А тому, що в сучасній Україні у президента, ким би він не був, є лише два варіанти вибору: стати або проукраїнським, або проросійським. Період нашої історії з намаганням «зшити країну» (білими нитками) остаточно провалився і завершився 2004 року. Від того часу триває й щоразу загострюється вперта поляризація між силами проукраїнськими і проросійськими, а якщо облишити фальшиву політкоректність – між українцями і росіянами. Та навіть ще від 1991 року в нас простежувався рельєфний електоральний розлам. Дехто висував теорії, що він проходить колишніми кордонами Речі Посполитої і Російської імперії, були й інші цікаві теорії, але надзвичайно легко перевірити за якихось півгодини, взявши до рук калькулятор і дані будь-яких українських виборів за округами, що з точністю як в аптеці у будь-якому регіоні й окрузі за одні політичні сили традиційно голосували й голосують етнічні росіяни, за інші – етнічні українці. У тих областях, де етнічні росіяни становлять більше тринадцяти відсотків населення, ніколи не мали переваги політичні сили, які позиціонували себе як проукраїнські.

Чи взяти для порівняння, наприклад, окремо Луганську і Тернопільську області, чи Харківську і Волинську, чи Херсонську і Вінницьку – всюди дивним чином співвідношення там етнічних українців і росіян надзвичайно точно збігається з голосами за, умовно скажемо, проукраїнські чи проросійські політичні сили. Візьмімо інше, менше співвідношення – в межах будь-якої області (до прикладу, Турківський і Дрогобицький райони), міста (Сихівський і Галицький райони) чи навіть селища – на диво той самий результат. І так упродовж усіх останніх років у будь-якій області України без жодного винятку, на півдні чи на півночі, на сході чи на заході, в Галичині чи Слобожанщині, всюди і завжди. Чи згори донизу, чи вздовж чи впоперек, чи навскоси – як не крути, як не викручуйся, всюди панує ця залізна закономірність електорального протиріччя між тими групами населення, які колись у паспорті мали різну п’яту графу, тобто між українцями і росіянами. Збій і відхилення від цієї схеми вперше сталися на президентських виборах 2019 року завдяки масмедійному феномену Зеленському, такому собі Чебурашці з мультику, помноженому на вбивчі, буквально летальні комунальні тарифи і ціни, які, виявляється, можуть деколи примирити непримиренних – однак це явище, вочевидь, чисто випадкове, і невдовзі все знову стане на свої місця, відповідно проукраїнські і проросійські. Чекати залишилося зовсім недовго.

Заради справедливості зазначимо, що невелика частина етнічних росіян в Україні, людей інтелігентних, освічених, високодуховних, проєвропейськи налаштованих, тих, які є щирими патріотами України, на жаль, залишається у межах статистичної похибки і не створює тої демографічної переваги, яка б змогла похитнути status quo цього залізобетонного електорального культурно-етнічного протистояння.

А загалом доказ розламу України за етнічним принципом не кидається у вічі хіба що сліпому. Чому Росія легко відібрала в України Крим, а не, скажімо, Галичину? Правильно – бо в Криму найбільше в Україні росіян, а в Галичині найменше. Як усе просто, простіше не буває. Чому частина Донбасу вийшла зі складу України, але не є ще частиною Росії? Правильно – тому що там менше росіян, аніж у Криму. Донбас зі своїм відсотком росіян іще трохи «недокримив», тобто не заслужив долі Криму з російськими зарплатами і пенсіями. Чому Харків, Одеса, Миколаїв, Херсон, Запоріжжя залишаються у складі України, а Росія, як їй не кортіло, все ж не наважилася ввести туди «зелених чоловічків», як на Донбас? Правильно – бо там іще менше росіян, аніж на Донбасі. Чому не наважилися ввести «зелених чоловічків» навіть на той самий прикордонний із Росією Донбас, але український? Тому що ця частина Донбасу, північніше Лисичанська і Рубіжного, явно «недодонбасила», бо насправді це українська Слобожанщина.

Власне Луганська область – класичний приклад цього українсько-російського етнічного протистояння: на промисловому півдні переважають росіяни, тому його так легко відірвали від України, а сільську українську північ сепари навіть і не намагалися захопити. Чому в Дніпрі… Ну і так далі за списком… Все як в аптеці – що більше росіян в якомусь регіоні, то більше шансів цього регіону на зраду ненависної для них України. І немає підстав їх засуджувати. Вони – патріоти своєї батьківщини, Росії, а ми всі чомусь думали, що України. Яка наївність. Такими б патріотами своєї батьківщини бути й українцям в усьому світі. Але, на жаль… Проукраїнськість і антиукраїнськість населення України настільки очевидна, що не лише кричить, а не своїм голосом верещить. Та помічати це забороняє наша лицемірна політкоректність, і ніхто з соціологів на цю закономірність соромливо уваги не звертав і не звертає, хоча, може, комусь і кортіло. Та не можна, бо це непристойно.

Яким би феноменом у стилі круть-верть не був Зеленський, йому жодним чином не вдасться оминути цієї карми українських президентів – доведеться стати або проукраїнським, або проросійським. Жодним чином не вийде бути «немножечько за Бандеру, немножечько за Путина, немножечько за ЕС, немножечько за Таёжный Союз и ещё немножечько шить на дому». Відмовчуватися у принципових політичних питаннях, прикидатися шлангом – і вашим і нашим – довго не вдасться: і проукраїнське, і проросійське населення України вимагатиме від нього чіткої позиції в доленосних для України рішеннях. Взагалі за своєю суттю Зеленський як типовий совок чи постсовок, що майже одне й те саме – людина повністю деідеологізована. Йому що Сталін, що Бандера – по барабану. Свої українофобські «шутачькі» він виголошував лише тому, що його аудиторія була здебільшого українофобською – тобто лише для заробляння бабла. І якщо він за це в українців не попросить вибачення, як у Епіфанія за «термос», то щоразу, коли він проголошуватиме: «Слава Україні!» – цілковито обґрунтовано можна буде йому закинути: «Пане Президенте, ви хочете в туалет? Не переживайте, там на унітазі нікого немає».

Люди на кшталт Зеленського стають прихильними до тієї чи іншої ідеології, коли до цього змушують певні обставини. Згадаймо лише палкий український патріотизм Коломойського у квітні 2014 року, коли виникла загроза того, що «казачькі» Козіцина і Дрьомова можуть дійти до Дніпра, забрати у нього бізнес і повісити догори ногами. Чи зможе стати патріотичним українським президентом людина, яка апріорі ніколи, м’яко кажучи, не виявляла любові до України – питання риторичне, хоча великий ідеаліст Юліан Бачинський сто років тому проголошував, що «спільний інтерес зукраїнщить усіх, хто замешкує Україну, без огляду на те… чи це великорос, поляк, єврей чи німець, змусить їх усіх стати українськими патріотами». Зеленському ось-ось вже доведеться вибирати між Сциллою і Харибдою. Хотілося б бути хоч трошки такими ідеалістами, як Бачинський, але зрештою остаточний вибір за новим президентом – або-або, бо третього не дано. Можливо, колись в Україні не доведеться робити сакраментального вибору між проукраїнськістю і проросійськістю, але це станеться точно не за наших із вами часів, бо поки що tertium non datur.

«Збруч»