряче, бандитське»; «навіть Кучма мав межі, а у цих людей гальм нема»; «за списками регіонів прийшли бандити»; «Донбас – це совок, це совєтська Україна. На жаль, Донецька, Луганська області, Крим ментально – це рудимент Совєтського Союзу».

Вся свідома Україна здригнулася у шоці від побаченого – в залі Чорної Верховної Ради «во всю ивановскую» зграя регіоналів гамселила – хто чим попало – опозицію. Відверто. Публічно. «Во страх и назидание остальным».

Тарас Стецьків пропонує створити опозиційний Комітет захисту держави і Конституції, щоб усунути від влади тих, хто продає Україну і в кінцевому підсумку можуть її розколоти; запобігти розколу країни, до чого веде її єдиний за всю історію незалежної України президент-розкольник; запропонувати «нову економічну, соціальну, політичну модель модернізованої України – модель національної держави зразка ХХІ століття».

Хто буде лідером опозиції?

«Лідерство треба заслужити»! – відрубує Тарас Стецьків. І ніби відповідаючи на «ненависть до політики», на млявість в реакціях на ключові державні процеси і явища констатує: «очікування не виправдалися»; «я дуже стурбований»; «мене не покидає відчуття тривоги»; «мене також розчарували»; «мені прикро за багатьох ректорів»; «найжахливіший варіант – союз Партії регіонів і БЮТу»; «позитивний знак суспільству – союз Наша Україна – Партія регіонів – Блок Литвина. Власне, для цього і треба займатися політикою»; «вона – «воровка», зрадниця національних інтересів, бомж»… Тарас Стецьків рішуче заявляє: «Я вважаю, що Ющенка тут (в лідерстві) взагалі не повинно бути… Опозиція буде існувати без такого роду заяв і без такого роду вождів».

Думаю, радше з відчаю, аніж із засад здорового глузду Т. Стецьків допускає крайній варіант: «Якщо вони (східняки і півдняки) хочуть жити в совку – хай живуть. Навіщо їх тримати? Хочуть в Росію – хай ідуть! Хай виїжджають в Росію і там живуть, якщо їм те подобається, але в Україні будуть панувати українські закони і українська влада… В Україні ми побудуємо життя за правилами, за якими живе Європа».

Ситуація ускладнюється тим, «що найближчим часом ні реальної, ані бодай декларативної підтримки на Заході ми мати не будемо… Захід залишив Україну сам на сам з Росією… але однаково це нас не зупинить».

Славні слова! Енергійні і щирі!

Які гори таких прекрасних слів вилито на українські голови за останні 20 років! А як дійшло до діла, як у 2005 році Майдан передав владу в руки помаранчевих демократів, то отримали руїну.

Україна перманентно заклякла, мов той Буриданів осел перед вибором стіжка сіна із двох абсолютно однакових, – у виборі із двох стратегій:

• або продовжувати творення слів, промов, проповідей і текстів про щасливе демократичне майбутнє;

• або негайно братися за діло і зі всією потугою втілювати в життя проект модерної України.

Не може бути ніякого «або»! Жодної миті нема на хитання. Надворі «во всю мощь» розгортається російська пекельна машина колонізації України руками доцьких братків. Відстояти Україну всіма потугами демократичних сил! Негайно братися за реалізацію Проекту Порятунку України!

Цей проект вимагає зважити на такі принципи і положення.

1. Соціальне здоров’я нації, як і кожної людини, визначається, якщо інтегрально, двома критеріями:

1) ступенем розв’язання проблем минулого (якомога остаточним закриттям тем і проблем) – минуле не може вічно давити потуги творити майбутнє;

2) часткою проблем майбутнього, які стоять на поточному порядку дня, за постійного корегування можливостей їхнього розв’язання – саме проблеми майбутнього повинні наповнювати час і простір українського життя.

Звідси два висновки: А. Чим більша частка майбутнього у сьогоденні, тим здоровіший суб’єкт. Б. Інтелект України надто загруз в оплакуванні нашого минулого та відсторонений від сьогочасся, об’єктивних оцінок подій та від прийняття реорганізаційних рішень щодо майбутнього.

2. За і проти. Доктор Осип Мороз (США) любить повторювати: «Ви мені скажіть ЩО Ви відстоюєте, а я сам зрозумію, ПРОТИ чого Ви». Проти чогось – це означення ризиків. За щось – це пошук шансів і можливостей подолання ризиків. Продуктивність і ефективність має переважати пасивність.

