Про закон стисненої пружини

Відомі чотири види насильства: політичне, економічне, ідеологічне й фізичне. Та є ще один вид – насильство проти насильства. Він притаманний будь-якій самоорганізовувальній системі, що керується власними законами. Насильство над такою системою може бути завершене за умови цілковитого її зруйнування. Лише тоді вона буде неспроможна чинити опір.

Цю думку легко проілюструвати на такому прикладі. Спробуйте сильно стиснути пружину і намагайтеся втримати її на заданому рівні. Якщо ви достатньо вперті й поставите собі за мету якомога довше утримувати пружину в такому стані, то через деякий час переконаєтесь, що всі ваші думки спрямовані лише на виконання поставленого завдання. Тобто ви втрачаєте свободу і вже становите/утворюєте єдиний комплекс з системою, над якою чините насильство.

Таким чином, насильство має просторово-часові обмеження і поза ними втрачає будь-який сенс, оскільки призводить або до загибелі системи, над якою чиниться насильство і, отже, зникнення об’єкта насильства, або до припинення його в результаті виснаження системи, що застосовувала насильство.

Простенький приклад з пружиною добре пояснює, чому в історії людства ніколи не вдавалося створити всесвітню державу. Підпорядковані єдиній владі конгломерати народів, гігантські імперії неминуче розпадались, а всі спроби зберегти їхню цілісність призводили до виснаження країн, ресурси яких витрачались на невтримне зростання бюрократичного апарату, армії, поліції тощо.

Певну аналогію можна побачити у нинішньому протистоянні, що виникло між Росією та Україною. Путіна можна сприймати як своєрідного «містера Гайда», який конче хоче стиснути й утримати в такому положенні своєрідну пружину – систему двох держав (Україна-Росія) якомога довше. Діє цей «експериментатор» не безпосередньо сам, а за допомогою спеціальних важелів: воєнних, економічних, політичних.

Ситуація загалом зрозуміла і наслідки можна передбачити. Див. вище: «насильство має просторово-часові обмеження і поза ними втрачає будь-який сенс, оскільки призводить або до загибелі системи, над якою чиниться насильство і, отже, зникнення об’єкта насильства, або до припинення його в результаті виснаження системи, що застосовувала насильство».

Упродовж останніх трьох десятиліть в Україні, по суті, чиниться насильство над здоровим глуздом. Як наслідок, держава так і не спромоглася вийти з системної кризи – суспільство перебувало і продовжує перебувати в ролі своєрідної стисненої пружини, на яку до всього іншого чиниться й додатковий зовнішньополітичний та зовнішньоекономічний тиск. Як довго може тривати такий експеримент?

Треба змінити виборчу систему. Це єдиний цивілізований вихід із загрозливого для існування держави становища. До Верховної Рада мають прийти особистості, а не друзі, родичі та знайомі номенклатурних політичних бонз за принципом кругової поруки.

Закон про нові вибори мали б ухвалити депутати чинної Верховної Ради, але на такий крок вони, звісна річ, не налаштовані. Проголосують «народні обранці» тільки тоді, коли усвідомлять можливість втрати свого статус-кво. «Момент істини» настане лише за умови постійного тиску громадськості, якщо парламентарії усвідомлять неможливість утримувати суспільство-пружину в стисненому/деформованому стані.

Установчі збори – засаднича умова успішного перезаснування Української держави

Олександр Яковлєв, один із ветеранів російської політики, головний «ідеолог пєрєстройкі», дипломат, історик, публіцист, академік РАН в грудні 2003 року скрушно констатував: «Найбільше розчарування – це, напевно, наш парламентаризм… Думав: ось будуть справжні, альтернативні вибори – до законодавчої влади прийдуть розумні, чесні, відповідальні люди. Парламент стане храмом моралі, і, дивлячись на нього, все суспільство буде вчитися жити по правді. А коли я дивлюся на нинішні выбори, на нинішню Думу, меня жах проймає».

Ці визнання російського політика цілком можна прикласти до України. Головна помилка, зроблена українським суспільством 1991 року, полягає в тому, що не було виконане правило, відповідно до якого, за будь-якої докорінної зміні державного ладу, повинні відбутися Установчі збори (УЗ). Саме Установчі Збори (або ж Конституційна асамблея чи Конституційні збори) надають легітимність владі.

