Росія після Путіна. Можливі моделі

Президент Росії, граючи в незворушного лідера, з неприхованою іронією відгукнувся на питання прозірливого журналіста, чи не боїться він «палацових переворотів». Насправді, вийшла чудова психологічна операція, і Путін здригнувся вже через пару тижнів, згорнувши спілкування до непристойного мінімуму. Невдалий імператор краще за інших розуміє, що в історії Росії стався, без перебільшення, кричущий злам. Говорячи словами письменника і правозахисника Віктора Шендеровича, росіяни «випали з європейської цивілізації, – причому не випали, а самі викинули себе звідти, своїми руками, діями адміністрації». Іноземці до початку 2015 року попросту побігли з Росії, рубль стрімко полетів у безодню слідом за цінами на нафту. Цікаво, що на думку колишнього заступника міністра енергетики Росії Володимира Мілова, російські резерви існують тільки на папері. «Чесно кажучи, питання навіть не в тому, що буде з економікою. Питання в тому, як на це реагуватиме суспільство, яке за 15 років звикло до постійного зростання економіки», – попередив він наприкінці січня 2015 року.

Науковці, журналісти, письменники – всі, хто не розучився думати, – в лютому 2015-го вже відкрито визнали політику Путіна тупиковою і згубною для країни. «Крах путінського режиму ймовірний. Більшість наших опозиційних політиків пов’язують своє майбутнє з так званою конституційною складовою і говорять про вибори 2016 року в Думу, вибори президента в 2017 році», – такий вердикт оголосив відомий російський історик, філософ і релігієзнавець Андрій Зубов (3.02.15).

Росія під проводом Путіна до 2015 року стала деградувати настільки стрімко, що її самоізоляція неминуча. Хоча кремлівські посланці, охоплені лихоманкою, збиваються з ніг у пошуках союзників (й іноді чудесним чином знаходять, як це вийшло з Грецією і Венесуелою на початку 2015 року), світовий скептицизм у ставленні до Путіна набирає обертів. Виражений санкціями, він у лютому 2015 року був уже близький до адекватної демонстрації світової єдності на марнославство впертюха. І, треба сказати, на початку 2015 року зухвала гордовитість глумливого московського персонажа змінилася зростаючим подивом і затаєнністю. Звичайно, у нього збереглося чимало «останніх аргументів»: від бойової авіації і високоточних ракет до ядерної кнопки. Але якраз найближче оточення краще за решту світу бачить неадекватність боса, й інстинкт самозбереження рано чи пізно підкаже вірний шлях. До речі, зовсім не випадково, що вже наприкінці грудня 2014 року авторитетне видання The Guardian вказувало: «Якщо одна частина політичної еліти в Кремлі звинувачує в своїх бідах Захід, то інша покладає відповідальність на втрату власного бізнесу, активів і можливості подорожувати Європою саме на невдалу політику президента».

Більшість аналітиків сходяться на тому, що Путін, як усяка одержима людина, стоятиме на своєму до кінця. Але з деяких пір саме це зробило його вразливим для своїх же соратників. З надр Кремля щораз частіше витягується думка: незалежно від напористості однієї людини, економічний занепад Росії попросту прикінчить ретельного вивірений, поліційно-авторитарний режим. Поки ще палію російсько-української війни вдається стримувати російський народ, не розв’язуючи його проблеми, а перемикаючи увагу на «американську загрозу», маніпулюючи свідомістю завдяки налагодженій пропагандистській машині. Однак у лютому 2015 року дедалі частіше стали появлятися «кандидати в дублери» першої особи. Скажімо, заступник голови уряду РФ Дмитро Рогозін 25 січня під час відвідування льотно-випробувального комплексу «Чкаловський» холдингу «Вертольоти Росії» здійснив політ на бойовому розвідувально-ударному вертольоті Ка-52 «Аллигатор». Таких прикладів нині чимало: то непримиренний Сергій Іванов зарозуміло назве «маразмом» висловлювання західних лідерів, то надійний Сергій Шойгу організує демонстрацію ядерних біцепсів країни або оперативно знайде союзника на іншому континенті. Саме ці постаті особливо напружилися, наче приготувалися за спиною Путіна. Але не тільки вони. Скажімо, наприкінці 2014 року ще якось невиразно проявився Ходорковський, запропонувавши себе на роль лідера «перехідного уряду». Набирає обертів тенденція: Путіну бажано зникнути; шлях не канути в Лету, але поступитися місцем комусь, хто відновить спалені мости між Росією і рештою світу.

