Мій приятель, тайгова людина за природою і єгер за посадою, дивився на мене із поблажливістю. Я підняв руки. Я програв. Я повівся на заклад твердо переконаний, що не може тайговий звір, який вважається одним із найбільш обачних і обережних, який і в лютім голоді кілька діб вичікує, перш як навіть наблизитися до поживи, начисто втратить інстинкт самозбереження і жертиме, скільки бачить. До знерухомлення.

Ані всезнайка-інтернет, ані стоси мисливських мемуарів про несамовиту ненаситність росомахи ані мур. Не думаю, що цю рису її вдачі знав тільки мій приятель. Вона напевне відома й іншим мисливцям, які беруться її вполювати. Але не перевірена власним досвідом оповідь, це всього лиш мисливська байка. Тож спочатку вистеж чорнотроп звіра, що чи не найбільше із усіх схильний до одинокості і захоплює територію близько двох тисяч квадратних кілометрів, який вряди-годи наближається до осідку людини і цурається зграйного життя. По тому занеси на стежки росомахи принаду, добу за добою чекай, чи спокуситься звір поживою. І насамкінець, вирахуй, коли росомаха нажереться так, щоб і на лапи не звестися. А вже потім бери її голіруч.

Словники і довідники підкреслюють особливість, окремішність росомахи від свого роду куницевих. Ходить і лазить по деревах по-ведмежому. Хутро цупке, не для комірів на вишуканих прийняттях. Неймовірно витривала у переходах. Лише у рідкісних випадках збираються дві-три росомахи біля здобичі, якої вистачило б на кількадесят осіб. Та й то не надовго.

Здавалося б, що спільного у цього звіра із політичною елітою сучасної України? Як би не здалося дивним – ще і як багато.

І

Колишній американський амбасадор в Україні, споглядаючи змагання президентської команди із Міхеїлом, оцінив її дії нищівно – не з великого це розуму. До остракізму, тобто позбавлення громадянства і вигнання за межі держави осіб, які навіть не свідомо, а з волі богів порушували принципи суспільного життя, вдавалися ще давні греки. Але й у сиві часи позбавлення громадянства відбувалося із строгим дотриманням правил і традицій. Вільні громадяни мали кинути на агорі свій ostrakon – глиняний, зазвичай із гострими краями черепок, на купу «за» чи «проти». Чи не найвідомішим у давній історії вигнанцем був цар Едіп. Без вини винуватець. І вже більше двох тисячоліть людство розмірковує над його трагедією, над примхами долі та підступами богів. Я не знаю, як би склався у нас плебісцит щодо остракізму Саакашвілі. Одні його рішуче підтримують, бо неспроможність чи небажання влади здійснити вимоги Революції гідності є гіркою реальністю. Інші, і не тільки «порохоботи»: чого він до нас лізе? Деякі добалакалися до того, що цей Міша і в Грузії нічого не зробив, «один піар». Правда, є іще окрема категорія немов би незалежних аналітиків, блогерів, політологів-консультантів, які в одну дуду – ми тут самі розберемося, Міша тільки провокує, а у нас же війна, він «американська карта», він втік із Батьківщини і там за ним не журяться. Консультантів надто цілеспрямованих, щоб вважати їх – випадком.

Якщо вдатися до юридичної оцінки позбавлення Міхеїла громадянства, то воно – нікчемне. Тхне погано. І рано чи пізно Європейський суд із прав людини таким його і визнає. Але, як на мене, і питання позбавлення громадянства Саакашвілі, і його видворення менше цікаве, як чим він аж так не вгодив п’ятому Президентові? Один із найбільш вдалих (насправді!) політиків і державців пострадянського простору, він заряджений рішучістю на реформи, про які не втомлюється говорити і сам Порошенко. І причиною його запрошення було ж не університетське знайомство з Петром Олексійовичем. Причина, що Саакашвілі вдалося те, що не вдається на пострадянському просторі нікому. Й що у близькому оточенні нашого Президента не було людей, здатних на рішучий злам старої, ще кучминської системи управління, і побудову нової держави – модерної і здатної забезпечити економічний поступ.

Цілком очевидно, що при існуючому анахронічному обласному поділі для Петра Олексійовича вкрай важливо було мати приклад успішного вирішення ключових проблем хоч у одній стратегічно важливій області за рахунок місцевих ресурсів й ентузіазму. Одеса і область були саме таким краєм, а Саакашвілі особою, яка може його змінити.

У мене особисто немає сумніву, що Порошенко, як досвідчений політик і успішний менеджер, розуміє не лише зашкарублість, а й вичерпність кримінально-олігархічного устрою. Одним із його базових чинників якраз є адміністративний поділ країни, успадкований від Союзу. До більшовицької епохи кількість губерній на наших теренах можна було полічити на пальцях і керованість від цього не страждала. Тепер це мало хто пам’ятає, але при Союзі територія одержувала статус області, якщо на ній мешкало не менше ста тисяч членів комуністичної партії. Такий поділ мав чітку мету – контроль за суспільними процесами і настроями, який здійснювали партійні комітети від районного до сільського. Але для динамічного розвитку ринкової економіки цей устрій – гальмо. Першим на адміністративну реформу замахувався ще Ющенко. Але тут таки й налякався. Тепер вона не просто на часі. Вона, як яблуко у осінньому саду – повісплене заморозками, вже не їстивне, воно дивом ще тримається на гілці. І неодмінно впаде. Тому Петро Олексійович ніби й наважився. Але виникло нерозв’язне протиріччя.

Порошенко і його опертя це не тільки київська зграя «любих друзів». Це щось схоже на злоякісну пухлину, яка проросла метастазами, розгалузилася державою від Печерська до найглухішого села. І саме через неї здійснюються основоположні принципи авторитаризму: верхи керують – низи виконують, ви голосуєте, а ми рахуємо голоси і називаємо переможців. Допоки через пень-колоду йде утворення місцевих громад, це мала загроза. Не завдасть клопоту і нове районування. Бо золотий ключик до контролю над масами і фінансовими потоками саме у обласному поділі. Тож заява глави Одеської ОДА М.Саакашвілі щодо зайвої ланки в управлінні, якою є обласні адміністрації, викликала занепокоєння. Бо напрошувалося наступне питання, чи потрібна нам така ієрархія управління та кількість областей?

Задля справедливості скажу, що жоден наш президент до Порошенка не отримував державу у такому жахливому політичному та економічному стані. Якщо шукати історичні аналогії, то найближче 1667 рік, Андрусівські угоди, коли Козацьку Україну пошматували Москва і Варшава. Відтоді вже ніколи не поверталася під тризуб Смоленщина чи Холмщина, Лівобережжя активно русифікувалося, Правобережжя ополячувалося, а Київ втрачав українську душу і набував того стану, який через три з гаком століття назвуть мультикультуралізмом. І якби Петро Олексійович не був причетний своєю політичною і бізнесовою біографією до риття сьогоденної прірви, я б йому поспівчував. А може, й махнув би рукою, згадавши біблейську притчу – хай кине камінь, хто сам не має гріха. Але опісля того, як український виборець вручив йому гетьманську булаву, влада чотири роки топить країну в корупції, аж до сьогодні потай торгує із окупантами, називає війну «АТО», зголосилася на Мінські домовленості і тотально зрадила ідеали Майдану. Хай там яким необхідним не був нам виграш у часі, саме завдяки Мінську окупація Донбасу стала хронічним сепсисом і вивела за дужки військового конфлікту загарбання Криму. Мають рацію військові експерти стверджуючи, що Східна війна насправді є димовою завісою над зданим без бою півостровом. Бо допоки Україна воює за Донбас, для усього світу небезпека – там. До речі, окремі посадовці на процесі проти Януковича свідчать, що Крим весною 2014-го ми втратили через бездарність і зрадливість персонажів тодішньої тимчасової влади. Дасть бог, не забариться час, коли вони за це відповідатимуть.

Уява європейських ( і не тільки) лідерів, що Східну війну можна припинити, домовляючись із Росією, це тільки ілюзія. Вона витікає із досвіду європейського співжиття, коли навіть через століття воєн і ворожнечі країни таки домовляються про нові кордони. Як Франція і Німеччина. Або, як в американській практиці, купують територію, як було із Аляскою чи Техасом. У Росії інша вдача. Починаючи від Івана ІІІ, Московське царство доброю волею не поступилася ані сантиметром своєї території, крок за кроком і рік за роком просувало свої кордони на українські землі, переселяючи на них російських підданців. Можна сперечатися, скільки тепер в Україні росіян і наскільки вони росіяни. Але достеменний факт, що на початку ХУІІІ століття російська присутність в Козацькій Україні налічувала близько 30 тисяч осіб.