У лютому 1917 року після буржуазно-демократичної революції в Петрограді було ухвалене рішення про скликання Установчих Зборів (УЗ). Одначе з вини большовиків політична обстановка в Росії загострювалась дедалі більше. Скориставшись притягальним гаслом негайного скликання УЗ, комуністи зуміли взяти владу. І саме ця обіцянка зробила на короткий момент їхню владу легітимною. Але вже в січні 1918 року большовики розігнали Установчі Збори і тим самим розв’язали громадянську війну. Тільки завдяки найжорстокішому теророві їм вдалося утримати владу. А щойно терор став слабшати, комуністичний режим упав. А упав тому, що від самого початку і до кінця свого існування був не легітимним…

Перше завдання УЗ – визначити соціально економічний устрій суспільства. Цей устрій повинен забезпечити умови зростання економічного добробуту країни і її громадян, дотримання свобод і соціального захисту. Все це має передувати створенню структур влади і визначатися через обрані народом Установчі Збори (УЗ), які повинні визначити повноваження та відповідальність кожної гілки влади, граничну кількість державних чиновників і розміри їхнього утримання.

Ці норми мають бути зафіксовані, й надалі жодна гілка влади не може їх перевищувати. Сам принцип відсторонення членів УЗ від влади і неучасть їх у виборних владних структурах у майбутньому ґарантує, що при встановленні меж повноважень і привілеїв майбутніх гілок державного управління вони створюватимуть їх не «під себе». Це найважливіша умова для будівництва ефективних владних структур.

Головна особливість Установчих Зборів полягає в тому, що їх члени після виконання покладених на них функцій уже більше ніколи не повинні займати виборних державних посад. УЗ повинні також строго розділити гілки влади, заборонити так зване «делегування повноважень» від однієї гілки влади до іншої. Саме через таке делегування повноважень виконавча влада звичайно підпорядковує собі інші структури, у результаті демократія замінюється авторитарним режимом і деспотією.

Поради президентові

Вимоги до кандидатів на посаду Президента України чітко сформулював Євген Сверстюк у жовтні 2009 року:

«1. Однозначна особистість, українець з бездоганною репутацією і докладно висвітленою біографією.

2. Людина високої культури і широкого кругозору, з глибоким розумінням української історії і національних пріоритетів, що були нівельовані століттями неволі.

3. Особа з бездоганною професійною репутацією і позитивним сімейним іміджем.

4. Людина, порядність і правдивість якої не ставилися під сумнів.

5. Незалежна політична фігура, не зв’язана з власним бізнесом і не обтяжена популістськими навичками, закоріненими в комуністичному вихованні.

6. Президентові народ хоче вірити. Як правило, вірять тому, хто вірить у Бога і сповідається перед ним».

Безумовно, це ідеал, але саме ідеали і є орієнтирами. Питання лише в тім, наскільки близько перебуває обранець від цього ідеалу.

Наскільки відповідально і прискіпливо поставились українці до вибору першої особи в державі 2019 року? Помовчимо.

Десять років тому Василь Овсієнко звернув увагу на таке: «Ніколай Азаров, «парєнь із Калугі», прибився в Україну в 1984 році. Він принаймні не прикидається українцем. Напередодні виборів 2004 року один журналіст запитав Азарова, чи не збирається і він висуватися в президенти України. Азаров відповів: «Ещё лет пятьдесят президентами Украины должны быть украинцы».

Правильно. Років через півсотні, коли буде стабільний Закон, коли буде тверда Українська держава, президентом можна буде обрати хоч Барака Обаму – і нічого з Україною не станеться.

Я допускаю, що й тепер Президентом України може бути не українець родом. Але це має бути людина, яка перейнялася українським національним духом і готова душу й тіло покласти за Україну. І обов’язково – щирий християнин. Бо, як стверджує Євангеліє, «тіло – нічтоже, дух – животворить».

З цим, врешті-решт, можна погодитись. Але. Незабаром побачимо/відчуємо/зрозуміємо наскільки наш шостий президент «перейметься українським національним духом і буде готовий душу й тіло покласти за Україну».

Для цього йому доведеться вирішувати надскладні проблеми українського државотворення, долати непрості економічні, політичні, соціальні та військові шляхи.

