По закінченню Всесвітнього конгресу, Олексій Григорович запросив мене до себе в гості. Він жив на той час у готелі «Київ». За кавою показав мені рекомендаційного листа до ректора інституту Народного господарства. Судячи із змісту, лист швидше всього стосувався аграрного сектору і я порадив з цим питанням звернутися до ректора Київської аграрної академії (нині Національний аграрний університет – НАУ) Дмитра Олексійовича Мельничука, якого я добре знав і перебував з ним у гарних стосунках.

Так зав’язалася дружба «на трьох». Згодом вона вийшла на інший рівень – близькі відносини між Пенсільванським аграрним і Київським аграрним університетом, дякуючи Олексію Воскобійнику. Тепер Аграрний університет позбувався статусу академії і київські студенти цього вишу уже мали міжнародний диплом, котрий визнавався в усьому світі. Олексій Григорович незабаром став почесним доктором цього вишу, а згодом з легкої руки Дмитра Мельничука ще й одним із власників Черкаського заводу «Маїс», як інвестор. Олексій Григорович тим часом виношував плани про своє київське гніздо. Я звернувся до свого давнього знайомого, нині відомого народного депутата Володимира Дмитровича Бондаренка, який свого часу видавав ордер і мені на київську квартиру. Перебуваючи на посаді начальника по розподілу житлової площі столиці, Володимир Дмитрович зустрів нас люб’язно і запропонував стару квартиру, в дореволюційному будинку. Але в центрі міста. Та «розвалюха» вимагали сотні тисяч доларів для реставрації.

– Нічого страшного. Я ж будівельник, – посміхнувся Олексій Григорович. – Зробимо зі старої нову.

Десь через тиждень після того Олексій Григорович мені зателефонував з Пенсільванії і попросив зустріти його через три дні у... Відні. У перші хвилини після його дзвінка я , вочевидь, перебував у трансі. Він про це так говорив, ніби я мав з ним зустріти десь у Крижополі чи в Погребищі. Тоді чи не вперше я усвідомив, що таке одному жити в демократичному світі, а другому в країні, яка 70 років називалася «соціалістічєскім лагерем» і була оточена колючим дротом. У ті дні я скидався на вовка, якого загнали за червоні прапорці. Я просто собі місця не знаходив, як я можу за такий короткий час, опинитися в країні, яка не перебувала в «соцтаборі». Але несподівано згадав, що свого часу я мав статус українського дипломата на три місяці, і негайно зателефонував у Міністерство закордонних справ. Там довго виламувалися, поки я не нагадав про своє представництво в ООН. Паспорт врешті-решт мені видали. Але як бути з візою?! У перші дні нашої незалежності чимало посольств тимчасово перебувало просто в готелях. Австрійська розташувалося поруч Спілки письменників, у готелі «Київ». Я попрямував, якщо не сказати помчав саме туди. На другому поверсі мене зустрів молодий чоловік, австрієць українського походження, якому я заздалегідь зателефонував з роботи. Він розмовляв українською і це облегшило нашу справу. Візу я отримав наступного дня, показавши посвідчення секретаря Спілки письменників України і синій (на той час престижний) службовий паспорт України. Залишилося зовсім небагато: купити авіаквитка. Але й тут виникла проблема – ні в мене, ні в моїх друзів не було доларів, бо для купоно-карбованців у такій сумі потрібен був не гаманець, а добрячий лантух. Я вже не пригадую, у кого саме я тоді ті «доляри» позичив, але наступного дня таки вилетів до Відня, де мене вже чекав Олексій Григорович.

