«Ніколи не вірте росіянам, бо росіяни не вірять навіть самим собі».

Отто фон Бісмарк

Кожна держава – це надскладна соціально-економічна динамічна нелінійна самоорганізовувальна система, яка може ефективно функціонувати за наявності внутрішньої сумісності (сумісності регіонів, людей, які є громадянами держави, різноманітних елементів економіки, політики, культури тощо) і зовнішньої (сумісності з біосферою, з державами і народами, які проживають у цих державах тощо).

Для Української держави проблема внутрішньої сумісності як ніколи актуальна. Треба визнати, що проблема взаємин (сумісності/несумісності) досі існує між українським Сходом та українським Заходом – підсистемами Української держави. Це не лише географічна проблема. Розділ проходить не по лінії Дніпра, а радше у свідомості людей. Існує відмінність (інакшість) ментальна, культурна, світоглядна. Є стереотипи поведінки. Нинішня війна на сході України це підтверджує – першопричиною війни на сході України значною мірою стала спровокована агресія в умах людей, які, не замислюючись над можливими наслідками, вперто причитали: «Донбас всю країну годує», «Донбас на коліна не поставити»…

Яскравим прикладом існування несумісної підсистеми в структурі Української держави є Верховна Рада в якій більш ніж затишно почуваються не автохтони, а малороси і нащадки російсько-совєтських колоністів. Для багатьох з них українська земля лише на словах стала рідною. Для з них гетьман Іван Мазепа досі зрадник.

Парламент Української держави є наочним прикладом несумісної підсистеми і з погляду представлених у ньому конкуруючих-ворогуючих політичних партій, фракцій, просякнутих духом угодовства, конформізму й корупції…

Будь-яка система може існувати доти, доки існує внутрішня сумісність між підсистемами, які систему утворюють. А ще треба враховувати й зовнішнє середовище. Одним із елементів зовнішнього середовища для Української держави є путінська Росія (зовнішня система) для пристосування (адаптації) з якою досі не вироблено дієвих/ефективних механізмів.

Це, по суті, підтвердив 11 липня в інтерв’ю німецькому виданню Der Spiegel Сєргєй Караганов, економіст і політолог, радник Владіміра Путіна, заявивши, що Росія військовою агресією проти України «зірвала просування НАТО». Мало того: «Ми прагнемо статусу великої держави, хочемо отримати його назад. Ми просто не можемо відмовитися від цього – 300 років відклали свій видбиток у наших генах. Ми хочемо стати центром великої Євразії, місцем, де панує мир і співпраця. Субконтинент Європа також належатиме до цієї Євразії».

Караганов явно страждає від наскрізь фальшивого імперського комплексу (в російському потрактуванні) переваги невідомо над чим і ким. Маємо яскравий приклад міркувння людини з негативним світосприйняттям.

І справді. Ось як характеризує Росію російський історик та етнолог Лев Гумільов з погляду сумісності/несумісності систем: «Росія – самостійний суперетнос, який виник на 500 років пізніше від західноєвропейського, у XIV сторіччі. Ми і західноєвропейці завжди цю відмінність відчували і «своїми» одні одних не визнавали. Якщо ми на 500 років молодші, то як би не вивчали європейський досвід, не зможемо зараз досягти добробуту і звичаїв, характерних для Європи. Наш вік і рівень пасіонарності передбачає зовсім інші імперативи поведінки. Звичайно, можна спробувати «увійти в коло цивілізованих народів», в чужий суперетнос. Але треба усвідомити, що ціною такого поєднання в будь-якому випадку буде відмова від вітчизняних традицій і подальша асиміляція».

Так звані росіяни не змогли (не схотіли) «увійти в коло цивілізованих народів» . Алєксандр Грібоєдов не випадково запитував: «Как европейское поставить в параллель с национальным?» То хто ж вони такі ці росіяни? Читаємо у Гумільова: «будь-який мордвин, зирянин, мирянин, татарин, – прийнявши хрещення, ставав росіянином. Візьміть список російських прізвищ у Баскакова Миколи Олександровича. Які прізвища ординського походження побачите – Кутузов, Суворов, Тютчев, Шереметьєв і так далі» . Ось так творилась країна, «російсько-татарська з православним віросповіданням». По суті творилась етнічна химера. А «там, де складається етнічна химера, накладання етнічних полів різноманітного ритму, з’являються антисистеми».

Так ось, коли українська нація в середині ХVII сторіччя переживала фазу самоорганізовування, саморегуляції (стадія формування козацької держави), на територію України вдерлась етнічна антисистема – Московія. «Безмірно трагічнішою є ситуація, при якій в країну, що переживає зміну стереотипу поведінки (фази етногенезу), потрапляє не просто чужий етнос, але вже сформована антисистемна община».

