Майже однопартійне управління в державі, створення міцної «прасувальної» президентської вертикалі, стратегічна здача національних інтересів на міжнародному рівні й відкочування України в зону геополітичної другосортності, економічні і соціальні провали політики внутрішньої – усе це свідчить про загрозливий діагноз нашого національного буття. До цього в гуманітарній сфері додаються небезпечні темпи поширення в суспільстві російського шовінізму і загалом громадянської нетерпимості, розходження двох великих частин суспільства (за всіма соціологічними даними приблизно по 45% в оцінюванні головних проблем державного і національного змісту) у плані відсахування від української мови та історії чи їх органічного захисту. А ще тривають від початку 1990-х рр. масштабні процеси криміналізації й обездуховлення соціуму, підриву основ високої культури і моральної відповідальності в суспільній свідомості, процеси грубого меркантилізму та егопаразитизму, поєднані із безмежним крадійством і цинізмом управлінських «еліт».

Спробуємо проаналізувати це явище у трьох основних вимірах політичного буття соціуму – функціональному, ідеологічному і цивілізаційному.

Функціональний вибір нашого суспільства, тобто оцінка його спроможностей до громадянської і політичної самоорганізації, промовляє про таке. 20 років функціонування в Україні багатопартійної демократичної системи управління, на жаль, не забезпечили надійних механізмів та моральних імпульсів до зростання якості цієї системи. Як і на початку 1990-х рр., наша демократія перебуває у зародковому стані. До критичності, малоефективності її функціонування у 2000-і роки, особливо після постпомаранчевої кризи, додалися такі відомі з історії психологічні реакції на демократію явища, як зневіра у її можливостях, уповання на порядок за допомогою «м’якої диктатури» і звичайна соціальна апатія. Скомпрометований парламент, тотальна корупція у владі, про яку з цинізмом говорить увесь народ, перетворення мегапартій у такі собі політико-фінансові холдинги, відверті фальсифікації, підкуп і вульгарна демагогія під час виборів – це все більше відвертає людей від громадянської активності і провокує «егоїстичний синдром» самовиживання.

Українські партії підтвердили відоме правило із сучасної російської історії: «Яку б у нас партію не створювали, все одно вийде КПРС». Ця тенденція партійного будівництва говорить про сумну ментально-соціальну традицію постсовєтського простору: у ньому панують влада «великих начальників», патерналізм, тупий виконавчий ієрархізм, сліпе поклоніння визнаним авторитетам (насправді просто по-тоталітарному вихованим і налаштованим на топтання інших кар’єристичним типам). Відповідно, в сучасних українських партіях не існує правдивого демократизму в доборі кадрів і прийняття рішень, вони так і не стали (як це є у справжніх демократичних суспільствах) середовищами плекання громадянської думки, ініціативи і позиції, партійне життя у нас скоріше нагадує тупцювання і хаотичний рух отари, аніж програмно цілеспрямовану працю політично свідомих людей.

Додаймо до всього цього великі гроші, за які час від часу купують ту чи іншу партію, усіляких вождів, маніакально націлених на егоїстичну мету великої влади, слави і багатства, по-рабськи виховану масу, яка сама прагне цих вождів і чекає, що «її поведуть», – і ми отримаємо повну картину українського замкненого кола № 1.

Замкнене коло № 2 – це ідеологічна деформованість української політики. Зараз ми переживаємо ніби останній виток у вихолощенні ідейної складової з неї. Панування Партії регіонів – партії дивовижної, просто фантастичної за масштабами мімікрії (це коли мільйонери й мільярдери видають себе за захисників бідних і трудящих у чисто радянсько-соціалістичному дусі), безпринципної боротьби за владу і за грубе адміністрування на низах, партії, що спекулює усім: поняттями, державними інтересами, національними багатствами – усе це промовляє, особливо на фоні загального збайдужіння і цинізму у соціумі, про втрату елементарного відчуття зорієнтованості, особливо тих, хто голосував за цю «провідну силу». Змішування постсовєтської риторики із ліберально-капіталістичними планами, крайнього космополізму (безбатченківства в засаді) із казенним патріотизмом, вульгарного меркантилізму із квасним і показним православ’ям, кримінального хижацтва із демагогією про соціальний захист – така суперечність у визначенні стала буденністю в нашому громадянському та інформаційному бутті.

