Ювілеї у нас люблять. Люблять тому, що розглядають переважно як привід до бучного святкування. Особливо, коли йдеться про ювілеї померлих, і не треба нести подарунки. Це просто чудова оказія для свята.

Про ювіляра (покійного) раптом організовано згадують владоможці. Комунальники кавалерійськими темпами латають «ювілейні» дахи й дороги (зазвичай лише в місцях, які з цієї оказії відвідають найвищі посадовці), скоропостижно відмивають від бруду пам’ятники та меморіальні дошки. Нацбанк карбує пам’ятні монети, а пошта друкує марки.

Буяють свіжими квітами могили. Чиновники покладають вінки до пам’ятників ювілярам. Вручають урядові нагороди заслуженим і грамоти початківцям. Апофеозом організованих святкувань стають урочисті академії, де лунають пафосні промови і виконуються концертні номери. Гримлять оркестри, вибухає феєрверк красивих фраз, хрестоматійних цитат та полум’яних закликів, які насправді нікого ні до чого не зобов’язують. Зрештою всі співають гімн і розходяться. До наступного ювілею.

Проте за шумними словесними потоками часто-густо не видно самого ювіляра. У святочній екзальтації забуваємо про людину, яку вшановуємо. Живу людину, – навіть якщо йдеться про померлих.

До творчої спадщини звеличуваних за ювілейними клопотами здебільшого так і не доходять руки.

Ушанований класик чи то скрушно, чи то іронічно поглядає на своїх покликаних і непокликаних адептів із портрета, який відтак дбайливо переховують в запилюженій реквізитній – до наступного ювілею.

Та ювілеї минають, а проблеми залишаються.

Відкриті питання волають про відповідь. Цілком конкретні й прості (втім, лише позірно) питання: кого вшановуємо? Чому? За що? Навіщо?

Зрештою, що залишається після ювілейних святкувань? Нам? І найголовніше – що з того так бучно вшановуваному ювіляру?

Що Франкові з наших святкувань? І чи таких пошанувань він хотів би насправді?

Відомо, що за життя письменник не любив ювілеїв, тож навряд чи йому особливо сподобались би й посмертні урочистості на його честь. Для цього він був надто скромною людиною. «Я взагалі не охочий до всяких роковин», – писав у листі до Миколи Сумцова від 10 вересня 1906 року. Зрештою, ті ювілейні свята, які влаштовувала Франкові громада 1898 та 1913 рр., – це були ювілеї творчості, а не життя. Роковини початку творчої праці (25- та 40-літній), а не народження на світ Божий.

Упевнений: Франко прагнув бути не пошанованим, «відсвяткованим» чи тим паче звеличеним, а прочитаним, почутим і зрозумілим.

* * *

Чи читаємо ми Франка? Чи знаємо? Чи розуміємо його?

Урешті, ті 160 років, які минули з дня народження письменника, й особливо 100 років від часу його відходу у вічність – це були роки з Франком чи без Франка?

Скромні погруддя, меморіальні дошки та величні монументи, назви десятків установ, вулиць і цілих населених пунктів, сотні франкознавчих праць, тисячі видань творів письменника, сотні тисяч підручників і хрестоматій, нарешті, мільйони 20-гривневих купюр (на жаль, істотно знецінених черговою девальвацією національної валюти) – усе це, здавалося б, свідчить про те, що Франко – тут, з нами – був, є і буде.

А проте і сьогодні, на жаль, маємо підстави скрушно констатувати, що справжній, цілісний, віщий Франко – в усьому огромі його спадщини та вселенській масштабності філософських ідей – усе ще незнаний, невизнаний, непрочитаний, непочутий.

На гадку спадають, як завше, актуальні Лессінґові слова про іншого класика: «Хто не хвалить Клопштока? Та чи кожен його читає? Ні. Ми прагнемо, щоб нас менше величали, зате ретельніше читали!»

