Як куратор і автор виставки «Братва» (упродовж березня виставка експонувалася у Львівському музеї історії релігії, опісля була подарована музеєві її куратором і автором Василем Мельниченком. – Ред.) я мав би почати словами про те, чому присвячена виставка, який предмет досліджує. Все це, звісно, тут є. Але для мене, як і, зрештою, для багатьох моїх друзів у Росії, ця тема має дуже особистий характер, якого я не можу і не повинен, як професіонал, показувати глядачеві, але про який можу згадати у форматі вступного тексту до виставки.

Не знаю, наскільки важливим є те, що я народився в Сибіру, що мої предки прибули туди з України, що ріс я серед поляків, литовців, латишів, казахів, татар, росіян, євреїв: на півночі Омської області розмовляють по-татарськи, на півдні − українською і німецькою мовами. У цій колонії не могло бути націоналізму. Здавалося, що його там не могло би бути, але колективний Путін зробив усе для того, щоб розгорівся вогонь ненависті. Спочатку росіянам запропонували ненавидіти грузинів. Вийшло не дуже вдало. З українцями все вдалося значно успішніше. Після захоплення Криму я побачив ошалілих від радості людей, вони ладні були голодувати задля відновлення імперії. Та чи мали вони хоч якесь уявлення про історію чи реальні наслідки цього злочину? Ні! Я побачив перед собою орди знавіснілих людей, втілення всього рабського, підлого і злого, що є в цьому народі і що описували класики. У мільйонному місті на протест проти анексії Криму, відтак проти військової агресії щодо України нас вийшло 20 чоловік. Росію розірвало на дві нерівні частини − порядних людей і мерзотників, часом цілком хороших у побутовому плані людей, які забезпечують легітимність усім злодіянням влади. І в цієї більшості з’явилися нові герої. З телевізорів на них дивилися нові святі «русского мира». Так виникла тема цієї виставки. Але за її тематичною завісою приховано моє неприйняття і страх перед людською дурістю і жорстокістю.

Виставка «Братва» присвячена новому типажу, що вийшов на арену європейської історії внаслідок анексії Росією частини України. Кримінал, який стоїть при владі в Росії, може впевнено спиратись лише на спільноту з кримінальною свідомістю, де не діють абстрактні норми закону, де все вкладається в рухову парадигму «погляд − рука», де нормою стає свавілля сильного, а ідеологією − вірити в те, у що вірить сильний.

Цей типаж формувався активно в 90-ті роки, коли крах радянської системи уявлень про світ, економічні відносини оголив нездатність величезної кількості людей до самостійності, а нова ціннісна парадигма, зорієнтована на «багатство», загрожувала викинути цих людей на маргінеси соціуму. Колишні селяни, робітники, сторожі почали перетворюватись на козачих отаманів, полковників і генералів. Це називалось відродженням Росії. Бувши маргінальними, ці спільноти жили надією на те, що стануть елітою. І ось державі вони знадобились.

Виставка пропонує глядачеві самому дослідити типаж героя/злочинця через фотографічні історії Дениса Тарасова, Олександра Аксакова, Дениса Абрамова. Фото Тарасова висвітлюють життя військово-патріотичного козачого табору на Уралі. До агресії в Україні залишається ще майже два роки.

У світлинах Абрамова типаж з уральського табору підготовки бойовиків бере активну участь у референдумі щодо приєднання Криму до Росії.

Здається, ті самі особи діють у палаючому Донецьку на фотографіях Аксакова.

Моя відео інсталяція «Земля» є спробою естетичного осмислення теми конфлікту місця та інформаційної агресії.