«Жодної будівлі (в тому числі держави) не може збудувати той, хто її не хоче будувати; план будови, і то докладний, виробляють перед початком будування і щоб вести – треба добре знати і шлях і мету, а відповідає за всіх той, хто веде…».

Так висловився про УНР канадійський дослідник Роман Млиновецький. І мав рацію. Сто років тому аматорське, по суті, будівництво Української держави зазнало краху.

Про причини та обставини чому так сталося наразі не йдеться. Мова про інше. Про те, що врешті-решт треба встановити загальнозрозумілі пріоритети, якими має визначитися майбутнє України. Слід виробити оптимальний план осягнення цілі. Не будь-якою ціною, не скільки буде змоги, а лише стільки, скільки потрібно. Головні ресурси доброго планування – інтелектуальні й психологічні, а не матеріальні. Добре планування полягає у стимулюванні до дії – розумно і свідомо вибрані, реалістично й точно окреслені цілі, які можна здійснити. Цілі мають збігатися з можливостями, інакше – втрата ресурсів на авантурні прожекти. Існують засадничі речі, які українці врешті-решт мають усвідомити: ДЕ ХОЧУТЬ БУТИ і ЯК ХОЧУТЬ ТУДИ ДІСТАТИСЯ.

Треба поставити перед нацією першочергову мету і вказати найкоротший шлях до її реалізації. Йдеться насамперед про зрозумілу всім громадянам програму не просто виходу з кризи, а по суті програму порятунку держави. Має бути висунено гасло «За!». За Україну, за її прооцвітання, за її громадян, за їхній добробут, за їхню безпеку.

Щоб збалансувати владу, в найближчі три-чотири місяці слід скликати Установчі збори (Конституційну асамблею).

Перше завдання УЗ – визначити соціально економічний устрій суспільства. Цей устрій має забезпечити умови зростання економічного добробуту країни та її громадян, дотримання свобод і соціального захисту. Саме УЗ визначають повноваження та відповідальність кожної гілки влади, граничну кількість державних чиновників і розміри їхнього утримання. Ці норми мають бути зафіксовані, й надалі жодна гілка влади не може їх перевищувати. Принцип відсторонення членів УЗ від влади і неучасті їх у виборних владних структурах у майбутньому гарантує, що при встановленні меж повноважень і привілеїв гілок влади вони створюватимуть їх не «під себе». Це найважливіша умова будівництва ефективних структур влади.

Головна особливість Установчих зборів полягає в тому, що після виконання покладених на них функцій їх члени уже ніколи не займатимуть виборних державних посад. УЗ мають також строго розділити гілки влади, заборонити так зване «делегування повноважень» від однієї гілки влади до іншої. Саме через таке делегування виконавча влада звичайно підпорядковує собі інші структури, у результаті чого демократія замінюється авторитарним режимом і деспотією.

1. Установчі збори мали б затвердити не тільки новий виборчий закон, а й нову Конституцію (вона може бути й модифікованою сучасною). «Розвести» всі гілки влади повинна нейтральна сторона.

2. Оскільки в судовій гілці влади цілковитий обвал, то для посилення (чи тотальної зміни) судової гілки влади треба здійснити два заходи: а) виборність суддів (як і депутатів); б) запровадження інституту судових засідателів (у кожному засіданні має брати участь 10–12 засідателів).

Чи наважиться новий Президент ініціювати скликання Установчих збори (для затвердження нової Конституції з новою гілкою судової влади і новим виборчим законом)? Кого запропонує (від цього все й залежить) ввести в члени УЗ?

Якщо Установчі збори не будуть скликані і в умовах війни («Ганнібал біля воріт!») не буде здійснене «перезаснування» системи, держава може ввійти у своєрідний стан ступору, а відтак перетворитись в «Україну 404».

А ще слід пам’ятати застереження В’ячеслава Липинського: «Спинний хребет кожної державної, 
а отже, й державно-демократичної організації – військо».

