ЯК СТВОРЮВАЛАСЯ ПІСНЯ

Після перемоги на запорізькому конкурсі молодих виконавців 1990 року я готувався до участі у фестивалі «Червона рута». Треба було заспівати три нові сучасні пісні українською мовою. Маючи досвід створення пісень ще зі шкільного ансамблю, вирішив написати їх сам. З’ясувалося, що в мене є композиторський талант у написанні мелодій: пісні мої підхопили не лише радіо й телебачення – вони сподобалися численним співакам і вокальним колективам по всій Україні.

Перші два професійні твори допомогла створити моя мама Уляна Михайлівна. Знаючи, що я збираюся писати пісні, вона купила в кіоску газету «Літературна Україна» з добіркою нових поезій Дмитра Павличка (нині в Запоріжжі не купиш ні «Літературки», ні інших українських газет і журналів). Мені приглянулися «Зов надії» і «Пісня». До першого вірша я підібрав мелодію в ритмі блюзу, а другий одразу викликав передчуття майбутнього успіху. Зміст його був дуже актуальний, він міг претендувати на гімн новітньої України: «Вставай, Україно, вставай! Виходь на дорогу свободи, де грає широкий Дунай, де ждуть європейські народи». Я змінив назву, зробивши її закличною й конкретною: «Вставай, Україно!», і поклав на широку мелодію зі спонукальними й водночас пафосними інтонаціями. Музика народилася дуже легко, бо тематика пісні була суголосна моєму настрою й настрою суспільства.

У січні 1991 року ми з моїм ансамблем «Анатоль» почали розучувати пісню. Думки тих, хто її чув, розділилися. Одні казали, що вона дуже сильна, «просто бомба», інші крутили пальцем біля скроні: «Вас посадять, це антирадянщина». Перші публічні виконання пісні відбулися 14 березня та 19 квітня на обласних відбіркових турах у Палаці культури «Октябрьский». Упродовж травня-серпня «Вставай, Україно!» неодноразово лунала на концертах за участю групи «Анатоль». Пам’ятаю, кореспондент газети обкому партії «Индустриальное Запорожье» Ярослав Фалько (зараз він у Києві, в «Сільських вістях») дивувався: «Як можна співати таку антирадянську пісню на офіційному концерті в державній установі? Ще й з такими словами: «вставай та кайдани порви!» і «що ти не рабиня Москви й рабою не будеш нікому»?». Пісня й справді була дещо провокативною й викликала неоднозначну реакцію у публіки. А найбільший успіх вона мала на мітингах і акціях патріотичного спрямування, де я співав її в супроводі акустичної гітари.

У червні я записав інструментальні фонограми з аранжувальником Олександром Михайленком, який тоді був єдиним у Запоріжжі, хто робив оркестровки на комп’ютері. Мій вокал з Іриною Алексановою записали в липні в студії «Ринг» із талановитим звукорежисером Миколою Середою та його помічником Віктором Цвєтковим.

Телевізійники під керуванням режисера Наталії Федорової та редактора й журналіста Сергія Тихонова зафільмували відеоряд на Хортиці – як я співаю на дніпровських скелях «Вставай, Україно, вставай!», і цей сюжет з коментарем журналіста 6 серпня показали по телебаченню у рубриці «Запоріжжя на УТ». В УРСР тоді було лише три телеканали, два з яких московські, а один наш, український, і якщо артиста показували по телебаченню, то про нього дізналавася вся республіка. Я враз став відомим.