Непрочитаність Франка – невтішний діагноз нашій інтелектуальній оспалості та історичній безвідповідальності. Адже, попри номінальну присутність Франка в нашому житті, те, що його творча спадщина досі залишається не тільки не осмисленою, а навіть не виданою в повному обсязі, означає його фактичну відсутність в духовно-культурному просторі сучасної України. І ніякі формально-ритуальні «вшанування пам’яті» не компенсують цієї кричущої відсутності пророка у своїй Вітчизні.

Непочутого пророка.

Пророка, перестороги якого ми проігнорували, і національного Вчителя, уроки якого все ще не засвоїли.

Переконаний: саме зараз для цього найвищий час.

Дехто скаже: в країні війна. Хіба нам сьогодні до Франка? Я ж насмілюся відповісти: та тому й війна, що не вміли ми (і наші попередники) вчасно дослухатися до Франкових слушних порад і віщих пересторог.

Ось, до прикладу, лише кілька з них, які сьогодні, як на мене, звучать найактуальніше. Як відомо, головну духовну недугу українства Франко вбачав у потворно-патологічному феномені москвофільства та наполегливо закликав готуватися відстоювати власні інтереси, добре розуміючи, що загроза йтиме з крайнього східного рубежу України: «Якби-то нам з Дону / Та не було грому, / То вже б ми над Бугом, Сяном / Не дались нікому. // Якби-то над Доном / Стали ми рядами, / Залізними панцирями / Сперлися з ордами!» – це ж немовби про нинішній конфлікт на Сході, на початку якого ми своєчасно «залізними панцирями не сперлися з ордами», тому й маємо таку ситуацію, яка сьогодні склалася. Лейтмотивом багатьох його творів був заклик до готовності, якого українці вчасно не почули. Чи була готова Україна до анексії Криму? Чи було готове українське військо в цілому до російської агресії та інвазії? Чи готова була держава до ліквідації перших проявів сепаратизму на Донеччині та Луганщині? Ні, не була. Недарма Франко пророче написав у «Одвертому листі»: «Горе нам, горе нашій нації, коли велика доба застане нас малими і неприготованими». А в поемі «Великі роковини» (1898) немовби прогнозував необхідність готуватися до майбутньох «гібридної війни»:

Мовиш: нині інші війни.

Ну, то іншу зброю куй,

Ум остри, насталюй волю,

Лиш воюй, а не тоскуй!

Лиш борися, не мирися,

Радше впадь, а сил не трать,

Гордо стій і не корися,

Хоч пропадь, але не зрадь!

Може, саме зараз, у вирі страшних історичних випробувань, перед загрозою нового розшматування зажерливими сусідами, в умовах викрадення Криму та військової окупації частини Донбасу російською імперією зла (що її письменник свого часу називав «тюрмою народів» та «темним царством»), ми спроможемося нарешті почути Франка.

І для цього, на мою думку, треба передусім перейти від поверхової констатації його безсумнівної геніальності – до глибокого осягнення його ідей та образів. Іншими словами, необхідно транспонувати поняття Франкової величі з рівня інстинкту (культу) – на рівень інтелектуальної рефлексії (розуміння).

Цей обов’язок лежить насамперед на франкознавчій науці. За понад столітню свою історію вона нагромадила тисячі високовартісних праць, та й досі стоїть перед глобальними і від того не менш нагальними завданнями.

Гадаю, нашому франкознавству слід облишити безплідні схоластичні дискусії: Каменяр Франко чи не Каменяр, рівно ж як і не завжди делікатне копирсання в тайниках його психофізіологічної структури.

Звісно, обивателеві завше цікаво, на які болячки геній слабував чи в яких панночок закохувався. Проте порпання в інтимному житті письменника аж ніяк не замінить глибинного осягнення його спадщини та практичного засвоєння його духовних заповітів. Академічна наука про Франка має вийти на якісно новий рівень пізнання секретів його творчості та наблизитися до розуміння філософського й політичного світогляду генія – в усій його масштабності й актуальності.

