Про деякі проблеми тактики інформаційної війни

Другий фронт – всередині України, де донедавна ФСБ почувалася майже як у себе вдома. Однак вторгнення росіян протверезило багатьох москвофілів; своїми танками й «градами» Кремль дезавуював Кісєльова й Гундяєва. Хоча речники «русского мира» залишаються активними в Україні, відчутно потоншав шар плідного ґрунту, в який досі падало їхнє отруйне насіння.

Для обох сторін стратегічні звитяги або поразки можливі нині лише на третьому фронті цієї війни – в світовому ідейно-інформаційному просторі поза межами Росії та України. На кону стоїть питання про те, на чиєму боці опиниться довколишній світ у конфлікті між найбільшими пострадянськими державами. Здавалося б, жодних сумнівів тут бути не повинно: Росія вчинила агресію, порушила численні міжнародні угоди, зазіхає на чужі терени, встановлюючи на них закон сили й кримінальний безкрай-«бєспрєдєл»... «У теорії» все виглядає однозначним, але на практиці, на жаль, далеко не є таким.

Москва добре підготувалася до виконання свого надзавдання: примусити світ повірити, що чорне є білим і навпаки. «Дружні до Кремля» інтелектуали, політики, видання й аналітичні агенції у різних країнах працюють на виконання кремлівських замовлень не менш старанно, ніж корабельні у французькому Сен-Назері… Західні оглядачі, шоковані масштабами інформаційної експансії Луб’янки, втішають себе думкою про те, що, мовляв, усе ж багато медій та аналітиків залишилися непідвладними Путіну й здатні обстоювати погляди, альтернативні позиції офіційної Москви.

Українці не мають підстав заспокоювати себе такими міркуваннями. Пригадаймо з фізики явище резонансу: порівняно слабкі імпульси, фази яких збігаються з фазами власних коливань системи, здатні суттєво збільшити їхню амплітуду, аж до руйнування самої системи… Надсилаючи Заходові інформаційні імпульси стосовно подій в Україні, узгоджені з європейським/світовим досвідом, уявленнями, фобіями й забобонами, можна істотно вплинути на сприйняття згаданих подій, аж до унеможливлення їх адекватної оцінки міжнародним співтовариством. Саме таку тактику розігрує Луб’янка в своїй антиукраїнській інформвійні. (Благо що в світі «незахідному» досі майже відсутні історики, політологи, аналітики-міжнародники, обізнані з проблемами Східної Європи, надто ж нових держав цього регіону, а тому матеріали про Україну в індійських, єгипетських, бразильських медіях тощо як правило ретранслюють джерела західного або російського походження).

Першу кулю в українську інформаційну лузу путінська медійна агентура заганяє самим фактом свого вдалого позиціонування. Річ у тім, що й на Заході мало хто з поважних аналітиків системно займається українським питанням. Тож коли з’являється попит на висвітлення українських подій, спрацьовує принцип: «Україна – це десь поряд з Росією…». Свої коментарі подають московські кореспонденти, (псевдо)аналітики з «російським» корінням, академічні русисти й славісти… – всі ті, для кого українська тема є вторинною стосовно теми російської. В плані залежності їхніх оцінок від позиції офіційного Кремля ця публіка перевершує навіть штатних працівників ОРТ чи «Известий»!

Проросійські чинники монополізували роль інформаційних донорів з української тематики і західна аудиторія, не маючи усталених знань та уявлень у цій царині, мало не з вдячністю сприймає такий стан справ. Тут постають питання до чинників (про)українських – урядових, діаспорних, громадських тощо. На позір Україна представлена в інтелектуальному всесвіті цілком незле. Діють Інститут українських студій при Гарварді, п’ять аналогічних інститутів у провідних університетах Канади, Український Вільний Університет у Мюнхені та інші осередки україністики; автори українського походження публікуються в західних часописах... Чому всі ці чинники опиняються на маргінесі формування публічної опінії про українські справи? Що українці роблять не так? На якому повороті обходять нас рашисти й путіністи?.. Час на відверту дискусію зі згаданих питань настав ще «передучора».

