Українська реконкіста
Соціокультурні складники національної небезпеки

Олег К. Романчук
шеф-редактор журналу «Універсум»
публіцист, журналіст, письменник, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української преси ЛНУ імені Івана Франка

«Якщо головний стовп системи – це життя в неправді, то не дивно, що фундаментальною загрозою для неї є життя у правді. Ось чому останнє придушується системою жорстокіше, ніж щось інше».

Вацлав Гавел. «Сила безсилих»

Нинішня політична боротьба в Україні – це не боротьба за комунізм чи капіталізм, за демократизм чи тоталітаризм, а боротьба за існування Української держави в принципі. Тож зовсім не випадково Ліна Костенко в авторській анотації до історичного роману «Берестечко», що побачив світ 1999 року, була змушена акцентувати, що сьогодні Україна «стоїть перед загрозою вже остаточної поразки».

Слід визнати, що політики-романтики з національно-де­мо­кра­тичного табору виявились лише виконробами-аматорами на будівництві Української держави, нездалими стратегами й тактиками. За благеньким національним риштованням залишилась незалежна за формою, але по суті перефарбована совєтчина. Не були знищені стереотипи УССР, у результаті метастази совєтизму через два десятиліття прибрали небезпечних розмірів й створили загрозу державності України.

Катастрофічно бракує державницьки налаштованої еліти. Має рацію історик Данило Яневський, стверджуючи, що в Україні лише за Павла Скоропадського була єдина державотворча команда міських людей, котрі розуміли роль держави: «установити право і тримати весь бидлохвост за горло, але в межах закону; з іншого боку, відкрити йому соціальні ліфти» [1].

Психологія бідних невибаглива: найперше думати про себе, про накопичення первісного капіталу. Турбота про державу, вболівання про неї залишається на потім. Брак традицій державотворення, невизрілість національної ідеї перешкоджають громадянам України належним чином шанувати Конституцію, Закон. Аморальна психологія, вироблена комуністичним режимом, не вважає за гріх красти у власної держави, чинити корупційні діяння на шкоду їй. «Галахвастови швиденько перефарбувались у Голохвостих. І тепер саме вони на постсовєтському українському просторі взяли на себе відповідальність іменуватися національною елітою» [Леонід Сотник].

Одна з проблем, на наш погляд, полягає в тому, що процес формування української нації ще не завершився, українці ще не відчули себе політичною спільнотою, а відтак не визначилися з державними пріоритетами. «Нинішня криза в Україні – це насамперед криза еліт. Від СССР ми успадкували номенклатуру, яка не мала таланту й совісті, а за роки незалежності втратила ще й страх» [Володимир Войтенко, доктор медичних наук].

Складність світу збільшується з неймовірною швидкістю. Щодень породжує нові смисли, а Українська держава продовжує борсатись у полоні старих. Світ змінюють знання. Але тільки нові знання. Упродовж останніх двох десятиліть українці так і не навчились розв’язувати нові проблеми за допомогою нових смислів. Так звана українська еліта взялася розв’язувати проблеми за допомогою західних смислів, не створивши власних, сучасних. Вона виявилась неспроможною нести нові смисли. Бо роль еліти й далі виконують начальники й бюрократи – політичні, економічні, промислові. Аж ніяк не інтелектуалісти. Віктор Ющенко, несучи в собі майбутнє, з різних причин так і не зумів його реалізувати.

«Взагалі наша історія будується на тому, що кожен раз ми маємо стару еліту, коли надворі вже інший день. Українська еліта – це еліта запізнення. Від компартійної еліти, яка чомусь керувала перебудовою і створенням незалежності, до сьогоднішньої еліти заводів, що належить до четвертої технологічної хвилі, в той час, як світ живе в п’ятій. Саме тому українська еліта не здатна ні сформувати національну ідентичність, ні виконати будь-яке інше, окрім власного збагачення, завдання. Вона відчуває свою випадковість і невеликий строк дозволеного їй життя. Це і пояснює те, що вона з такою швидкістю намагається набратися грошей. Це люди минулого, яких не пускають у майбутнє. Гігантські заводи чи фабрики вже давно перестали бути образами майбутнього. Їхні труби, що димлять, є лише на нашій території. Передові країни працюють над образами креативного класу як нової еліти майбутнього. Це принципово не труби, а ідеї і розум країни. Еліта їде, колись буде… Але найстрашніше, якщо на станції під назвою Україна не буде для неї зупинки. Елітний поїзд попрямує кудись в інший бік, адже країн так багато» [2].

