Чого сподіватися від Путіна?

Тут не місце подавати всю характеритику цими авторами природного агресора, але варто згадати про деякі з його прикмет, які дуже «органічно» втілені в особі Путіна, що на них просто неможливо не вказати.

Серед іншого, вони пишуть: «Мотивом кожного пертурбатора є містичні імпульсії. Релігійні, соціальні чи політичні міфи ведуть до акумуляції сили, а якщо це масове накопичення сили відбулося, пертурбатор відчуває потребу прив’язати його до якогось вищого принципу чи ідеї. Він неминуче стає імперіалістом – той же путінський «русскій мір»…

«Зокрема він тратить сенс пропорції й відчуття реальності» – навіть канцлер Німеччини Ангеля Меркель зрозуміла, що Путін живе у віртуальному власно-надуманому не реальному світі.

«Кожний військовий, чи політичний проект веде до ще більш амбітних схем…» – отже після Криму-Донбас, затим «Новоросія», а опісля, вірогідно, Балтія, Польща і далі на Захід.

«Він (пертурбатор) є експертним винахідником у «ділянці зброї і нових технологій агресії» – дивись: путінські «буратіни», «буки», «гради» та інша супермодерна зброя й путінська концепція гібридної війни.

Водночас «співсталення (у пертурбатора) геніяльності і колосальної глупоти», «майстерність у використанні незгод серед його ворогів і протидія творенню альянсів проти нього», «політична безглудність» тощо – це деякі з прикмет, які автори приписують природньому агресорові.

І, найважливіше, автори роблять висновок, що скоріше чи пізніше його слабості виходять нагору, його політика мобілізує проти нього міцний союз, «світ дає цілковиту моральну підтримку оборонцям незалежності й свободи. Ця моральна підтримка дає ворогам пертурбатора силу і одержимість , викликає відвагу і рішучість та «гальванізує» творчі сили і дієздатності, які врешті-решт призводять до загибелі пертурбатора з рук оборонців права і свободи».

За цією логікою, не треба сумніватись, що «пертурбаційний шлях» Путіна теж закінчиться його загибеллю як це сталося з багатьма іншими природними агресорами. Вищезгадані автори вказуюуть на довгий перелік оборонців права і свободи, які переможно протистояли агресорам і для яких усунення агресорів було головною метою. А саме: Марльборо, принц Євгеній, Нельсон, Веллінгтон, Фош, Клемансо. Від себе додамо Черчилля. Сьогодні майже весь західний світ об’єднався проти путінської агресії в Україні, даючи моральну, політичну, дипломатичну, економічну і, надіймося, в скорому часі й мілітарну підтримку. Але тут виникає очевидне запитання: що є остаточною метою західної політики супроти Путіна і російського імперіалізму і чи маємо сьогодні сучасних Клемансо й Черчиллів, готових, як мовиться, цілеспрямовано боротися до кінця, щоб усунути Путіна і будь-яку російську імперіалістичну загрозу взагалі.

Передовсім зазначимо, що ми далекі від того, щоб у зв’язку з цим питанням переоцінювати роль і «вагу» західніх маргінальних політичних сил, таких як, наприклад, «Північна Ліга» Сальвіні, яка брала в «борг» російські гроші, «Вперед Італія», «Об’єднані ліві» в Італії, «Подемос» в Іспанії, «Національний фронт» у Франції, який взяв свого часу мільйонний кредит у Першому чесько-російському банку, чи поодинокі політики, як Шрьодер, чи президент Чехії Міклош Земан… Вони виразно проросійські, й так чи інакше лобіюють російські інтереси. Бувають і такі «диваки», як лідер «Європейської народної партії» в ПАРЄ іспанець Педро Аграмунт, який проголосував за зняття санкцій з російської делегації всупереч позиції всієї ЄНП, яка підтримує Україну в конфлікті з Росією.

Йдеться про владний керівний істаблішмент Заходу, який визначає на сьогодні політичний курс їхніх держав щодо Росії і тим самим щодо України. Принаймні тепер, засуджуючи агресивну політику Кремля та одночасно застосовуючи санкції, як й інші інструменти тиску, Захід виразно заявляє, що його завданням є змусити Путіна до мирної розв’язки воєнного конфлікту з Україною, а не «загибель» Путіна чи Росії. Ба більше, якраз у пропонованому Заходом мирному полагодженні російсько-українського воєнного конфлікту вони бачать позитивну розв’язку та спасіння і для самої Росії. І тут байдуже, з яких міркувань вони підходять так, а не інакше до цієї проблеми. Дехто вказує на потребу збереження Росії, як рівноважного геополітичного чинника до Китаю у світовому балансі сил, дехто побоюється, що російсько-український конфлікт може привести до ядерної війни, яка знищить не лише Росію; іншим йдеться про збережання Росії для економічних, торговельних та фінансових інтересів (як нещодавно заявив Жозе Мануель Баррозу в інтерв’ю з Севгіль Мусаєвою-Боровик: «Росія, вірогідно, важливіша для Європейського Союзу, ніж Україна, якщо судити тільки за економічними критеріями»); інші ще традиційно та «емоційно» пов’язані з російською культурою і т. д. , і т. п. Серед різних факторів вагомим є шантаж Кремля ядерною зброєю, якою Москва тримає Захід у стані своєрідного «шаху».