Як би це не звучало парадоксально, але завжди й у всі часи саме війни створювали чи не найкращі умови для мобілізації усіх ресурсів, сміливих технологічних і наукових проривів, високих злетів у творчості. Під час Другої світової (для нас Великої Вітчизняної) Союз не тільки перевершив в озброєнні гітлерівську Німеччину. У блокадному Ленінграді зазвучала нова симфонія Шостаковича, знімалося кіно, радянське письменство пішло служити військовими кореспондентами, із чого народилася воєнна, а потім і «лейтенантська» література. Мені свого часу довелося в архіві Міністерства оборони СРСР гортати дивізійні й фронтові газети часів війни, і я немало подивувався, зустрічаючи там найвідоміші імена письменників. Наголошую: не у центральних виданнях, а саме в дивізійних і фронтових газетах. А тепер запитайте себе, хто із наших письменників, публіцистів і репортерів – там, в окопах? На чиє слово ми чекаємо щодень? Хто із Героїв нашої війни у всіх на устах, як колись Зоя, Кожедуб чи Матросов? Поза тим прикладів героїзму і самопожертви на Східній війні не бракує. Але державні інституції, вище керівництво країни палець об палець не вдарили, щоб мобілізувати інтелектуальний ресурс нації і віддати належне подвигові наших воїнів. Тільки на четвертому році війни (нарешті!) з’являються перші фільми. І користуються шаленим попитом.

Ми маємо вклонитися телевізійникам окремих каналів, які відряджали і відряджають своїх репортерів на передову. Але попри це лишається питання, яку роль виконує у висвітленні Східної війни і вихованні патріотизму українське телебачення? По екранах все коміки регочуть, вихляють принадами чарівні діви та гадають на кавовій гущі політологи чим серце заспокоїться. Війна – десь. Чому державні інституції, які в умовах війни мали б мобілізувати усі сили на боротьбу із агресором, самоусунулися від боротьби, поклалися на «комерційну свідомість» приватних видань? Чому за час війни у нас так і не з’явилася відповідна до вимог часу інформаційна політика? Задля чого діюча влада так вміло «мінімізувала» присутність війни у нашому житті, що у пересічній свідомості прижилася думка, буцім цієї війни і немає? Хтось десь пострілює, «порушує режим тиші», хтось засідає у Мінську чи деінде, через лінію не фронту, а «розмежування» – тисячі тисяч подорожніх, серед яких час від часу виловлюють сепаратистів. Це так тепер звуться вороги, які убивають наших синів, братів, батьків. Суспільство сприймає стан «ні війни ні миру», як норму.

Звичайно, влада «донецьких» була потворою. Але вона й не рядилася у патріотичні шати, не вдаючи із себе благородних жерла, скільки бачила. Теперішня жере так само, але яка риторика! Які клятви в патріотизмі, заклики перемогти одвічного ворога, тугіше затягнути паски – бо війна. А хто проти, так одразу тавро – агент Кремля. У нашій історії бувало, що влада помилялася, бувало, що не знала, як правильно діяти. Хіба Центральна Рада не зголошувалася на автономію після розвалу царської Росії? А як затято ворогували між собою провідники політичних сил! Але це – початок ХХ століття, це від неспроможності оцінити масштаб історичного зламу. Тут – фарисейство.

Революція гідності вказала чіткі і недвозначні орієнтири поступу: демонтаж олігархічної влади, економічні реформи, Європейський Союз. Порошенківська зграя знехтувала цими вимогами, хоч необхідність змін грюкала у ворота руками-ногами.

Петро Олексійович добре знав, що є запорукою до змін. Не випадковою була настанова панові Яремі, коли представляв його прокуратурі на посаду Генерального. «Почни із того, що посади за корупцію двох найближчих друзів», – цитував він Лі Куан Ю. Правильно радив. Бо рівність перед законом, звична для цивілізованого світу, у нас завжди витлумачувалася залежно від того, хто тлумачить і стосовно кого йде тлумачення. Хоч на пострадянському просторі вже був приклад рішучого зламу цієї не-рівності. Це – Грузія часів Саакашвілі. Там родичання чи дружба будь із ким, хоч би й із самим президентом, не гарантували недоторканість. Там без створення спеціальних антикорупційних органів безжально розправилися із наскрізь прогнилою і корумпованою системою. Число постраждалих від «репресій Саакашвілі», як тепер стверджують його противники, сягнуло 300 тисяч. На чотири мільйони – навіть за два президентські терміни! – цифра вражаюча. Але де ви бачили хірургічне втручання без болю? І що насправді головне: кількість постраждалих чи за що їх саджали у в’язниці, змушували відкупитися від тюрми величезними внесками у бюджет ними ж пограбованої Грузії? Як і не менше важливо, чи можна оздоровити країну без рішучих, навіть не завжди сумісних із діючим законодавством дій? Озирніться довкіл. Попри під фанфари і кімвали проголошений хрестовий похід проти корупції, засуджених, здається, аж троє. Чи п’ятеро.

Є така давня філософська притча. Осла поставили між двох стіжків сіна, однаково запашних, але скубати він мав тільки із одного. На вибір. А ослові страшенно хотілося ласувати із обох. Й він так довго вагався, де сіно смачніше, що зрештою здох з голоду. Щось схоже спочатку відбувалося й із Петром Олексійовичем. Він хотів і змін, і успішного владарювання. Але це означало загнуздати колючим дротом не тільки близьке оточення. І себе – також. Не можна викорінити в державі корупцію, зловживання чи й просто користування владою, якщо не почати із себе. Щоб не віддати в чуже управління власний бізнес, не ховати статки в офшорах і т.д. Розумів Порошенко, що любі друзі враз стануть найзлішими ворогами, якщо позбавити їх бюджетної годівниці. Ця зграя, хай із десятирічним запізненням, але таки вийшла до кисільних бюджетних берегів. І так вже склалося, що вона – опертя. А як Президент в умовах війни може виконувати свої повноваження без вірної команди?

Притчу про осла Петро Олексійович осмислив творчо і винахідливо. В перекладі на буденну прозу глибока філософія наразі виглядає так. Сіно із одного стіжка перекидали на інший, від чого воно не стало менше смачним. І не сам, не сам! Ось вам руки, які нічого не крали.

Маніпуляція почалася із запрошення чужих реформаторів із шаленими (для рядових українців) зарплатами. Чому вдалися до послуг варягів? Зовсім не тому, що в країні немає своїх розумних. Але вони діляться на тих, хто хотів у зграю, але через тисячу причин не втрапив до неї. Ці пішли б пританцьовуючи. Інші, хто із вітчизняним, а дехто вже й із зарубіжним досвідом управління, взялися б безжально нищити середовище наживи. Тобто, оточення, опертя Президента. Вони знали підшкірну, кровоносну суть системи української корупції і стали б для нашого кентавра – бізнес & політика – страшнішими, як хрест для нечистого.

Тому Петро Олексійович й вирішив – все чужими руками. Через запрошення чужинців вирішувалося іще одна, дуже важлива проблема. Близьке оточення мало а) відчути крижану небезпеку і б) абсолютну залежність від сюзерена. Це був дуже вдалий хід Президента із мінімізації впливу своєї команди.

Скоро стало очевидним, що запрошення реформаторів нікому і нічим не загрожує. Бутафорія. Їм немов пропонували переплисти океан із зв’язаними руками. Тож хтось, як Шеремета, Мусій чи Абромавічюс, хряснули дверима одразу. Інші, як Квіташвілі, проявили обачну гнучкість і згодом пішли тихо-мирно. Пощезла із обрію й президентська улюблениця пані Яресько, наслідки фінансової політики якої, стверджують аналітики, вилазитимуть нам боком десятки років.