Творення провідної верстви, проводу, еліти – це один із елементів закономірного процесу самоорганізовування суспільства, процесу, який прагне до рівноважного стану. Такий стан, звісна річ, реально недосяжний. Більш ніж складно уявити, що суспільство може бути абсолютно здорове, перебувати в стані цілковитої гармонії з навколишнім середовищем, в стані тотальної безконфліктності, яке продукує лише Щастя й Добро. Україна самоорганізовується. І процес цей дуже часто відбувається поза нашими прагненнями, поза бажанням політиків і владоможців. Інша річ, що незворотний процес САМООРГАНІЗОВУВАННЯ суспільства в державу розпочався для українців лише на початку третього тисячоліт тя.

«Суть усієї політичної кризи наших днів – це криза провідної верстви, – писав ще 1948 року Дмитро Донцов. – Порівняйте постаті колишніх провідників і – теперішніх! <…> Коли візьмемо Україну – недосяжними велетнями видаються нам провідні постаті часів Хмельницького, Мазепи чи Полуботка, – в порівнянні з тими дрібненькими постатями, що очолювали Україну в часах Великої Революції і, в більшості, нині її очолюють. <…> Та найжахливішою хворобою тієї «еліти» є навіть не ота «ідеологія» жебраків придорожніх, але самий її склад, добір, освіта. Розум, серце, мораль колишньої європейської (втім і нашої старокиївської й козацької) еліти формувалися в спеціальних закладах, в Ітонах, Оксфордах, в Києво-Могилянській Академії. Дух і етика теперішньої «еліти» не формуються ніде. На моральні якості чи характерність її членів – модерній «еліті» наплювати. Все це заступає у неї вірність партійному кагалові. Добиралися до неї не шляхетні і мудрі, а крутії, «гнучкошиєнки», люди безпринципні. Інтереси партійного кагалу ставилися над інтересами загалу. <…> Така «еліта» була шкідлива для своїх, а для ворога – не страшна. Тих її членів, які були недотепні, легко можна було обдурити. Тих, що були по природі трусливі, – легко можна було залякати. Тих, які були підлуваті, – легко було купити. А полегшувалася та процедура тим, що така «еліта» не знала засади внутрішньої дисципліни і не зазнавала кари за злочини та «помилки», хоч жертвами тих помилок» падали сотки і тисячі наївно віруючих в ту «еліту» людей».

Розмірковуючи, що може принести большевицький заколот у Петрограді, геніальний Володимир Вернадський у листопаді 1917-го занотовує у своєму щоденнику: «Рівність людей – фікція, і, як тепер бачу, фікція шкідлива. В кожній державі, в кожному народі є раса вища, яка творить і створює, і є раса нажча – раса руйнівників і рабів. Нещастя, якщо в їхні руки потрапляє влада і доля народу чи держави». Суголосними щодо призначення еліти є міркування всесвітньо відомого економіста Михайла Туган-Барановського: «Не треба забувати, що більшість, народня маса, по самій суті справи складається з людей середнього рівня, звичайних; історією ж посувають нечисленні проводирі людськости, люди з виключним хистом, герої волі і дум ки».

Сучасна генерація «вічно вчорашніх», яку насамперед уособлюють представники Партії регіонів (по суті напівкримінальна «еліта») та їхні сателіти – комуністи і «безрідні олігархи» (КПУ вже давно відмовилась від позірного аскетизму – фракція комуністів у Верховній Раді в своїх рядах має офіційного мільйонера Оксану Калетник), безумовно, щезне з політичної арени. Але. Що залишить українському народові? Фантоми Межигір’я?

Ми не маємо в запасі ще двох десятиліть, щоб так само бездарно змарнувати їх. Приміром, до Юлії Тимошенко можна виявляти співчуття як до жінки, але «якщо об’єктивно, то дуже важко знайти великого чиновника, який завдав би більшої шкоди українській економіці, ніж ця персона. З нею в один ряд можна поставити лише Миколу Азарова» . Так стверджує Андрій Новак, голова Комітету економістів України [3]. З цією характеристикою колишнього прем’єр-міністра, власне, погоджується доктор психологічних наук Вадим Васютинський: «Тимошенко занадто «ліва». В економіці вона волюнтаристка, у неї не було розуміння суті ринкових відносин, було натомість бажання взяти все на себе. Так можна керувати бригадою в колгоспі, але не державою» [4].