На тлі зростаючої конфронтації будь-який новий конкретний крок з боку Заходу непомітно затягує петлю на шиї Путіна. Якщо «ЛНР-ДНР» визнають терористичними організаціями, Росія може виявитися державою, офіційно визнаною світом, котра підтримує тероризм. Виникла якась ланцюгова реакція, про що прекрасно висловився український письменник і публіцист Юрій Щербак: «Путін буде звинувачений у злочинах проти світу (планування, підготовка, розпалювання або ведення агресивної війни), злочинах проти людства (вбивство, поневолення, переслідування за політичними чи етнічними мотивами, пограбування державного і приватного майна, руйнація міст і сіл)». Минає зовсім небагато часу, і 13 лютого 2015 року екс-заступник держсекретаря США з глобальної політики, старший науковий співробітник Belfer Center for Science and International Affairs (Гарвардський університет) Пол Дж. Добрянські в The Washington Post пише, що Росію треба судити за злочини проти людяності. Поки ще експерт каже «Росію», але багато хто вже чує: «Путіна». Зміна риторики – справа часу. Справді, Путін став представляти небезпеку для росіян. Навіть польові командири проросійських терористів на Донбасі (якийсь ватажок бойовиків «Стрєлков»-Гіркін) стали вельми неулестливо відгукуватися про лідера держави. І знову в новітній хронології подій не можна пропустити симптоматичну появу Рогозіна, який раптом заявив (9.02.15), що через зростання цін на оборонну продукцію на тлі падіння курсу рубля плани переозброєння ЗС Росії опинилися під загрозою. Що це, констатація факту, чи таємний заклик до людей в погонах і тих, хто їх озброює? У цьому середовищі частенько некомпетентний Рогозін набив руку і, скажемо прямо, придбав певний авторитет.

Характерно, що начальнику Кремля поступово перестають вірити. Так, політолог Станіслав Бєлковський зауважив, що «Путін хоче одягти френч Сталіна і повернутися в Ялтинсько-Потсдамський світ зразка 1945 року, що неможливо, тому що цей світ упав 1989 року разом з падінням Берлінської стіни». А російський поет Ігор Іртеньєв ще в травні 2014 року висловився пророчо: «Я дуже песимістично дивлюся на майбутнє. Передчуваю великі потрясіння всередині Росії, коли закінчаться нафтові гроші. А вони закінчаться вже незабаром».

Вичікувальна прохолодна позиція Берліна і Парижа, тимчасова слабкість під час виснажливих переговорів у Мінську 12 лютого, клацання зубастих щелеп в американському конгресі на тлі коливань офіційного Вашингтону, запуск у простір вельми небезпечної ідеї заморожування конфлікту на сході України, мінливі успіхи на полях битв на тлі дедалі зростаючого досвіду української армії – все це задушливі для кремлівського інтригана фактори. Це, як мінімум, підтверджують синхронні виступи в січні 2015 року мільярдера Джорджа Сороса і авторитетного видання The Economist. Слова відомого фінансиста і борця за відкрите суспільство стали передвісником агонії Путіна. Так, видатний знавець природи грошей в середині січня 2015 року заявив, що через різке падіння цін на нафту американські та европейські санкції вдарили по російській економіці сильніше, ніж могли сподіватися лідери країн Заходу. Щодо згаданого видання, то аналітик The Economist висловився таким чином: «Після того як ціни на нафту знову пішли долу, Путін не поспішає зближуватися з Заходом. Замість цього він запропонував своїм громадянам війну і патріотичну ейфорію як компенсацію за падаючу ціну на нафту і відсутність економічного зростання». Резюме оглядача багатозначне й обнадійливе: «У 2015 році ми побачимо поєдинок між режимом Путіна і ціною на нафту. І це буде не дуже приємне видовище». Відомий британський експерт Джеймс Шерр вважає, що для руйнування російської економіки треба два роки, і час грає проти Путіна («Дзеркало тижня», 13.02.15).

Такої ж думки дотримується і опозиційний російський політик Борис Нємцов: «Ціни на нафту, на мій погляд, знижені надовго. ... Завжди в Росії зниження цін на нафту приводила рано чи пізно до зміни влади. Ось і зараз у разі затяжної кризи неминуча зміна влади в Росії». При цьому він упевнений, що криза в Росії є результатом війни Путіна проти України. На думку Нємцова, російський бюджет на 2015 рік був зверстаний виходячи з ціни на нафту в 96 дол., тоді як ціна на неї опустилась нижче 50 дол.

«Я щиро вірю, якщо санкції діятимуть цілий рік, і російська економіка перебуватиме під серйозним тиском падіння ціни на нафту і санкцій, то Путін або почне виводити війська з України або росіяни будуть шукати нового лідера». Ці слова належать директору Євразійського центру, колишньому послові США в Україні Джону Гербсту. Що ж, замість логічного перезавантаження стосунків із Заходом і виведенням військ з України Путін все-таки здійснив свій безрозсудний, хоча й зовні відважний крок – він пішов ва-банк. Почав майже відкритий наступ вглиб України, перекинувши неймовірну кількість озброєнь і військової техніки в контрольований регіон Донбасу. І скерував туди для організації воєнних дій і підкріплення місцевим бойовикам близько десяти тисяч кадрових військових.

