«В науці, як перед законом, – всі рівні»
Роздуми професора Степана Костя про історію, війну і журналістику

– Насамперед хочу зауважити, що Ви розпочали свою наукову кар’єру як теоретик журналістики, це прослідковується за публікаціями, а до студій історії української журналістики прилучилися пізніше. Коли саме і чому відбувся той орієнтаційний поворот?

– Це сталося наприкінці 80-х – початку 90-х рр. вже минулого століття. І скажу чому. Саме тоді відкрили у бібліотеках так звані «спецфонди», «спецхрани». Я часто відвідував нашу бібліотеку на вул. М. Драгоманова, відділ, що називався «спецфондом», і всю пресу, яка раніше була «під замком», – переглянув. Відтоді почав збирати і осмислювати матеріал, ще не знаючи, що буду колись викладати історію української преси (бо в 1990 році її ще читав декан Йосип Цьох). Серед перших були газета «Діло», «Вісник» Дмитра Донцова, низка інших видань. Найцікавіше було, мабуть, читати примітки зроблені синім або червоним олівцем. «Експерти», які переглядали цю періодику до мене, робили примітки, зауважували на полях чи між рядками – «антисовєтчина», «український націоналізм». Це відразу визначало місце цих видань в системі тоді ще радянських цінностей. Я раптом побачив і жахнувся, яке багатство ми втрачали, не знаючи справді нічого про заборонену пресу. Ті, хто в нас викладав історію преси (Михайло Нечиталюк – історію журналістики ХІХ століття, а Йосип Цьох – історію комуністичної преси Західної України), мусіли, на жаль, лукавити. Але їх лекції спонукали мене до глибокого зацікавлення історією. Прикро, що пізно, але саме тоді вперше я прочитав про Голодомор, хоча починаючи з 1987 року вже появлялися перші публікації. Пригадую статтю Євгена Маланюка «Волошкові очі», яка увійшла у хрестоматію «Преса боротьби й ідеї» (1994 рік). Я вже її читав після смерті Йосипа Цьоха. І мені відкривалася інша історія західноукраїнської преси. А історія журналістики завжди викликала неабиякий інтерес: перемагало бажання відчути зовсім інший світ, із своїми відмінними від існуючих цінностями. Минуле поставало в кольорових барвах, зникала сіра однотонність, банальність, потрібно було думати, аналізувати, повертати себе, а згодом і студентів в епохи, досі не знані. З початком 90-х факультет кардинально змінювався, наповнювався демократичним духом, в його середовищі створювалися осередки Народного Руху України, Товариства української мови, неформальних студентських організацій. Тоді остаточно вирішив – буду заповнювати чорні прірви нашої пресової історії. Для цього варто було щоденно працювати.

– Ви не проминали нагоди займатися перекладацькою роботою (з чеської перекладено посібник про репортаж). Вийшла свого часу монографія Анджея Кресла на тему польсько-українських відносин у польській пресі. Як це допомагало Вам у власній оригінальній науковій роботі?

– Перекладацькою працею зайнявся випадково. Приміром, вже 1990 року потрапляло до нас чимало підручників Карлового університету. Так, професор Володимир Здоровега запропонував мені перекласти з чеської посібник «Репортаж як метод» одного відомого норвезького журналіста, публіциста і письменника, який йому подарувала якась чергова закордонна делегація. У цій книзі було викладено «абетку» європейської журналістики. Звичайно, це була інша журналістика, ніж та, про яку ми писали в «Теорії і практиці радянської журналістики». Я віддавна цікавився польською і чеською пресою. Наприклад, ще до сьогодні зберігаю комплект преси «Празької весни» 1968-1969 року. Це підшивки (хоча й неповні) чехословацьких газет («Rude pravo», «Mlada fronta», «Lidova demokracie», «Svobodne slovo») 1968-1969рр., учасників і свідків «Празької весни». Читання чеської і польської преси ( «Kultury», «Zycia literackiego») формували інший погляд і на світ і, зокрема, на пресу. Я десь пів року працював над перекладом. Ми його видали як методичний посібник, до речі у редакційно-видавничому відділі, яким завідувала Богдана Присяжна. Це був на той час новий погляд на журналістику. У передмові до перекладеного посібника я писав, що, як і раніше, вважаю, що нема теорії публіцистики, а є або теорія літератури, або теорія пропаганди чи засобів масової комунікації. Але її поява – це талановито придуманий хід тих дослідників, які відзначалися незашореним поглядом на журналістику (Володимир Здоровега, Євген Прохоров, Валентина Учонова), які не бажали блукати сліпими вуличками марксистсько-лєнінської теорії преси; роздуми над теорією публіцистики давали змогу реалізувати творчий потенціал дослідника, спрямувати інтелектуальну енергію на такий невизначений, аморфний предмет дослідження, як публіцистика чи публіцистичний метод дослідження. Пригадую, в процесі підготовки посібника до друку, мої колеги-асистенти, а тепер доценти Ігор Паславський, Андрій Юраш, Юрій Васьківський зробили копії машинописного рукопису і користувались ними на практичних заняттях. Я здійснив ще один переклад, – монографії Анджея Кресла. Але я не професійний перекладач. До речі, посібник «Репортаж як метод» можна було б переглянути і перевидати, адже він не втратив актуальності. На даному етапі нічого не перекладаю, зрештою, в цьому нема потреби, адже наша студентська молодь знає мови, а зарубіжні видання стали доступнішими.