За весь період незалежності в Україні так і не розвинулися в повноцінні соціально-політичні програми ідеологій консерватизму і християнської демократії, лібералізму і соціал-демократії (мегапроект СДПУ(о) як чергову спробу фальшивої мімікрії не беремо до уваги). Українські партійні еліти воліють заробляти собі гадані електоральні дивіденди на політичних скандалах, популістських заявах, соціальних обіцянках і розкручуванні «харизматичних» лідерів.

Найбільшою катастрофою української політики 1990-2000-х, очевидно, стала цілковита поразка і дезорганізація національно-демократичного табору. Люди, які вийшли із традиції шляхетної антитоталітарної, антисовєтської боротьби періоду перебудови в СРСР, за плечима яких був авторитет дисидентського руху, полум’яні змагання за незалежність у 1990-1991 рр., спромоглися усе це розвіяти, розпорошити, обезславити в очах більшої частини суспільства через власну дріб’язковість і політичну сліпоту. Керівництво перших демократичних українських партій (Руху, ДемПУ, УРП та ін.) зробило дві стратегічні помилки, які призвели до падіння їхнього впливу й авторитету вже наприкінці 1990-х: 1) вони цілком не дбали про школення і принциповий добір своїх партійних кадрів, розраховуючи лише на масовість, водночас систематично привчаючи своїх чинів до тактики постійних компромісів (із комуністичною номенклатурою, з олігархами), через що ці партії втратили елементарну дисципліну політичної поведінки, відчуття правильного оцінювання політичної ситуації і у 1998 р., на перших виборах за партійними списками, відбулося перше масове цинічне союзництво багатьох лідерів демократів з відверто антиукраїнськими та проолігархічними структурами і типами (зразок – В. Яворівський у парі з Г. Антоньєвою і подібні «пари»); 2) друга стратегічна помилка українських демократів – це, з одного боку, дитяче недооцінювання російського фактора і наївне сподівання на те, що російсько-малоросійський сегмент українського суспільства, який реально становить 45% населення країни й особливо густо зосереджений у її східних регіонах, розчиниться сам собою в процесах «об’єктивної українізації»; жодна з українських партій не запропонувала якоїсь продуманої, структурної програми інтеграції цього вороже настановленого до української державності й національної ідентичності сегмента, у результаті ми отримали кількамільйонну «Вандею» антиукраїнськості й антидемократизму в Донбасі і Криму і широку зворотну стратегію-хвилю «виправлення» України в дусі совєтських стереотипів боротьби з «націоналізмом», «православно-слов’янського братерства» і т. ін. Втративши політичну ініціативу й наступальність, українські націонал-демократи прирекли себе і цілу країну на постійне вичікування зручної ситуації, за якої міг би початися новий процес демократизації й оновлення держави. Така ситуація трапилася, коли почав валитися всуціль скорумпований і здискредитований режим президента Л. Кучми і вибухнула «помаранчева революція» під час виборів 2004 р. Однак саме психологія вичікування, ідеологічний хаос і невиробленість політичної позиції зродили фатальне уповання на «месіанство» В. Ющенка і загальну громадянську пасивність.