Отже, з січня 2015 року невдоволення політичним курсом Путіна різко зросло навіть серед його близького оточення. Наприкінці січня агентція Bloomberg, посилаючись на анонімні джерела, повідомила, що диктатор «звузив своє ближнє коло до кількох силовиків» і різко скоротив своє спілкування навіть з тими людьми, котрі вважалися його друзями. А багато ЗМІ процитували соціолога Ольгу Криштановську, яка відзначила, що для Путіна настав досить непростий час. «Його критикують і ліберали, і яструби», – недвозначно висловилася дослідниця.

Так чи інакше, але в гіршому випадку розклади можуть виявитися такі, що болісно самотній українофоб акуратно передасть кермо влади комусь із силовиків. Не виключено, що ще з більш колючими характеристиками особистості: невиправно жорсткому Іванову або небагатослівному Шойгу з гранично небезпечною хваткою. Можливо, й відданому васалові Рогозіну, який за кілька останніх років «поблизу Путіна» зумів відростити гострі політичні ікла. І до того ж показати себе стерпним актором. Таке враження, що інтелектуали й логіки як, скажімо, Чемезов, Сурков або Сечин менш підходять на роль наступника. Вони, скоріше, виступлять з функцією всебічних хранителів свого нинішнього патрона.

Більш м’які, позитивні сценарії, за яких до влади в Росії прийшов би хтось із опозиційних політиків, типу Немцова або Навального, або навіть Ходорковського, менш вірогідні порівняно з «гіршими». Вони можливі лише за певних, надзвичайних умов. Наприклад, якби проти курсу гнобителя України піднялася значна частина росіян. Це не тільки малоймовірно в умовах поліційної держави, але й досить легко може бути втоплене за наявності потужної репресивної машини, яка підкріплюється ордою прислуговуючих ЗМІ.

Як видається, Борис Нємцов, який завжди діяв зі сміливою відкритістю і називав зовнішню політику Путіна божевільною, а кризу в Росії пов’язував зі злочинницьким державним капіталізмом його команди, має дещо більші шанси. Але і його масштаб популярності складно перевести в загальнодержавний. Особливо, якщо врахувати, що переважна більшість росіян жадають «сильної руки», незалежно від конфліктності з зовнішнім світом. Традиція орієнтуватися на «царя» в Росії нікуди не щезла, і від того підтримка близького Путіну силовика може виявитися реальнішою ставок на врівноваженого і адекватного лідера, здатного налагодити стосунки із Заходом.

І все-таки, якщо Путін й надалі впиратиметься і відмовиться демонструвати гнучкість у спілкуванні із західним світом, його усунення виявиться запрограмованим. Хоча Захід сьогодні згоден і на паліатив, Путін може включити форсаж на траєкторії самоліквідації. Ймовірність саме такого вибору кремлівського відступника в лютому 2015 року видається більш вірогідною, ніж поступки і розумний компроміс. Щодо темпів наближення таких подій, то вони більшою мірою залежать від послідовності західного співтовариства в організації комплексного, всебічного протистояння Кремлю. Від кількох місяців (за умов активізації) до кількох років – за млявої, неузгодженої, неодностайної політики Заходу. Для України будь-який спосіб усунення Путіна відкриє новий шанс. Якщо влада зуміє правильно розпорядитися затримкою, розгубленістю або перегрупуванням сил у самому Кремлі, сформувати стратегічні фактори стримування Росії, битву за Україну можна буде вважати виграною. Як і бій світової спільноти за демократичні цінності.

У світлі неминучого занепаду правління одіозного російського лідера має сенс окреслити можливі сценарії завершення тривалої путінської епохи.

Перший. Заколот силами найближчого оточення

Може бути реалізований в прихованій формі, і зовні нагадуватиме відхід Єльцина: відставка, призначення «надійного» наступника, розкрутка його в ЗМІ, і легітимізація через вибори. Основною метою буде збереження «путінізму після Путіна», тобто продовження існуючого курсу на обслуговування інтересів кремлівської клептократії, збереження альянсу силовиків і великого бізнесу загалом і зокрема, збереження тієї ж неоімперіалістичої зовнішньополітичної доктрини.

Найбільш можливі наступники – Сергій Іванов, Сергій Шойгу. При цьому Путін йде геть з великої політики.