Наразі на кількох прикладах придивімося до того, як імпульси путінської пропаганди резонують з тими ідеями та уявленнями про Україну, котрі циркулюють у західному публічному просторі. Предметами нашого розгляду є зміст пропагандистського імпульсу («імпульс»), стереотип західної ментальності («стереотип»), або ж опис фактичної ситуації («факт»), а в деяких випадках також дотичні до основного стереотипи й факти, які формують тло сприйняття імпульсу («тло») та ймовірні висновки, що їх продукують масова свідомість західних суспільств та/або тамтешні інтелектуали («висновок»).

1) Імпульс: різні регіони України не мають між собою нічого спільного; значна частина їх заселена людьми, які за мовою та ментальністю є радше росіянами, ніж українцями.

Факти? Вони полягають у тому, що історично українські терени справді входили до складу різних державних утворень. Що спілкування України зі світом довший час здійснювалося через російську мову за посередництвом російських чинників. Що всі дотеперішні вибори й соцопитування демонстрували глибокий міжрегіональний розкол, який у таких явних формах майже не притаманний розвиненим демократіям…

2) Імпульс: Україна є штучно створеною державою. Стереотип західної ментальності й одночасно важкий до спростування факт полягає в тому, що Україна є failure state, державою, яка не відбулася. За майже чверть століття свого мирного існування вона жодного разу не спромоглася забезпечити громадянам бодай такий рівень добробуту й соціальної захищеності, який мали вони у лоні імперії. Володіючи величезними ресурсами, Україна посідає одне з останніх місць на континенті за позитивними й одне з перших – за негативними показниками. Ця держава «не упускає шанс упустити свій шанс», зігнорувавши безліч можливостей для поступу та вигідних пропозицій зовнішніх партнерів.

«Чим пояснити таку сливе унікальну національну неспроможність? – міркують західні оглядачі. – Можливо, причина справді полягає у штучному характері українського державотворення?»

3) Імпульс: «так званий Майдан» був повстанням українських націоналістів, тобто (слідкуйте за руками наперсточника!) нацистів проти законної влади. Резонує з поширеним на Заході стереотипом, згідно з яким націоналізм є радше злом, ніж благом.

Розвиток резонансу відбувається на тлі іншого стереотипу: українці мордували євреїв. Нам невідомі організації чи громадські рухи, які б недвозначно сформулювали таке звинувачення в своїх програмних документах абощо, проте… Мов чортик з табакерки (уявлення про особливу провину українців перед євреями) зринає в найнесподіваніших обставинах: з подачі єврейських чинників, або й без такої! Стереотип «українські націоналісти – вороги євреїв» мобілізує на підтримку Москви «єврейський фактор», потужністю якого на медійному полі нехтувати аж ніяк не випадає; «підтвердження» посилань Луб’янки «третьою стороною» значно посилює їхню вагу.

4) Імпульс: правдивим сенсом Майдану був перерозподіл ресурсів та впливів між олігархічними чинниками. Резонує з фактами постреволюційного переділу меж «українських» олігархічних імперій та очевидного небажання політичного класу до демонтажу олігархічної системи. (Враховуючи національний склад олігархічної верстви, цей імпульс не надто узгоджується з попередньою тезою, але хто б зважав на такі дрібниці!)

5) Імпульс: Майдан започаткував громадянську війну в Україні. Резонує як із стереотипом неоднорідності українського соціуму, так і з відчуттям небезпеки, яку для Заходу становлять політичні та військові потрясіння поблизу його кордонів. Резонанс розвивається на тлі поганого, неодноразово спотвореного розуміння українських реалій, боязні «югославського сценарію» та задоволення від вигідної співпраці зі «стабільною» путінською Росією.

6) Імпульс: українська армія є слабкою та деморалізованою. Резонує з фактами тривалого розквіту корупції в збройних силах України, відсутності модернізаційних зрушень в її безпековій царині й, зрештою, щільним контролем Москви над цією цариною упродовж принаймні кількох передкризових років.

7) Імпульс: Україні не варто допомагати, бо в цій війні вона приречена на поразку. «Логічно» випливаючи з попередніх тез, цей імпульс резонує зі стереотипом корумпованих українських генералів та фактом беззаперечної мілітарної переваги Росії над Україною. (Як це узгоджується з «громадянським» характером війни? Звісно ж ніяк. Проте раціональні європейці охоче заплющують очі на такі неузгодженості.)