В умовах так званої гібридної війни українському президентові треба буде всіляко сприяти захисту інформаційного простору держави. А ще, на наш погляд, йому таки доцільно пройти курс молодого бійця (хоча б місячний), аби знати як поводитися зі зброєю (бодай з АКМ, ПМ чи «Форт»), отримати елементарні навички надання медичної допомоги та дістати базові уявлення про тактику й стратегію ведення бою, про інженерне обладнання позицій, про мінну безпеку та екіпірування. А ще отримати інформацію про існуючі військово-облікові спеціальності.

Безумовно, «Мистецтво війни» Сунь Цзи, «Державець» Макіавеллі та «Природа війни» Карла фон Клаузевіца повинні стати настільними книгами нового президента, аби допомогти усвідомити непроминальне значення та можливості розвідувальних служб.

Не зайве буде переглянути й найновіші українські кінострічки – «Кіборги» і « Позивний «Бандерас» та американський кінофільм Стенлі Кубрика про війну у В’єтнамі «Ціліснометалева оболонка» («Full Metal Jacket»)...

І, звісна річ, новому президентові треба буде скласти своєрідний тест на підтримку ухваленого «мовного закону» – «держава зобов’язана забезпечити можливість повернення до рідної мови і тим українцям, які на ньому вже говорять, і русифікованої, найбільш вразливої частини народу» (Віталій Портников, журналіст).

А ще... Багато чого ще треба буде пройти, здолати, зробити, осягнути, вивчити, зрозуміти, усвідомити... І на те нема ради.

Про державну ідею та ідеологію

Американська ідея виявилась універсальною для людей різних рас, різноманітних політичних і релігійних поглядів й уподобань. Пояснення просте. Американська ідея насамперед розрахована на людей середнього рівня здібностей і потреб, вона формує в них прагнення матеріального добробуту через розвиток вміння ефективно діяти. Українська ідея має містити значно ширше коло завдань. Йдеться, зокрема, і про подолання негативних рис українського менталітету – пасивності, пристосуванства, відчуженості. В українській ідеї мають бути закладені принципи виховання шляхетної людини, особистості, залучення/заохочення громадян до сфери управління і контролю. Слід змусити українську бюрократію поважати закони держави, поважати свій народ.

«Держава має бути сильною. Влада в ній – міцною. І єдиною. Все це має базуватися на Законі. Для держави дуже важливою є фахова адміністрація». Створення її для України – одне з негайних завдань» (доктор економіки Осип Мороз, США).

Треба сформувати ідеологію держави. Вкрай важливо, щоб Україна зробила правильний геополітичний вибір, що уможливить проведення ефективних економічних і політичних реформ. Внутрішня дисципліна і порядок дозволять вести успішну закордонну політику. При цьому слід врахувати таке: Орієнтація на ЄС містить для України ряд небезпек – Франція, Німеччина, Італія схильні до всіляких компромісів з Росією («газ важливіший за мораль»); Орієнтація на США і Великобританію має бути підкріплена двосторонніми договорами з цими країнами, які б гарантували Україні безпеку і недоторканність її території.

Український вибір – це й усвідомлення того, з ким слід дружити, на кого рівнятись, з кого брати приклад, до кого дослухатись, чого прагнути, куди рухатись. Має бути вироблений чіткий, зрозумілий для всіх громадян план дій.

Будувати політструктуру, орієнтуючись на одного лідера, безперспективно. Мають прийти кращі, справжні професіонали. В Україні бракує харизматичних постатей, які б зуміли об’єднати суспільство. Системнотвірним каталізатором, на нашу думку, могло б стати, наприклад, патріотично налаштоване офіцерство. Тут є чимало висококласних фахівців (не бракує їх і серед тих, хто перебуває в запасі, у відставці): економістів, інженерів, аналітиків, фінансистів. Є чимало особистостей, здатних ухвалювати відповідальні рішення. Ще одна обставина, яку слід взяти до уваги: військовим, як правило, притаманні почуття обов’язку, корпоративності (у хорошому сенсі), виконавська дисципліна, усвідомлення важливості ролі наказу й команд. До того ж, авторитет військовика традиційно цінувався українцями в усі часи. Але тут не все просто й однозначно. За Конституцією людина в однострої має бути поза політикою. Її основне завдання – захищати Батьківщину…