Час вирости з дріб’язкового причинкарства, а замість передчасних претензійно-зарозумілих енциклопедичних потуг нарешті виконати свій прямий і найголовніший обов’язок – обов’язок перед Франком, Україною й світом – підготувати й видати Повне зібрання творів письменника-мислителя (загальний обсяг якого, за приблизними попередніми підрахунками, може сягнути понад 100 томів).

Доки це першочергове завдання не буде виконано – нехай і зі столітнім запізненням – марна справа вести мову про світову велич Франка та світове значення його творчості. Щоб обґрунтовано судити про це, насамперед даймо Франка світові – цілісного, необкраяного і несфальшованого.

Доки це не буде зроблено, для більшості наших земляків він залишатиметься хіба що впізнаваним обличчям із 20-гривневої купюри та засмальцьованої шкільної хрестоматії, а для іноземців у кращому разі буде камінним пам’ятником невідомому поету екзотичної нації.

Слід відкинути набік дрібничкові комплекси та амбіції, позбутися страху неготовності, який паралізує волю й унеможливлює продуктивну діяльність, та спокутувати нашу історичну провину перед Франком – не галасливими фразами, а ненастанною працею.

Працею над Франковою спадщиною, над собою, над теперішнім і майбутнім України.

* * *

…Серпень 2016 року щедрий на знаменні дати. 160-річчя Івана Франка збіглося з 25-річчям української незалежності (чи, точніше, відновлення нашої державності).

Проте мені здається, що ми лише наближаємося до справжнього Франка. І лише йдемо до справжньої незалежності: не стільки політичної, скільки духовної. «Бо незалежність політична взагалі нічого не значить порівняно з внутрішнім соціальним рабством, – писав 22-літній письменник у ранній хронологічно, проте зрілій інтелектуально своїй праці. – Яка користь буде для нашого народу з того, що наші податки замість росіянина чи пруссака буде брати і витрачати уряд, який складається з наших власних панів, що дбають так само як росіянин і пруссак лише про самих себе, а не про благо народу?».

Сьогодні ці питання стоять перед нами не менш гостро, ніж тоді, коли вперше лягли на папір з-під Франкового чесного пера.

Тож для мене Франко – це провісник України по-справжньому незалежної.

Іншої України, яку нам ще тільки належить створити – і, будьмо відверті, відвоювати од імперських зазіхань.

України, яка має ґрунтовну європейську освіту, а проте не забуває свого коріння.

України, яка вільно розмовляє багатьма чужими мовами, а проте найбільше любить і шанує свою, рідну.

України, яка не декларує себе «найпрацьовитішою нацією у світі» та не висуває претензії на власну винятковість, а наполегливою, розумною й доцільною працею утверджує свою самобутність та самостійність, щоденно зміцнює свій добробут та захищає свою гідність і свободу.

Приклад саме такої праці дає нам сам Франко – справжній український self-made man, людина, яка зробила себе сама – всупереч умовам та оточенню.

Тому Франкова історія – не стільки історія життєвої трагедії, скільки героїчна історія творчого успіху, перемоги інтелекту над обставинами, духу над матерією.

««Чи побіди довго ждати? / Ждати довго!» То й не жди ж! / Нині вчися побіждати, / Завтра певно побідиш», – читаємо у «Великих роковинах».

Переконаний: настав час українську історію й культуру розглядати не в парадигмі поразки, а в парадигмі успіху (перемоги). Попри песимістичні настрої, навіяні бездумними, а часом і злочинними іграми духовних пігмеїв і геростратів, треба нарешті змінити оптику. І, поглянувши в дзеркало свого минулого, побачити там не жалісливу жертву хронічного програшу, а певну себе, вповні сформовану й зреалізовану творчу особистість, якій є, чим пишатися, і яка знає, що робити далі.

Тільки так можна відкрити перед собою вікно майбутнього, а не навіки причинити віко історичної домовини.