Від 1991 року Україною керували люди в міру свого досвіду: номенклатурного партапаратника, директора великого заводу, бухгалтера радгоспу і автобази. А ще було небажання значної частини інтеліге­н­ції та політиків по-справжньому боронити національні інтереси. Для них першорядним стало розв’язання не державних, а власних фінансових і економічних проблем у перші роки приватизації. Натомість держава потребує патріотизму, вміння мислити стратегічно, наполегливо відстоювати принципові національні інтереси. Як можна було допустити здачу інформаційного простору чужинцям, передати ідеологічну зброю противникам української державності? Свідомо це робилось чи за браком власне стратегічного, державницького мислення?

«За підрахунками українського Меморіалу, за роки незалежності підступно було знищено майже три тисячі українських патріотів та бізнесменів з переважно українськими прізвищами», – засвідчує професор Степан Трохимчук [5].

Чи буде нинішня так звана українська влада, точніше неоколоніальна адміністрація, належним чином піклуватися про автохтонне населення? Питання навіть не риторичне. Ук­ра­їну прискореними методами демонтовують на догоду колишній метрополії. Тим, хто це робить, притаманні зовсім інші цінності, ніж ті, які сповідують європейці. Прислужникам Москви не потрібна процвітаюча національна держава в центрі Європи. Для них Україна так і не стала Батьківщиною Це визнав і сам Ніколай Азаров: «Моя Батьківщіна – Росія. Там (в Європі. – О. Р.) зовсім інші цінності». Справді. Для українських олігархів ближчими й зрозумілішими є цінності Росії.

«Україну мордують неетнічні українці: Янукович, Азаров, Богатирьова, Клюєв, Тигіпко, Могильов, Калінін (Служба безпеки України!), Саламатін, Колесников, Єфремов, Чечетов, Арбузов (голова Національного банку). Щоправда, не кращі й «свої» [6].

Тож не дивно, що 13 квітня 2013 року голова української Республіканської партії Сергій Джердж у відкритому листі до Генерального секретаря ООН Пан Гі Муна чітко зазначив, що «в Україні цілеспрямовано здійснюється політика національної дискримінації українців як етносу». І далі: «В Україні, згідно з останнім переписом населення 2001 року, проживає 78% українців за національністю. Однак серед вищого керівництва держави (президент, керівник АП, прем’єр та віце-прем’єри, секретар РНБО, міністр оборони, голова СБУ) немає жодного українця. У Верховній Раді України українці за національністю становлять лише 22%. <…> Ухвалення минулого року Парламентом України Закону «Про засади державної мовної політики», що запроваджує російську мову як другу державну, не залишає сумніву в тому, що правляча верхівка в Україні, яка складається з національних меншин, здійснює щодо корінної нації українців політику апартеїду. Апартеїд, як відомо, є злочином проти людства» [7].

Лист цей нічого не перебільшує і не перекручує. Такою є нинішня українська дійсність. Постколоніальна й неоколоніальна. Водночас.

«Українська держава сьогодні – це бандити, викачка ресурсів, окупація… Ресурси йдуть в інші країни, а не інвестуються в розвиток… У нас сьогодні натуральна окупація в чистому вигляді, подобається це чи ні» , – дещо емоційно, але цілком слушно змальовує ситуацію в Україні доктор історичних наук Данило Яневський в інтерв’ю тижневикові «Країна» 14 березня 2013 року.

Причину такого становища вичерпно пояснює Григорій Перепелиця, доктор політичних наук: «Трагедія України в її нездатності розв’язати проблему свого геополітичного вибору між Заходом і Сходом, очевидно, полягає в поєднанні зовнішньополітичної ролі розділеної периферії, визначеної сучасною політичною ситуацією, та внутрішнього стану «розділеного суспільства», яке зумовлене також радянською та колоніальною спадщиною, незавершеністю процесу формування української нації та української державності» [8].