– В Україні є ціла когорта істориків української журналістики. Ви, Степан Андрійович Кость, – одна з провідних постатей в цьому ряду. Звісно з кимось полемізуєте, когось заперечуєте… Когось більше цінуєте, когось менше. Хто на Вашу думку вніс найпомітніший вклад у дослідження історії української журналістики. Нагадаю лише кілька імен: Дмитрук, Федченко, Нечиталюк, Цьох, Михайлин, Юрій Шаповал, Крупський…

– Це питання настільки делікатне, що важко відповісти на нього однозначно. Біда радянських дослідників в тому, що вони не виходили за рамки марксистсько-лєнінського розуміння преси. Крок ліворуч, крок праворуч… Це був схематичний і догматичний підхід до вивчення історії преси. Звичайно, в 90-х роках ситуація змінилася, хоча перші прояви цього спостерігалися і раніше. Тут себе маю на увазі, адже вдячний долі, що зіткнувся з глибою матеріалу, простежив, яку ми мали пресу, яких талановитих журналістів ми мали.

Наші учні, наші студенти вже визначили місце кожного в історії, тому не буду давати якоїсь особливої оцінки. Я написав декілька книжок з історії, читаючи які можна переконатися, що постійно з кимось дискутую. Річ в тім, що якщо людина висловлює власну думку, має чітку позицію, то це вже є спонукою до дискусії. Чи то йдеться про структуру преси, чи про періодизацію… На початку цього тисячоліття з приводу періодизації мав дуже цікаву полеміку з Ігорем Михайлином, харківським ученим. А питання непросте, якби здавалося на перший погляд, бо все залежить від того яку ідею, які критерії вкласти в основу дослідження. Стосовно історії преси це була одна з найцікавіших дискусій. До речі, Ігор Михайлин, автор «Історії української журналістики» належить до тих дослідників, які мені імпонують, адже він поєднує риси історика і теоретика, що власне вирізняє його серед інших. Таке поєднання не часто трапляється в нашому середовищі. Можливо, тому, що має фундаментальну філологічну освіту. Його погляди і підходи до методології української преси дуже цікаві. В цьому ряду я б згадав львів’ян Івана Крупського, Ігоря Павлюка, Мирослава Романюка, Лідію Сніцарчук, Наталію Сидоренко з Києва, Олега Богуславського із Запоріжжя, адже всі вони мають власні досягнення в науці, написали по кілька книжок і кожен спричинився до написання правдивої історії української преси. Я б не хотів когось особливо виділяти. В науці, як перед законом, – всі рівні, бо кожен має заслуги і право відстоювати власну думку.

– Ви ініціюєте і всіляко підтримуєте ідею створення спеціалізації з воєнної журналістики – і вона вже запроваджується на факультеті. Це зрозуміло, бо маєте вагомі напрацювання з історії військової преси України. А загалом – як Вам уявляється концепція такої спеціалізації?