Перефразовуючи Володимира Винниченка, стверджу: прийшов час читати історію без брому. І насамперед – читати Франка.

Упевнений: Франка не треба звеличувати, бо він великий і без нас. Його треба читати, читати якомога частіше, уважніше й глибше. Відтак – мірою власних спромог – відчувати й розуміти. Не бучні ювілейні святкування, не щорічні панахиди й урочисті академії і тим паче не гранітні, мармурові чи бронзові пам’ятники потрібні Франкові. Його втомлена, проте світла душа вже давно десь далеко звідси – можливо, вона тихо й неквапливо розмовляє з Богом, а може, сперечається з Ним, і далі вболіваючи за Україну і нас, нині сущих… Проте його буремний дух – із нами довіку.

І тому найкращим пам’ятником Франкові буде осягання його грандіозної спадщини та втілення в життя його духових заповітів – таких, здавалося б, простих для розуміння і водночас таких складних для виконання: не боятись, не мовчати, говорити правду, любити Батьківщину, життя і людей, бути вільним, бути собою, вірити в силу духа і якомога краще робити свою роботу.

* * *

…26 листопада 1915 року віденський професор, отець доктор Йосиф Застирець, звернувся з листом до Нобелівського комітету, у якому розповів про «найбільшого українського і одночасно слов’янського поета і вченого», «великого провідника свого народу, міжнародного генія» – Івана Франка.

Проте за півроку Франка не стало. Він помер у власному будинку у Львові, знесилений тяжкою хворобою, переслідуваний голосами ворожих духів, зовсім самотній. Похований був на Личаківському цвинтарі, у чужому гробівці й позиченій сорочці.

Тож його друзі-іноземці мали підстави дорікати товаришам-українцям, що ті «не гідні <…> були мати між собою таку людину, як Франко, коли не вміли краще дбати про нього за його життя і по його смерті».

Франко так і не став Нобелівським лауреатом. Упав на шляху, на порозі землі обітованої, не вступивши до неї, немов пророк Мойсей – до омріяної Палестини. Невблаганна смерть виявилась прудкішою од світового визнання, забравши з собою Франка – напередодні визвольних змагань ХХ століття.

Та чи змаліла від того ця постать? Чи втратив сенс її «духово-інтелектуальний подвиг»?

Питання риторичні, бо справжня велич вимірюється не відзнаками й нагородами, а гравітаційною силою духа, спроможного променювати крізь час і простір – у безвість віків. Духа, напнутого, мов тятива, – поміж землею і небом.

…Понад періоди, напрями й стилі здіймається в культурній історії України мойсеївська постать Франка, що творить цілу франківську епоху. Епоху, яка не завершується з відходом письменника у вічність, а проростає в майбутнє.

Пізнавати Франка для нас, українців, означає пізнавати себе, своє минуле і своє майбутнє.

Адже Франко – за його власною поетичною формулою – «пролог, не епілог». Це не лише славна минувшина України, а її жива сучасність та шлях у гідну будучність.

Він став не лише українським Мойсеєм, а й апостолом Молодої України – самостійної, соборної, вільної, незалежної. Культурним героєм-деміургом, який об’єднує всіх українців, незалежно від місця їхнього народження, і водночас будівничим «золотих мостів зрозуміння і спочування» між Сходом і Заходом, Україною й світом.

Його колосальна спадщина – не «музей покинутих секретів», укритий архівним пилом, а відкритий простір інтелектуального пошуку та національного самоствердження «у народів вольних колі».

Немов стріла у вічність – Франкові твори, послання до нащадків, заповіти й дороговкази, писані на скрижалях національного буття кров’ю огненного серця: «Ще момент – і прокинуться всі / З остовпіння тупого, <…> / Із номадів лінивих ся мить / Люд героїв сотворить» («Мойсей», 1905).

Читаймо.

Ми ще маємо шанс стати нацією героїв.