В історії діє один залізний закон: будь-яка інертність неодмінно призводить до появи вакууму, який тут же заповнює якась енергійніша суспільна тенденція чи національна сила. Секрет успіху Партії регіонів після 2005 р. полягав, окрім фінансових мільйонів, зрозуміло, ще й у тому, що її стратегам вдалося витворити, хай і примарну, ідеологію контрнаступу, наелектризувати її міфами про боротьбу із «жахами неофашизму», «порятунку великої культурної спадщини і спільноти православних народів», «протистояння загрозам примусової українізації» і т. ін. Відтак російський фактор із об’єкта став ефективним суб’єктом внутрішньої української політики, боротьба за російську мову і російську культурну ідентичність в Україні стала для мільйонів боротьбою священною, містичною, майже битвою за новий умовний «Сталінград». Хоча мало б бути навпаки: сакрального і пориваючого характеру мала б набути боротьба за українську мову й українську культурну ідентичність в Україні. «Та ми ж толерантні демократи», «культурні космополіти», – гадали українські нацдемократи, «як же можемо ставити такі звірячі вимоги – поважати українську ідентичність – до росіян»?

І третє замкнене коло української політики – цивілізаційне. 20 років змагань за українську незалежність і її утвердження пройшли під гаслами приєднання України до цивілізаційної моделі Заходу, формування відкритого ліберального суспільства, вільного ринку, «який все відрегулює» і т.ін. Апріорі ці ідеологеми мали приманливий, але вельми абстрактний зміст. У принципі вони були апеляцією до споживацької психології мас, які завжди, в усі епохи, за кожних обставин прагнуть лише більшого комфорту і подачок. У засаді вони не передбачали пробудження в українському народі якихось величних, містичних, героїчних переживань (бо хто ж буде за щось героїчно боротися, якщо європейський ринок сам об’єктивно має до нас прикотитися?). У такий спосіб українська демократична еліта зі ще одного боку приспала українську націю, завела її у стан стабільного вичікування.

Натомість російський сегмент українського соціуму, об’єднаний капіталом і войовничістю донбаської «Вандеї», зі спражнім фанатизмом ображених кинувся боронити межі «русского міра», розвіявши, як пір’їнки, благодушних ревнителів із ющенківської камарильї.

Сама Росія вже давно зрозуміла (не лише за книжками С. Гантинґтона), що ХХІ століття буде епохою цивілізаційних війн і протистоянь. Сьогодні вже не тільки екзальтований Алєксандр Дуґін, а й цілком виважений «холодний прагматик» Владімір Путін говорить про Євразійський союз – об’єднання споріднених народів навколо Росії зі стратегією її євразійського домінування і відродження ролі Православної Церкви. Так «міражі», з яких сміялися «прагматичні» українські демократи у 1990-і, стали реальністю у 2000-і роки.

Великою і єдиною геополітичною антиномією до євразійського світу може бути лише мобілізована Середня Європа, тобто простір між Балтикою і Балканами, між Альпами і Чорним морем. Це чудово розумів британський класик геополітичної думки Гелфорд Маккіндер, який з геостратегічними розрахунками писав про це: « Хто володіє Східною Європою, той керує Серцем світу; Хто володіє Серцем світу, той керує Світовим островом; Хто володіє Світовим островом, той керує світом ».

Під «Серцем світу» він розумів зауральський простір Росії, під «Світовим островом» – Євразію, яка своїм потенціалом (народонаселення, просторовість, природні багатства) спроможна на світове домінування.

Від початків своєї незалежності Україна майже не робила значних кроків до активізації простору Центрально-Східної Європи, якщо не рахувати її участі у кволому ГУАМі чи в безініціативній Центральноєвропейській ініціативі, яка існує від 1989 р. і нібито об’єднує Італію і низку середньоєвропейських країн. Навіть після помаранчевої революції українська демократична еліта не прийшла до геополітичного протверезіння і, попри кілька пафосних заяв президента В. Ющенка, ні на що не здобулася у спробах можливої консолідації простору Східної і Середньої Європи.

Між Україною і Західною Європою, закономірно, зберігається глибока прірва ментального, цивілізаційного і геополітичного характеру. Подолати її наразі важко, тому сьогодні часто в просторі Європейського Союзу спалахують імпульси відштовхування України, які пояснюються не лише ув’язненням Юлії Тимошенко та Юрія Луценка. Відтак активна зовнішня політика України у вимірах від Фінляндії до Туреччини, від Азербайджану до Хорватії могла би стати певною альтернативою до регулярних провалів нашої дипломатії на «західному фронті».