Красномовною ілюстрацією до протидії корупції став випадок наприкінці 2017-го, коли СБУ зірвало ретельно підготовлену НАБУ операцію із викриття хабарництва в Державній міграційній службі. Запрошений в Раду Генеральний прокурор Ю.Луценко із ясними очима пояснив депутатам, що винне у цьому провалі …саме НАБУ. Бо стежило за хабарницею і готувало її викриття із порушенням законодавства. Тож, радив Ю.Луценко, спочатку змініть законодавство, а вже потім…Ми ж у правовій державі живемо? Щось схоже ми чули від фіскала Насірова, коли пані Марушевська вимітала корупцію на Одеській митниці. Чули й від прем’єра Яценюка, коли глава обласної адміністрації М.Саакашвілі взявся ламати наскрізь прогнилу і корумповану владну вертикаль і заявив про недоцільність існування самого інституту обласних адміністрацій. Не зайве згадати і публічну сварку того ж Саакашвілі з Арсеном Аваковим. Це коли після заяви Міхеїла про неспроможність і небажання МВС боротися із злочинністю, міністр у нього – склянкою.

Галас, що не можна порушувати «існуюче законодавство», протидіючи такими загрозами нації і країни, як корупція, сепаратизм, хабарництво, розкрадання національних ресурсів стратегічного ( і не стратегічного також) значення є свідченням, що в це законодавство свідомо і передбачливо вмонтували механізми захисту корупції і крадійства. Що почасти пояснює, чому звинувачення у корупції чи й антидержавній діяльності закінчуються пшиком. Підкреслюю – тільки почасти. Згадаймо, як починалися і чим закінчилися звинувачення проти народних депутатів Мартиненка, Онищенка, Клюєва, Новінського, Мусійчука, Полякова, Розенблата чи Добкіна.

Минулися часи, коли суспільство збуджувалося: спіймали на гарячому за не чисту лапу прокурора чи високого рангу чиновника. Тепер буденна новина, що заступника міністра звинувачують у завданні державі шкоди майже на півтораста мільйонів. Буденна не тому, що суспільству байдуже. Суспільство не вірить у справжність намірів влади боротися із злочинністю. Бо як тільки цьому заступникові чи іншому посадовцю висувають звинувачення, одразу з’являється чин із президентської Адміністрації чи депутат Верховної Ради і – я за нього ручаюся, не арештовуйте! Свіжий приклад, як бе-пе-пешник Голубов узяв на поруки одеського мера Труханова, а його колега Пресман заступника міського голови Вугельмана. Підозра обом – махінації ціною у 170 мільйонів…

За прийнятими у світі нормами кожне повідомлення у засобах масової комунікації про злочин має бути дослідженим. І Україна не виняток. У нас майже кожен телевізійний канал чи мережевий ресурс має антикорупційну програму. Викриття за викриттям. Якби – раптом! – хтось заповзявся видати вибране із викривальних матеріалів у пресі, на радіо й телебаченні, склався б стотомник. Глядач і читач хапається за голову: допоки? коли ж нажеруться? Бо йдеться не про тисячі, не про сотні тисяч навіть, а про мільярди. Перед масштабним розкраданням бюджету тьмяніють, згасають запозичення МВФ, і тут не зайве згадати іще раз Міхеїла Саакашвілі, який стверджує, що як не красти, Україні не потрібні кредити. Але правоохоронна армія й вухом не веде. Влада традиційно скаржиться на брак коштів, але пишається підвищенням «соціальних стандартів». На алюмінієві копійки.

Влада і суспільство живуть у паралельних світах, не розуміючи ані проблем, ані сподівань одне одного. Генеральний прокурор не розуміє, чому не може собі дозволити посеред зими відпочити на теплих островах за якихось там 50 тисяч євро? Тим більше це не в тяму і Петрові Олексійовичу, якому різдвяні вакації обійшлися чи не у десять разів більше. Усе ж на чесно зароблені! За гаранта відбоярилася невістка: «Вы даже не представляете, как он тяжело работает! Неужели не имеет права…»

А й справді: на що має моральне право наш Президент? Конрад Аденауер у повоєнній Німеччині формував уряд, поставивши умову міністрам жити, як усі. Без спецпайків, персонального транспорту, привілеїв. Президент Вацлав Гавел, відроджуючи Чехію, гуляв Прагою без охорони, як й у часи, коли працював кочегаром. Лєх Валенса та міністри, виховані «Солідарністю», також не переселялися із варшавських хрущоб у хороми і не зводили палаци. Щоправда, президент Обама таки літав із сім’єю відпочивати на Гаваї. І європейські лідери ніби не схимники. Але там не лежить руїною країна. Звідти мільйонами не втікають через безробіття і злидні. Там сукупні суми за комунальні послуги не вищі за середній заробіток і, тим більше, за пенсії.

Міністр соціальної політики пан Рева заявляє, що для біологічного виживання нашій людині потрібно мінімум 3200 гривень, а мільйони пенсіонерів одержують навпіл менше. Нормально, коли субсидії в державі мають бідні і знедолені. Але коли їх мільйони, це свідчить не тільки про соціальну катастрофу, а, наперше, про неспроможність влади знайти економічне вирішення проблеми бідності.

Сила кримінально-олігархічної системи в тому, що вона ніколи не відступає. Вона не здає своїх, не жаліє чужих, діє злагоджено і чітко. Верховна Рада, Кабінет міністрів, Адміністрація Президента, судова і правоохоронна структури, які у інших країнах окремі і незалежні гілки влади, у нас одне ціле, спечене в корж. Додамо до них і Національний банк, який відіграв особливу роль у національній економічній катастрофі. Але тільки-но виникає небезпека для цієї «пентаграми», хай це громадський антикорупційний рух, бунтівний Саакашвілі, непримиренні до відступництва від ідеалів Майдану окремі народні депутати чи й політичні структури, як «Національний корпус», добровольчі батальйони, система діє на знищення. Автоматично.

Безумовно, в усіх гілках влади є чесні люди і патріоти. Можливо, їх навіть багато. Але вони приречені або на бунт, або на пасивність і бездіяльність, бо так вибудувана владна ієрархія і законодавство. І жодна заміна персоналій у системі нічого не дасть, якщо не викинути конструкцію на смітник без права повернення. Саме тому влада, як воша за кожух, і тримається за старий адміністративний устрій, за вибори до Верховної Ради за закритими списками і мажоритарними округами, за зашкарублі суди і правоохоронні структури. Будь які зміни для неї – смерть. Пам’ятаєте показову спробу блоку Порошенка і фракції «Народного фронту» нейтралізувати НАБУ через призначення його керівника через Раду? А як винахідливо парламентська більшість перешкоджає створення Антикорупційного суду!

До речі, провладні речники на усіх телевізійних каналах туркочуть, що він геть не обов’язковий, бо ж усі суди мають боротися із корупцією і здирництвом. І це свята правда. Але за умови незалежності судової гілки. В українських реаліях, коли якраз правоохоронна система і паралізує замах на корупцію, немає іншого виходу, як заснувати спеціальні органи. Це щось схоже на бригади невідкладної допомоги, бо пацієнтові (Україні) вже ближче до смерті, як до одужання. Створення НАБУ і Спеціалізованої прокуратурою є безумовною заслугою громадянського суспільства. Тільки вони й тиснуть на порошенківську зграю. Але задля ефективності бракує Антикорупційного суду, який був і лишається жахіттям для влади, бо запроваджується саме для неї. Без нього усі розслідувані НАБУ і Спеціалізованою прокуратурою справи лежатимуть в судах, як лежать нині, до віку.

Після невдалої спроби протягнути через парламент такий закон, щоб Антикорупційний суд був слухняним і беззубим, Президент заявляє – усе поправимо, буде цей суд. До кінця 2018-го. Коли спливуть його повноваження…

ІІ

Згадане побіжно запізнення Порошенка із любими друзями до управління державою вимагає дещо розлогішої розмови. Власне, хоч їхній прихід і був історично обумовлений, він відклався майже на десятиріччя через внутрішньовидову боротьбу. Гризуться ж між собою і чорні із сірими пацюки чи собачі зграї. Природа.

