З особливою жорстокістю і цілеспрямованістю відбувалося нищення українців у часи панування імперії зла – СССР. Це були свідомо організовані акції з боку комуністичної метрополії, яка, окупувавши Україну, одразу стала на шлях тоталітаризму – найжорстокішого покарання непокірних, усіх, хто намагався чинити опір окупаційній владі. І тоді, на початку ХХ століття, і сьогодні, на початку ХХІ століття, для північно-східного сусіда не знята з порядку денного гостра дилема: немає Російської імперії без України. На цю обставину звертають увагу як росіяни (опановані ідеєю «єдіной нєдєлімой», що нині дістала назву «русскій мір» 1), так і українські та зарубіжні публіцисти – останні незалежно від того, прихильні до України чи байдужі.

Тут не місце перераховувати всі етапи нищення українців, почавши з інвазії окупаційних російських військ в часи т.зв. «громадянської війни». Термін цей придумали самі ж окупанти, його підхопили історики московської орієнтації чи просто неусвідомлені щодо реальних військових і політичних сил того часу. Достатньо нагадати, що в боротьбі за УНР існувало два фронти – український і московський, український і польський. Чим усе закінчилось – відомо.

Програш української нації в мілітарному протистоянні став чи не найголовнішою причиною наступних політичних катаклізмів, виразні сліди яких бачимо й сьогодні.

Нація без держави – ситуація, яку годі інакше назвати, як трагедія. Це стосується насамперед України, яку в результаті військової поразки окупували найближчі сусіди – росіяни, поляки і т.д. Причому форми і способи панування окупаційних режимів відзначалися лише мірою жорстокости. В результаті нація втратила політичну і культурно-духовну еліту. Показове з цього погляду нищення українських письменників ², надзвичайно талановитих, які в добу розстріляного відродження підняли українське письменство до світових вершин. З такими втратами український народ прийшов до незалежности України в кінці ХХ століття.

Втрата національної еліти перериває тяглість державної політичної традиції. Відтак політичне лідерство переймають люди, не готові до державного будівництва. Люди, яким бракує глобального національного мислення. Люди, які державне будівництво перепускають через власні амбіції, через власне корисливе збагачення.

Втрата національної еліти в Ук­раїні означала всебічний політичний розгардіяш, деконцентрацію політичних зусиль, взаємне поборювання на засадах «найкращої» політичної сили. Сукупно це привело до люмпенізації суспільства, зниження вагомих політичних цінностей.

У середовищі патріотично на­лаштованих українців спорадично появляється вдало підкинута ворогами соборності України ідея відділення Галичини від України, а серед представників промосковської орієнтації мусується ідея утворення клаптикової держави під назвою «Сєвєро-Донєцкая республіка» тощо. Експлуатується, зрештою, ідея так званої «федералізації» України.

Втрата національної еліти призвела до політичної мімікрії суспільно-політичних сил, які, прикриваючись «демократичними» фразами, фактично своєю діяльністю спрямовані на продовження колоніального становища України. Це однозначно ворожа українцям політична сила (сили), що ставить своєю метою безконтрольне панування над нацією. Глибший аналіз нинішньої ситуації так чи інакше виводить на процеси, що мали місце в минулому, на початки російсько-совєтської окупації. Йдеться про планомірну колонізацію України, широко розгорнену в роки геноциду-Голодомору: обезлюднені українські поселення оперативно заселялися прибульцями з Російської Федерації ³. Міста теж інтенсивно колонізувалися ⁴ росіянами. Донині східноукраїнські міста, в тому числі столиця Київ, всуціль русифіковані – зрима, наочна ознака колоніального становища України. Слід відзначити позитивні зміни в бік збільшення українців майже в усіх регіонах України, що відбулося «за рахунок зміни національності тих громадян, які раніше переписалися з українців на росіян, а згодом повернулися до своєї національності, і лише частково – через повернення на батьківщину зарубіжних українців переважно з колишніх республік СССР». Далі дослідник відзначає, що «збільшення частки українців у населенні України стало масовим і повсюдним, що свідчить про суттєві зміни в свідомості людей, повернення їх до свого справжнього походження, національного коріння» ⁵.