Невтомний борець і розбудовник нової Польщі Адам Міхник також відстоює пріоритет позиції «за щось»: «потрібна революція, але не така, як у Франції і Росії, а радше, як в Америці – тобто революція За Щось, а не Проти Чогось [виділено мною – Ю. С.]. При чьому саме саме за конституцію, а не за рай на Землі. За анти утопічну конституцію. Тому що утопії ведуть до гільйотини і ГУЛАГу». [Коен Р. Спитайте у поляків // День. 2010. 15 квітня].

3. Шанси. Не ризики вирішують майбутнє, а ШАНСИ відходити та втілювати в життя найкращі моделі майбутнього. Треба перетворити Україну з «суспільства ризиків» у «суспільство шансів» – така нагальна потреба часу.

4. Слово і діло. Зі Слова будь-що тільки починається… А якщо точніше, то ефективним має бути тільки такий ланцюг: «Ідея (думка) – Слово – Шанс можливого – Рішення – Дія – Контроль за рухом до мети».

«Професійні патріоти» намагалися будувати новітню Україну гарним словом (Драч, Павличко, Ющенко тощо). А справа робиться рішеннями і діями. Комунобольшевики і бандити саме так і зробили, бо діяли невідкладно. Маємо таку Україну, яку зробили вони, а не енергія Духу, Совісті й Інтелекту Нації.

5. Ускладнення ситуації. Реалізація проекту «Новітня Україна» сьогодні надто ускладнилася. До рудиментів посткомунізму, постколоніалізму, постголодомору і постчорнобилю, з якими народилася незалежність, додаються новітні пекельні перешкоди:

– олігархо-клановий кучкізм,

– а у 2010 – залізобетонна олігархічно-бандитська система влади з безмежним цинізмом, розквіт якого ще попереду. Деградація України поступово набирає загрозливого (трагічного) характеру. Зайшли у стан Третьої Руїни, передумови якої закладалися з перших днів перебування у владі команди «любих друзів», які гарячкувато заходилися руйнувати основу основ держави – систему влади, систему управління.

6. Принципи відродження (зворотності). Будь-який деградаційний процес в кожній своїй точці має відповідну ймовірну можливість (шанс) на повернення до нормального стану. З кожним наступним кроком деградації шанси на відродження зменшуються, можливості ускладнюються, час та зусилля на відродження збільшуються. Тож кожний деградаційний процес, якщо його вчасно не зупинити, доходить до точки незворотності, з якої вже немає вороття до нормальності. Це точка катастрофи, краху всіх сподівань, втрата всіх шансів і можливостей.

7. Моделі життєдіяльності. Людина і спільноти впродовж всього свого життя одночасно перебувають в координатах ЧОТИРЬОХ моделей:

– реально діюча модель, за якою протікає поточне життя,

– бажана модель, за якою хотілося б жити,

– можлива модель, для переходу до якої суб’єкт має реальні шанси, механізми та ресурси перейти до нової реально діючої моделі,

– ідеальна модель, уявна, ідеалістична, недосяжна.

8. Обмеженість можливостей. Найпродуктивні-шими є можливі моделі життєдіяльності. На відміну від бажаних та ідеальних, де буяють почуття, уява і фантазії, вони обмежені жорсткими рамками, зумовленими особливостями діючої суспільно політичної системи. Російська неоімперська, білоруська авторитарна, українська олігархічно-кримінальна – у кожній із них існують лише їм притаманні можливі моделі трансформації суспільства. За межами цих можливостей – лишень безплідні фантазії, якщо не ламати лабети діючої системи. Доречно згадати влучну репліку колишнього спікера українського парламенту Івана Плюща: «Ви хочете, щоб Україна завтра проснулася у Європі – та ще й у Хвранції».

Тут треба пам’ятати другу теорему Курта Гьоделя, смисл якої у доступній формі подав Альберт Айнштайн: «Без зміни способу мислення неможливо вирішити проблеми, які зумовлені наявним способом мислення». Радикальні можливі моделі модернізації вимагають радикальної зміни суспільної системи. Бо чинна система тримає суспільство в лабетах вигоди її апологетів. Інновації суспільного розвитку треба шукати за межами цих лабетів.

9. Суспільна свідомість. Сучасні політики і політика поспіль нехтують незаперечним правилом: без зміни суспільної свідомості народних верств неможливо реалізувати модернізацію всього суспільства. Наприклад, існує гарний стратегічно вірний проект Віталія Колісника – починати зміну свідомості з дитячого віку. Але неможливо чекати 50-60 років, доки нова українська людина повністю замінить наявний соціально-активний людський потенціал.