Для Росії та світу в довгостроковій перспективі це означає продовження конфронтації, обумовленої конструкцією створеної Путіним російської держави. Однак не виключений тимчасовий ефект «відлиги» як на міжнародній арені, так і всередині країни, у зв’язку із загальної втомою від Путіна, і надією на зміни. В результаті послідує неминуче поліпшення стосунків із Заходом, що може стимулювати постпутінську еліту до внутрішньої еволюції і поступової лібералізації, що переходить у справжні реформи. Такі сценарії м’якої демократизації реалізовувалися в багатьох тоталітарних державах.

Другий. Рокіровка

Варіація на тему попереднього варіанту. Можлива в тому випадку, якщо Путін «почує недобре», і вирішить сам очолити процес назрілих змін шляхом повторення досвіду з Медведєвим. У разі подібного сценарію він збереже якийсь символічний пост в архітектурі влади, що, враховуючи невідповідність реальної кремлівської ієрархії офіційним титулам, зовсім не завадить йому і далі бути «першим серед рівних» у тіньовому «політбюро». Наступником може стати як хтось із близького оточення, так і якась компромісна фігура, наприклад Кудрін, або той же Медведєв. Не виключений і несподіваний варіант з кимось із іменитих опозиціонерів, який готовий проміняти ідеали, й отримати вищий державний пост в обмін на лояльність реальним «господарям Росії». У будь-якому разі функція президента буде виключно представницькою. Як і в першому варіанті, реальна політика зміниться мало, або не зміниться зовсім, але «ефект відходу Путіна» зіграє Росії на руку.

Третя. Націоналістичний заколот

Найгірший сценарій для Росії і світу. Може бути здійснений радикалами у тому разі, якщо політика Путіна здасться їм недостатньо рішучою, а сам російський лідер повністю втратить довіру суспільства. Незважаючи на різке зрушення риторики і дій самого Путіна вправо, і вміле маніпулювання радикалами через «ручного націоналіста» Рогозіна, покликані купирувати «праву загрозу», в середовищі маргіналів і радикальних шовіністів залишаються невдоволені «занадто м’яким», на їхню думку, курсом президента. Їм, як це завжди трапляється, радикалізація влади завжди здається половинчастою і недостатньою. «Загроза справа» зростатиме в разі відсутності успіхів на фронті, загострення внутрішніх міжнаціональних проблем, або будь-яких спроб пом’якшити агресивну зовнішню політику. Однак силові структури в Росії загалом досить вірні Путіну, і добре підготовлені для швидкого, ефективного та жорстокого придушення можливого бунту. Справжня небезпека виникне у разі альянсу націоналістів, лібералів і частини силовиків, серед яких традиційно сильні націоналістичні настрої. У цьому випадку гіпотетично можливий прихід до влади ультраконсервативних, радикально антизахідних сил, близьких за духом до ісламістських деспотій Близького Сходу. Спектр можливих лідерів вкрай широкий, і фігура може виявитися абсолютно несподіваною – від кишенькового блазня-націоналіста Рогозіна до напівбожевільних ідеологів Російського Світу. Або навіть ветеранів триваючої війни в Україні, багато з яких одержимі крайніми формами шовінізму. Наслідки захоплення влади в ядерній державі войовничими радикалами (можливо, за зразком 1917 року, після нетривалого правління слабкого і нестійкого ліберального тимчасового уряду) є цілком непередбачуваними. Варіант планетарної катастрофи в такому разі стане цілком реальним.

Четверта. Статус-кво

Також залишається хай і невелика, але все ж можлива ймовірність тривалого збереження статус-кво. Однак збереження архітектури влади з Путіним на чолі вже не вигідне нікому, включаючи значною мірою навіть його самого. Збереження російського «престолу» за Путіним призведе до всебічної стагнації, і повільного, але немунучого занепаду створеної ним системи, яка, як і всі позбавлені оновлення, закупорені у вакуумі політичні режими, буде, на кшталт пізнього СССР, повільно старіти і гнити зсередини, щоб, врешті-решт, неминуче вибухнути. По суті, це буде лише відтермінуванням неминучого, і рано чи пізно закінчиться одним з описаних вище варіантів. Кожен зайвий рік, проведений Путіним на «троні», посилить неминучий струс від його відходу, що, треба думати, усвідомлює якщо і не він сам, одурманений владою, то його найближче оточення. Путіна змусять піти не низькі ціни на нафту, санкції та економічні труднощі, а насамперед втома від самої себе породженої ним системи, яка загрузла в новій «епосі застою». Росія стоїть на роздоріжжі між лібералізацією або зануренням у націоналістичне мракобісся, але в обидвох макросценаріях для Путіна вже немає місця, і навіть у разі збереження «путінізму», як державного курсу, сам творець стане зайвим у власній системі. У відході ВВП зацікавлені всі, і хай зміни не будуть миттєвими, але вони неминучі. А отже, захід епохи Путіна не за горами.