1991 року пересіклися наші стежини життя. Анатолій Єрмак, одним із перших офіцерів колишнього КДБ УРСР, за покликом душі й серця прийшов у Спілку офіцерів України, з великим ентузіазмом приступив до роботи у військовій контррозвідці СБУ на відповідальній посаді заступника начальника відділу боротьби з корупцією у Збройних Силах, прикордонних військах та інших військових формуваннях. Саме він, маючи стратегічне мислення, зумів з перших днів створення молодою Українською державою власної армії і структур безпеки передбачити ймовірні загрози майбутнього пограбування військового майна і озброєння.

Анатолій Єрмак із підлеглими виявили і не допустили розкрадання армійської техніки, житлових будинків колишніми радянськими військовими керівниками округів і окремих армій. Але ні Анатолій, ні я як перший керівник військової контррозвідки не змогли повністю протидіяти цинічним, зухвалим діям об’єднаної комуно-партійної номенклатури, котра «примирилась» з незалежністю України та побачила можливість перетворитись із високопоставлених комуністів і комсомольців у капіталістів, банкірів і олігархів. Патріотично налаштовані співробітники силових структур опинилися в ситуації, коли чимало їхніх керівників, побачивши шанс безкарно збагачуватись за рахунок загальнодержавної власності й використовуючи структури, що наповнювалися колишнім оперативним контингентом, в тому числі з кримінального середовища, почали всіляко перешкоджати, вчиняти провокації, фальсифікувати оперативні справи і матеріали. Як приклад можна навести продаж за безцінь колишнім керівництвом МВД, СБУ спортивних споруд, залучення міжнародних і місцевих шулерів до створення «АГ-Україна», «Бласко-ЧМП» і т. п.

Спроби знайти надійну підтримку національно-демократичних сил і вирватись бо не проводилася люстрація, але головною перешкодою стала передача керівництва спецслужбами особам, які десятками років боролися з українським визвольним рухом. Другою обставиною, котра нейтралізувала наші спроби демократизувати і захистити патріотично налаштованих офіцерів, стала поведінка окремих активістів національно-демократичного блоку, котрі були штучно імплантовані туди і, боячись бути викритими, з рабською відданістю продовжували виконувати волю своїх патронів. Для залякування таких людей окремі керівники спецслужби пішли на безпрецедентний крок. Щоб провчити тих, хто щиро сприйняв незалежну Україну, незважаючи на минуле, були роздруковані матеріали агентурних справ на громадян Денисенка і Танюка.

Нам стало зрозумілим, що треба самим йти у політику. І 1994 року Анатолій Єрмак стає депутатом Верховної Ради України. Про його перебування у Верховній Раді та діяльність блискуче написав журналіст Олександр Михайлюта у статті «Український комісар Катані» в газеті «Сільські вісті» 10 лютого 2012 роаку. Правда, боротися комісару Катані було набагато простіше, бо навколо нього ворогів Італії діяло значно менше, ніж у Єрмака в Україні. Пригадую, з якою наполегливістю, затиснувши в куток коридору, Анатолій вимагав від претендента на пост голови Верховної Ради Олександра Мороза запевнення, що той не зрадить інтересів самостійної України. І добився свого, О. Мороз дав слово.

Анатолій Єрмак був там, де найбільш потрібно. Як затишно почував себе за спиною А. Єрмака його колега Григорій Омельченко, як тремтіли ті, хто крав. Його любили і поважали патріоти, ненавиділи і поважали вороги української нації. Втрата Анатолія Єрмака остаточно поховала спробу консолідації офіцерів-українців в СБУ, і вона почала занепадати. Трагічна і незрозуміла смерть Анатолія Єрмака в одній шерензі вірних синів України В’ячеслава Чорновола, Олександра Ємця, Анатолія Лупиноса, Василя Червонія, Івана Геля та багатьох інших, завдала безповоротної втрати для українців на шляху захисту своєї самостійної держави. Вони своїм життям подали приклад служіння людям і зобов’язали нас продовжувати їхню справу до кінця. Вічна пам’ять героям. Слава Україні!