У ті роки в Австрії послом був мій добрий знайомий. Перед відльотом до Відня, я зателефонував йому і попросив його, чи його дружину Люду, яку я також дуже добре знав, зустріти мене в аеропорту, оскільки я німецьку знав на рівні Івано-Франківської шкільної програми і цей мовний бар’єр міг ускладнити мої пошуки. Яким же було моє розчарування в чужому аеропорту, коли я десь через годину-другу переконався, що мене ніхто не зустрічає і не збирається. У кишені в мене лежало 40 доларів. Єдине, що я знав зі слів Олексій Григоровича – це назву Віденського готелю і в ньому його номер. Але я не знав чогось іншого. Про це нижче. Я приїхав на таксі до того фешенебельного готелю. Назвав метрдотелю номер і написав латинкою прізвище Олексія Григоровича, адміністратор глянув у журнал, тоді мій папірець, потім знову і журнал і знову у папірець і сказав мені, що такий у них не живе. У мене все охололо. У кишені залишилося 3 шилінга – здача австрійського таксиста. Я сів у фойє, сумуючи над своєю «віденською долею». Офіціанти, вочевидь, сприймаючи мене за «крутого», я тепер висловлюються, і почали досить активно мені підносити то коньяки, то вина , то каву. Мені залишилося тільки заперечливо кивати головою і червоніти. Бо тоді не знав чи оті «благородні жести» за рахунок фешенебельного закладу, чи за рахунок моєї порожньої кишені. А випити хотілося, хоча б для піднесення «бойового духу». Вечоріло. Відень загорівся в рекламних ілюмінаторах і біл-бордах. Я ще кілька разів підходив до телефону, але з номера зазначеного у моєму папірці ніхто не відгукувався. Довелося залишити готель. Я вийшов на вулицю в неабияких переднічних роздумах і раптом, на своє щастя (так я гадав) побачив автомашину з жовто-блакитним прапорцем. Зупинив авто, але яким було моє розчарування і водночас здивування, коли я дізнався, що в деяких регіонах чи провінціях Австрії, є такий самий за кольорами прапор, як і в нас, в Україні. Настрій упав нижче нуля. З трьома шилінгами в кишені я не знав куди мені йти проти ночі. Номер телефону моїх українських амбасадорів, що не зустріли мене, я просто розірвав і викинув ще в аеропорту, а тепер жалкував про це. Я не хотів бачити своїх знайомих, але мені хотілося зустрітися будь з ким з українського посольства. Я в ті хвилини зовсім розгубився. Повернувся в готель. Цього разу мої знайомі зустріли мене без посмішки на устах. Особливо метрдотель і бравий поліцейський, який мені чомусь нагадував справжнього австріяка, хоча насправді я ані найменшого поняття не мав, яким насправді є той типовий австріяк. І раптом – о, диво! Зі скляних дверей-вертушки вийшов свіжо підстрижений Олексій Григорович. З тієї радості, я кинувся до нього. Мої емоції, вочевидь, вийшли за межі дозволеного, бо я обійняв його, як рідного брата.

– Мені сказали, що ви не живете в цьому готелі. У номері, який ви мені назвали, телефон мовчить.

Він засміявся. Олексій Григорович, треба сказати, людина не без гумору:

– Мовчить, бо мене ж там нема. А щодо того, що я тут не живу, вибач... Я ж забув тебе попередити, що я пишусь на американський манір – не Воскобійник, а Алекс Воскоб. От і вся розгадка.

Того вечора я вперше вечеряв в одному із найпрестижніших ресторанів Відня і там у вперше дістав урок від свого майбутнього боса, як я згодом жартома називав пана Алекса. Та й він сам так само часто говорив, сміючись про себе у третій особі. Мовляв, не забувай, що поруч тебе сидить бос. А погорів я , звичайно, на простоті душевній. Олексій Григорович замовив пляшку вина.

– Ти яке питимеш під стейк?

Я ляпнув, не думаючи:

– Може, щось з французьких?

– Тоді замовляємо вино часів Наполеона Бонапарта.

Нам принесли пляшку з датою 1812 рік. Кельнер відкоркував і, очевидно, сприйняв мене, а не пана Алекса, за боса, бо першому налив на денце того вина у мій у фужер. Я глянув на кельнера, він на мене. Бачу він не рухається, я й ляпнув, як хлопець з провінції:

– Чого ти стоїш, наливай до дна.