До речі, якщо йдеться про те, кого й справді тримає в ядерному/збройному «шаху», то це далеко не так… Зацитуємо лише один абзац з книги Івена Томаса «Блеф Айка» (Evan Thomas «Ike’s Bluff», President Eisenhower’s Secret Battle to Save the World, Little, Brown and Company, 1975): «25 листопада, три тижні після виборів, науковий дорадник Джордж Кістяківський відзвітував президентові Айзенгаверу про «Єдиний інтегрований оперативний план» (ЄІОП), завданням якого є знищення Совєтського Союзу, Червоного Китаю і совєтських сателітів одним катаклізматичним ударом, якби США були заатаковані. За цим планом, США застосували б свій стратегічний арсенал… Цей план, сказав Кістяковський, вбив би ще додатково 4-5 разів будь-кого, хто вже й так був мертвим...».

Не дивно, що після бріфінгу Айзенгаверу було не до пополудневого «неп». Коментарі, як мовиться, зайві. Ззначимо лише, що Путін і його найближче оточення мають знати про потужність теперішного ЄІОП… І свідомі того, що не вони, а їх самих держать у шаху.

Як ми вже згадували, мирний план Заходу щодо розв’язки російсько-українського конфлікту, який спровокував і посилює Путін, виключає (принаймні дотепер) його насильне усунення, яким кінчає звичайно пертурбатор у схемі обох американських міжнарожників. Тут маємо однак не лише мирні засоби і заходи тиску, але й мирну мету, а дехто навіть вже тепер турбується про те, щоб уможливити Путіну «зберегти обличчя», якщо його вдасться переконати чи примусити лише мирним тиском. Щоправда, дехто вважає і розраховує на те, що й мирними засобами можна осягнути те саме, для чого звичайно треба насильних засобів, як, наприклад, відсунення пертурбатора від влади. А зараз все це вовтузиться у парадоксальній ситуації – Путін веде гібридну війну і рівночасно перетворив частину української території на полігон для випробування своєї модерної зброї; Україна борониться чим може і висуває свій мирний план, що за нього кожного дня платить дюдськими і матеріальними втратами, а Захід послідовно продовжує апелювати до Путіна, шоб він змінився й змінив свою агресивну політику.

Якщо ж йдеться про мирний план України, точніше української влади, а ще точніше самого Порошенка, то він уповні вписується у мирний план Заходу і є гарантом дотеперішної підтримки з боку західних партнерів. Підтримки, яка для України є конечною навіть в тих обмежених дотеперішніх формах і вимірах унаслідок ситуації, до якої її довів режим Януковича.

Виникає питання, а який же план у Путіна? Нещодавно його колишній дорадник, економіст і політолог Андрій Ілларіонов повторив своє твердження про те, що Путін хоче примусити українську владу сісти за стіл переговорів з т. зв. ДНР і ЛНР та в цей спосіб остаточно «легітимізувати» їх, щоб могти використати їхній статус у нових розграх з Україною. Такої думки дотримуються й багато інших експертів і політиків. Річ, однак, не лише в «легалізації» терористичних новотворів, а власне у сценарії, який готує Москва опісля, домагаючись «всеосяжного конституційного процесу в Україні за участю всіх регіонів та політичних сил країни». Про це 25 січня знову нагадав Сєрґєй Лавров. Не важко уявити собі «запуск такого всеосяжного конституційного процесу» за участю ДНР і ЛНР та «всіх політичних сил країни», включно з п’ятою колоною всередині, і, чого доброго, навіть самого Януковича та його попличників… При одночасному черговому сконцетруванні російських збройних сил Росії на східних кордонах України, в Криму і на Донбасі. На нашу думку, Путін, якому у свого часу українські добровольчі батальйони перешкодили реалізувати його план з «Новоросією», пробує зараз здійснити план «запуску всеосяжного конституційного процесу», який має віддати в його руки не вісім чи дев’ять східних і південних областей України, а всю Україну. І тому вимога легалізації й закріплення статусу терористичних ДНР і ЛНР – це тільки перший крок до імплементації путінського плану. За ним слідував би наступний – посилений тиск Кремля на західних партнерів України погодитися на такий чи інший «запуск всеукраїнського конституційного процесу». При цьому Кремль міг би піти навіть на певні «поступки», знаючи добре як деякі західні політики готові вхопитися за будьщо, щоб лише рятувати мир… І про це треба думати вже сьогодні, ще заки Росія виставить Заходові свої чергові «мирні переговорні пропозиції». Було б зле, якби це привело Київ і Захід до таких чи інших непорозумінь й незгод. У такій ситуації Україна мала б керуватись, самозрозуміло, насамперед власним національним інтересом. До речі, такі випадки в історії бували і між найбільш тісними союзниками, як, наприклад, між США й Ізраїлем. А треба сподіватися, що Росія якраз тепер посилить свій наступ на цьому відтинку і українська дипломатія мусить мати це на увазі. Не сумніваємось, що українська влада свідома цих небезпек і не повторить деяких помилок з минулого, як, наприклад, щодо «статусу» Донбаса. Будемо сподіватись, що на «приманки» Кремля наші західні партнери не клюнуть.