Лев Гумільов визначав етнічну антисистему як системну цілісність людей з негативним світосприйняттям, яке представляє собою специфічне ставлення до матеріального світу, що виявляється у прагненні до спрощення систем, тобто, до зменшення густини/щільності системних зв’язків. Врешті-решт, густина системних зв’язків зводиться до нуля, що означає знищення системи, чи то держава, ландшафт або етнос. Антисистема виробляє для своїх членів спільне світосприйняття. Для антисистеми, незалежно від конкретної ідеології її членів, існує одна об’єднуюча установка: заперечення реального світу як складної і багатоманітної системи в ім’я тієї або іншої абстрактної мети.

Особливості ментальності росіян у різний час помічали представники різних народів. Це переконливо відображено й зафіксовано в численних книгах, щоденниках, дорожніх нотатках. Не залишився осторонь й українці, які надзвичайно влучно схарактеризували північно-східного сусіда. Ось лише кілька зразків прислів’їв і приказок, зібраних і впорядкованих Матвієм Номисом:« Тату, лізе чорт у хату!» – «Дарма, аби не москаль»; «Мабуть, москаль тоді красти перестане, як чорт молиться Богу стане»; «Коли чорт та москаль що вкрали, то поминай, як звали»; «На вовка помовка, а москаль кобилу вкрав»; «З москалем дружи, а камінь за пазухою держи»; «Москаль тоді правду скаже, як чорт молиться стане»; «Казав москаль право, та й збрехав браво»; «Собака брехне – москаль віри пойме»; «За москалем панство: коло ноги ременями – і все господарство»; «Не великий москаль, та страшний»; «Чортзна-що в лаптях, та й то москаль»; «Москва на злиднях збудована та й злиднями годована»; «Звичне, московська напасть»; «Бов, бов по московській брехні!»

Ці афористичні висловлювання – аж ніяк не вияви ксенофобії, а лише систематизація (своєрідна народна соціологія) величезного масиву прикладів/фактів/наслідків співжиття українців з московитами упродовж сторіч і багаторічних спостережень наших предків за далеко не найкращими виявами «загадкової російської душі».

«Національна самосвідомість українців розвивалась на ґрунті етнографічних відмінностей, особливостей психіки, культурних тяжінь і нашарувань, що зв’язують Україну із Західною Європою, й історично сформованого укладу народного життя, пройнятого духом демократизму» , – так у 1915 році писав про українців Володимир Вернадський.

У Росії було інакше. Свого часу видатний російський історик Василь Ключевський звернув увагу на цікаву особливість петровської епохи: реформи були запроваджені під впливом Західної Європи і виконані за сприяння людей тієї ж Європи. За твердженням Ключевського, з XVII століття на російське суспільство (тубільного походження) стала впливати іноземна культура, багата досвідом і знаннями, «хвилюючи російських людей, плутаючи їх поняття і звички, ускладнюючи їхнє життя, надаючи їй посилений нервовий рух». А ще «ускладнюючи російське життя притоком нових понять та інтересів, виробляючи бродіння в умах…».

Видатний російський історик писав: «Пока заимствовали у Запада технический усовершенствования, промышленные и военные, общество, скрипя сердце, допускало западное влияние. Но когда это влияние стало проникать в понятия и нравы, против него поднялось сильное возбуждение, и около времени воцарения Петра его противники начали торжествовать. Открытая в правление царевны Софьи Славяно-греко-латинская академия поставленна была на страже национальной старины и православия против всяких иноземцев, не тольно немецких католиков или протестанотов, но и против православных греков».

В. Ключевський помітив, що упродовж двохсот років клас російського суспільства, який виховувся впливом Західної Європи, неодноразово переживав дивні кризи: «вдруг он закроет свои учебники и, высоко подняв голову, начинает думать, что мы вовсе не отстали, а идем своею дорргою, что Россия сама по себе, а Европа сама по себе, и мы можем обойтись без ее наук и искусств своими доморощенными средствами. Этот прилив патриотизма и тоски по самобытности так могущественно захватывает наше общество, что мы, обыкновеенно довольно неразборчивые поклонники Европы, начинаем чувствовать какое-то озлобление против всего европрейского и проникаемся безотчетной верой в необъятные силы своего народа» .

Історик чудово усвідомлював, що «влияние Запада на нас (на росіян. – О. Р.) совершенно естественно вытекает из его превосходства над нами в науках и искусствах, в житейских удобствах, наконец, в исторической опытности <…> На Западе знают больше нашего и даже для нас могут много сделать лучше, чем мы сами. Таким образом, Запад для нас и школа, и магазин полезных изделий, и своего рода курс исторических уроков».