8) Імпульс: Росія має законні інтереси в Україні. «Накладається» на факт відсутності в Заходу серйозного зацікавлення в українських справах, невіру в здатність українців до ефективної європеїзації; сприйняття держави на берегах Дніпра як джерела проблем, нікому не потрібних за умов економічної кризи, протистояння з войовничим ісламізмом, поширення Еболи тощо.

***

Згадані імпульси, резонуючи з притаманними західному менталітетові уявленнями та висновками, поволі спотворюють сприйняття Заходом українських реалій. Догми міжнародного права, засадничі принципи демократичного світу, його обіцянки та зобов’язання перед Україною виявляються посунутими на задній план і загорнутими в щільне павутиння. Ніби «сам собою» формується висновок про те, що «в інтересах усіх» контрольний пакет акцій АТ «Україна» варто передати в руки Москви взамін за повернення на конфліктні терени «стабільності», за поступки «білокам’яної» на інших керунках (наприклад на Близькому Сході) та за її непевні обіцянки дотримуватися «прав людини» тощо. Байдуже в якій формі буде здійснено таку передачу повноважень – хіба мало в реальному житті є правил, ніде не записаних, але яких усі стало дотримуються?

Можлива відповідь українців

Російські чинники чудово усвідомлюють, що на полі інформаційного протистояння з ними українці виглядають як армія, змушена списами й шаблями воювати проти рушниць та гармат. Нічого хоч приблизно еквівалентного світовій пропагандистській мережі Кремля на українському боці все ще немає. Розбудова аналогічної мережі можлива лише за стратегічного характеру мислення національних лідерів та їх невибагливості у виборі засобів впливу на міжнародне довкілля; цей процес потребує значних часових ресурсів, величезних коштів, розгалужених міжнародних зв’язків та одностайного толерування правлячим класом такої діяльності. Жодною зі згаданих передумов успішності в здійсненні такого проекту ми не володіємо.

Тож українським чинникам залишається єдино «партизанський» спосіб протидії всемогутньому ворогові. Він, здійснюючи широко закроєну, багатоходову операцію, приречений іноді помилятися – робити погано продумані кроки, оголювати фланги, створювати слабозахищені позиції тощо. Завдаючи росіянам дошкульних контрударів у такі моменти й у таких місцях, можна сповільнити їхню звитяжну ходу. Українці, принаймні почасти, намагаються це робити. Так, доволі непогано були розкручені теми збиття росіянами малайзійського «Боінга» та приховування Кремлем фактів загибелі російських вояків на теренах України. Проте локальними успіхами годі зупинити ворожий наступ, перехопити стратегічну ініціативу, змусити противника шукати шляхи виходу з війни.

Між тим розбудова віртуальних образів потребує не лише імпульсного пожвавлення певних тем та загострення ракурсів. Не меншою мірою цей процес вимагає вилучення з дискурсу, неакцентування, замовчування інших тем. Українська ж сторона, навпаки, повинна наполегливо вкидати й просувати ті теми, які намагаються замовчувати її візаві. Успіх цієї тактики залежить не так від сили імпульсів, як від їхнього «потрапляння у фазу», відповідності ідеям, уявленням, ба навіть забобонам, властивим тому середовищу, симпатії та підтримку якого намагаємося привернути на свій бік.

Звернімо для початку увагу на антизахідну істерію, якою переповнені медійні канали пострадянського простору. В хід пущено всі засоби негативізації західного світу: від фахових аналітичних розробок (хто б заперечив, що сучасний Захід є за що критикувати?) – до пропагандистських «лякалок», відвертих наклепів, брутального пейоративу. Антиукраїнська кампанія Кремля розгортається на тлі та в контексті кампанії антизахідної; майже всі приписувані українцям негативи вона пов’язує з підступними впливами західних чинників на колись щирий та незлобивий «братній народ».

1) Імпульс: Росія послідовно готує ґрунт до тотального протистояння з Заходом. Ні видима економічна й технологічна слабкість росіян, ні їхні спільні із Заходом проекти, багатомільярдна торгівля, гуманітарні контакти тощо не спростовують реальність цієї загрози. Україна для Кремля – лише «пробна куля» на кшталт Судетів для Гітлера, напад якого теж уважали малоймовірним… Цей імпульс резонує з давнім, підсвідомим страхом Заходу перед величезною, незрозумілою, непередбачуваною Росією.