Уперше виставка була представлена в Омську. Я тоді був керівником музею сучасного мистецтва і дизайну. У день відкриття вхід до музею заблокували міліція і ФСБ. Виставку я показав у квартирному форматі. Всі світлини були зібрані в теки «Дело». У ролі слідчих мали виступити глядачі. Виставку ще супроводжували тексти повідомлень російської журналістки Вікторії Івлевої, яка тоді брала участь у порятунку дітей, хворих і старих в окупованому Слов’янську, переправляючи немічних вглиб України. Випереджаючи запитання, скажу, що виставка коштувала мені роботи, а цькування у ЗМІ, стеження не припинялись до мого виїзду з Росії.

Ще під час перебування в Омську була отримана згода на показ виставки в одній із галерей німецького Ленніштадта. Галерея міститься в особняку, який водночас є і помешканням власника галереї. Виникла ідея перетворити особняк Клауса на особняк полковника ГРУ, який дійшов до берегів Рейну, не зупинений ніким з європейських політиків-пустомель. Назва виставки змінилася на «Banditen». Російське слово «Братва» як кримінальне братство німецького перекладу не має. Виставку ми розвішували з Клаусом за допомогою Скайпу. На відкритті на прямому зв’язку Скайпом була Вікторія Івлева. І тут сталося диво. Публіка не розходилась до третьої ночі. Те, що Україна − поряд і що там росіяни вбивають, схоже, ці люди усвідомили вперше.

У Берліні виставка пройшла вже в моїй галереї і була доповнена живописними роботами берлінського художника Сергія Котова-Кульминського, уродженця Чернівців.

І тепер я радію, що виставка прирбула до Львова і залишиться в музеї. Як звичайна людина, хочу, аби ця проклята війна стала лише частиною музейного архіву і згинули всі мерзотники, для котрих війна стала компенсацією їхнього убозтва. Але хто поверне загиблих, хто висушить сльози матерів, чиїх синів і дочок убила російська армія? Очікую від глядачів відповіді на питання: які обличчя хочуть бачити поруч із собою? Наївно сподіваюсь, що відповіді якоюсь мірою можуть протистояти злу.

Василь МЕЛЬНИЧЕНКО

Олександр Аксаков

Народився 1986 року в Печорі (Республіка Комі). 2009-го закінчив Сиктивкарський державний університет за спеціальністю «маркетинг». 2013 року закінчив Санкт-Петербурзький факультет фотожурналістики ім. Гальперіна. Автор книги «365 Dreams». Учасник групових виставок у Росії, Україні, Європі та США. З 2013 року співпрацює з виданнями «The Washington Post», «NУ Times Magazine», «Time», «NRC Handelsblad», «Svenska Dagbladet», «Al Jazeera». Проживає у США.

Денис Абрамов

Народився 1975 року в П’ятигорську. З 2000-го року працює у ЗМІ фотожурналістом. 2007 року закінчив курс «Фотожурналістика» факультету журналістики Московського держуніверситету. Працював кореспондентом газети «Ведомости». Як незалежний журналіст співпрацює з низкою європейських і російських інформагентств. Учасник групових і персональних виставок у Росії, Польщі, Німеччині.

Денис Тарасов

Народився в Єкатеринбурзі 1971 року. Закінчив Уральську юридичну академію. З середини 2000-х виступає фотографом-документалістом. Досліджує тематику постіндустріальної Росії, кримінальної субкультури. Член Союзу фотохудожників Росії. Лауреат міжнародних конкурсів.

Василь Мельниченко

Народився 1972 року в Омську. Закінчив факультет культури та мистецтв Омського держуніверситету імені Достоєвського. Художник, педагог, журналіст, куратор у галузі сучасного мистецтва. 2003 року створив Школу фотографії та мультимедіа «Событие», галерею «Білий куб» і керував ними до 2015-го.

Учасник багатьох персональних і групових виставок у Росії та Європі. У 2013–2015 роках – автор та керівник програми магістратури «Мистецтво нових медіа в інформаційних потоках» ОДІС, керівник Музею сучасного мистецтва і дизайну. З 2015 року живе в Німеччині. Керівник школи мистецтв «Berlin Art School».