При цьому В. Ключевський зауважує, що коли за часів правління Катерини II військово-технічне навчання було визнане необов’язковим для дворян, то представники цього стану почали керуватися книжковими ідеями західних авторів. Це позначилося на рівні управління державою – він суттєво понизився. Дворянство втратило навики керування державою. Воно (дворянство) спиралося на «убогі політичні і моральні засоби». З батьківщиною його (дворянство) нічого не поєднувало – «на Заході, за кордоном, в ньому бачили переодягненого татарина, а в Росії на нього дивилися як на француза, який випадково народився в Росії». Паралель між дворянином, про якого згадує В. Ключевський, і сучасним постсовєтським олігархом – разюча. Ми ж знаємо, що сучасні постсовєтські скоробагатьки воліють мешкати впереваж на Заході, навчати там своїх чад, а на батьківщині заробляти гроші, які зберігають у банках офшорних зон. У результаті рівень управління державою постійно знижується…

Сучасному російському суспільстві притаманні проблеми на які свого часу вказував В. Ключевський: «Некоторые следствия западного влияния показвают, что вопрос именно в способе его восприятия, а не в самом его содержании. Это влияние пошло от того, что нам для успешного достижения наших национальных идей понадобилась помощь Западной Европы. <…> Западная культура для нас вовсе не предмет выбора: она навязывется нам с силой физической необходимости».

Відтак В. Ключевський робить висновок, що російське суспільство часів правління Катерини II втратило бажання думати, перестало розуміти навколишню дійсність, бо нічого спільного з ідеями політичної свободи та рівності, притаманними французам, не мало.

Тож не дивно, що так звана сучасна російська еліта на чолі з Владіміром Путіним раз у раз демонструє незнищенність російсько-імперсько-совєтського хамства, зарозумілості й безкультур’я. Прикладів усіляких скандалів, зокрема, й міжнародного рівня, за участю російських президентів, міністрів закордонних справ, дипломатів тощо предостатньо. Саме тому сучасні московити постійно демонструють дологічне мислення в культурі, науці, економіці, політиці, дипломатії…

1994 рік. Згадує Лариса Скорик: «Я тричі була на переговорах з росіянами. Це стосувалося Чорноморського флоту. І я хочу сказати, що за третім разом заприсягалася собі: більше на жодні урядові переговори з росіянами немає ніякого сенсу їхати. Вони розмовляють тільки з позиції сили, абсолютно ігноруючи міжнародне право, будь-які закони, все, на чому стоїть цивілізований світ. Єдине, чого вони бояться, – це щоб їх хтось не обдурив. Що їм забракне спритності розгадати чийсь хід, бо відверто з ними говорити на рівні міжнародного права – порожня розмова. Вони постійно демонструють боярський менталітет: «Вот мы так, а вы как себе хотите». Хоч вмирайте. Я пам’ятаю, як наш юрист-міжнародник Буткевич виходив на терасу будинку в Одесі, де ми проводили ці нічні переговори з не зовсім тверезими (очевидно це в них уже традиційно) представниками делегації Росії, хапався за голову і казав: «Ні, цього не може бути! Що вони говорять?» А говорили вони, наприклад, таку нісенітницю, що СНД, мовляв, є суб’єктом міжнародного права. Логіки росіяни не сприймають, логіка на цих переговорах не проходить. Відверті, цивілізовані розмови теж не проходять. Особливо, коли посланці «белокаменной» розмовляють зі своїми вчорашніми васалами».

2015 рік. Згадує Володимир Огризко: «За мою більш, ніж тридцятирічну біографію дипломата, мені довелося вести переговори з Російською Федерацією з питання Чорноморського флоту. Я вам скажу чесно: легше було б домовитися з марсіанами, при тому, з будь-якого питання. Тому що з Росією можна домовитися тільки в одному випадку – коли їм нав’язують свою позицію, і коли вони розуміють мову сили».

Понад три сторіччя Україна була колонією. Чи не за цими 300 роками ностальгує Караганов? Мільйони московитів у різний час прибували в Україну. І почували себе колоністи серед «малоросів» і «хохлів» повновладними господарями, завойовниками, культуртрегерами не лише тоді, але й зараз, через чверть сторіччя після проголошення незалежності України.