Замість формування української політичної нації, творенні справді національної, патріотично налаштованої еліти так званий український істеблішмент зайнявся накопиченням власних статків. Він повсякчас демонструє світові брак політичної волі, захланність і аморальність, він позбавлений не тільки розуміння української культури, а й розуміння політичної культури взагалі. Не випадково ректор університету «Україна» професор Петро Таланчук звертає увагу на таке:

«За даними соціалістки В. Семенюк, у 1994 році кількість депутатів-євреїв Верховної Ради становила 145 осіб, або 33 відсотки, в 1998 році – 193, або 43 відсотка, в 2002 році – 203, або 46 відсотків. Подібні тенденції зберігаються і сьогодні. За деякими даними, євреї та росіяни становлять до 400 депутатів парламенту, або 89 відсотків, в той час як їх відсоток серед населення України в межах 18 відсотків. В такій ситуації виникає запитання: ким є українці в Україні? Господарями власної землі чи рабами колоніальної адміністрації?» [9].

У цьому контексті вже навіть не дивує брак етнічних українців серед особового складу вищого командування Збройних сил України. Справді. Дмітрій Саламатін, колишній міністр оборони – громадянин Російської Федерації до 2005 року, нинішній міністр оборони Павел Лебедєв – етнічний росіянин з Краснодарського краю, Геннадій Воробйов – командувач Сухопутних військ, Юрій Ільїн – командувач ВМС, Юрій Байдак – командувач Повітря них сил…

Полемізуючи з одним із штатних інтернетівських тролів-українофобів на прізвисько Аль, санкт-петербурзький читач моєї статті «Жити не за московським, а київським часом» [Радіо Свобода, 22 серпня 2011] Геннадій Логвиненко висловив цікаві думки:

«Если враги Украины так боятся «этнического подхода», то, может быть, этнический подход как раз и нужен. И вообще всякие выступлення против этнического (национального) подхода в чем бы то ни было есть АНТИНАЦИОАЛЬНЫЕ ВЫСТУПЛЕНИЯ, выступления врагов, морочащих голову людям. В конце концов нация – эта семья, которая открыта и для приемных детей, но это вовсе не значит, что она открыта ДЛЯ КУКУШЕК И КУКУШАТ. Зозули должны оставить землю Украины. Приемный сын не менее дорог нормальному человеку, чем сын родной. Но разве это повод для того, чтобы любого забравшегося в чужой дом (в том числе против воли хозяина) считать сыном, членом семьи и т.п. Например,такого человека, как моск(Аль), во имя неких принципов считать членом украинской семьи, украинской нации. Тот же Николай Амосов (хоть и «россиянин до мозга костей») все едино НАШ, и проблем с натурализацией С СОБЛЮДЕНИЕМ ЕВРОПЕЙСКИХ ПРИНЦИПОВ, в том числе благодаря особым заслугам перед Украиной, нет, а вот у таких зайд, как разнооборазные враждебные Украине моск(Али), возникли бы. По-вашему моск(Аль) всякий, появившийся в Украине, заслуживает украинского гражданства. С чего бы это? Наверное даже вы, моск(Аль), не полагаете, что гитлеровские солдаты, вторгнувшиеся в 1941 году на Украину, заслужили этим украинское гражданство? Или все-таки полагаете? И чем отличались от этих гитлеровских солдат оселившиеся в Украине (и «наплодившие москаля» с различными евгениями бош) российские красноармейцы, оккупировавшие УНР? Или те оккупанты, кто в 1939 вторгся по сговору с Гитлером в Западную Украину? Или те, кого на протяжении 70 лет оккупации направляли в Украину в целях единонационализации, коллективизации, индустриализации, коммунизации, дебилизации, криминализации и т.п. С какого момента у всей этой публики возникло право на украинское гражданство? С момента вторжения? Надо же! Оккупанты одели на себя овечьи шкуры и объявили себя меншинствами! И, надо сказать, немало преуспели в новых условиях, практически возобновив оккупацию Украины теперь уже силами оселившегося в ней «экспедиционного корпуса» из всяких януковичей, азаровых, ахметовых, колесниковых и прочих фирташ-киреевых. А ведь все эти люди – действительно потомки оккупантов, в общем-то стоящие на тех же позициях, что и их политические и генетические предки. Разве у Табачника отличаются взгляды от взглядов его дедушки-ЧОНовца? Уж в украинском вопросе если и отличаются, то разве что большим антиукраинским радикализмом. А ведь все эти люди ПРОСТО НЕ ИМЕЮТ ПРАВА НА ГРАЖДАНСТВО УКРАИНЫ. Это либо оккупанты, либо потомки оккупантов, не только генетические, но и ментальные, политические. И вычистить этих людей из числа украинских граждан должно стать общим делом украинских патриотов ВСЕХ НАЦИОНАЛЬНОСТЕЙ, таких как «россиянин до мозга костей», но при этом искреннейший украинский патриот Николай Амосов».

