Від Сяну? По Кавказ?

Рада взяла на іспит льояльність російської людности. Кримські й донецько-луганські події засвідчили, що вона завалила той іспит, а тож існування українців ув одній державі з росіянами знайшлося під сильнющим знаком питання.

Так само як існування чехів ув одній державі з німцями напередодні Другої світової війни.

У п’ятнадцятимільйонній Чехословаччині мешкало поза три мільйони німців, що їх мали за німецькомовних чехів (в Україні росіян мають за російськомовних українців). Німецькомовні чехи переважали в кількох чесько-моравських областях, які початком ХХ століття дістали назву «Судети» (український варіянт: Новоросія).

Судетські німці пеклом дихали на все чеське (кримсько-донецько-луганські росіяни пеклом дихають на все українське), і вже на світанні чехословацької незалежности з’явилися на споконвічно чеських землях такі «самостійні» й ніким не визнанні квазідержавні утворення, як Deutschbőhmez – Німецька Чехія, Sudetenland – Судетія, Deutschsüdmähren – Німецька південна Моравія та Bőhmerwaldgau – Шумавська округа (український аналог – Донецька народна республіка і Луганська народна республіка).

Наймасовішою – майже півторамільйонною – політичною партією в державі чехів і словаків була Судето-німецька партія Конрада Генлейна (поклавши паралель з Україною: Партія реґіонів Віктора Януковича). На парляментських виборах у травні 1935-го вона отримала 1 249 530 голосів і стала другою – після чеської Селянської партії – політичною силою: 44 з 300 посланецьких крісел і 23 – в Сенаті.

У березні 1938-го Конрад Генлейн мав авдієнцію в Адольфа Гітлера (у березні 2014-го кримський «прем’єр» Сергій Аксьонов мав авдієнцію у Володимира Путіна). Гітлер повчав: «Висувайте празькій владі вимоги, які годі прийняти». (З Гітлерової поради користаються і проросійські сепаратисти, висуваючи вимоги владі київській).

У вересні 1938-го в добі загальної мобілізації половина німецькомовних громадян Чехословаччини знехтувала своїм обов’язком: ховалися по лісах, втікали до Німеччини, а ті, що все ж таки опинилися в лавах чехословацького війська, відмовлялися виконувати накази чеських і словацьких старшин. При такій годині військова команда поклала не озброювати чеських німців, утворивши з них робочі загони. (Українська військова команда такого не мала в гадці, й вісімдесят відсотків її вояків у Криму зрадило присягу, перекинувшись на бік московських напасників. На відміну від мюнхенської, то не була мітична зрада).

Так, мюнхенська зрада – міт. Заки Гітлер, Чемберлен, Муссоліні і Даладьє поклали свої підписи на акт перебрання Судет Німеччиною, чехословацький президент Едвард Бенеш дав згоду на їхнє відторгнення.

А Чехословаччина мала численне і знаменито вишколене військо, мала колосальні запаси зброї, мала величезний комплекс фортифікаційних укріплень, який не поступався лінії Маннергейма, і могла постояти за свою територіяльну цілість.

Аж ні, Бенеш на цілість не зважав.

А зважав він на сумний досвід співжиття з німецькою меншиною, яка мала амбіції більшини, і спускався на добрий розум: вовча натура в ліс тягне. Політик аж до самих кісток рахубний, він обчислив, що життя сотень тисяч чеських вояків – не до порівняння велика плата за сотні квадратних кілометрів, заселених вовками, яких скільки не годуй, усе в ліс дивляться.

Випхати німецькомовних громадян Чехословаччини в ідеалізований ними гітлерівський «ліс» президент не мав нагоди. Не ті були обставини. По війні обставини відмінилися, чехи повернули собі Судети, і Бенеш видав кілька декретів, згідно з якими всіх чеських німців було вигнано за межі Чехословаччини.

Вигнання перебігало у жахний спосіб. Чехи мстилися на старих, на жінках, на дітях. В судетському містечку Постелберґ, яке ниньки називається Постолопрти і в якому я й пишу ці невеселі рядки, чехами вліті 1945-го розстріляно близько тисячі німецьких старих, жінок, дітей. Тогочасники розповідають, що селяни з поблизьких сіл сунули в Постелберґ, як на ярмарок з тиром: «Постріляємо!».

Письменник Лудвік Вацулік засуджує катівську жорстокість своїх земляків, але не засуджуе самого вигнання. Залишити німців ув одній державі з чехами означало: колишні члени націонал-соціялістичної партії вписуються в партію комуністичну, колишніх ґестапівських викажчиків перебирає червоне Ґестапо, німецька мова в парляменті, німецькі міністри в уряді, німецький університет, німецькомовні театри і газети... Як інак? Демократія! Шануймо права національних меншин. А чеська мова, зважаючи на те, яку вагу має Німеччина в сучасному глобальному світі, сходить на становище Попелюшки. (Замість чехів – українці, замість німців – росіяни, і маємо Україну з 12-ма мільйонами етнічних росіян і 25-ма мільйонами російськомовних).