Продуктивніше запровадити два процеси паралельно:

1) Проект В. Колісника;

2) Проект сьогочасної модернізації суспільної свідомості, хоча набагато складніше змінювати усталене, адже певна частина соціуму взагалі не піддається модернізації. Тож треба знаходити механізми заохочування та подолання спротивів щодо сприйняття нового мислення (звісно, без застосування авторитарно-терористичного насаджування «нової людини»).

10. Універсальні і унікальні моделі. Такі універсальні моделі, як демократичний устрій, ринкова економіка тощо слугують лише базовою матрицею, на яку кожна нація накладає свої соціокультурні традиції та особливості – відтак кожна країна має свої, властиві їй унікальні моделі суспільно-політичного устрою та економіки – європейська, північноамериканська, латиноамериканська, японська, китайська тощо.

Так і унікальна модерна українська можлива модель має базуватися на універсальних моделях, але з їхньою адаптацією стосовно української історії, традицій, норм і звичаїв.

11. Час і простір. Кожна корпускула часу відпускається людині і суспільству, щоб вони наповнювали у її конкретному соціальному просторі ефективною діяльністю. Недарма американці жахаються прогаяного часу. То тільки поети і філософи полюбляють поговорити про зупинений час. Час ніколи не зупиняється. Час треба наповнювати результатами діяльності. Треба встигати робити те, що вимагає «тут і тепер».

12. Одновекторність – багатовекторність. Безглуздо дискутувати, що з них корисніше чи ефективніше. На етапі становлення країни, коли вибирається базова модель виживання соціуму, пріоритетною стає одновекторність. Країни Східної Європи одновекторно вибрали європейську модель. Росія – неоімперську. Решта країн СНД – авторитарно-тоталітарні. І лише після цього вибору – на основі базової моделі – країна розпочинає будувати багатовекторну модель взаємовідносин та взаємодії з іншими країнами.

Україна передовсім має стати на шлях європейської одновекторності, а не бовтатися майже 20 років поспіль, мов неприкаяний маятник, між одновекторністю та багатовекторністю. То ще Кучма, котрому хтось мав сказати, «що будемо будувати», поставив воза перед кіньми, волаючи про багатовекторність ще до того, як Україна не визначилася з базовою одновекторністю.

13. Глобалізація – азіація. Не вибравши одновекторно базову модель, Україна з року в рік заглиблюється у прірву невизначеності, нехтуючи національною безпекою. Відтак замість того, аби стати активним гравцем на полі глобалізації, та шукати захисту в цій команді, вона перетворюється в легку здобич азійщини, яка поступово затягує її у свої тенети і знищує її незалежність. Час і шанси спливають. Загроза втрати незалежності зростає.

14. Інтелектуальний Потенціал Нації. Зрушити ситуацію зі стану руїни здатен лише Інтелектуальний Потенціал Нації. Але за однієї обов’язкової умови – треба мати вольові сили для його задіяння. Проблема в тому, де знайти силу, яка б його об’єднала та зрушила із застою, оскільки інтелектуали не мають інтенції на самоорганізацію. Дмитро Донцов під такою силою бачив лише лідера-провідника нації. Щоправда, так романтизував цю ідею, що навіть дійшов до абсурдного захоплення Мусолліні і Гутлером. Натомість саме ідея Донцова неодноразово втілилася в цілій галереї творців гуманістичного відродження – Томаш Масарик, Шарль де Голь, Конрад Аденауер, Вацлав Гавел... Чекати свого Вашингтона? А в цей час кучми та януковичі з доцькими братками остаточно заведуть Україну у гибельну прірву…

15. Організація чи самоорганізація? Нема чого сподіватися, що ми модернізуємо Україну указами зверху. Жодна влада не піде на зменшення власного зиску. А тим паче, олігархічно-кримінальна, жадібна лишень до грабунку.

Залишається шлях самоорганізації. Він знизу має консолідувати духовно-інтелектуальний потенціал і громадянське суспільство з визначенням лідера-провідника. Та чекати на те, що «воно колись, десь і якось само зробиться», також гибельно. По-перше, тому, що час разом із шансами катастрофічно спливають. По-друге, а якщо «воно само собою не зробиться»? Відтак потрібен поштовх. Виходить, самоорганізація неможлива без організованості. Кожна конкретна ситуація вимагає відповідного співвідношення актів організації і проявів самоорганізації. В цьому й полягає смисл науки і мистецтва в політиці.