Будь-яке покоління існує на політичній сцені близько чверті століття. На зламі двотисячних, після десятиріччя незалежного існування України, сходив у небуття совковий ар’єргард – потворний симбіоз комуністичного режиму і кримінального капіталізму. Йому в потилицю гаряче дихала ним же вихована зграя – із вже зміцнілими іклами молоді вовки. Ті, що юнаками прийшли у самостійне, бізнесове життя на рубежі дев’яностих. Умовно – покоління Порошенка. Вони були приречені приєднатися до комуно-капіталістів. Вовчата, як віру в бога прийняли запозичену істину, що мірилами щастя, успіху й удачі є гроші. У великій кількості – капітал, що слугує ключем до високих посад, які гарантують примноження капіталу. Це покоління кував із гарячої сталі дикий час, у якому втрачали первісні значення мораль, совість, честь і дружба, обов’язок. Воно збивалося у зграю, коли треба загризти чужого, без жалю і співчуття гризли й один одного, маючи на всі випадки одне виправдання – такий час.

Саме ця доба, від перших днів незалежності до Помаранчевої революції, і обумовила катастрофічну деградацію нації і держави. Бо коли головним для народу стає виживання, основоположні моральні імперативи знецінюються. У пограничних ситуаціях люди їдять один одного у прямому смислі, в буденних – у переносному. Освіта, наука, література, як скарбниця тисячолітньої мудрості і знань, опанування ремеслами, якими пишалися із віку у вік, національні традиції і т.д. – усе в незалежній Україні втрачало ціну порівняно із виживанням.

Радянщина інфікувала нас важкими хворобами. Чим більше українців ставало на Далекому Сході, у Сибіру й на Колимі, тим меншало українського духу в самій Україні. Союзне керівництво, продовжуючи царську політику, планомірно переселяло в Україну росіян. Осідаючи у промислових районах і містах, вони ставали більшістю, а російська мова – нормою. Ніби природно відбувалася ментальна переорієнтація із сільського життя українців на міський уклад, більш комфортний й із іншою культурою. Колгоспи нищили вікову прив’язаність українців до землі, перетворили її із матері в мачуху. Комуністична партія витворювала нову історичну спільноту – радянський народ. І коли постала доба Незалежності, автохтонне населення України вже й не знало, що із цією незалежністю робить. Ми стали таким собі колективним чеховським Фірсом, який вважав відміну кріпацтва страшним лихом. Абсолютна більшість хліборобської нації виявилася непридатною до господарювання на землі, легко здавала її в оренду чи за крутійськими схемами продавала за безцінь. Насунувся новий, духовний голодомор, із якого постали сірість і отупіння нації, де найбільше успішними ставали не розумні чи працьовиті, а метиковані, із всохлою у зародку совістю і бездонною зажерливістю. Порівняно із цим часом радянщина згадується, як суспільство добробуту, соціальної рівності. На чому безсоромно й спекулювали комуно-капіталісти.

Утопивши український похід за незалежність на початку ХХ століття в крові (за різними історичними дослідженнями в 20-30 роки у нас було близько 230 повстань проти більшовицької деспотії), обезкровлена голодоморами і розкуркуленням, Другою світовою війною, політикою російщення нація практично втратила не тільки дух спротиву, а й такі суспільні інститути, як традиційна сім’я, спорідненість із своїм краєм, мовою і культурою.

Наведу приклад із власної біографії. Роки п’ятдесяті; після семирічки у степовому селі (Центральна Україна) я вчуся у технікумі. Урок хімії. Наш викладач щойно перебрався із Росії і української не знає. А моя російська в межах сільської семирічки, наживо я її взагалі не чув. Відповідаючи урок, я вживаю термін «луг», яке не знайоме викладачеві. І ми довго топчемося, допоки з’ясовуємо, що це «щелочь». Рівно через вісім років я першокурсник Шевченкового університету, російська філологія. Я готуюся до вступу із кандидатів у члени КПРС. В графі партійної анкети «родной язык» я впевнено пишу – «русский». І не розумію благородної душі заступника секретаря факультетської парторганізації П. Усенка, який дуже делікатно намагається пояснити мені, що це… Визначення манкуртизм тоді ще не вживали, але щось таке мені намагався пояснити старший партійний товариш. Усього вісім років знадобилося державній машині, щоб перемолоти, переформувати мою душу і свідомість, заново випекти продукт, готовий стати частиною руського міра, повірити у вселенське братерство і захищати інтернаціоналізм.

В перші роки незалежності Народний Рух засипав країну листівками із промовистими цифрами про ресурси і можливості України стати провідною країною світу. І так би й трапилося, якби в Україні були українці і громадянське суспільство. За чверть століття ми за добробутом і розвитком спустилися у хвіст світового списку. Африканські країни, що були прикладом бідності і знедолення, наразі далеко попереду. Близько 78 відсотків українців за межею бідності. Більше 6 мільйонів наших громадян виїхали в пошук кращої долі, а прогноз іще гірший – ООН каже, що у ближчі роки українців із 52 мільйонів стане 36 мільйонів 420 тисяч. У політичному словнику набуває все більших прав термін мінімізація. Але якщо в економіці це ознака успіху (мінімізація витрат, мінімізація збитків тощо), то в нашому випадку йдеться про мінімізацію населення. Бо й справді, скільки країні потрібно українців? У сільському господарстві сучасні машини замінили колишніх передовиків соціалістичного змагання і підняли урожайність до небачених висот. Попри катастрофічне падіння в усіх галузях господарства, Україна на першому місці у світі по соняшнику, 4 відсотки світового виробництва пшениці – наші, наші 3 відсотки по ріпаку, 10-те місце у світі по виробництву молока і т.д. На загал сільське господарство формує близько 20 відсотків національного доходу. Водночас обезлюднілі села Центру і Сходу поповзом повертаються у стан Дикого Поля. Бо переробної промисловості там немає, доріг ніколи й не було, а ручну працю замінила продуктивна закордонна техніка. Промисловість у містах, які були « наше все» – металургійні і хімічні комбінати, флагмани оборонної галузі, легка промисловість – занепали чи сконали. І хоч найбільше затрат вимагає народити, вивчити і виховати людину, саме доросла людина і виявилася в Україні не потрібною.

Мінімізація населення у розумінні теперішньої влади – це позбавитися працездатних людей, сприяти їх виїзду за кордон, аби не никали країною у пошуках роботи, не докучали своїм правом жити і розвиватися, і тим більше – впливати на політичні процеси. Це приреченість України бути сировинним придатком Європи. Вона, звичайно, цивілізована і живе за правилами, а не поняттями, але дай палець – відкусить руку. Цій Європі байдуже, що у нас, наприклад, варварськи нищаться ліси на схилах Карпат. Бо їй потрібна деревина. І вона вимагає, щоб цю деревину постачали кругляком, щоб нажива була повною.

В згаданих листівках Руху була правда – ми мали усі можливості відбутися і стати провідною країною Європи. Навіть без ядерної зброї. Не сталося…

На початку свої кар’єри новопризначений прем’єр-міністр Леонід Кучма доповідав Верховній Раді про стан господарства в державі. Ті роки справедливо тепер називають лиховісними, країна перебувала у страшній кризі. І Леонід Данилович ставив питання руба: що ви хочете, щоб я вам построїв? Соціалізм? Капіталізм? Погоду в Раді визначала призабута тепер «група 239» червоного забарвлення. На пряме питання прем’єра вона відповіді не мала.

–Ну, тоді я будуватиму, що умію… – заявив Кучма і пішов творити наше сьогодення. Чому українці покірно зводили під його проводом комуно-олігархічну державу відповідь є. Немає розуміння, як оцінити грабіжницьку владу і що із нею тепер робити?

Мало втіхи, що така доля спіткала не тільки Україну. Грузія часів Шеварднадзе, єльцинська Росія чи Узбекистан і Туркменія також прийняли по суті феодальний, середньовічний устрій своїх держав. І не тому, що світ не знав альтернативи. Вона була. І країни Балтії, Польща чи Чехословаччина якраз зробили інший вибір. Їм вдалося, бо у них було громадянське суспільство й розуміння суті соціального капіталу, які й стали запобіжниками криміналізації. Вони, на відміну від українців, обирали національних лідерів не із червоних директорів чи паханів із трьома «ходками» в зону, а борців за соціальну справедливість і модернізацію суспільства. Тож, як направду, ніхто крім самих українців у своїх злиднях і безпросвітній нужді і не винуватий.

Чи спроможна нація сьогодні висувати лідерів, здатних відродити країну? Чи не наступимо ми на граблі сторічної давнини, коли вожді перегризлися і знищили шанс України стати незалежною? А потім їх помилку повторили і лідери Помаранчевого майдану, і Революції гідності.