Спостерігаючи за тим, хто і як порядкує сьогодні у вищих владних ешелонах держави з вивіскою «Україна» (Азаров, Арбузов, Богатирьова, Єфремов, Калінін, Колесников, Могильов, Саламатін, Табачник, Тигіпко, Чечетов, Янукович та ін.), приходиш до висновку, що видатний англійський політик, прем’єр-міністр Великобританії, етнічний єврей Бенджамін Дізраелі мав рацію, наголошуючи, що «національне питання – ключ до всіх загадок світової історії. Національна належність – єдина істина».

У ток-шоу після прем’єри фільму «ДНК-портрет нації» (листопад 2012 року) взяв участь Давід Мільман, помічник головного рабина України. Він акцентував, що «є націоналістом, а націоналізм – це основа національної ідеї. Без поваги до себе жодна країна не може існувати. <…> Бо тільки поважаючи себе, можна поважати інші народи. <...> І коли люди України перестануть вважати себе малоросами і почнуть себе поважати – хай вони називають себе арійцями, хай вони називають себе націоналістами» .

Такої ж позиції дотримується і видатний український вчений, доктор медичних наук Володимир Монастирський: «Українці з націоналістичними переконаннями практично не піддавалися духовному нищенню (етноциду) та русифікації. Тому російській владі для успішної русифікації України конче потрібно було знищити український націоналізм як явище. І вони нищили його всіма доступними способами, аж до Голодомору. Приклеївши українцям спочатку ярлик «буржуазні націоналісти», а в повоєнні роки ще й ярлик «фашисти», «нацисти», комуністичній владі вдалося переконати значну частину українців у тому, що націоналізм – це щось жахливе, що це людиноненависницька ідеологія, якої треба боятися як прокази, а носіїв такої ідеології треба знищувати». [10].

Націоналізм – це своєрідна імунна система, яка різко підвищує опірність будь-якої нації в її боротьбі проти поневолювачів. Націоналізм є ефективним засобом захисту нації від етноциду, тобто від духовного нищення. Нині для українців найбільшою загрозою є етноцид, який фізично зберігає націю, але нищить її духовно: нація втрачає національну свідомість і своє духовне обличчя, втрачає національну ідентичність – мову, культуру, історію і, на кінець, втрачає бажання мати свою окрему державу і творити в ній своє майбутнє [11].

Сьогодні можемо говорити про реальні ознаки апартеїду в Українській державі , які були притаманні Південно-Африканській Республіці в 60–70-х роках минулого століття.

Цю ситуацію до певної міри передбачив італійський консул Серджіо Ґраденіґо ще 1933 року, ставши свідком комуністичного етноциду: «Теперішнє нещастя призведе до колонізації України, перевожно російської. Воно змінить її етнічний характер, і, можливо, в дуже близькому майбутньому не можна буде говорити про Україну, про українську проблему, оскільки Україна насправді стане російською країною».

Кілька років перед тим, у серпні 1929-го, академік Володимир Вернадський писав у листі до сина: «Украина силой удержана быть не может – этого, по-моему, не понимают русские» [12].

Замість сили був застосований тотальний Голодомор. Уже в наш час про етноцид українців написав протоієрей УПЦ МП Микола Забуга: «Как ни горька правда: но нужно признать, что в период 1932–1933 годов была предпринята попытка уничтожения не просто отдельных непокорных, но попытка стереть с лица земли целую культуру, менталитет, особый образ жизни народа, который никак не соглашался расставаться со своими религиозными и частнособственническими «предрассудками» [13].