– Військова преса чи історія військової преси не були для мене чимось новим. Ще з кінця 80-х років я вивчав західноукраїнську періодику, а в 1994 році видав хрестоматію «Преса боротьби й ідеї». Вже тоді в мене був задум написати історію саме військової преси. Зі мною тоді співпрацювали аспірантки Олександра Тимчишин і Катерина Федірко. «Нариси з історії української військової преси» побачили світ 1998 року і стали першою монографією, в якій йшлося власне про українську військову пресу, Тут порушується низка важливих проблем військово-політичної думки, зроблено спробу з’ясувати погляди таких видатних українських державних і політичних діячів, як Степан Бандера, Євген Коновалець, Симон Петлюра, Роман Шухевич на українську визвольну боротьбу, на місце армії в суспільстві. На основі об’ємного фактологічного матеріалу показано основні етапи становлення і розвитку української військової преси у двадцятому столітті. До речі, 1998 року у Львові появилася монографія Сергія Горевалова «Військова журналістика України в національно-визвольних змаганнях», але проблема в тому, що автор до української військової преси зарахував і ту військову пресу, яка виходила за радянських часів. Проти цього я принципово виступав, натомість визначав критерії, на основі яких те чи інше видання належить до української військової преси. Про все це написано у вступі. А коли почалася новітня війна, зрозуміло, що морально й інтелектуально я був готовий до цієї проблематики. Інша річ, – не вистачало матеріалу. Проте з огляду репортажів наших журналістів, які побували в зоні бойових дій, я зрозумів, що в нас нема традицій воєнної журналістики. Наші ЗМІ не плекали, не розвивали військової проблематики. Я б міг тут назвати лише Андрія Цаплієнка, – журналіста, який і до цих подій був воєнним кореспондентом. А до написання посібника «Журналістика і війна» підштовхнув мене один випадок. Коли дивився сюжет про донецьку патріотку Ірину Довгань, подумав про те, як себе не вміють поводити наші журналістки, які їдуть в зону бойових дій. Воєнний кореспондент-жінка – це найнедоречніше, абсурдно, як і взагалі жінка на війні. Ще один аспект, – військова преса була органічним складником, елементом структури української преси. Структура преси – відображення нашого життя: спорт, побут, дозвілля, культура, економіка тощо, так само і військова сфера свого часу. Дмитро Донцов писав про «гречкосіїв», про пацифістів. Я підводжу до того, що є в українській вдачі і така риса як войовничість (не агресивність, а войовничість у доброму розумінні слова), яка проявляється саме тоді, коли тобі загрожують, коли постає проблема і треба боронити свою землю. Стосовно воєнного дискурсу, то в мене є своє бачення його висвітлення в газеті. Військова проблематика щезла зі сторінок преси вже давно, а в історії нашої держави почався справді критичний, відповідальний момент – війна. Гадаю, ми до неї не були готові. Не тільки держава, суспільство в цілому, але й кожен зокрема, ніхто не вірив, що потрібно буде воювати. Ось чому я хотів, щоб цей посібник «Журналістика і війна» (вступного характеру) якнайшвидше появився. А після нього одразу – «Історія української військової преси», а завершальною ланкою цього ряду мала би бути хрестоматія «Українська військово-політична думка» (є дуже багато матеріалу, публікацій на цю тему до 1994 року). Пригадується теза Євгена Коновальця із однієї з його статей в журналі «Сурма» (орган Української Військової Організації): «Ніхто задля наших гарних очей не дасть нам Української Держави, в якій наш нарід нічого не вложивши міг би щасливо й вільно жити». Це був 1928 рік.

– Очевидно, до сьогодні, ні навчальних посібників, ні згадуваної Вами хрестоматії в Україні ще не було?

– Справді, не було. Бо, як ми вже зазначали, вийшла монографія Сергія Горевалова, а над посібниками ніхто не працював. До речі, його нариси ми використовували в загальному курсі «Історії української журналістики». Я ж задумав не просто написати посібник, але й запровадити спеціалізацію. Гадаю, ми подолаємо інфантильність наших студентів-юнаків. Рік служіння при війську дав би їм дуже багато, а особливо тим, хто в майбутньому хотів би свою журналістську долю пов’язати з військовою і воєнною проблематикою. Під сучасну пору нам потрібно мілітаризувати суспільство, слід звикати до думки, що за все треба боротися, що всього можна досягнути, але шляхом боротьби. Ідея боротьби, є однією із засад, адже це по суті ідея розвитку. На цьому наголошую у своїй монографії «Західноукраїнська преса першої половини ХХ ст. у всеукраїнському контексті».

– Як Ви оцінюєте журналістів-сучасників, які пишуть про війну, якими повинні бути майбутні воєнні кореспонденти?