Наслідку без причини не буває – аксіома. Катастрофічний стан України у всіх вимірах – політика, економіка, наука і культура, сільське господарство, дороги, транспорт і т.д. – не тільки від захланності теперішньої влади. Катастрофу наближали усі уряди й усі президенти при нашому байдужому спогляданні. Цю гірку істину треба засвоїти, як Отче наш. Бо ось-ось ми почуємо від Порошенка чи Гройсмана, що саме вони і є рятівниками України. Казатимуть, що як взялися урядувати – усе розвалене і розкрадене, в казні вітер гуляє, ворог ломиться через кордони і т.д. А тепер ось усе росте, хай і ледь-ледь, але дайте час!

ІІІ

До самої втечі Януковича вже ікласта й із міцними чубками зграя теперішньої панівної верхівки перебувала в тіні. І хоч деякі із них побували міністрами, як Порошенко, Яценюк чи Луценко, не вони стояли за стерном олігархічної України. Ми й не чували про знаменитих тепер Кононенка, Герасимова, Гончаренка, Ірину Луценко, Бурбака чи Розенблата. Усі вони, незалежно від партійної чи фракційної приналежності, вичікували хвилю, яка винесе їх на омріяний золотий берег.

Дикі часи мали свої у своїй історії кожен народ і кожна країна. Хтось у ранньому середньовіччі, хтось і недавно. Особливість України, що вона такі часи переживає не лінійно, не перечікує день за днем, зриваючи аркуші календаря, підкоряючись еволюційності розвитку. Вона проти них повстає. Рідко – із образи чи соціальної несправедливості. На жаль. Здебільш, коли виникає загроза цивілізаційному поступу чи історичному призначенню, із якого країну звертають силоміць. Українці терпляче зносять бідність, інфляцію, параліч економіки, здирницькі тарифи, як тепер, але не чужинське ярмо. Монгольське, польське чи російське – не важливо. Мало який народ за 360 років послідовного і безжального нищення самобутності зберіг би волю до спротиву і енергію відродження. Нам вдалося. Великою, страшною кров’ю. Може, наша терплячість від розуміння, що ющенки-порошенки – скороминущість? Хто тепер згадає гетьманів, які обирали ближчу до шкури сорочку, легковажили долею України? Пам’ятають Сірка, Хмельницького, Мазепу, Бандеру…

Звичний для нас Майдан виглядає загадкою, дивовижею для іноземної душі. Ми успадкували, зберегли його із первісної історії, із племінного ще життя, коли збиралися на сакральне місце – майдан, щоб визначити головні правила і принципи співіснування. Наприклад, не їсти один одного, хай би яким лютим був голод. Не гасити чуже вогнище, хай яка накипить образа. Не лишати напризволяще сиріт і т.д. Освячені спільною домовленістю правила ставали етичною нормою, священними заповідями. У цьому секрет і пояснення, чому – на Майдан.

Що таке можливо у ХХІ столітті не вірили не лише західні європейці чи американці. Дочірня (не братня) гілка українства, хай і розріджена угро-фінською кров’ю, також не вірить, що із доброї волі, без чужоземного впливу, без чужих грошей і понуки можна не день-другий, а місяцями, в морози і дощі, мирно виборювати своє право на гідність. Для росіян є неосяжною проста істина – на Майдан не можна людей вивести, на Майдан тільки виходять. Мітинг, протест на ознаку якоїсь дії влади, зрештою бунт – можливо. Але щоб із невловимого жодним приладом настрою людини, із його внутрішньої енергії і переконання – ніколи. Але так є. «Мамо, я поїхав на Майдан!» І жодна мати не кричатиме, що не пустить, бо знає – поїде все одно. Так повелося здавенздавна – від Русі, від Січі. І невідь із чого, ніби зовсім із дріб’язку, зароджувалася то Хмельниччина, то Коліївщина, то Холодний Яр чи Бандерівщина. І головна причина не хліб, а історичні обставини із яких – надія! – постане гідне життя. Не випадком же – Революція гідності.

Саме цей одвічний, бунтівний дух нації і сприяв – від Майдану до Майдану – відродженню і гарту громадянського суспільства. Яке було у поляків і угорців, у литвинів чи естонців, без якого не буває держави і, тим більше, країни. І значення якого ми не завжди розуміємо навіть сьогодні. Невловима, примарна, як лінія на воді, без виборного чи призначеного органу із офісом і штатом, ця інституція важливіша за всі урядові установи. Тільки воля і енергія громадянського суспільства порятували Україну в час зламу кримінально-олігархічної системи від розпаду і загарбання. Як тепер відомо, прапор «Новоросії» мав до липня 2014-го майоріти над усім Лівобережжям, а Хрещатиком прогуркотіли б танки «визволителів».

Громадянське суспільство й по цю мить береже завоювання Революції гідності. Тільки на нього й надія, що воно нарешті витягне країну із драговини корупції, хабарництва та росомашої жадібності можновладців.

Порошенко і його оточення геніально скористалися перемогою Революції гідності. Вони стали владою не тому, що були кращими чи більш відданими Україні. У них був досвід поразки через внутрішньо видову гризоту після Помаранчевій революції. І на другий Майдан вони вийшли не із ідеєю, а із метою – стати владою. Волонтери, патріотичні когорти, які потім стануть «Правим сектором», «Азовом», «Київською Руссю», «Донбасом» чи «Дніпром», які за покликом душі підуть захищати Вітчизну і поляжуть на Савур-могилі, під Іловайськом чи у «казані» під Дебальцевим, мали ідеали. Порошенко і оточення – мету.

Я зумисне вживаю стосовно них це слово – зграя. Бо жоден із них не заряджений на боротьбу за Україну, тільки кожен за своє. Усе справді по-вовчому. Допоки не збили із ніг бика чи корову, усі разом. Як дерти здобич на шматки, у кожного своє горло.

Усі засоби масової інформації із першого дня війни кричать про провали у системі оборони – бракує сучасного стрілецького озброєння, технічних засобів розвідки, бракує танків і бронетранспортерів, немає авіації і т.д. Влада й бровою не веде. Нещодавно дружня Литва через свого президента передала нам патрони, за що їй низький уклін, бо й патронів у нас немає, не виробляємо ми їх. Навіть на четвертому році війни такого заводу не маємо. Як знову не згадати досвід Союзу, який за півроку від червня 41-го перевіз за Урал заводи і налагодив в тайгах і степах випуск техніки і озброєння, що перевищили у якості німецьке і уможливили перемогу над Гітлером. А наш Генеральний штаб досі не спромігся навіть чітко визначити, які ж озброєння і технічні засоби нам потрібні для перемоги ? А як немає завдання, то немає і виконання.

Наші західні союзники і партнери все відвертіше кажуть, що не зобов’язані допомагати Україні, якщо вона сама не дбає про обороноздатність. На міжнародних, перед телекамерами усього світу, зустрічах наших посадовців і самого Президента постійно тицяють писком, як шкодливих котів у власне паскудство, у небачені зловживання. І як з гуски вода. Бо чхали вони на національний інтерес. Зграя наживається на війні, кожен вовк хрумає свою кістку – хто в «Укроборонпромі», хто в «Укроборонсервісі» чи де інде. Усі ці «укри» працюють на експорт, а не на вітчизняну армію. Хай там які нові види озброєння розробили наші конструктори, влада його не вироблятиме, а циганитиме у Штатів «джавеліни», снайперські гвинтівки та інше.

Не без цікавості я третій рік поспіль спостерігаю, як влада демонструє боротьбу із бурштиновою мафією. Якщо вірити очам, а я вірю, то від Полісся вже лишилися суцільні баюри. Патрулюють гвинтокрили, хоробро йдуть у наступ поліційні підрозділи у бронежилетах, прокурорські загони арештовують водяні гармати, якими перемивають рідну землю. Здобувачі сонячного каменю, звичайно, не здаються – чисто Дикий захід. Свавільний. Непереможний. Аж як НАБУ ловить за руку нардепів, що кришують нелегальне добування бурштину, завіса ледь-ледь відхиляється. І справджується давня підозра, що сама влада й причетна до розору і грабунку національних надр. Тому мафія і непереможна. І так всюди, хай це контрабанда цигарок, яка вимірюється трьома чи чотирма мільярдами тіньового бізнесу, нищення карпатських лісів, торгівля із окупованими районами Донбасу, латанням доріг «Укравтодором» під дощем і снігом, цупкими обіймами зернотрейдерів, у яких задихається український селянин, чи зведенням Стіни на кордоні із ворожою державою – всюди знайдеться rosenblad (наприкінці пом’якшення), який жере ненаситно.

