Шостий всеукраїнський радіодиктант єдності, який традиційно пролунав в ефірі Національного радіо України в День української писемності й мови, зібрав сімнадцять з половиною тисяч листів від радіослухачів з майже двадцяти країн світу, серед яких – Росія, США, Канада, Австралія, Португалія, Ізраїль і, навіть, Таїланд. Лише 54 слухачі написали диктант без жодної помилки. Такі радіодиктанти, до речі, вже давно проводяться в країнах Європи, у них беруть участь не тільки прості громадяни, а й відомі політики, міністри, і, навіть, президенти.

Одним із переможців всеукраїнського радіодиктанту став запорізький композитор-пісняр Анатолій Сердюк. Митець у своєї творчості вже понад 20 років залишається вірним українській пісні, безкомпромісно сповідуючи принципи української державності, відродження ук­раїнських традицій, мови й культури, що можна вважати ознакою неабиякої мужності й принциповості в зросійщеному ще за радянських часів Запоріжжі. Випередивши майже сотню земляків – журналістів, вчителів шкіл і викладачів університетів, які не впорались із завданням, пісняр отримав із вуст письменника Михайла Слабошпицького почесне звання «співака-інтелектуала».

Слід зауважити, що в своєму ста­в­ленні до української мови Анатолій Сердюк пройшов досить непростий еволюційний шлях – від байдужості й, навіть, певної зневаги – до сьогоднішнього володіння мовою на рівні, який дозволив йому стати одним із переможців диктанту.

– Я виріс в асфальтових джунглях зросійщеного міста, в якому послідовно, протягом багатьох десятиліть викорінювалась українська мова, – розповідає А. Сердюк. – На­прикінці 80-х років уже минулого століття у майже мільйонному місті (915 тисяч мешканців на той час), де проживало 70 відсотків українців, функціонувала лише одна українська школа. У першому й другому класі українську мову ми не вивчали. Уявіть собі: для дитини перші дні в школі – це наче відкриття нового  світу, безліч нових вражень, знайомств, дитина вчиться читати, писати, рахувати, – і в цьому світові не існує української мови! До речі, «русского языка» в навчальних класах теж не було. Ця дисципліна називалася по-іншому – «Родная речь». Так по-єзуїтськи в підсвідомість дитини вкладалася підміна поняття рідної мови. Викладати українську мову нам почали лише з третього класу, і було її два уроки на тиждень. Так само двічі на тиждень нам стали викладати й іноземну – французьку мову. На уроках музики й співу ми вчили дитячі й піонерські пісні, звісно ж, російські: «Красная площадь, последний звонок – вот и кончаются школьные годы», «Взвейтесь кострами летние ночи, мы – пионеры, дети рабочих», «Куст берёзки, куст ракиты» і т. п. Співали й народні пісні, тільки не українські, а російські: «Во поле берёзка стояла», «Среди долины ровныя» – так була складена навчальна програма.

У старших класах ми бачили й уже розуміли ставлення дирекції шко­ли до уроків української, і теж ставилися до них подібно – відверто знущалися із вчительки, запізнювалися на заняття, розмовляли на уроках, сміялися і таке подібне. Уроки української за своїм значенням майже дорівнювали факультативу: тим, хто дуже не хотів вчити мову, дозволялося за заявою батьків бути звільненим від її вивчення. Найчастіше в такій заяві писали про необхідність дитині зосередитись на посиленому вивченні математики чи фізики, бо треба ж готуватися до всту­пу в інститут, а вивчення української мови, мовляв, забирає багато часу, тому просимо звільнити від неї нашу дитину…

По закінченню школи непотрібність у вивченні української мови проявилася для випускників дуже наочно: в інститутах викладання велося винятково російською; в промисловості (заводи, фабрики) схеми, креслення, інст­рукції й супроводжувальна докуме­н­тація виробів писалися російською; в державних закладах, у лікарнях і шко­лах, у судочинстві усі до­кументи запо­внювалися російською; діловодство у де­р­жавних структурах теж вело­ся російською. До того ж, у мі­с­ті Запоріжжі навколо нас ук­раїнської мови просто не було. Служба в радянській армії також не передбачала знання української мови, більше того, там її вживати заборонялося. І хоча служив я в Укра­їні, у Дніпродзержинську, пам’ятаю, як там зверталися до новобранця, який раптом насмілився заговорити українською: «Слышь, ты, село! Научись сначала нормально разговаривать!»

Та коли почалася горбачовська перебудова й гласність, мої українські гени нагадали мені, хто я. Будучи ще з дитинства допитливим хлопчиком, я всотував усю інформацію, що з’являлася в журналах і газетах, і досить швидко прозрівав. Особливе враження на мене склало грандіозне святкування 500-ліття козацтва, на яке з’їхалися тисячі українців з усього світу. А ще було свято Великодня на острові Хортиця, де красуні-дівчата співали народні пісні, танцювали й гойдалися на гойдалках. У тому ж 90-му я вже наполегливо добирав до свого репертуару сучасних україномовних пісень. Їх обмежена кількість спонукала до створення власних опусів. Хоч я вже мав певний досвід складання власних творів у шкільному й армійському ансамблях, сам писати тексти не наважився. Тож, довелося звернутися до поетичних сторінок літературних журналів і газет. Так я заочно знайомився зі своїми майбутніми співавторами, занурюючись у світ сучасної української поезії. Ще більшим українцем я відчув себе у 1991-му, коли моя пісня на вірш Дмитра Павличка «Вставай, Україно!» залунала з телевізійних екранів і була визнана інформаційною програмою Держтелерадіо символом року. Фестиваль «Червона рута », який проходив у Запоріжжі, наочно показав мені, що українська мова й пісня – це не схоластичне навчання в запорізькій школі, а реальність, яка живе в творчості великої кількості талановитих митців України.

На «Червоній руті» я вже говорив українською, але не вистачало спілкування, тому став розшукувати однодумців – поетів, журналістів, телевізійників, політиків, яких виявилося не так уже й багато. Спів­праця із талановитими поетами дала розуміння й повагу до високого поетичного слова. Друга вища освіта – журналістська – дала змогу вести авторські передачі про ук­раїнську пісню на запорізьких радіостанціях і на радіоканалі «Куль­тура» в Києві. А далі – вступ до ас­пі­рантури Запорізького національ­ного університету, дослідження української пісні на науковому рівні, виступи на конференціях, статті в журналах, підготовка до захисту дисертації з української літератури. Прагну краще знати історію України, свою мову, культуру, пісню і передавати ці знання іншим людям, – підсумовує Анатолій Сердюк.

На жаль, ті невеличкі паростки українського духу, що з’явилися в Запоріжжі за роки незалежності, і які випестовував своєю творчістю співак і композитор Анатолій Сердюк, під натиском новітньої русифікації може спіткати доля засохлого запорізького 700-літнього дубу, який ледь жевріє одинокою зеленою гілкою, яка, на щастя, ще дає надію на відродження.