ЗРУСИФІКОВАНЕ ЗАПОРІЖЖЯ

Характеризуючи Запоріжжя 1991 року, зауважу, що воно було геть зрусифіковане: на 915-тисячне місто залишалася лише одна українська школа плюс дві школи на околицях у приєднаних до міста селах. Українську мову тоді чути було дуже рідко, а якщо хтось нею говорив, то на нього всі озиралися, як на неука із забитого села. Дитинство та юність мої були російськомовними, української я не любив. У школі її викладали двічі на тиждень, починаючи лише з третього класу, та й то можна було не вчити, бо діяла постанова Міністерства освіти СРСР про можливість звільнення учнів від вивчення української за заявою батьків. Відвідувати ці уроки було непрестижно – школярі не мали жодної мотивації до вивчення української, бо практично все тоді в Запоріжжі було російськомовним: виховання в дитсадочку й навчання в школі та інституті, спілкування на вулиці та підприємстві, виробнича документація, офіційні документи, наукова література, інструкції до побутових приладів і ліків, не кажучи вже про розважальні заходи. З українських пісень я чув тоді лише «Черемшину», «Київський вальс» і «Червону руту». У школі на уроках співу ми вивчали піонерські й народні пісні, проте – парадокс! – не українські, а російські: «Среди долины ровныя», «Во поле берёза стояла» тощо. Служба в радянській армії теж була російськомовною. Тож у дитинстві та юності я не знав ні України, ні рідної мови, і лише горбачовська «перебудова» відкрила мені, як і багатьом сучасникам, дозовану правду про нашу історію, культуру, мову. Я зацікавився історією, жадібно всотував інформацію, що з’являлася в центральній пресі й на телебаченні, співставляв із розповідями батьків, літніх людей. Закортіло дізнатися, як виникла Україна, які в неї традиції, звичаї. Маючи загострене почуття справедливості, прагнув зрозуміти, чому на долю українського народу випало стільки випробувань, звідки взялося в нас це почуття меншовартості. Шукав також відповідь на питання, а чи справді українська мова комусь потрібна, чи є десь місця, де вона вживається реально, а не формально, як на шкільних уроках?

Можливість пересвідчитися в реальності українського світу випала мені на фестивалі «Червона рута», який проходив у Запоріжжі з 9 по 18 серпня. Це була велика патріотична подія для зросійщеного міста.

Мене вразило, що десятки артистів з усієї України не лише співали, а й спілкувалися українською – такого в своєму житті я ще не чув і не бачив. Раніше й українських артистів не бачив – у Запоріжжі гастролювали лише російські. Кожен день фестивалю був насичений різноманітними заходами – творчі зустрічі з артистами, «нічні кав’ярні» в ресторані «Россия», концерти представників діаспори, молебінь за Україну… І все це – українською мовою. Тут я вперше побачив реальну перспективу розвитку української музики й, зокрема, власної артистичної кар’єри. У ті дні я ходив по місту у вишиванці й намагався спілкуватися українською. Це було досить важко: доводилося шукати рідкісних співбесідників – серед членів націоналістичних і демократичних організацій, журналістів обласного радіо й газети «Запорізька Січ», пізніше – серед співавторів-поетів.

ЗАСТУДИВСЯ, АЛЕ ПЕРЕМіГ

На конкурсі через життєву недосвідченість я застудив горло. Під час першого туру в поп-музиці 12 серпня я ще зміг заспівати й пройшов далі, у другий тур, а наступного дня голос постійно зривався – у мене сталося незмикання зв’язок. Тож повноцінно продемонструвати свій вокал я не зміг, та все ж виборов приз «За кращу патріотичну пісню». А пісня вразила всіх: під час мого співу встали не лише глядачі в залі, а й ведучі на сцені й члени журі. Головний редактор «Запорозької Січі» Анатолій Ланчик так перейнявся моїм талантом, що, передчуваючи успіх пісні, надрукував додатковий наклад газети в 300 примірників. Ці газети з нотами й текстом пісні «Вставай, Україно!» перед моїм виступом розклали на спинки стільців у Палаці спорту, і під час конкурсного виконання люди в залі з газетами в руках підспівували мені. Зал мерехтів вогниками запальничок. Коли журі й люди встали, у мене було відчуття, ніби злітаю над сценою…

Директор «Червоної рути» Тарас Мельник назвав пісню «сильною» й зауважив, що вона гідна того, щоб нею закривати фестиваль. Твір отримав призи ще й від Народного Руху України та від української діаспори. Через кілька днів мій голос одужав, і 17 серпня я заспівав «Вставай, Україно!» на гала-концерті переможців у Палаці спорту, а 18 серпня на закритті фестивалю на центральному стадіоні «Металург».