– Появилися дуже цікаві програми на багатьох каналах, приміром «Громадянська оборона» на каналі ІСТV, є вони на «1+1», «Першому». Це справді окрема тема – важлива, і водночас делікатна і суперечлива, дискусійна. Як писати про війну? У моїх двох посібниках є найважливіші тези, поради. Не можна бути пацифістами, бо втратимо державу. Сьогодні нас це стосується як ніколи. Так само і в нашому ремеслі. Аби журналіст добре написав, повинен знати, про що пише. Це стосується і війни. Треба бути в матеріалі, інформаційно підкутим. Є і болючі етичні проблеми. Війна – це завжди смерть. Можна зробити висновок, що «війна – це вбивство, але дозволене законом і освячене певними ідеями». Індуктивне мислення людини неминуче підштовхує до висновку, що боротьба (війни, конфлікти, суперечності) не лише спосіб і засіб розв’язання ряду проблем. З історії знаємо, що ще з античних часів Арістотель був проти війн, а Геракліт – навпаки, їх захищав. Як бачимо, є такі, що війну заперечують і вистачає тих, які обґрунтовують її обов’язковість. Не про все можна писати. Чому такі суперечливі враження появилися в багатьох дослідників журналістики після того, як показали смерть фотокореспондента газети «Сегодня» Сергія Ніколаєва? Навіщо «смакувати» останніми хвилинами його життя, знімаючи на камеру, а потім показувати в ефірі. Ще один важливий аспект: йдеться про підготовку журналіста, який їде в зону бойових дій і в екстремальних ситуаціях змушений себе захистити і оберегти від найстрашнішого, бо чатує постійна небезпека. Безперечно, наша професія межує з ризиками. Комусь треба воювати, а журналісти повинні знімати і писати. У моєму посібнику є сім чи вісім тез щодо висвітлення війни: яку зайняти позицію, як порозумітися з людьми із «тієї сторони». По-перше, це пов’язано з великою небезпекою для журналістів-патріотів, а по-друге, чи вдасться переконати наших ворогів, отих так званих ополченців чи сепаратистів? Український журналіст не може ставати над сутичкою, не може бути нейтральним. Розуміємо, якщо журналіст приїхав з Англії, Німеччини чи Польщі, – він може дозволити собі сторонню оцінку ситуації, роздуми про межу, грань між добром і злом. Для українського журналіста така постава є неприйнятною, – нейтрально ставитися до тих людей, які нас знищують, це не позиція. Постає принципове питання: на чиєму боці повинен бути журналіст? Якщо коротко окреслити, що найважливіше для українського журналіста, який пише про війну, то це віра в те, що ми переможемо! Не завжди правда лікує, не завжди вона доречна. Її можуть сприйняти по-різному. Не йдеться про те, щоб уникати попередження про якусь небезпеку і боятися наголошувати на недоліках. Слід відчувати межу, де така правда, яка може посіяти паніку. Відомо, – першою жертвою війни є правда. Відомий польський воєнний журналіст Казімєж Мрозєвіч, приміром, каже, що це колись жертвою війни була правда, а сьогодні, – журналіст.

– І насамкінець, кого чекаєте в групі спеціалізації з воєнної журналістики, Ваші побажання студентам, не лише юнакам, але й дівчатам, які в майбутньому також, можливо, будуть писати на військову тематику, зацікавляться новою спеціалізацією на кафедрі української преси.

– Я, до речі, дуже б хотів, щоб на цю спеціалізацію зголосилися всі студенти-юнаки. Було б добре, аби влітку, замість практики, на один місяць вони могли поїхати в табори, відчули себе військовими. Можливо, це і складно буде зробити, але, гадаю, цілком реально. Звичайно, треба вивчати військове ремесло, навіть, на перший погляд таку прозаїчну проблему, як надання невідкладної медичної допомоги. Бо Сергія Ніколаєва, на думку фахівців, можна було врятувати, адже поранення в ногу і в руку не були складними, але дорогою до лікарні він просто стік кров’ю. А в групі спеціалізованій чекаємо небайдужих і готових до боротьби. Бо нема вищої місії, ніж оборона Вітчизни, відстоювання миру і свободи народу. В одному із розділів майбутнього посібника я пишу, що журналістика повинна служити ідеї української державності. Це найвищий історичний імператив української нації. А ще важливо те, що в умовах війни дуже уважно треба підходити до бачення і реалізації «свободи слова» і разом з тим займати активну громадянську позицію.

Розмову вела Юлія ПРИСЯЖНА-ГАПЧЕНКО