Ось загадка. За одним рипом Верховна Рада робить спробу позбавити недоторканості своїх колег Добкіна, Розенблата і Полякова. Із Добкіним розібралися легко і без проблем. Хоч (без жодних симпатій до персонажа) його провина ( прийнятою тепер юридичною мовою – підозра) у переконаннях. Які пан Михайло ніколи й не приховував. Харків’янин, він є плоттю від плоті харківського люду, який завжди косував на українську незалежність. (Згадується довоєнної доби вірш харків’янина, із покоління полеглих на фронтах Вітчизняної: «Чтоб нас перевлечь, в украинские школы ботинки возили. Но я все равно любил Россию.» ) А от недоторканість «бурштинових» – не руш.

У дев’яності, у найважчі часи становлення незалежності, коли держава тільки-тільки спиналася на ноги, а ледь не всі околичні області країни були проблемними, влада палець об палець не вдарила, щоб Донбас, Бессарабія, Слобожанщина чи Закарпаття надихнулися українством. Таких, як Михайло Добкін, й у самій Раді кожен третій. Позбавлення його недоторканості є щонайменше прокурорською показухою, демонстрацією того, чого не існує в українському політичному житті – відданості національній ідеї. І здала його Рада легко, бо добре знає лоцію політичних течій: все закінчиться пшиком. А ось підозра в економічних злочинах Розенблата і Полякова… Та іще й від НАБУ, яке копає все глибше й без ґрунтовних доказів на люди не виходить – це серйозно. Здати їх, значить порушити принцип кругової поруки.

Запізнення порошенківської когорти до ключових посад у владі автоматично скоротило її перебування у владі. Цим, як на мене, і пояснюється небачена досі жадібність, намагання ковтнути все, що бачать очі.

Приватні фірми Президента 2017-го року виграли тендери на 29,3 мільйона гривень. Найбільший контракт на 14,5 мільйона отримала його «Кузня на Рибальському» – на доковий ремонт фрегата «Гетьман Сагайдачний». Півтора мільйона гривень заводу перепало від «Інженерного центру» за встановлення символів міста Києва. Яскраво палає скандал із санітарними «Богданами», які виявилися суціль непридатними для фронтових умов. Різного рівня органи столичної влади опанували фах продавців солодощів «Рошен», чим збагатили фірму іще на 2 мільйони гривень. Так само ніхто не збіднів, не розорився, не збанкрутував й із народних депутатів, чиновників з Банкової, урядовців. Он прем’єр Гройсман навіть спродав майна на 7 мільйонів. Щоправда, власній дружині.

Інстинкт збагачення, збільшення капіталу чи іще чогось, мабуть що є складовою частиною людської природи. У кожному разі скільки й світ, завжди були люди, що мали статки більші, як у пересічного одноплемінника чи співгромадянина. Не кожному, хто пізнав захват збагачення, вдається зупинитися, порахувати із олівцем в руках чи на суперовому комп’ютері, скільки насправді йому і родині потрібно до останніх днів – хай би яким довгим не був вік? Ще менше замислюються на простим питанням, що, власне, відбулося із статками найвідоміших багатіїв давніх і недавніх часів? Випарувалися? Забрали вони їх із собою у загробне життя? Чи є хоч один приклад, щоб зберігся родовий капітал і маєтності не від сотворіння світу навіть, а хоч протягом тисячоліття? Я таких історій не знаю.

«Среди моих мыслей о хозяйстве, которые очень занимали меня в то время, мне вдруг приходил в голову вопрос: «Ну хорошо, у тебя будет 6000 десятин в Самарской губернии, 300 голов лошадей, а потом?..» И я совершенно опешивал и не знал, что думать дальше.»

Це із «Исповеди» Льва Толстого, одного із найцікавіших мислителів збіглого тисячоліття. Не тільки письменника, а саме мислителя, що шукав і – часто! –

ІV

Печально, що жоден наш президент не мав реформаторського запалу. Слова одне, справи інше. Кожен користався кримінально-олігархічною системою, вважаючи, що її запасу міцності на його два терміни вистачить. Ющенко і Янукович також. І якби Віктора Андрійовича не засліпила пекуча заздрість до популярності Тимошенко, а Віктор Федорович не піддався шантажеві Путіна і підписав угоду про Асоціацію із ЄС –– удалося б.

Речники від влади запевняють, що реформи насправді йдуть. А не бачать їх тільки злоріки та агенти Кремля. Он і пенсії підвищуються, і зарплати, і армія відродилася, і ось-ось замість напрямків між містами з’являться дороги, і літаки полетять, як колись. Звичайно ж – безвіз. ВВП росте. Помалу росте, але що ж ви хочете – війна. А що скрутно живеться, так реформи ж. Ну і так далі…

Насправді реформи, від латинського reformare – зміни, переустрій, це ніколи не для погіршення життя. І не для покращення у далекій перспективі. Це просування від гіршого до кращого. Бо інакше – нащо ці reformare? Новопризначений глава Одеської ОДА Михеїл Саакашвілі розпочав зміни в Одесі із «прозорого офісу» задля надання послуг населенню – давно обіцяне єдине вікно. Усім сподобалося. Окрім чиновників, які ці послуги не надавали, а продавали. Із цього єдиного вікна, до слова, й почалося протистояння одеського мера Труханова і глави ОДА Саакашвілі. Здавалося б, яке порівняння? Слон і Моська. Але усі владні інституції – хто тишком-нишком, хто відверто – підтримали саме Труханова. Офіс закрили, бо він ніяк не вписувався в існуючий кримінальний порядок. Пам’ятаєте? Спочатку змініть законодавство, а вже потім…

Є й такі новації, що дратують не тільки вітчизняний олігархат та чиновництво, а і європейців. Який здійнявся галас, коли Рада прийняла новий закон про освіту. Європа залементувала! Коли ми щось змінювали у податковій політиці чи в поліції, надавали преференції місцевому самоврядуванню чи іще щось – ані вухом. А тут із питання винятково внутрішнього, яке у кожній країні абсолютно індивідуальне, і Венеційська комісія, і слухання в ПАРЄ, і обговорення у провідних засобах комунікації. Чи не тому, питаю у себе, що цей закон ставить амбітну мету не просто надати освіту молодому поколінню, а виховати у нього громадянську і національну гідність? Щоб не тремтіли жижки при згадці про європейські цінності і було знання про цінності національні?

Голосування щодо освітнього закону в ПАРЄ, як на мене, було лакмусовим папірцем щодо поваги до України. Угорщина кістьми лягала, щоб їхня меншина у нас не вчилася українською. Хоч у самій Угорщині, попри численну українську громаду, ніколи не було не тільки українських шкіл, а й української в шкільних програмах. Або Румунія. Там компактно проживають більш 60 тисяч українців і жодної національної школи. А в не толерантній, на румунський погляд, Україні більше 90 румунських шкіл, близько 70 румунських бібліотек, майже півста дитячих садків, більше десяти газет. І вже не просто крик, а галас на увесь світ стоїть про утиск російської мови. І не десь там, а у Верховній Раді, на українських телевізійних каналах. На яких, до речі, мовлення українською в часи незалежності стало менше, як при відверто русифікаторській політиці КПРС. Навіть – демонстративно менше, бо ведучі провідних телеканалів принципово спілкуються навіть із україномовними гостями російською. Кому що доказують, міркуйте самі.

Це все до не простого питання – із чого ж починаються reformare? Тут що не скажи, все буде правда. Із армії, із доріг від кордону й до кордону, із промисловості чи сільського господарства, медицини й освіти, науки. Експерти зразу – де гроші взяти? Та є один чинник, який не вимагає капіталовкладень, запозичень МВФ чи іще чогось. Як на мене, чи найбільше важливий із усіх. Це дух. Якщо хочете – душа. Із неї, як від прихованого у землі кореня, росте і патріотизм, і добробут, і національна самосвідомість, і готовність захищати Вітчизну від ворога далекого чи близького, і співчуття та жаль до горя і страждань іншого народу. І людини також, але народу – важливіше.