ЗНАЙОМСТВО З В. ЧОРНОВОЛОМ

На свято приїхала делегація народних депутатів, серед яких був і легендарний В’ячеслав Чорновіл. На той час він був депутатом Верховної Ради УРСР і головою Львівської обласної ради. Я виступив, отримав нагороду, і тут В’ячеслав Максимович вибігає на сцену, обіймає мене й дарує власного кишенькового годинника. Про це тоді написали всі газети. Скільки років пройшло, а мене й досі запитують: «А чи йде годинник Чорновола?». Довгий час моя відповідь була незмінна: «Йде. Я бережу його». Але – як дивно! – в грудні 2013-го, коли я взяв його в руки, він розвалився й зупинився…

Із В. Чорноволом ми потім багато разів зустрічалися на моїх виступах у Чернівцях, Донецьку, Запоріжжі, Києві, і завжди Вячеслав Максимович цікавився, як мої справи, чи є нові пісні, дякував за мою головну пісню.

…А далі Чорновіл запрошує мене до себе на трибуну, де сиділи VІР-персони. Дивлюсь, а там ті, кого я бачив лише по телевізору, – Левко Лук’яненко, Лесь Танюк, Микола Поровський, Павло Мовчан, Іван Драч, Степан Хмара. І всі в один голос вихваляють мене: «Ой, який ти молодець!». А Чорновіл мені й каже: «З цією піснею вже були неприємності, і в тебе, хлопче, будуть проблеми. Ось тобі мої телефони, телефонуй, коли буде потрібна допомога». Виявляється, після того, як «Вставай, Україно!» 6 серпня пролунала в ефірі УТ, керівник Держтелерадіокомітету України Микола Охмакевич отримав партійну догану від ЦК КПУ за те, що пропустив в ефір такого антирадянського змісту пісню. За словами Чорновола, зацікавилося піснею й КГБ. Керівник запорізького телебачення Анатолій Ставничий у той час мудро пішов у відпустку, а телевізійники, тільки-но дізналися про скандал у столиці, плівку з відеозаписом пісні негайно розмагнітили.

Дійство на стадіоні проходило з крамольними піснями й забороненими жовто-блакитними стягами, які принесли з собою глядачі, тому влада не дозволяла офіційно піднімати український прапор і робити салют. Та все ж під напором народних депутатів прапор над стадіоном замайорів і феєрверк відбувся.

ПЕРЕВОРОТ (ГКЧП)

Салют відгримів у неділю ввечері 18 серпня, а вранці 19-го країна дізналася, що в Москві – ГКЧП, президента М. Горбачова усунуто від влади. Ми з дружиною Любою повернулися додому десь опівночі, і я відчував себе іменинником, а о 7-й ранку телефонує товариш: «Вмикай телевізор!». А там – прес-конференція заколотників. І тут до мене дійшло, що мав на увазі Чорновіл, коли говорив про неприємності. Я тоді служив за контрактом у полку МВС, грав у військовому оркестрі на трубі. Був у відпустці, та мене терміново відкликали: «в войсках – повышенная боеготовность». А я собі думаю: «Що ж мене чекає? Соловки чи Колима?» Кажу жінці: «сухарі готуй про всяк випадок», а вона – в сльози, не хоче мене відпускати з дому. Я у відповідь щось жартую, а в самого під «ложечкою» смокче.

Після шикування й зборів зі мною побесідували «особісти» з так званого «шостого відділу» – такі були в кожній частині, на кожному великому підприємстві. Почали розпитувати про фестиваль, причому, запитали знущально: «Ну, как там на фестивале «Красная гвоздика»?» Кагебешники були в курсі всіх подій на «Руті». Говорили недовго – у цей день їм було не до мене. Як з’ясувалося згодом, моє прізвище було занесено до «чорних списків» КГБ.