Знаний етнолог і культуролог Вадим Скуратівський резюмує: «Свідомо спрямований і бездоганно виконаний кремлівськими сатанистами Голодомор 1932–1933 років унеможливив утвердитись Україні міцною і потужною державою на європейському континенті. Власне, на це і була розрахована іноетничниками-украї­но­фобами підступна акція» [13].

На початках УССР в держапараті й партапараті етнічних українців були лічені відсотки – близько п’яти. Проти автохтонного населення велася війна на знищення. Після інспірованого комуністами судового процесу СВУ, вчиненого Голодомору й чистки 1937–1938 років українцям залишався єдиний вихід – колаборувати з нав’язаним Москвою режимом. Титульною нацією в СССР були росіяни. І цим усе сказано. Тому й не дивно, що «неухильно зростає штучна прірва між чисельно більшою україномовною автохтонною і меншою російськомовною успішною, діловою, олігархічною владою» [14]. І далі: «Багате російськомовне середовище приватизувало собі основні ЗМІ і телебачення, зробило політику дуже дорогою, поставило на чолі освіти особу, яка поступово витравила з системи освіти виховання громадянина україноцентричний акцент…В Україні реально існують два гуманітарно-інформаційно-еко­­номічні центри формування української політичної нації. Відтак неможливе існування сильної держави навіть за умови максимальної сили влади і грошей в руках одного з анклавів. Держава, розділена в собі, уже не конкурент для світу» .

Ідеї русофільства поширюються/протягуються/насаджуються всіма доступними методами. Накидається російська імперська ідеологія. У Кремлі взяли курс на поглинення України, її інкорпорування в тіло новітньої імперії. Нинішня владна верхівка демонструє глибинну ненависть до всього українського. Наочний приклад. На міжнародній конференції в Москві директор Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України Юрій Пахомов, радник очільника уряду України Ніколая Азарова цинічно заявив, що Україна байдужа до державності і звикла, щоб нею керували: «Коли йдеться про неспроможність України, перш за все, цю неспроможність потрібно віднести до державності… Україна звикла, щоб зверху нею командували» . Ба більше. «Якби об’єдналися Україна і Росія, а галичанам дали свободу, це було б чудово», – наголосив 83-річний уродженець Пермської області.

«По суті, саме сьогоднішня група українських чиновників та їхнє близьке оточення є справжньою п’ятою колоною РФ в Україні, оскільки саме вони, узурпуючи важливі державні позиції в посадовій ієрархії, свідомо чи мимоволі блокують розвиток державних інститутів і завдають часом непоправної шкоди українським національним інтересам. Вони принесли з минулого такі явища, як вивищення власного інтересу над суспільним, ігнорування законів, запопадливість перед начальством і зневага до підлеглого, панство, безпринципність (тільки не в сфері власного добробуту), формалізм на шкоду суті справи та багато інших перлин, котрі всі ми й досі щоденно спостерігаємо або споживаємо. Що гірше, для гарантування власної безпеки ці чиновники намагаються оточити себе подібними, чим суттєво уповільнюють заміну державних менеджерів «старої школи» на представників нової національної генерації» [15].

Підтверджень реальних ознак апартеїду в Українській державі предостатньо. Досить згадати, як у Верховній Раді забракло голосів для ухвалення постанови про відзначення на загальноукраїнському рівні 80-х роковин Голодомору. А ще мовний закон, окупація інформаційного прстору, освітня політика… По суті, знищено державний статус української мови. Нею видається лише 30% газет, 10% журналів, 17% книг і нею лише на 25% заповне ний ефір [16].

3 липня 2012 року у Верховній Раді було ухвалено сумнівний з юридичного погляду Закон «Про засади держдавної мовної політики». Упродовж 33 секунд було узвалено законопроект, до якого було запропоновано 2054 поправки. «Мовний бліцкриг відбувся після того, як глава Адміністрації президента Росії, генерал ФСБ Сєргєй Іванов прибув до Києва й заявив, що закон про мови конче потрібен Україні» [17]. Вже маємо результат: від часу проголошення незалежності в Україні 2012 року вперше зафіксовано зменшення кількості учнів, які навчаються українською мовою.