Знаний чеський історик Ян Рихлік певен, що ні конфедералізація, ні звичайна федералізація не втримають України в її теперішніх кордонах. На його думку, збройне протистояння між українським сходом і вкраїнським заходом є явище саморідне, бо російськомовні «східняки», підбираючись під Путіна, не визнають україномовних «західняків» відрубною націю. На війну, каже Ян Рихлік, заходило від самих початків української незалежности, і та війна почалася б і без втручання Росії.

Здавалося б, те, що розуміє чеський історик, мали б і поготів розшулічити київські «вожді нації». Де тобі! Держаться за територіяльну цілість як воша за кожух. З чого така хватка, ясно. У них парляментські вибори на носі, й вони усилковуються мати вигляд не менш націоналістичний, ніж Микола Міхновський з його «Україна – від Сяну по Кавказ» (у київському тлумаченні: по Донщину). Красива ідея, але начисто утопічна. А за неї, з примхи київських можновладців, гинуть найкращі сини України-неньки. Лягають головами щирі українці, яких проти часів Міхновського забавилось – п’ять-шість мільйонів. Отже, і не від Сяну, і не по Донщину... Дай Боже, залюднити 50 000 кв. км (площа Словаччини).

Не дивно, що й Москва потребувала і потребує України в її совєтських кордонах. Потребувала, бо лише цілісна Україна вможливлювала існування заповідників (Крим, Донбас), де вбивалася в силу російська п’ята колона. А коли вбилася, Москва потребує status quo, щоб ті заповідники (Донеччина, Херсонщина, Одещина) слугували їй як чинник дестабілізації.

Варшаві, Берліну та й усій Европі територіяльна цілість України потрібна як відпружник, який запобігатиме московській загрозі. Европейські політичні еліти наївно сподіваються, що держава, в якій залишатиметься 12 мільйонів етнічних росіян і 25 мільйонів російськомовних безбатченків, істотне може правити за певний протиросійський відпружник.

Той, хто бодай побіжно обізнаний з російською воєнною стратегією (хоч царською, хоч совєтською, хоч постсовєтською), не може не помітити, що всім своїм «визвольним походам» Росія завше давала раду. Не спиняли її ні людські, ні матеріяльні втрати, а тим паче – не спиняли втрати політичні.

Те, що Крим – лише початок «визвольного походу», мав би втямити і всякий молодший ляйтенант українського війська. А виявилося, що того не втямили або не схотіли втямити київські генерал-ляйтенанти. Інак вони б видали – на підставі міжнароднього права – наказ на знищення невідомих озброєних осіб, які ні сіло, ні впало й не знати звідки взялися на кримській землі. Війна з Росією? Генерали затрусили штанами.

А які накази діставали від них українські військовики, забльоковані росіянами по кримських базах? Скажіть! Та ніякий генерал і через губу не плюнув. Зважаючи на те, що сталося і як сталося, здогадуємось: «радили» не складати зброї, але й опору не чинити.

Під час німецько-совєтської війни були випадки, коли німецька залога або захисники певної ділянки, попавшися в матню, здавалися, і то з дозволу зверхників. У совєтських було навпаки. Совєтські й нічого не варту висотку могли боронити аж до останнього вояка, і то на вимогу зверхників. Так чи не так, а відповідальнсть брали на себе воєначальники.

Українські (але геть російськомовні) воєначальники відповідальнсть з себе зняли, чим і скоїли злочин.

Трусили, трусили штанами, а війна з Росією все одно – ось вона, і наслідком тієї асиметричної війни росіяни, скоріше за все, захоплять таки Донеччину та Луганщину, але українське військо вже не знеславить себе так, як знеславило в Криму. Український народ уже довів, що не втратив національної гідности, і втрата помосковщених областей позитивно відіб’ється на його долі.

Випхати росіян за межі України, як випхано з повоєнної Чехословаччини німців, не випадає. Не ті обставини! Тож маємо відрізати їх від України з тими чи тими землями. Утративши квадраті кілометри, збережемо український народ, українську Націю. Товар, як той каже, вартий роботи, затим що постане правдива Україна: чиста як етнічно, так і мовно.

За малим діло стало. За Едвардом Бенешом.

P.S. Полишив текст «улежатися», а тим часом наспіла вістка, що 16-го вересня Верховна Рада ухвалила надати судетоподібним областям України – Донецькій і Луганській – особливий статус. На чому полягатиме особливість, посланці сном-духом не знають, але... ухвалили. Тож і схотілося мені піднести кожному з тих незнайків «Спомини» Едварда Бенеша. Того Бенеша, який годив судетським німцям особливостями як болячці, а на схилі віку написав, що вигнання «судетяків» з Чехословаччини було національною революцією.