Після цього він усе зрозумів і негайно перейшов на бік Олексія Григоровича. Кельнер і пану Алексу налив того вина на самісіньке денце фужеру. Бос поважно понюхав, тоді трохи посмикував і аж після цього випалив своє американське – окей!

Коли офіціант відійшов, Олексій Григорович запитав чи я до цього коли не будь відвідував ресторани. Я сказав, що відвідував, але вони були радянського зразка. Там ніхто не нюхав, а налив одразу по самі вінця.

– Ми пили, що давали.

Він сміявся. За вечерею він мені розповів і про свою дивовижну історію у паризькому ресторані. Згодом, коли я літературно обробляв його мемуари «Повість моїх літ», я, на жаль, випустив з пам’яті незабутній епізод. А він надзвичайно показовий і мені сьогодні здається, він би гарно вписався в книжку Олексія Григоровича, яка вийшла тільки українською уже чотири рази, а включаючи піратське видання, то уже п’ять разів і перекладена англійською. А бувальщина така. Під час штучного більшовицького голодомору, який прокотився всієї Україною і на Кубані, де жили українці, наші не люди вмирали, але не вживали жаб. Не вживав їх і Олексій Григорович. Але коли він став заможною людиною – одним із кращих будівничих в Америці і мав нагоду знайомитися зі світом, він приїхав у Париж і в ресторані щоб не ображати національну гордість французів, замовив їхню «національну страву». Йому подали зі смаком приготовлені маленькі апетитні з виду стегенця. Він з задоволенням їх поїв, і як у дитячому садочку, жартома попросив «добавки». Принесли ще одну порцію, яка пішла гарно під німецьке пиво. Коли ж Олексій Григорович поцікавився у французького офіціанта, що він таке смачне їв, той відповів:

– Жаб’ячі стегенця у французькому соусі.

– Ось такі парадокси нашого життя, – печально похитав головою Олексій Григорович.

На цьому парадокси наші не закінчилися. Вранці бос замовив таксі (до речі, він бездоганно розмовляв німецькою) і ми поїхали в автосалон, де готувався до поїздки його автомобіль «Вольво», який ми мали перегнати в Україну. Я вперше тоді побачив цю марку авто: довжелезний, просторий, схожий на броньований танк. Тепер, зда­ється, таких могутніх «Во­ль­во» не випускають. Придбавши автомобільну мапу ав­то­шляхів, ми спочатку вивчили маршрут і вирушили в дорогу. До Чопа їхали без зупинки, якщо не враховувати заправочних станцій. На угорсько-український кордон прибули пізно увечері. І тут трапилася пригода. Митники й прикордонники вимагали нас признатися, що ми веземо. Адже в авто, окрім нас, і технічної документації на авто, більше не було нічого. Ми запевняли молодого лейтенанта і старшого віком майора, що переганяємо автомобіль для майбутнього інвестора України, але нам не вірили. Збиралися знімати крила і підкрильними. Я запротестував. На кордоні висіла глупа ніч. Я попросив дозволу зателефонувати до Києва, до Івана Степановича Плюща, якого я добре знав і ми завжди були в гарних стосунках. Нас пропустили, хоча у мене залишилося враження, що вони нам так і не повірили, що через кордон може проїжджати легкова автомашина, в якій нема нічого окрім домкрата і кількох автопапірців.

Повечерявши в ресторані, вранці мали вирушити у супроводі місцевого даїшника до Києва. Річ у тім, що в ті не так вже й далекі роки, у Карпатах перестрівали автогонщиків, в яких забирали не тільки авто, а інколи й життя. Я зателефонував своєму знайомому генералу Борису Петровичу Масловському, якого добре знав по клубу автолюбителів-журналістів і навіть мав квиток під номером один. Борис Петрович відгукнувся і запевнив, що все буде добре: нас супроводжуватимуть через гори ужгородські хлопці з ДАІ й дав мені номер їхнього службового телефону. Я зателефонував, але капітан С. сказав, що він з напарником можуть виїхати не раніше 9 години ранку. Після зміни. Нам не спалось. Десь о четвертій годині ранку, Олексій Григорович мене будить і каже:

– Слухай, як ти думаєш, якого віку оті бандити, що перестрівають автомобілі в горах?