Російсько-імперська та большевицько-імперська пропаганда всіляко сприяла новітнім конкістадорам. І навіть нині з уст ровесника/ровесниці української незалежності частенько можна почути викличне: «Ета мая Родіна. Я здєсь раділась(ся)». Ці парубки й дівчата навіть паспорт мають із тризубом. Багатьом з них навіть притаманне почуття територіального патріотизму. Особливо це помітно на сході й півдні країни. Але при цьому підкреслено хизуються, що НЕ є українцями. В різний спосіб дають зрозуміти, що є нащадками колонізаторів, які прибували в Україну ще за часів російської імперії, є онуками й правнуками тих, кого посилали «бороться с украинскими буржуазными националистами», що є дітьми партійної совєтської номенклатури або ж дітьми офіцерів, котрі після виходу на пенсію шукали краще життя у благословенній Україні.

Не випадково журналіст Володимир Павлів свого часу написав: «На мою думку, українцям взагалі немає сенсу читати книжки про Росію чи росіян. Наше, здобуте власним потом знання, є і без того достатнім, щоб з усіх сил прагнути триматися від Росії якнайдалі. Росія для українців є втіленням антиЄвропи. Тієї Європи, про яку один німецький президент сказав, що вона «має знати не лише ціну, але й цінності». Росія знає собі ціну, але не знає цінностей. В Україні теж із цим є проблеми, але все ж ми не хочемо бути разом із росіянами співвідповідальними за Кавказькі війни, за вбивство Політковської у Москві чи «ліквідацію» Литвиненка в Лондоні, за газовий шантаж Європи чи загравання з Іраном і Китаєм (не кажучи вже про злочини ленінізму-сталінізму). Бо ми віримо в Бога. Знаючи собі ціну, Росія хизується своїми злочинами.>…< Не претендуючи на звання «панської нації», українці добре бачать, чим відрізняється «панськість» західна від східної. У Європі панське – це шляхетне, в Росії панське – це хамське».

Ця розлога цитата зайвий раз підтверджує факт несумісності двох систем: України – спадкоємниці Київської Русі та Росії – спадкоємниці ординської Московії.

Нині Україна, зрештою, як і Російська Федерація, опинилась в стані внутрішньої та зовнішньої несумісності. Як нелінійна динамічна самоорганізовувальна система, Українська держава переживає надзвичайно складний період розвитку – перебуває в критичному стані (в своєрідній точці біфуркації) з двома ймовірними наслідками: або перейде на якісно новий етап еволюції, або остаточно перетвориться на ще одну країну «третього світу».

Тож українським політикам-державникам треба, не зволікаючи, зробити належні висновки: насамперед усунути причини, котрі спричиняють/провокують внутрішню несумісність. А тоді можна буде успішно ліквідувати й зовнішню.

Замість післямови

1884 року знаменитий російський історик Володимир Соловйов сподобився на трагічне для Росії пророцтво: «Національне самоусвідомлення – національне самовдоволення – національне самообожнювання – національне самознищення».

Соловйов помітив, що в Росії вкрай розмита межа між патріотизом («національним самоусвідомленням») і націоналізмом («національним самовдоволенням»). І тільки-но російська еліта опиняється на цьому небезпечному «фронтирі», як неминуче опиняється в полоні «національного самообожнювання» за яким вигулькує логічне «національне самознищення». Большевицький заколот 1917-го лише підтвердив цей жорстокий прогноз. Історія зафіксувала як необачно істерично (ура-патріотично) повелася еліта Російської імперії в серпні 1914 року…

До такої поведінки її (культурну еліту, інтелігенцію) підштовхувала/спонукала, зокрема, реакційна достоєвщина: «Якщо великий народ не вірує, що в ньому одному істина (саме в ньому і саме виключно), якщо не вірує, що тільки він здатний і покликаний усіх воскресити і спасти своєю істиною, він тієї ж миті перестає бути великим народом і тієї ж миті перетворюється в етнографічний матеріал… Але істина одна, а отже, тільки єдиний з народів може мати Бога істинного… Єдиний народ-богоносець – російський народ».

Микола Бердяєв також був переконаний, що «б’є година, коли слов’янська раса на чолі з Росією прикладається до визначальної ролі в житті людства»…

Сьогодні путінська Росія, її так звана еліта (Алєксандр Панарін, Алєксандр Дугін, Владімір Жиріновскій і Ко …) не просто демонструє перед усім світом расистське месіанство, а й констатує/визнає, що «національне самообожнювання» стало її природним душевним станом – станом воістину «бісівським». Засліплені «національним самообожнюванням» московити знову продали себе дияволу – «бісам». Від них цього разу, схоже, відкупитися чи втекти не вдасться. А відтак уже ніколи не вдасться «приєднатися до людства» (Чаадаєв)…