«Непересічну роль у здійсненні кремлівської спецоперації проти української мови, ідентичності й державності відіграє Дмитро Табачник в іпостасі міністра освіти і науки. Не приховуючи своїх расистських українофобських поглядів, він системно й послідовно запроваджує заходи, спрямовані на деукраїнізацію освіти, скорочення українських шкіл та відновлення в навчальному процесі радянських версій історії» [17].

Простір для роздумів залишає, зокрема, історія створення й занепаду Товариства української мови імені Тараса Шевченка. «Знищення ТУМу було першим потужним ударом по національному руху» – під такою назвою 21 квітня 2009 року на інтернет-порталі Майдан-Інформ побачила світ аналітична розвідка Володимира Куєвди, яка багато що проясню є…

Російський письменник Григорій Померанц: «Без української мови ніякої демократичної держави в Україні не буде» [18].

Український історик Іван Патриляк про нинішню ситуацію в Україні: «Якщо цей народ розмовляє російською мовою, однієї віри з росіянами, ходить до однієї церкви, дивиться одне телебачення, має одних національних героїв, то чому це не росіяни? Неукраїнською Україна бути не може, вона буде Росією» . [19].

Якою вона є, сучасна Росія, куди так вперто «запрошують» українців? Відомі російські соціологи Л. Гудков і Б. Дубін з Центру вивчення громадської думки констатують: «Жители России являются архаичными и примитивными людьми. Рабочие представляют собой пьяниц и воров, которые не хотят честно и интенсивно трудиться и постоянно жалуются на низкую заработную плату. У них отсутствует мотивация, они не способны к творчеству… Россияне пассивны и сопротивляются переменам. Они почитают слабых, бедных и страдающих, т. е. неудачников. Они часто ссорятся с коллегами, родственниками и соседями. Подъезды и лифты они превратили в туалеты… Культурный уровень россиян крайне низок. Жители России старадают комплексом неполноценности и оличаются пессимизмом. Они не любят и не уважают себя» [20].

Ще одна розлога цитата з Росії і про Росію: «Мы словно застряли психологически и ментально на пороге современного мира. Силимся войти и не можем. Больше того, очевидно дрейфуем в сторону упрощенного варварства. Политкорректность в современной России – жупел. И на все вызовы, связанные с глобализацией, миграцией и нашествием иноверцев, публика тупо реагирует: бей, выселяй, загоняй в гетто, «пусть знают, кто в доме хозяин!», сползла в зоологический, пещерный расизм. Власть можно поменять. Можно переписать законы. Устройство мозга поменять гораздо сложнее. И последствия деградации в этой области могут – увы – оказаться для России фатальными » [21].

На запитання, що змушує її, Наталію Переверзєву, пишатися своєю країною, російська красуня, що потрапила на конкурс «Міс Земля», з болем відповіла: «Моя Росія – це велика артерія, з якої декілька «обраних» людей вичерпують її багатства. Моя Росія – це жебрак. Моя Росія не може допомогти літнім і дітям-сиротам. Із неї, кровоточивої, наче з потопаючого корабля, тікають інженери, лікарі, вчителі, тому що в них нема на що жити. Моя Росія – це нескінченна кавказька війна. Це озлоблені братні народи…» [22]. А це висновок М. Москвина-Тарханова, депутата Московскої міської Думи: «Бідолашна Росія, одужуючи від зарази комунізму, з труднощами уникаючи смертельної небезпеки націоналістичного тифу, на жаль, вкривається гнійною висипкою застарілого імперіалізму»

Чи потрібний Україні такий «стратегічний партнер»? Відповідь очевидна. Треба шукати і знаходити інших партнерів та союзників в інших краях і країнах.

Сучасний рівень русифікації українців становить загрозу державній незалежності. «Державність не може відбутися без ірраціонального прагнення народу до захисту аксіом національного буття, передусім мови» [23].

Україна розколота з мовного питання. Маємо демонстративне небажання представників колишньої загальносоюзної титульної нації та російськомовних українців вживати українську мову навіть на державній службі. Каха Бендукідзе, колишній член грузинського уряду згадує, що колись був на прийомі в українського міністра промисловості, який в його присутності сказав комусь, хто звернувся до нього українською, «не нада гаваріть са мной на етой собачьєй мове» [24].