У цьому сенсі маємо унікальний приклад Польщі щодо феномального самоорганізаційного руху, в якому організовано об’єдналися профспілки + інтелектуали + церква. На жаль, Україна не має жодної із цих трьох компонент. Всі вони або дезорієнтовані, або розшматовані політико-культурними полюсами. До того ж вона майже наполовину наповнена людьми з ментальністю совєтського раба, що трагічно засвідчили президентські вибори зразка 2010 року.

16. Недремна совість нації. Все, що відбувається у суспільстві, окрім самооцінок і обіцянок влади, повинно мати публічне незалежне експертне оцінювання, яке має доноситись до всіх верств населення. Можливо, це має бути своєрідний Центр недремного сумління, а можливо, конкретна людина – відома особистість з максимальною довірою народу і харизмою Совісті Нації. В останні десятиліття стагнації Совєтського Союзу це був академік Андрій Сахаров, який недремно давав оцінку і коментував кожний правопорушний крок комуно-большевицької влади. Індія у вирішально-поворотний період своєї історії мала Махатиму Ганді. Тибет має Далай Ламу.

Треба негайно відшукати прийнятну форму цієї функції в Україні і невідкладно вводити в повсякденну практику. Інакше доцькі хазари заполонять інформаційний простір дурманом щасливого минулого.

17. Шанси і кроки. Демократи всіх мастей і амбітностей мають негайно об’єднатися в єдиний і нерушимий блок навколо Проекту Порятунку України. Негайно припинити масове продукування марнославних, солодкослівних проповідей і текстів. Досить рубати словом! Справи робляться ділами! Відтак негайно визначитися – з ким? Як? Чим? Вершити Проект Порятунку України – і якомога швидко й ефективно реалізуючи такі кроки.

17.1. Створення незалежної Групи Аналізу і Реалізації (так любив називати академік Віктор Глушков мозковий центр проектів).

17.2. Визначення типу, характеру та меж реформування діючої суспільно-політичної системи України (ДСПСУ), маючи на увазі, що у світі існують чотири типи ДСПС – олігархічно-кримінальна, державна, адміністративна та підприємницька.

17.3. Визначення сучасного стану суспільної свідомості українського загалу та її спроможностей щодо інноваційних змін рівня еластичності.

17.4. Визначення можливих моделей демократичної модернізації України у межах ДСПСУ.

17.5. Визначення бажаних моделей демократичної модернізації України та необхідного для реалізації цих моделей типу суспільно-політичної системи модерної України.

17.6. визначення проекту нової модерної України та програми реалізації цього проекту за приблизно такими етапами:

– суб’єкти, що здатні реалізувати Проект модернізації України,

– оцінка потужності кожного суб’єкта (лідери, кадри, методи, ресурси тощо),

– ймовірність консолідації суб’єктів в єдину команду

– потужність консолідованої команди (Групи Аналізу і Реалізації),

– можливі спротиви процесу модернізації (влади, політиків, громадськості, суспільної свідомості) – їхній характер і потужності,

– варіанти механізмів подолання цих спротивів

– визначення шансів досягнення мети,

– остаточна програма дій (стани, ресурси, терміни).

18. Реальність. Відповідь на ключове питання – чи реально реалізувати такий проект, оцінивши всі «за» і «проти»?

Якщо так – негайно братися за діло.

Якщо ні – продовжувати безрезультатно проговорювати та плодити тексти.

* * *

На карту поставлена Доля України. Знову, як не один раз за часів незалежності, здибилися у серці Сили Добра і Сили Зла. Такий вже талан тих суспільств, які своєчасно не провели люстрацію сподвижників і поплічників комунізму. Змертвіле тримає у своїх лабетах живих. Колись ми жили у Совєтському Союзі – тепер він живе в нашому соціумі. Довгі століття закріпачення та комуністичне поневолення чорними навалами насувалися із Росії та спопеляли Україну, зараз Україну душать ті ж неоімперські сили іззовні і «наші» проросійські братки-малороси – ізсередини.

Час «Ч» настав. Його теж наблизили «наші» – «любі друзі» та їм подібна «патріотична братія». П’ять років брава «проєвропейська» команда вистелювала дорогу часу «Ч».

Час «Ч» викрешує Час Істини. Час Істинної України. Час перевірки істинності честі і совісті тих, хто присвоїв собі ім’я демократа. Час очищення від псевдодемократів і псевдопатріотів. Час формування істинних Лідерів Нації та армії народного руху під прапором Проекту Порятунку України.

«Універсум», чч. 5–6 (199–200), 2010