Я не знав, що йому на це відповісти і не одразу зрозумів до чого він хилить.

– Я впевнений, що вони молоді, – вів далі він. – А молоді полюбляють вранці спати! Так от поки бандити сплять, ми поїхали, бо мене Галя чекає з чеським кришталем, який я забув купити, бо не помітив, коли ми ту Чехію проскочили.

І ми поїхали. У горах нас зустрів тільки туман і одна доярка, яка поспішала на ферму. Полегшено зітхнули ми тоді, коли перед нами простяглося подільське підніжжя. Я тоді вперше, здається, сказав сам собі «проскочили». Враження залишилося таке, ніби ми проскочили лінію фронту. Принаймні Олексій Григорович признався, що саме таке відчуття того туманного і холодного ранку чи не вдруге в своєму житті пережив і він.

– Чому вдруге? Ви що, до цього вже переганяли через гори автомашину? – напівжартома запитав я.

– Вдруге, бо вперше я подібне пережив, коли я «переганяв» тачку з усім нашим скарбом, долаючи з мамою і двома братами – Михайлом та Іваном, ці гори пішки, але в протилежному напрямку. Так ми у 43-му тікали на Захід з «комуністичного раю». Батька в 37-му році ні за що, ні про що розстріляли. Йому не виповнилося і 42 років.

Родина Воскобійників про долю батька не знала нічого понад 50 років. Їм в енкаведе казали, що засланий на Сибір «без права на листування». Остання фраза означало, як вияснилося згодом – розстріл. Розстріл за фразу, яка коштувала Григорію Васильовичу життя. За ті ж слова, які вголос промовив біля церкви батько Олексія Григоровича, як на мене, Сталіну тоді слід було вручити орден Воскобійнику-батьку, а не пускати молодому чоловікові в скроню кулю. Коли почався масовий відстріл непівців, заможників, а пізніше й незаможників та офіцерів й генералів, Григорій Васильович, тримаючи в руках газету «Правда», знайомився з черговою порцією «ворогів нарду», список яких друкувався в тому органі Компартії СРСР.

– У Німеччині фашизм піднімає голову, в повітрі пахне війною, а з якими полководцями ми воюватимемо, якщо тепер відстрілюємо комсостав?

Звідки було Воскобійнику-батьку тоді знати, що Гітлер на той час перебував у статусі чи не найближчого приятеля Сталіну. Що ж саме трапилося з батьком, родина Воскобійників не знала до 1992 року. Весь час вважали, що батька розстріляли у Вінниці. Мати Марина, коли німці під час окупації України розкрили безіменні могили у вінницькому парку культури і відпочинку імені Горького, їздила зі старшим сином Михайлом на ті розкопки. Але поміж тіл з пробитими головами батька не знайшли. Працюючи в «Перці» і часто беручи факти для фейлетонів у прокуратурі, я звернувся до свого гарного приятеля Бориса Івановича Вихристенка допомогти розшукати справи уже реабілітованого під час «Хрущовської відлиги» Григорія Васильовича. Виїхали ми у Полтаву. Нас зустрів молодий офіцер СБУ. Олексію Григоровичу довелося давати слово джентльмена, що ані він, ані члени його родини не переслідуватимуть дітей тих, хто доніс на батька. І тільки після цього Олексію Григоровичу вручили справу з двох папірців. На одному з них ми побачили підписи горезвісної «трійки», а на другому листочку донос сусіда на Григорія Васильовича Воскобійника.

– А ми ж понад п’ятдесят років носили в душі зло на зовсім іншого чоловіка – місцевого голову колгоспу, – сказав тоді Олексій Григорович. – А виявилося, що доніс той, кому батько чи не найбільше допомагав. От тому ледацюзі, котрий колись з маузером бігав, а згодом працювати не хотів і частенько переживав скруту.