Як і в сучасній Латвії, російська мова в Україні слугує далеко не інструментом культури. «Це військово-політичний таран, яким вибивається членство Латвії в НАТО, її західні орієнтири, її прихильність своїй історії, її ненависть до поневолювачів , – констатувала Валерія Новодворська в ефірі радіо «Эхо Москвы» 8 листопада 2012 року. – Створюється ситуація, за якої росіяни, які компактно проживають, слідом за програшем лінгвістичного референдуму вже вимагають референдуму про нульове громадянство. Ясно, що скоро вони зажадають територіального референдуму» . Нічого не нагадує?

Нещодавно заснована у вельми непрозорий спосіб всеукраїнська газета «Вєсті» (на кожний її безкоштовний для читачів випуск щодня витрачається, за оцінками видавців, щонайменше півмільйона гривень) демонструє відверто антидержавницький пасаж: «Процессы украинизации остановлены. А в условиях свободной конкуренции русский, как язык с намного большим ареалом распространения в мире, очевидно, имеет больше преимуществ перед украинским» (Цит. за: «Україна молода», 10 липня 2013, С. 4).

Україна й далі окупована. В ній продовжує домінувати чужинецька мова, культура, влада. Величезний національний потенціал, по суті, загнаний в гетто. Разом з тим українців підступно звинувачують у потуранні шовінізму, фашизму і нацизму. Насправді це патологічні ідеології, які є хворобами націоналізму націй-поне­волювачів, а не поневолених націй. Українці як державотворча нація нині перебувають на своїй споконвічній землі в ролі гостей. Тим часом сучасна історія вже засвідчила, що мультикультуралізм послабив монокультурні нації. «Толерування різних культур дозволяє творити політичну націю, але знижує пасіонарність зовнішньої дії супроти цивілізацій-сусідів. Мультикультуралізм для України згубний в будь-якому разі» [25].

Відомий публіцист Сергій Грабовський розмірковує: «За опитуванням різних соціологічних центрів, близько 20 відсотків наших громадян виступають за об’єднання України з Росією в єдиній державі. Ба більше: приблизно половина цих «об’єднавців» узагалі не вважає себе українськими громадянами ані в політично-громадському, ані в культурному сенсі, ототожнюючи себе чи то з СССР, чи то з Росією. Проте вони активно користувалися, користуються і користуватимуться своїм виборчим правом, даючи реальну опору чинній владі. <…> І саме ці 20 відсотків громадян України, налаштованих проти українських національних інтересів, стали домінантою суспільно-політичного життя, закинувши у владу ту публіку, яка нині кермує країною» [26].

Конституція України – це конституція національної держави, основні положення якої побудовані з позицій домінування українців-автохтонів, при цьому з наданням якнайширших свобод і прав національним меншинам. Є всі підстави думати, що нині готується нова конституція як конституція багатонаціональної держави, в якій будуть освячені дві мови (російська, звісна річ, найперспективніша). Референдум такий вибір підтвердить якнайточніше. Отже, всі намагання українців залишатись автохтонами будуть визначені як націоналістично-фашистські збочення з відповідним кримінально-процесуальним супроводом. І все заради єдності народу України, непорушності громадянського суспільства для утвердження економічного процвітання.

Універсум 7–8 (237–238), 2013

Журнал Універсум 7–8 (237–238), 2013

Іван Марчук: «В Україні, на превеликий жаль, нема влади українців»

СЛОВО РЕДАКЦІЙНЕ Олег К. Романчук До Європи без фашизму і без апартеїду

РЕАЛІЇ СЬОГОДЕННЯ Олег К. Романчук Українська реконкіста

ПОЛІТИКА Григорій Перепелиця Внутрішні чинники в українській зовнішній політиці

ЕКСКЛЮЗИВ Іван Марчук: «В Україні, на превеликий жаль, нема влади українців»

РЕТРОСПЕКТИВА Олег Баган «І ми в Європі»

НАШІ ВИДАННЯ Олег К. Романчук. Перезаснування України

РЕАЛІЇ СЬОГОДЕННЯ «Грязь Москви, варшавське сміття…»
Степан Трохимчук Скільки терпіти сталінських смертоносців?

RUSSIAN WORLD Борис Соколов: «Збереження культу Сталіна пов’язане з тим, що російська еліта залишилась імперською за своєю сутністю»
Welcome to Мутний союз