Таким чином, мова, як сутнісний показник національної належности, як функціональний феномен етнічної спільноти, в результаті вказаних втрат планомірно витіснявся російськими окупантами із щоденного життя та життєдіяльности нації. Ця тенденція, до речі, продовжується й нині, і вже «пророкують» недруги українців, що наша мова зникне… за 50 років… Сутність російської окупації, власне, чітко виявилася в знищуванні шляхом витіснення й обмеження сфер функціонування української мови. Свого часу Д. Донцов слушно зауважував, що російська влада, якими би назвами не прикривалася, «вона завжди залишалася тією самою владою насильства ,владою тріумфуючого зла під маскою добра…» ⁶.

Відсутність національної еліти особливо гостро позначилась на впертих спробах нинішньої влади запровадити в державі другу державну мову. Ця політична провокація постійно збурює широкі кола громадськости. Вона (провокація) ґрунтується на окупаційній політиці совєтської імперії як традиції, якої не можуть позбутися представники молодшої генерації комуністичних і комсомольських кадрів, які несподівано опинились на владному Олімпі під синьо-жовним стягом. Ці люди поділяють давні совєтські уявлення про «переваги» російської мови на всьому пост­совєтському просторі.

Інтенсивна колонізація України, по суті, не зустрічала опору через брак політичної еліти і розгромлене громадянство безперервним терором окупаційної влади. Це привело до усунення українців з багатьох ділянок громадського і політичного життя. Кремль, як правило, насаджував кадри з перевірених людей, переважно інонаціоналів. Чужа влада і чужі люди – ознака, яка сьогодні дуже промовисто вказує на патологічну перевагу чужинців у парламенті України і в багатьох сферах життєво важливих державних структур. (Звісно, українське громадянство з сучасним пашпортом тут ні до чого!).

Маємо прямий наслідок геноциду України в ХХ столітті з глибоко закоріненими причинами в минулому і сьогодні це виявляється в антиукраїнській політиці того чи іншого міністра чи навіть Президента. Найяскравіший приклад – нинішній міністр освіти, українофобія якого переходить будь-які межі. Сьогодні українці не в стані зупинити цього чоловіка зі звірячим обличчям ненависника, що також переконливо доводить недієздатність сучасного національно-демократичного крила політиків.

Через постколоніальну політику (а за своєю суттю, все ще триваючу колоніальну щодо головних проблем української спільноти) не досягнуто остаточного державного утвердження (не формального, а реального), не зроблено за двадцять років рішучих, кардинальних змін, тобто не виконано найголовнішого – утвердження справедливого соціального й національного становища українців у власній державі, безперешкодного розвитку як економіки, так і культурно-духовного життя.

Геноцид України в ХХ столітті «потягнув» і сучасний неоколоніалізм, і нищення українства новими засобами. Засоби різні, а наслідки одні:

1. Неможливість виживання малозабезпечених громадян;

2. Інтенсивна еміграція українців в часи незалежности, викликана соціальними причинами разом із штучно створеним дефіцитом робочих місць у багатьох ділянках життєдіяльности, в т.ч. і в культурно-духовній сфері;

3. Свідомо організована, цілеспрямована політика «пересотворення» суспільства з духовно-творчого на споживацьке. Чому інтенсивно сприяють соціальні негаразди широких верств населення, знову ж таки, викликані системним усуненням від політичного життя, насамперед, національно-патріотичної молоді, а також середньої вікової групи людей, здатних працювати не на власне збагачення, а передусім для повного утвердження держави;

4. Цілеспрямоване усунення української інтелігенції від політики. Вважають, що це самоусунення унаслідок того, що в своїй діяльности українська інтелігенція знайшла «віддушину» для реалізації професійних можливостей. Тут є певна рація: держава немислима без професіоналів, але саме український приклад засвідчує, що перервані політичні традиції призводять до, умовно кажучи, зміщення акцентів: або політична, або професійна діяльність. Третього не дано.

З іншого боку, ця ситуація висвітлює рівень свідомости саме інтелектуальних сил суспільства. І тут досить широке поле для роздумів: якою мовою розмовляє інтелігенція різних професій? Якою є їхня політична і конфесійна орієнтація? Що є для неї «святая святих», від чого ніколи, за будь-яких обставин, не відступиться?..