Воскобійники допомагали чим могли і харчами, і одягом і саме за це добро батько отримав таку жорстоко плату. Батька розстріляли в урочищі Триби за 18 кілометрів під Полтавою.

Ми поїхали на те місце. Олексій Григорович збирався там поставити пам’ятник усім убієнним, але запізнився. Чотири величезних гранітних хрести, що дивилися на всі чотири сторони світу, вже стояли з ініціативи незабутнього Героя України Петра Тимофійовича Тронька.

Не можу не згадати і ще однієї історії. Цього разу не такої вже сумної й трагічної. Трапилася вона зі мною і Олексієм Григоровичем в містечку Бока Ратон, недалечко від Майямі. Олексій Григорович якраз закінчив вичитку своїх мемуарів. На кожній сторінці поставив своє «окей» і одного ранку, звичайно, сонячного, сказав мені:

– Хочеш заробити трохи грошей?

– Як саме?

– Поїхали в касіно, – так він на американський манір називав той заклад, який ми називаємо «казино».

– Я не гратиму, – твердо мовив я.

– А тобі й грати не треба. Гратиму я, виграю і ми пообідаємо. Тільки у різних залах. Я там, де столуються переможці, а ти там, де переможені. Звичайно, якщо це тебе не принижує.

– І як же я виграю, коли я не гратиму?

– Дуже просто. Усі, хто сідає за «комплексний обід», працівники касіно знають – програвся до нитки. Тебе безкоштовно нагодують і на дорогу дадуть доларів двісті-триста, щоб ти добрався до материка. А там, якщо розбагатієш, то і ще раз приїдеш. Відігратися. Такий психологічний підхід на Багамах.

Я категорично було відмовився від тієї затії, але як почув, що є нагода побувати на Багамських островах – своїй давній мрії, погодився без зайвих слів.

Бока Ратон – невеличке містечко на березі Атлантичного океану. До Багам звідти рукою подати. За кілька годин Олексій Григорович допливав яхтою. Швидше, аніж до острова Кі-Вест, найвіддаленішого острова Сполучених Штатів Америки. Але цього разу Олексій Григорович вирішив летіти «американським кукурузником». Ми приїхали в аеропорт на його 500-му «Мерседесі». В маленькому аеропорту, приблизно такому, як у його Миргороді, чи у моїй Калинівці, службовці місцевого летовища зустріли Алекса надзвичайно тепло. Адже його тут усі знали, як відомого бізнесмена, завжди усміхненого і веселого українця.

– Алексе, в касіно? – посміхалися вони, і я з цих слів зрозумів, що він частенько вилітав на Багами. Пан Олексій відрекомендував мене своїм знайомим. Один із службовців попро­сив у мене паспорт і ляпнувши печаткою відкрив... візу. Піс­ля мене якийсь документ подав йому і Олексій Григорович.

– Алексе, я тобі не можу поставити штампа в цей дублікат і продати квитка, – глянув він на той документ. – Мене виженуть з роботи.

– Джоне, але це дублікат мого паспорта. У мене в старому стільки віз, що сторінок не вистачало. Ми з тобою знайомі понад десять років.

Це не допомогло. Службовець заперечливо похитав головою і порадив звернутися до старшого. «Старший», глянувши на дублікат, так само категорично відмовив пану Алексу, показуючи на свій стілець. Мовляв, ти бізнесмен. Тобі, може, нічого не загрожує, а мене завтра звільнять з роботи, якщо я тобі піду назустріч і що я тоді робитиму?!

Так я того дня у США пізнав на практиці демократію в дії. Ніяке знайомство, ані високе становище в суспільстві, «блатовство», як у нас, не допоможе, якщо ти хоч на йоту відступиш від прописаних державою законів. Не заробив я тоді і «кишенькових», оскільки того дня, обідав не в «касіно», а на віллі Олексія Григоровича і той обід, але за рецептом української кухні, подавала нам симпатична Рубі, уродженка Ямайки.