Не будемо говорити про таку пікантну «деталь», як можлива геостратегічна та геополітична переструктуризація всієї Центрально-Східної Європи, яка може повести до нового якісного цивілізаційного зростання цього макрорегіону. На цю деталь вже сьогодні натякають найпроникливіші західні геостратеги, як-от Збігнєв Бжезинський, пропонуючи перенести столицю Ради Європи до Києва. Українським політикам, щоби зрозуміти це, не треба було чекати на підказку З. Бжезинського, а просто почитати передбачення рідних М. Грушевського, В. Липинського, Д. Донцова, Ю. Липи та ін. Однак для такого читання своїх класиків можуть бути готові люди, позбавлені комплексів малоросійства і провінційності…

Іншими словами, сучасні процеси українського національного відродження і державотворення мали б бути введені у контекст геостратегічного та цивілізаційного переструктурування всієї Середньо-Східної Європи. Парадигма національної програми дій мала б бути збагачена такими принципами й ідеалами, як міжкультурні діалоги й цивілізаційна солідарність середньоєвропейських країн. Для цього інформаційні, політичні, культурні, інтелектуальні контексти в просторі Середньої Європи мали б бути не спорадичними, як тепер, а посилено інтенсивними. Обмін у сферах телепродукції, кіноіндустрії, преси, книговидання, наукові співпраці і т. ін. мав би бути принаймні у 10 разів інтенсивнішим, аніж є зараз. Наприклад, яку велику роботу з перебудови закостенілої української стереотипності суспільного мислення міг би зробити умовний «Слов’янський канал», з якого ми б дізнавалися про культурне, політичне, громадянське, економічне життя слов’янських народів Середньої і Східної Європи, порівнюючи його із буттям у євразійському просторі і доходячи до розумних висновків. Перебуваючи у такому інформаційному полі, навіть найтупіший донецький совок зміг би трішки змінити свої уявлення про світ, заглянути за плід чорно-білого сприйняття дійсності, в якій, на його святе переконання, є лише «погані бандерівці» і «своя Росія».

Отже, криза українського політичного життя зумовлена трьома факторами всеохопного значення: суцільною профанацією партійно-політичних функцій у самоорганізовуванні; підміною наступальної, героїчної ідеології національного самоствердження тотальним компромісництвом; і браком геостратегічних, цивілізаційних розрахунків. Накладаючи західні ліберальні форми на українські матриці, наші еліти постійно зіштовхуються із проблемою дисфункціональності. Історично втративши почуття національної гідності і віру у власні сили та традиції, наш демократичний політикум не відважується стати на шлях безкомпромісної боротьби, а замість цього постійно оглядається на міжнародні правила, які, між іншим, цілком не передбачають національно-визвольної боротьби. Ховаючись за гасла ліберального космополітизму, громадянського плюралізму, сучасного муль­ти­культуралізму, він втратив відчуття сили національної містики (яку так наполегливо розбуджує в собі «дружелюбна» до України Росія). Звикнувши змагатися за щось дрібне, якісь тимчасові соціальні блага і поступ, наша «еліта» навіть і не починала усвідомлювати собі стержневу, доленосну роль України в геополітичному просторі Середньо-Східної Європи, а за цим, відповідно, і Євразії, і тому систематично роззброює державу у прямому і переносному значенні цього слова, перетворює її у найуразливіший об’єкт міжнародної політики. Тому так виходить, що перспективи України як держави і нації західним аналітикам типу З. Бжезинського видніші ліпше, аніж доморощеним політикам, які, замість наполегливо вдивлятися у великі національні традиції, історіософські закони розвитку геополітичних сегментів, запопадливо перебирають лапками у бік того чи того зовнішнього Пана.