Того ж дня день редактор «Запорозької Січі» Анатолій Ланчик телефонував мені у військову частину, щоб дізнатися про обстановку у війську. Ця газета єдина в Запоріжжі виявила мужність і не опублікувала офіційних документів ГКЧП, навпаки, надрукувала звернення запорізьких депутатів-демократів про незаконність ГКЧП із закликом не коритися вимогам заколотників. Редактор питав мене, чи видають зброю та набої солдатам і офіцерам, чи виводять бойову техніку з ангарів, чи залишають ночувати в казармах офіцерів, які інструкції отримують солдати – чи віддається їм наказ стріляти в людей. Щоб оточуючі не здогадалися, про що говоримо, ми домовилися, що я відповідатиму коротко, лише «так» чи «ні», або «не знаю». Це здавалося мені якимось абсурдом – ще вчора був героєм на велелюдному стадіонному святі, а сьогодні вже навздогнала мене спокута. Ситуація нагадувала якусь гру в шпигунив чи кадри з детективу. Найстрашніше було саме 19-го, в понеділок, коли ще не мали правдивої інформації й не знали, наскільки далеко можуть зайти путчисти в боротьбі за владу. Лякали танки й постріли на вулицях Москви. На душі було тривожно, не вірилося, що все це відбувається насправді, в реальності, що я зі своєю піснею якоюсь мірою причетний до цих подій. Наступного дня надвечір стало зрозуміло, що заколот провалився. Коли мене розпитували про ситуацію і я відповідав, що наші перемагають, багато хто перепитував: «а наші – це хто?». Люди перебували в стані невизначеності, не розбиралися в ситуації й політиці, чекали «наведення порядку». На третій день, 21-го серпня, у військовій частині була метушня: офіцери з підрозділів бігали до штабу, виносили якісь папки, шухляди, щось гарячкувато спалювали, а в клубі терміново провели партійні збори, після яких комуністам повернули гроші – членські внески за останній місяць. Усі наступні дні, а особливо 24 серпня, коли була проголошена незалежність України, стали ніби продовженням святкової ейфорії на стадіоні. Майбутнє бачилося в рожевих тонах... Ця ейфорія завадила взяти владу в свої руки українській опозиції, яка несподівано опинилась на політичній вершині.

ГАСТРОЛЬНІ ПОЇЗДКИ

Уже наступного дня після перемоги демократичних сил по радіо залунала «Вставай, Україно!», яка враз стала суперактуальною. Тепер вона сприймалася не як заклик до протесту, а як переможна констатація факту. Мою пісню вирізали з фестивального концерту й показували по УТ окремо. Я вже навіть не встигав побачити й почути всі свої виступи по радіо й телебаченню. Мене стали запрошувати на різноманітні концерти, зйомки, конкурси. У вересні на запрошення народного артиста України Назарія Яремчука я виступив з піснею «Вставай, Україно!» у Чернівцях і Хотині. Був здивований, як на Буковині пошановують козаків-запорожців, співають пісні про мій край, відкривають пам’ятник гетьману Петру Сагайдачному. У ті дні гордість за Україну переповнювала мене. Ходив на мітинги й збори, міркував над пропозицією вступити до Руху, але добрі люди мені підказали: «У нас є кому мітингувати, а в тебе – талант, ти пиши пісні, виступай. Твої пісні піднімають дух, пробуджують у людських душах те, що дрімало десятиліттями». Відчувши себе українцем, я хотів своєю піснею допомогти змінитися й іншим землякам.

У жовтні-листопаді 1991 року разом із переможцями «Червоної рути» я мав їхати з гастролями по країні, співати в турі з тридцяти концертів пісню «Вставай, Україно!». Та невдоволене моєю славою військове начальство відпустило мене лише на концерти в Дніпропетровську й Запоріжжі. Цим виступам чинився спротив і саботаж. У Дніпрі, наприклад, початок концерту затримали через повідомлення про замінування Палацу культури ім. Ілліча. Мінери з собаками шукали в будівлі вибухівку, а артисти разом із глядачами чекали на вулиці. 17 листопада в Запоріжжі під час мого виступу двічі виключалася фонограма з інструментальним супроводом, тому довелося мобілізувати сили й нерви та доспівувати «Вставай, Україно!» без музики, a capella, що викликало з боку публіки гарячу підтримку.

Напередодні референдуму 1 грудня на підтвердження акту проголошення Незалежності України, знаючи мої політичні погляди, командування відправило мене у відрядження до Івано-Франківської області, щоб я не агітував у військовій частині за незалежність і за кандидата в Президенти України В’ячеслава Чорновола. Але й без мене пісня лунала в ефірі й робила свою добру справу. За мою проукраїнську позицію в січні 1992 року командування не відпустило мене на навчальну сесію до Харківського інституту культури. У пошуках справедливості був змушений звернутися до комітету солдатських матерів і до В’ячеслава Чорновола. Після повернення з сесії, відчуваючи психологічний тиск з боку командування, я звільнився з військової служби й розпочав сольну артистичну кар’єру. Перед звільненням принципово прийняв військову присягу на вірність Україні й українському народові.