Хотілося б багато чого згадати і гарного написати про Олексія Григоровича, цю надзвичайно цілеспрямовану особистість. І про те, як ми писали з ним книжку, і як «працювали» в українському бізнесі, після якого тільки любов його тягла до рідної землі. Якщо коротко охарактеризувати Олексія Григоровича, без життєвих пригод чи бувальщин, які навів вище, то пан Алекс, як його звуть американці, надзвичайно цікава людина: щира, добра, щедра, відверта, дотепна і педантична. У кращому сенсі цього слова. Без цього природженого педантизму й чіткості в роботі він, мабуть, не став би великим будівничим, бізнесменом, як і без щедрості в його патріотичної душі – меценатом. Але сказавши й це – це ще не все сказано про Олексія Григоровича.

Життєву дорогу він пройшов довгу і важку. Важку і щасливу, бо має гарну дружину, пані Галину, гарних дітей. Двоє його чудових синів із чотирьох дітей, як про це не боляче писати, не пережили своїх батьків. Трагічно загинули Олександр і Віктор. Старший син Юрій пішов шляхом батька – також став відомим будівельником у Пенсільванії. Донька Лариса замужем за військовим аташе, гарним і надзвичайно інтелігентним дипломатом. Багатий Олексій Григорович і на онуків. Їх у нього сьогодні уже дванадцятеро. Багатий він і духовно. Мені важко перерахувати ті спонсорські внески, які він вніс, підтримуючи своїх земляків на чужині і його багаторазову допомогу у розбудову України, відбудову церков, храмів і в Україні і в США.

На початку розповіді, я згадував про рідного брата Олексія – пана Михайла, чудового публіциста. Після видання книжки мемуарів Олексія Григоровича, я запропонував видати і Михайлову книжку публіцистики. Олексій Григорович схвально поставився до цієї пропозиції. Так само радо підтримала нашу ідею і пані Галя. Я зателефонував того ж дня до Фундації імені Івана Багряного. Конкретно, до незмінного «начальника штабу» Фундації Олексія Коновала. Він сказав, що в нього архіви не збереглися, а підшивка газети «Українські вісті» є в колишнього редактора цієї газети, а нині редактора «Літературної України» Сергія Козака. Олексій Коновал пообіцяв написати передмову до майбутньої книжки свого давнього друга й однодумця. Наступного дня, я зв’язався телефоном із Сергієм Козаком. Сергій прийняв мою пропозицію і взявся до роботи. Незабаром гарно упорядкована книжка Михайла Воскобійника побачила світ в Україні. Згодом вийшла й англійською мовою.

Родина Воскобійників так само підтримала мою ідею заснувати одну із найпрестижніших Міжнародних літературних премій в Україні в жанрі мемуаристики. Мною був розроблений диплом, статут, в якому ми записали й день вручення цієї Міжнародної літературної премії. Це урочистий день випав на день народження Олексія Григоровича. Тобто на 13 березня , коли щороку вручається українським мемуаристам ця престижна премія. Інколи дати вручення премії переносяться на Дні Києва, на які щороку приїжджає родина Воскобійників.

Нині Олексію Григоровичу Воскобійнику виповнюється 90 років. Він тепер у статусі в статусі великого вчителя, відомого американського бізнесмена і мецената з великої літери. Він завжди стверджував і тепер стверджує, наказуючи уже своїм онукам, що бізнес – це ризик. Але в бізнесі треба ризикувати не головою, а з головою. У цьому запорука успіху.

На завершення хочу сказати: я надзвичайно щасливий, що мені випала честь понад 15 років дружити з Олексієм Григоровичем. Разом з ним, завдяки його надзвичайно цікавій біографії, нам вдалося створити чудову книжку мемуарів, яка навіть у наш не читабельний час так часто перевидається, і так хочеться, щоб ця, наша земна дружба продовжувалася і продовжувалася. А я зі свого боку даю слово, якщо Олексій Григорович стане найстарішою людиною планети, то докладу максим зусиль, щоб і собі дотягти до тих років, коли зможу вдруге взятися за перо, щоб ще більш детально і розлого описати його життєвий шлях.