Виборець надзвичайно строкатий за характеристиками національности, соціальної і національної свідомости , конфесійної приналежности, традиційної звичаєвої культури, мови як сутнісної ознаки етнічної належности (за винятком обрусілих українців, які в результаті терору і невідпірности впливам русифікації залишились «російськомовними» українцями), є ареною діяльности і впливів різних політичних сил, які мобілізуються особливо в час виборчих кампаній. Голосування електорату в умовах непрозорих виборчих кампаній дає відповідні результати. І саме тому впродовж останніх двадцяти років маємо одну і ту ж картину: українці (підкреслюю: пашпорт тут ні до чого) перебувають в ганебній меншости в парламенті України. Такої ситуації немає в жодній європейській країні!

І все ж, вихід є. Він вимагає ряду системних заходів, які має провести насамперед національна спільнота. Це право народу – вимагати від держави, від того чи іншого режиму, який почергово змінюється за результатами виборів, введення закону/законів, які забезпечили б об’єктивний результат виборів.

1. Отож національна спільнота насамперед зобов’язана сконсолідуватись політично – без такої консолідації, як свідчить попередній досвід, наступає програш. Заклики до консолідації сьогодні мають впереваж риторичний характер. Ця риторика вкрай застаріла, обмертвіла і ні до чого не приведе. Потрібні реальні кроки для консолідації.

2. Тільки за умов активної масовости заходів національної спільноти можливі політичні зміни. Досвід Руху на початку його існування з масовими демонстраціями і категоричними вимогами до влади дав блискучий результат – тоталітарна система, перебуваючи в стані глибокої кризи, відступила. Інша річ, як далі розвивалися події. Акцентую на масових заходах, проти яких безсила навіть зброя в руках режиму.

3. Сконсолідована національна спільнота знаходить союзників, власне, у строкатому електораті, якого допекли непомірні ціни за комунальні послуги, на продукти харчування – величезні маси людей поставлені на грань виживання. Ця величезна маса громадян вимагає кардинальних змін у сфері соціального захисту. Але не у формі подачок і пільг, а гарантованого забезпечення нормального життя. Цього вже домоглися наші сусіди – поляки, словаки та ін.

4. Зміна виборчого закону. Тільки під тиском мас така зміна можлива. Геноцид України в ХХ столітті та всі наступні етапи нищення України призвели до того, що в політичне життя, керуючись не державними, а насамперед власними інтересами, прийшли багаті, як правило, інонаціонали і фактично захопили владу в свої руки. Зміна виборчого закону має бути спрямована на встановлення справедливости, яка є в законодавстві європейських країн: парламент (сейми, сенат і т.д.) обраний з представників народу, який дає назву державі, а для національних меншин вводиться відповідна квота.

5. У виборчому законі має бути вписана конституційна норма: депутат, який не знає або свідомо нехтує державну мову, не має права балотуватись.

6. Усунути бізнес від політики, а з ним криміналітет, який потрапив до парламенту. З цього погляду досвід боротьби Італії з організованою злочинністю, що проникла у владну верхівку, вартий уважного вивчення.

Цими шістьма правилами і умовами, звісно, не вичерпуються інші проблеми, заховані в системній сутности сучасного політикуму: серед них і належність до масонських організацій, про що майже не ведеться розмова на сторінках української преси – «делікатна» тема зачіпає дуже суттєві проблеми українських втрат впродовж усього ХХ і початку ХХІ століття. Цей аспект проблеми, поза всяким сумнівом, має відношення і до геноциду України в ХХ столітті та його продовження на сучасному етапі.

Треба підкреслити, що серцевиною успіху та перемоги є ідеологічна підстава, як стрижень головної проблеми – утвердження української державности в повному і необмеженому обсязі.

Національна ідея опрацьована у повній мірі нашим попередниками ⁷, сучасне покоління зобов’язане її реалізувати. Новіші дослідження національної ідеї є, власне, історичним дискурсом, що ставить метою ознайомити найширші кола читачів з державотворчою національною концепцією ⁸.

Примітки

¹ Чітким виразником ідеї «русского міра» є в Україні журнал «Русское слово», редакція якого знаходиться в До­нецьку. Тут йдеться не просто про «слов’янську єдність», що її трактують російські політологи як російський панславізм, який свого часу ущент розбив Іван Франко, а про «тотожність» з різними назвами: (російський, український, білоруський) як виключно «русская». Отже, як висновок, немає ні української, ні білоруської національностей.