Кожна держава як система, за умови, що її діяльність не викликає активного опору з боку народу, прагне стати авторитарною або тоталітарною, тобто зосередити в собі всю повноту нічим не обмеженої влади. Держава як така взагалі, а надто тоталітарна, стає моральним цензором, насаджує свої правила моралі. Основне правило зводиться до того, що моральне все, що вигідне державі, а все, що їй не вигідне, – аморальне. Тому відданість сюзерену (королю, диктаторові, президенту, правлячій партії) стає вершиною моральних чеснот, і між цією відданістю та патріотизмом ставиться знак рівності: «За веру, царя и отечество!», «За Сталина, за Родину!», «Гайль Гітлер!». XXI століття створило новітній політико-економічний бренд – «Газ важливіший за мораль»…

Ретельний самоаналіз – крок до успіху

Нинішнє століття – це століття інтелекту й інформації, а не бджіл і хрущів, що гудуть над вишнями у садках. Час соняшників минув. Потрібні системні вирішення. Тому слід сформувати постійно діючу групу фахівців-інтелектуалів з різних сфер науки і виробництва, Збройних Сил для розробки реальної програми розвитку Української держави, а при потребі – для вжиття екстраординарних заходів її порятунку.

У США (за значної державної підтримки) працює Бюро аналізу проблем майбутнього, футурологічна група досліджень служби Конгресу США, Управління сумарних оцінок і технологій. Колективи прогнозистів працюють у всесвітньовідомих компаніях – ІВМ, British Telecom, не кажучи вже про ЦРУ та інші спеціальні структури. В університеті Х’юстона, приміром, викладають «курс вивчення майбутнього», у Гавайському університеті вивчають «альтернативне майбутнє»…

Існує конечна потреба аналізу явищ та процесів, які стають соціальними проблемами. Роль інтелектуальних і психологічних ресурсів різко зростає, що неминуче веде за собою інноваційний процес – процес творення нового знання. Об’єктивна переоцінка (самоаналіз) системи (структури, організації, інституції) може стати запорукою успіху. Йдеться про отримання вичерпних відповідей на питання: 1) Чи здатне суспільство сприймати зміни, усвідомлювати і виправляти свої помилки? 2) Чи домінує в ньому критичне мислення, що передбачає існування опозиційних ЗМІ? 3) Чи практикується діалог у конфліктних ситуаціях? 4) Чи існують конкурентні організаційно-управлінські центри та комунікативні групи? 5) Наскільки розвинена в суспільстві діалогічна організація мислення?

На жаль, подібного самоаналізу українського суспільства на державному рівні досі зроблено не було. А у висліді маємо жорсткий висновок доктора економічних наук, відомого соціолога Юрія Саєнка: «Найважливішою причиною всіх наших бід є перебування у стані «хронічної невизначеності». Країна від однієї невизначеності переходить в іншу. Не розв’язавши проблем минулого, попадаємо в ситуації, які ще більше переобтяжують нас минулим. А часу для розв’язання проблем стратегічного майбутнього залишається все менше і менше. Живемо в стані архаїчного часу. Перехід у стан перспективного часу, коли сучасне спрямоване у майбутнє, відсувається від нас. Як горизонт віддаляється».

Україна знову на роздоріжжі. Непрофесійні дії політиків і урядовців створили загрозу для майбутнього держави. Саме їхніми зусиллями Основний Закон країни перетворився у заручника непомірних політичних амбіцій партійних функціонерів та їхніх підручних. Влада виявилась неспроможною адекватно відреагувати на драматичні виклики епохи. Маємо слабку демократію при слабкому суспільстві та слабкій державі. Немовби живемо в квазідержаві. Суспільство почувається в пастці. Інерція патерналізму, совєтськості – колосальна. Народ став заручником амбіцій політиків, які породили невизначеність у роботі українського парламенту, ГПУ, МВС, прокурорів і прокуратур, судів і суддів, ЦВК.

Невизначеність не щезла. Українці й далі перебвають в постійному страху тотальної невизначеності, який міцно осідає в підсвідомості, викликає зневіру в майбутньому, призводячи до соціальної апатії з усіма можливими наслідками.

Президентські вибори 2019-го лише загострили стан невизначеності. На тлі розчарувань, в умовах гібридної війни гору взяли ілюзії. Але вони швидко розвіються.

Треба не зволікаючи здійснити перезаснування держави, пам’ятаючи про закон стисненої пружини.