Сюжет для просування – військова ситуація в окупованому Криму. «Забувши» про свою функцію «всеросійської оздоровниці», півострів ураганними темпами перетворюється на гігантську військову базу, що не має аналогів на південному фланзі НАТО. Тут створено потужне наступальне угруповання (1) з понад 100 тис. російських вояків; бойові прапори вручені 40 новим (!) військовим частинам. Між тим ця суперактуальна для Заходу тема «успішно» губиться у повені «фонових» історико-політичних дискусій.

2) Імпульс: «На сході – історичний ворог, а не історичний друг» України (2). Тема вкрай важлива в світлі безупинного повторення путінськими папугами й просто корисними для Кремля ідіотами тез про «спільність мови та історії обох країн» тощо. До слова, близько двох десятків держав уже визнали Голодомор геноцидом проти українців! Дивно, що після скинення проросійського режиму офіційний Київ не поновив кампанію за подальше визнання світом цього злочину…

3) Імпульс: демократичні права в сучасній Росії зневажені, відновлено диктатуру спецслужб, які дістали право на використання будь-яких засобів. Зокрема, українські організації в Росії фактично зліквідовані. Що таке КГБ Захід, хочеться вірити, ще не встиг забути.

Сюжет для просування: свідомий розстріл росіянами власних вояків, полонених під Іловайськом, яких українська сторона мала звільнити по завершенні виходу з котла. Принагідно варто демонструвати, як ховають своїх полеглих українці та їхні супротивники – корисне порівняння для тих, хто не годен розібратися, на чиєму боці правда в цьому конфлікті.

4) Імпульс: загарбання Росією українських теренів не тотожне простому їх переходові під юрисдикцію іншої держави. Прихід росіян означає встановлення тоталітарного терору вкупі з терором кримінальним: початок етнічних «зачисток», придушення демократичних свобод, депортацій, насильницького перерозподілу власності, збройних розборів між банформуваннями. Навіть у «приєднаному» до Росії Криму ситуація з правами людини є гіршою, ніж у самій Росії, а в терористичних «ДНР» та «ЛНР» вона вельми схожа на ту, яка утверджується на теренах, підконтрольних «Ісламській державі Сирії та Леванту» або Боко Харам.

5) Імпульс: реалії «гібридних» війн (як-от: відсутність формальних ознак підпорядкованості вояків національним урядам, планування воєнних дій для потреб заангажованих ЗМІ, здобуття переваг шляхом знищення «своїх» військових та цивільних тощо) потребують перегляду чинних норм міжнародного військового права. Резонує з досвідом низки західних країн, які зіштовхнулися зі схожими проблемами. Піднесення Україною цього питання на міжнародному рівні одночасно акцентує увагу світової спільноти на реаліях російської агресії проти України.

6) Імпульс: історико-культурна неоднорідність не є критичною для нації обставиною. Ніхто не бере під сумнів право німців, італійців, поляків, румунів залишатися єдиними та самостійно розв’язувати свої проблеми через те, що їх національні терени в недалекому минулому перебували в складі різних держав. Нема жодних підстав вважати Україну винятком із цього правила!

З початком зовнішньої агресії Україну, попри очевидні вади її державності та внутрішні суперечності, зголосилися боронити представники всіх територіальних, національних, конфесійних громад, усіх соціальних верств і прошарків. Чи це не найкращий доказ органічності та перспективності українського проекту?

7) Імпульс: зовнішня загроза не розколола, а, навпаки, згуртувала Україну. Ідеї поділу активно накидаються українцям ззовні, не зустрічаючи масової підтримки всередині країни. Для посилення імпульсу слід демонструвати українське патріотичне піднесення на теренах запроектованої Луб’янкою «Новоросії». Якщо Гітлер доволі легко перетворив судетських німців на свою п’яту колону, то аналогічний проект Путіна, хоч як довго плеканий та щедро фінансований, зазнав краху: етнічні росіяни в Україні виявилися мужніми бійцями та відданими волонтерами української справи. Що знає світ про це нищівне фіаско Кремля?

8) Імпульс: український народ доклав безприкладних зусиль для відновлення майже з нуля своїх збройних сил. Українська армія володіє резервом грамотних і досвідчених кадрів, має високий бойовий дух, низкою успішних операцій засвідчила свою боєздатність. Інвестування в цю армію – це інвестування в майбутніх переможців.