² Лише в одному Сандармосі, як свідчать документи, в 1937 році було розстріляно 683 в’язнів української національности, письменників, режисерів, артистів, аспірантів, професорів, наукових співробітників, зокрема письменників, критиків, артистів: Атаманюк-Яблуненко Василь Іванович, Вороний Марко (див.: htm$ 9620 Сандармох – Вікіпедія. – С. 1), Епік Григорій Данилович, Зеров Микола Константинович, Ірчан Мирослав Дмитрович, Качанюк Михайло Адамович, Козоріс (в списку Козорез) Михайло Кирлович, Крушельницькій Антін Володимирович (розстріляний разом з синами Отапом та Богданом 3 листопада 1937 року, а також донькою Володимирою); Куліш Микола Гурович, Курбас Олександр (Лесь) Степанович Підмогильний Валер’ян Петрович, Поліщук Валер’ян Львович, Поліщук Клим Лаврен­тійович, Слісаренко Олексій Андрійович, Филипович Пав­ло Петрович, Яловий Михайло Миколайович. Роз­стріляно всього 1111 в’язнів // Убієнним синам України. Сандармох. – Петрозаводськ, 2006. – С. 83–140. Як видно із списку прізвищ розстріляних у Сандармосі, це переважно українці, уродженці Східної і Західної України, Кубані, а також народжені поза українськими етнічними кордонами. До речі, розстріли письменників, культурних діячів і науковців української національности продовжувалися і в наступні роки.

³ Військові застави навколо голодуючих сіл тривали до того часу, поки не вимерло населення //33-й: Голод. Народна книга-меморіал. Підготовлена Лідією Коваленко і Володимиром Маняком. – Київ, 1991. – 583 с.; Розсекречена пам’ять. Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ҐПУ-НКВД. – Київ, 2008. – 603 с.; Пам’яті невинних жертв. Матеріали Міжнародної наукової конференції істориків «Голодомор в Україні в 1932-1933 роках». Будапешт, грудень 2003 року. – Будапешт, 2003.. – 292 с.; Хортяні Я. Прихована правда. Статті, матеріали, документи. – Будапешт, 2004. Az elrejtett igazsag. Budapest< 2004. – 269 s.; Чорна тінь голодомору 1932-1933 років над Тернопіллям . Книга пм’яті.УКЛАЛИ б.Лановик, М.Лазарович, Р.Матейко. – Тернопіль, 2003. – 292 с.; літопис Голготи України. Т. 1. Спогади політв’язнів, оепресованих і переслідуваних. Львів: Видання Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих та науково-просвітнимцького товариства «Меморіал» ім.. Василя Стуса, 1993. – 245 с.

⁴ Див.: Заставний Ф. Демографічні втрати України. Голодомори. Війни. Еміграції. – Львів, 2003. – 135 с.

⁵ Заставний Ф. Перепис населення 2001. Результати. Аналіз. Проблеми. – Львів, 2003. – С. 13.

⁶ Донцов Д. Дух Росії. – К., 2011. – С. 41-42.

⁷ Див.: Д.Донцов. Націоналізм. – Лондон, 1966 (Третє видання, справлене автором). – 362 с.; Дух нашої давнини. (2-е вид.) – Мюнхен-Монреаль, 1951. – 341); Історія розвитку української державної ідеї. – Київ, 1991. – 46 с. (Друк. За кни.: Д.Донцов. Історія Української державної ідеї. – Вінниця, 1917); Ребет Л. Теорія нації. – Львів, 1997. – 192 с. (Репринтне вид. за кн..: Лев Ребет. Теорія нації. – Мюнхен: «Сучасна Україна», 1955); Старо­со­льський В. Теорія нації, – Нью-Йорк-Київ, 1998. – 153 с. (Друк за вид.: Старосольський В. Теорія нації. – Відень, 1922. – 143 с.); Янів В. Нариси до історії української етнопсихології. – Київ, 2006. – 341 с.; Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – Київ, 1991. – 240 с.

⁸ Див. новіші дослідження: Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – Київ, 1999. – 350 с.; Мандрик Марія. Український націоналізм: становлення у міжвоєнну добу. – Київ, 2006. – 388 с.