ПЕРЕМОЖНА ХОДА ПІСНІ

Переможна хода пісні «Вставай, Україно!» тривала ще довгі роки. Статті й згадки про неї потрапили в газети, журнали, книги, енциклопедії, підручники, Інтернет. Її періодично передавали по радіо й телебаченню, найчастіше в 1991-1994 роках. У грудні 1991-го інформаційна програма Держтелерадіокомпанії України визнала «Вставай, Україно!» піснею-символом року. У Канаді вийшов компакт-диск з піснями переможців «Червоної рути-91», і на його обкладинці було моє фото з бек-вокалістками на сцені й глядачами під час нашого виконання «Вставай, Україно!». 1992 року пісня з подачі автора слів Дмитра Павличка розглядалася як один із претендентів на новий гімн України. Про пісню згадується в підручнику «Історія рідного краю» для 11 класу, в кількох книжках історика Федора Турченка, в книгах Івана Лепше «100 облич української естради», Анатолія Михайленка «Осіннє золото», в енциклопедіях «Золотий фонд нації», «Мистецький Олімп», «Державні нагороди України», у культовому романі-есе «Шлях аріїв» Юрія Канигіна, який виходив кількома виданнями протягом 1992-2000 років. Гуру, один із головних героїв твору, говорить автору: «Добра з’явилася пісня «Вставай, Україно, вставай»… іди до сім’ї європейських народів, у їхній економічний та політичний простір, приєднуйся до їхніх союзів і угод…».

За роки існування Інтернету в ньому зареєстрована значна кількість сайтів з цією піснею, їй присвячена окрема сторінка у Вікіпедії, а в соціальних мережах і на ЮТУБі є з десяток варіантів кліпів і живого співу «Вставай, Україно!» на концертах і мітингах, що їх зафільмували й виставили користувачі під час Революції Гідності. Завдяки такій «розкрутці» я та моя пісня стали добре відомими в країні.

Цю знакову пісню часто виконував на концертах упродовж кількох років, десь до середини 90-х. За часів Л. Кучми концертні режисери почали мені відмовляти у виконанні у збірних концертах, мовляв, пісня вже не актуальна. На своїх же сольних концертах я продовжував її співати, виконував і на програмних, великих концертах, які знімало телебачення. У жовтні 2009 року «Вставай, Україно!» лунала в Національній філармонії України на моєму авторському концерті. 20 листопада 2013 року в Запоріжжі на ювілейному концерті ми заспівали її разом із колишніми учасницями ансамблю І. Алексановою та Ю. Куценко, як і в ті бурхливі роки нашої юності, що збіглися в часі з визначними подіями в історії України. І так само, як і в далекому 1991-му, наступного дня розпочалися протестні акції – Євромайдан. У вересні 2014 року ми співали пісню на концерті, який я організував на підтримку воїнів АТО. У березні 2016-го я виконував «Вставай, Україно!» на сольному концерті в Києві в Будинку звукозапису з трансляцією по радіо.

«Вставай, Україно!» підримувала й об’єднувала людей на Майданах. Під час «помаранчевої» революції виконував її на Майдані Незалежності, і 5-й канал транслював мій виступ на всю Україну. Знаючи, які будуть наслідки мого виступу, але сподіваючись на перемогу проукраїнських сил, я свідомо пішов на жертву, втративши через цей спів спонсорську підтримку авіапідпрємства «Мотор Січ». З лютого по червень 2014-го пісня постійно лунала на запорізькому Майдані, на концертах для воїнів, на блокпостах.

«Вставай, Україно!» увійшла до багатьох аудіоальбомів: до компакт-дисків «Козацькому роду нема переводу», «Дух наш запорозький», «Найкращі пісні»; до відеодисків DVD «Авторський концерт у Національній філармонії», «Чверть століття на сцені», «Підтримай військо України!»; до нотного пісенника «Запоріжжя моє кохане». Пісня затребувана й сьогодні: вона виходить у новому диску з патріотичними піснями для воїнів АТО «Бороним рідний край».