За що до 3 років і 7 місяців у Криму засудили українського патріота Володимира Балуха? Бо він своєму будинку призначив стояти на вулиці Героїв Небесної Сотні та ще й вивісив жовто-блакитний прапор. І це вже після процесу Миколи Семени, після жорстоких вироків Сєнцову і Кольченкові, після показово суворого засудження Умерова і Чийгоза та інших патріотів. Тобто, знав на що іде. Але пішов.

Один із наших солдатів після Донбасу розповідав, як немало подивував свою російськомовну родину тим, що після повернення перейшов на українську. Принципово. Якими фібрами душі він відчув, що спілкування мовою ворога є невидимою, невловимою, не ідентифікованою ніякими маркерами формою відступництва від українства? Не знаю. Але цей рядовий солдат, на мій погляд, опанував щось таке у своїй візії патріотизму, що виявилося недосяжним для прем’єра Гройсмана – згадайте його перепалку російською із своїм віце-прем’єром в урядовій ложі на засіданні парламенту. Чи для міністра Авакова. Мовчу вже про Раду. Ви десь у світі бачили, щоб вищий законодавчий орган країни послуговувався чужинською мовою? Тепер – мовою ворога. За майже чотири століття українцям таки утовкмачили в свідомість, що «какая разница кто на каком языке говорит? Важно – что говорит!»

Звичайно, знати українську і бути українцем речі не тотожні. Піховшек, Герман, Бузина, Колесніченко… Але чому, як «нєт разніци», ви ніколи не чуєте української від народних депутатів Мураєва, Новінського, Добкіна чи Вілкула? І чи не із них беруть приклад інші українські росіяни й російськомовні?

Світова історія не знає жодного випадку успішного переустрою чи перезаснування суспільства без самоусвідомлення нацією, усім народом свого місця і призначення у світі. Успішну Україну збудують тільки українці – і ніхто більше. Найбільше ймовірно, що успіху досягнуть ті, для кого сьогодні в країні бракує близько 80 тисяч (!) дитячих садків. Якщо виростуть українцями.

Про дошкільнят я не випадково. По Другій світовій Вільнюс, як і увесь Віленський край був настільки ж литовськомовним, як сьогодні Донбас, Запоріжжя або Одеса – україномовними. Це серце Пілсудського у Варшаві, а тіло він заповідав схоронити у Вільно. А чого вартує зойк Міцкевича: «Литво! Моя Батьківщино!» Чи народжений розпукою розтавання із столицею на міській околиці полонез Огінського?

Литовець Антанас Снєчкус, що очолив у повоєнний час компартію Литви, вдався до єдино вірного за тих обставин кроку. І повчального для нас. Він встановив особливий режим сприяння для литовських дитячих садків. Там були вищі зарплати для персоналу, краще забезпечення і харчування, там вихователі і нянечки скоріш би оніміли, як заговорили із малечею польською чи російською. Ніхто, борони боже, не агітував віддавати малюків саме у литовські дитячі садки. Але через двадцять років усе дошкільне виховання в республіці вже було литовським за духом. Попри те, що офіційною мовою КПРС була російська, у Верховній Раді республіки, на з’їздах чи пленумах компартії Литви – тільки литовська, із перекладом для тих, хто нею не володіє. Тож коли вже у перестройку постане питання самовизначення Литви, у Вільнюсі ( уже не Вільно), у Каунасі, Клайпеді, Панєвєжісі збиратимуться стотисячні мітинги.

Батьківщина, як сказав один великий литовець, це дуже важка робота. На жаль, цього досі не втямив політичний прошарок України, який ніяк не стане класом. Для розбудови України і збереження її суверенітету нам бракує не запозичень МВФ, не технологій чи іще чогось. Нам бракує українців – хай і без знання української, як у випадку Семенченка, Саакашвілі і тисячі тисяч інших патріотів.

Мова – це завжди наслідок державної політики. Якщо при Союзі українська в побуті була радше формою протесту проти русифікації, то в офіційному просторі влада дбала про баланс – художня література, журнали й газети видавалися українською, вона звучала на торжествах, засіданнях і т.д. Спілкування українською принципово було ознакою неблагонадійності, націоналізму й інших гріхів. Здавалося, після проголошення незалежності настане відродження національної культури у всіх вимірах. Але – тільки здавалося. Заповзявшись будувати нову Україну, як він її сам розумів і бачив, Леонід Кучма і його послідовники пішли вперед із головою повернутою назад.

За чверть століття незалежності зросло нове покоління, яке мало саме собі обирати мову і пріоритети в культурі. Йому випала доля тріски, що втрапила в річку із мінливою течією. Ніхто в державі у мовній чи освітній науковій не наслідував Антанаса Снєчкуса. Так українська вже у своїй державі стала пасербкою і перебуватиме у цьому статусі, допоки не буде цілеспрямованої урядової політики виховання українства. Українства, у якому немає заборон чи утисків будь-якої мови, культури і національних традицій. Але є пріоритети.

Історичні обставини, які жорнали нашу націю впродовж 360 років, даватимуться взнаки ще довго. Це як цвях, що вбили в дерево, із яким воно росло довгий час, із яким звиклося і який немов і не заважає, але процес окислення заліза йде, точить і вбиває деревину. Тож «какая разница на каком языка…» сидітиме у нашій свідомості, аж поки не прийде розуміння, що мова є не просто засіб спілкування, не чинник національної ідентифікації, хай і важливий, а визначальна складова будь-якого успіху – націєтворчого, економічного, культурного чи політичного і, зрештою, військового. Солдат, що повернувся у свій дім із окопів Донбасу і зрікся російської, раніше за наших генералів зрозумів, що значить мова для перемоги.

Якщо правда, що у нас намічено аж сто сорок із чимось реформаторських напрямків, то у моїй уяві постає заплутаний такий клубок, із якого стирчать рівно стільки ж хвостиків. І за який же смикнути, щоб розмотався клубок? Бо усе, що ми бачили досі, це незбагнена впертість влади його ще більше затягнути, замоцувати. Що вона не зробить, усе викликає невдоволення, неприйняття і суспільний супротив. Печальна першість належить новації у катастрофічно згубному для зубожілого народу медичному обслуговуванні. Порівняно із ним, навіть фінансова політика пані Яресько в’яне. Загруз у корупційній драговині переустрій економіки, армії і поліції, судової системи, виборчого права, пенсійного забезпечення. І так до останнього, до сто сорок якогось там пункту.

Успішність чи провал reformare, як кардинального переустрою країни, держави і суспільства, вимагає в першу чергу довіри. Українці – не вірять. Не вірять Президентові, Верховній Раді, уряду, судовій гілці. Максимальний показник довіри у цьому чотирикутнику за опитуваннями наприкінці 2017-го 6 відсотків, найнижчий – 2. І тут вже не важливо кому вірять на 6, а кому на 2. Бо зневіра – катастрофічна. Найпростіший вихід із цієї кризи відомий. Є навіть радикальні пропозиції задля санації, очищення влади від корупціонерів, «агентів впливу» із олігархату і т.п. проводити вибори кожні три роки поспіль. Але доброю волею панівний прошарок владою не поступиться. Росомаша жадібність – само по собі. Але інстинкт самозбереження у людини все ж домінує над захланністю. Згадаймо втечу Януковича, у якого попри вже пролиту кров лишалися шанси на домовленість із майданськими лідерами. Із Майданом – ні. Але із порошенківцями – так.

Причиною непоступливості теперішньої влади, на мій погляд, є інерційне переконання, що населення завжди, як нитка – за голкою. Куди ведуть. Усе ковтне. Змириться. Перетерпить, як це вже бувало багато разів. Заткнемо їм пельки гречкою, пляшкою олії чи й горілки, придумаємо якусь нову технологію зомбування – і влада в кишені. Влада не розрізняє народ і масу, населення, без якого, звичайно, ніяк, але яке завжди ведуть за собою успішні, харизматичні, обрані. Таке уявлення про народ і провідників корінням у княжій Русі, у Орді й Московському ханстві, у Росії царській і більшовицькому Союзі. Й із важких брил цього порушеного плином часу фундаменту наша панівна верхівка тужиться закласти основи нової держави. Але не виходить і не вийде.