Неприпустимо толерувати ситуацію, коли ставлення Заходу до проблеми підтримки України формують тексти типу «Arm Ukraine or Surrender» пера такого собі московського кореспондента Ben Judah (3). Автор, навівши розлогий вибір зневажливих характеристик воюючої України («Україна неспроможна виграти цю війну», «українці шукають сховку в романтичному націоналізмі та партизанських приготуваннях», «ліберальні ілюзії переростають у військову істерію» тощо), розписав «розгром» української армії та «розвал» економіки, а відтак запропонував Заходові, якщо той не матиме бажання чи спромоги на повну силу протистояти Росії, примусити Україну до капітуляції, аби не дозволити запанувати українському націоналізмові (ось де, за Бен Юдою, коріння зла й одночасно – правдивий рушій його «творчості»!).

Коли інтернет вибухає такими перлами українофобії, позиція української сторони має бути надзвичайно рішучою. Слід чітко заявити про те, що «Мюнхен» з Україною не пройде і що ні Захід, ні навіть власний уряд неспроможні примусити націю Майдану скласти зброю перед смертельним ворогом, давши йому змогу «мирно» розподілити українців по розстрільних ямах, камерах тортур, московських «психушках», сибірських таборах і кагебістських «народних республіках»… Якщо влада зволікає з такою заявою, ініціативу мають перебрати на себе позавладні чинники.

За умов масового використання росіянами методики показових кроків мусимо теж робити щось схоже. Приміром, показово готуватися до партизанської війни – тієї, в якій неодноразово виявляли свою неспроможність такі військові потуги, як Франція, Америка, Росія… Ясна річ, «паролі, явки, адреси» мають зберігатися в найсуворішій таємниці, однак факт інтенсивної підготовки «злих укропів» до такої війни має обговорюватися на кожній московській кухні. В «арсеналі» української сторони – присвоєння Маріуполю звання міста-героя, або ж офіційна заява про те, що спроби просування росіян (саме росіян!) углиб української території коштуватимуть їм (себто конкретно росіянам, а не їх донецьким унтерменшам!) втрат, які будуть обчислюватись шестизначними цифрами.

«Якби росіяни хоч раз побачили купи трупів своїх співвітчизників навколо аеропорту, побачили, як бродячі собаки гризуть людські кістки і бігають з головами мерців у зубах по злітній смузі, вони б назавжди зненавиділи цю війну», – розповідає український кулеметник (4). А чому, власне, не зробити це видовище надбанням якомога більшої кількості росіян, їх національним кошмаром? Це жорстоко, звісно, але толерувати людиновбивчі практики свого уряду – куди більша жорстокість! Там, в аеропорту, українські вояки виконують статутний обов’язок, мало відмінний від аналогічного обов’язку їх колег інших національностей… На можливі закиди у жорстокості українців чудово відповів В. Трегубов у своєму блискучому есе «О пользе укров»: «Ви не зможете переконати людину, яка вважає журналістами Кисельова й Шарія, в тому, що ви не людожер. Ви не здатні навіяти йому думку перестати вас ненавидіти. Тож не заважайте хоча б вас боятися» (5).

І останнє, що його не хотілося б відносити до царини інформаційних війн, але нема ради... На тлі одностайного національного здвигу не може не дивувати мовчання українських митців. Грандіозна епопея Революції Гідності й подальшого збройного захисту її здобутків не знайшла майже жодного поетичного, пісенного, кінематографічного відображення. Або, принаймні, жодне з таких відображень не «пішло в народ» і не стало духовною зброєю українців. Унікальна можливість промоції українського слова та культури лишилася невикористаною, шанс упустити свій шанс ми й надалі не оминаємо.

Примітки

1. http://dt.ua/UKRAINE/rosiya-postupovo-peretvoryuye...

2. Ігор Лосєв. Велике розмежування з Росією – «Тиждень», № 34 (354) від 22 серпня, 2014.

3. «New York Times» за 1.09.2014

4. Юрій Бутусов. Термінал і Термінатори: як довго захищатимуть Донецький аеропорт? – «Дзеркало тижня» за 23 жовтня, 2014.

5. http://iskatel.livejournal.com/ 1121537.html