ГОЛОВНЕ ДОСЯГНЕННЯ

Мені пощастило написати пісню, яка увійшла в історію й поповнила скарбницю української пісні. За два з половиною десятиліття вона не перейшла в розряд «ретро», вона актуальна й сьогодні. Це успіх не лише мій, а й усього музичного й творчого Запоріжжя, бо пісню допомагали створити запорізькі музиканти, звукорежисери, телевізійники, журналісти. І те, що пісня відома на всю Україну, що вона постійно звучала протягом чверті століття й мала резонанс у суспільстві – це єдиний великий успіх такого рівня для запорізької естради, для запорізьких композиторів.

А головне досягнення пісні «Вставай, Україно!» – це історична роль, яку вона відіграла на зламі історичних епох – і в далекому 91-му, і в 2004-му, і в 2014-му – налаштовувати українців на патріотизм, прискорювати самовизначення нації, сприяти утвердженню незалежної держави.

Я гордий і щасливий, що був не лише свідком, а й одним із учасників тих легендарних подій, коли Україна постала як незалежна держава. Я пишаюся тим, що зробив свій посильний культурно-мистецький і політичний внесок у розбудову нашої держави.

Анатолій СЕРДЮК,
співак, композитор-пісняр

Герой України, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка Дмитро Павличко високо оцінив пісню «Вставай, Україно!»:

Я щойно послухав «Вставай, Україно!», і перше, про що я подумав, – що вона написана не 20 років, а вчора… Я не був тоді, коли ця пісня вперше прозвучала, але я, дізнавшись як її зустрічав Чорновіл, як її взагалі зустрічали люди, я зрозумів, що відразу моє життя набрало певного сенсу, і, насамперед, в тому цей великий сенс, що моя біографія західного українця і твоя біографія козацького, східного українця воз’єдналися. Це друге велике щастя, бо перше – мій брат-композитор з Полтавщини Олександр Білаш, але він відійшов, і ти став на його місце. І ти зважився в той час, коли мої друзі не хотіли писати, бо це слова дуже … «такі».., а ти зважився, ти написав. Ми з тобою зробили одне добре діло: ми об’єднали свої душі, а це найважливіше для українського народу – сьогодні, і вчора було, і завтра буде – єдність Сходу, Центру, Заходу України!

20.XI.2013, м.Запоріжжя

Дмитро Павличко намагався довести керівництву країни, що багаторічну роботу композитора А.Сердюка в зросійщеному Запоріжжі на користь української пісні має гідно оцінити держава Ось як оцінив сам поет пісні А.Сердюка на його сольному концерті в Будинку звукозапису:

Дорогий Анатолію, ти для мене – брат, тим дорогий, що ти із Запоріжжя. Я не сподівався ніколи, що моя пісня, перша пісня, яка була написана вже на порозі розвалу імперії… На мої слова писали пісні, ну як би тут не похвалитися, Олександр Білаш і багато інших. Мене шанувала публіка, але коли я почув… я там не був і не чув, коли там ця пісня з’явилася – це дійшло до мене через літа… я хочу, щоб ти знав, що я щаслива людина, бо я чекав, коли ти приїдеш до Києва і заспіваєш і не тільки цю, а свої пісні, бо я сьогодні знов переслухав кілька твоїх речей і скажу, що музично ти – дуже високо. Це все, що ми з точки зору музики почули – це справжня музика пісенна, українська, є там якісь поетичні речі, які можна було б краще сказати, але коли є добра музика, то багато словесного, недокінченого, воно якось там сховане, а твоя музика така, що навіть дуже звичайні слова стають музичними, бо вона органічна. Це музика не тільки твого серця, це музика українського Запорожжя. Ти там народився і ти виріс уже тоді, 25 років тому до того рівня, до якого доросли твої земляки в Запоріжжі, коли і там відбувався Майдан… Я вийшов поклонитися тобі, як великому українському композиторові і великому українцеві із Запоріжжя. Це знак великої нашої української долі, що я гуцульський хлопчик, старий чоловік вклоняюся перед моїм другом, великим композитором України і кажу тобі: ти написав прекрасну пісню і не одну.

24.III.2016, м. Київ