Час незалежного існування хай і не збагатив нас, але багато чому навчив. Ці уроки суціль полинові, але із них й постали демократичні переконання, що перетворили населення в народ і сформували громадянське суспільство. Як би це не здавалося дивним, але влада вже після першого Майдану пішла йому на поступки, впроваджуючи елементи демократизації, які ми, суспільство, сприймали як демократизацію.

Задля справедливості не лише мені, а й найзапеклішим критикам порошенківського часу доведеться визнати, що деякі зрушення у нас таки є. При втечі Януковича казна була порожня, а тепер щось там шелестить. Зупинили ворога на сході. Відродили Збройні Сили. Відірвалися у політичній сфері від Росії. Випрямили вихлясту лінію у зовнішній політиці у напрямку Європи. Народився антикорупційний супротив. Навіть навпіл злочинна діяльність керівництва Національного банку була все ж і навпіл корисною – очистилася банківська система. Але секрет непоступливості влади в іншому. Порошенківці переконані, що все роблять правильно і що інакше – неможливо. Народ незадоволений? Господи, та цей народ завжди незадоволений. Де ви бачили задоволений народ в часи reformare?

Вони навіть не припускають, що у нас може бути інша думка. У нас – це у суспільства. Яке вони інерційно вважають електоратом, що їсть, п’є, спить і потрібен їм тільки на час виборів, аби віддати свій голос – задля видимості демократії.

V

Важко, і навіть страшно, уявити, що б сталося із Україною, якби не Майдан. Спровокована мстивістю Путіна Революція гідності насправді і порятувала країну, і вирвала її із кігтів двоголового орла. Справа істориків дослідити, а політиків і соціальних психологів пояснити, чому Росія страждає без домінування над Україною. Чи справді без нас вона не Імперія –– інше питання. Може, й другорядне. Але що для Кремля втрата України є фантомним болем, що ця втрата пробудила жагу помсти – факт. Ось вже чотири роки щоденно (!) на провідних московських телеканалах головна тема – Україна. Нас висміюють, над нами зубоскалять, тицяють писком у справді бридку, корумповану і захланну владу, у наші злидні, у наші поразки. Нам пророкують розпад держави, московські аналітики кричать, що Крим і Донбас – це вже назавжди не Україна. Росіяни Донбасу їм підтакують – не хочемо в Україну і не будемо українцями. На черзі, тішаться кремлівські пропагандисти, Буковина, Бессарабія, Закарпаття…

Риба – де глибше, людина – де краще. І немає ні у кого морального права засуджувати людину, яка обирає для життя країну із вищими заробітками, кращими соціальним і побутовими стандартами, умовами ведення бізнесу тощо. Населення російського Далекого Сходу навпіл українське не тому, що тамтешні українці не любили історичну отчизну. Там їм пропонували кращі умови для життя і господарювання. Так само Західна Європа, Канада і Сполучені Штати, Аргентина, а сьогодні – сусідня Польща.

У недалекому минулому із Кавказу й Закавказзя працездатне й метиковане населення рвалося в Москву, на крайній випадок в Росію. Там – краще. Найменше мігрували в метрополію українці, мешканці азійських і прибалтійських республік. Їм і вдома непогано жилося. Теперішня катастрофічна міграція є найбільш точною, справедливою оцінкою діяльності усіх урядів і президентів років незалежності. Зменшення, чи як можна часом почути «оптимізація населення», це крок до прірви. Країна без людини – пустеля. Без економіки, культури, школи, науки. Колишні промислові гіганти України тепер справді виглядають жалюгідно, але чи не такою була й промисловість Німеччини після поразки Гітлера? Частково знищена, більше – знекровлена репараціями, промисловість рейху починала відродження з нуля. Вміле урядування і німецький дух оживили мертві стіни, і вже через два десятиліття роздерта на два табори країна стала провідною економікою Європи.

У політичному і економічному житті будь-якої держави, на відміну від бізнесу, немає проблем, які можна було б відкласти на потім, коли вирішаться більш нагальні і болючі питання. Але для цього потрібні іншого потенціалу урядовці і політики. Теперішні більше нагадують гоголівських персонажів, які мріяли втрапити «в єнєрали», не підозрюючи, що окрім носіння червоних чи синіх бинд є іще й служба. Часом – важка, відповідальна. До якої виявився не готовим наш політичний прошарок.

Страшенно хотілося б помилитися, але немає іншого шляху повернення Донбасу і тим більше Криму, як військовий. Чи готова наша країна воювати за ці землі? На це питання усі аналітики хором відповідають – ні, не готова. У РФ і армія потужніша. І озброєння краще. І багатий досвід ведення воєн – Афганістан, Кавказ, Сирія.

Що в РФ економіка потужніша і вибудувана на війну – факт. Діючи за завісою ОРДЛО, вона не відступить і знекровлюватиме Україну. Аж до втрати околичних територій, до сателітного існування – як не російського, то європейського чи американського. Яке нічим не краще. Як вже згадувані експорт лісу-кругляка, обговорення в ПАРЄ українського закону про освіту чи десятки інших прикладів, все це яскраво свідчать, що ніхто у світі нашими проблемами не переймається і не буде. Наша війна Європу турбує лише тому, що може доповзти до їхніх кордонів. А на наших землях – хай хоч горить, хоч тліє. Байдуже.

Україна впритул підійшла до межі, за якою або відродження, або втрата суверенного існування. Кожен день вагання, відкладання рішучих змін є насправді загрозою. Це я не тільки про Східну війну. Країна важко хвора і вимагає оздоровлення не за старими приписами і лікувальними методиками. Все частіше лунають заяви громадських лідерів, що як влада не схаменеться, не дбатиме про оновлення, про оздоровлення країни, вони готові до рішучих дій. Як не ховати по-страусиному голову в пісок, то рішучі дії в перекладі на зрозумілу – повстання. Секрет полішинеля, що після Революції і найгарячішої фази Східної війни, коли стало очевидним, що Порошенко «зачищає» країну від радикально налаштованих революціонерів, значна частина їх пішла у, скажімо так, не публічну сферу діяльності. Йде потаємне змагання патріотичних сил підпілля і владних силових структур. І хоч можливості у них різні, хоч час від часу за загадкових обставин гинуть харизматичні лідери опору, переможцем теперішня влада не буде.

Усе, що пропонує нам уряд – ріст ВВП на 2-3 відсотка щорічно, це повільне падіння в прірву. Дно якої ніхто соломкою не вистелив. І саме про це кричав у відчаї Міхеїл Саакашвілі, для якого – тут його критики кажуть правду! – Україна не його земля, не тут його предківські могили, не тут ростуть його діти.

Приймаючи пропозицію очолити Одещину, Міша насправді припустився двох помилок. Перша – повірив у щирість намірів Порошенка будувати нову Україну. Ця помилка витікає із характеру, із свідомості. Навіщо бо, на його думку, очолювати країну, якщо не хочеш їй щастя, процвітання і розвитку? Друга, більш серйозна, що не поцікавився чому не вдалася кар’єра у одного із його попередників, у Володимира Немировського. Не заячої вдачі чоловіка, успішного бізнесмена, який і в час всевладдя Януковича не боявся казати правду про нього самого та його смотрящих в Одесі. Немировський ні перед ким не стелився барвінком, а пропозицію очолити область після Революції гідності прийняв із наміром втілювати майданські принципи в життя.

Його зняли через два місяці. Після виступу на засіданні Кабінету, де пан Володимир, зневаживши політес, поставив точний діагноз губернаторським правам і повноваженням – застаріла декорація задля прикриття діяльности Системи. І як людина, що розуміється на управлінні, запропонував викинути Систему на історичний смітник. Бо Україна, колись найбагатша із республік Союзу ресурсами, виробництвами і можливостями розвитку за чверть століття вичерпала свій потенціал до сухого дна. Країна у центрі Європи – без автомобільних доріг, без сучасної залізниці, без промисловості, з морями, але без пароплавств, із третиною світових чорноземів, але без переробки сільськогосподарської продукції, без охорони здоров’я й із примітивною освітою, вдягнута у чуже шмаття і гудить клаксонами іномарок, списаних за віком із європейського ринку, захаращена новобудовами у заповідних зонах, із фантомними болями про колишні успіхи в науці, космічних проектах і мистецьких змаганнях.