1. Джерела проблем Криму, Севастополя і Чорноморського флоту

В останні роки правління Горбачова устремління Б. Єльцина й Л. Кравчука збіглися в прагненні звільнитися від оков центру, при цьому в глибині помислів Л. Кравчук мав бачити Україну в оновленому Союзі «незалежною й суверенною», а Б. Єльцин планував замінити «оновленою Росією» старий імперський центр, що Україні зовсім не підходило. У всіх республіках СРСР демократичні процеси розвивалися під впливом національної історії й традицій. В Україні давалося взнаки 350-річне перебування в складі Російської імперії, і традиції національно-визвольної боротьби мали багатовікове коріння, процес самовизначення нації йшов під сильним впливом Руху у бік повної незалежності. (Після досягнення своєї історичної мети – незалежності Рух трансформується у своєрідну «імунну систему незалежності України»).

Спустошена після падіння комунізму ідеологічна ніша в суспільні свідомості росіян швидко заповнювалася традиційним націонал-шовінізмом. Білоруси тримали рівняння на Москву. Зовсім природно, що з досягненням мети – звільнення від горбачовського центру перед Б. Єльциним і його оточенням на передній план виходила вже протилежна проблема: як зупинити стрімкий процес демократизації, а точніше «розвал». Треба було своєчасно «загальмувати», щоб республіки не повтікали з майбутнього Союзу. Ключовим завданням для Б. Єльцина було не втратити Україну, в якій під впливом Руху центоробіжні сили стрімко наростали й набували незворотності. Інші республіки колишнього СРСР уважно відстежували ситуацію саме в Україні.

Москва як центр колишнього СРСР має всі необхідні напрацювання щодо кожної національної республіки. Тому у міжреспубліканських відносинах при намаганні республік не ввійти в оновлений Союз Росія попереджує про «можливий перегляд кордонів» – автором ідеї є Б. Єльцин. Територіальні претензії Росії міцно пов’язані з «проблемою» захисту російськомовного населення за кордоном Росії. Оголосивши своє право на захист діаспор, Росія заздалегідь підштовхнула розвиток сепаратистських настроїв у всіх республіках колишнього СРСР. Кремль не планує захищати російськомовних громадян США, Канади або Німеччини – Б .Єльцина цікавлять виключно республіки колишньої імперії, тепер вони опинились в межах геополітичних інтересів Росії.

Оскільки серпневий заколот відбувався в Москві, то по Києву танки не їздили, і ніхто нікого не арештовував. Тому на час розпаду СРСР на всіх керівних посадах в Україні збереглись комуністи. Після заборони Б. Єльциним КПРС його оточення, оцінивши ситуацію в Києві, запанікувало, що в Україні «прагнуть зберегти комуністичний режим в окремо взятій республіці». Б. Єльцин також думав, що загроза «невходження України в Союз» іде саме від українських комуністів. Щоб загальмувати «шлюборозлучний процес» і виключити можливість невходження України в «оновлений Союз», Росія висуває претензію на володіння Чорноморським флотом (ЧФ), згодом поєднуючи її із проблемою його базування. При цьому команда Б. Єльцина в повному обсязі використовує занижену самооцінку київської влади, яка все своє життя своєчасно і беззастережно виконувала вказівки Москви. За нових умов ця «національна традиція» реалізовувалась «політикою поступок» Л. Кравчука і його оточення.

Для закріплення за собою ЧФ і забезпечення його перебування на території України розробляється схема політичного шантажу Києва територіальними претензіями на Крим і Севастополь. Авторами цієї розробки були російські парламентарії Е. Амбарцумов і В. Лукін. Суть разробленої стратегії: заволодівши флотом, забезпечити його перебування в Криму доти, поки не вдасться повернути «блудну Україну» у дружну родину Союзу.

Але Союз не відбувся! Саме СНД стала позашлюбною «дитиною» Б. Єльцина і С. Шушкевича від українського Президента Л.Кравчука. Скорегувавши свій стратегічний план, Б. Єль­цин намагається поетапно трансформувати СНД в Союз. Іншого шляху повернення колишніх сателітів на свої орбіти у Росії не залишилося. Для Москви прийнятним варіантом СНД була така співдружність нових держав, які б залежали від Росії і були орієнтовані на неї як у зовнішній так і внутрішній політиці.

Що ж до України, то виникли проблеми. Ще 19 листопада 1990 року Угодою, підписаною Б. Єльциним і Л. Кравчуком у Києві, було визнано територіальну цілісність обох республік у кордонах з часів СРСР. Парламенти ратифікували документ. Але це нічого не означало, російський парламент і впливові російські політики вже тоді розглядали територіальні вимоги як козирну карту проти відходу України від майбутнього Союзу. Воістину угода з Росією діє, поки сохне чорнило на підписах.

Фундаментальне джерело російської позиції щодо Києва залишається незмінним: нездатність Москви прийняти факт проголошення незалежної Української держави. Для більшості росіян природа російсько-українських відносин не допускає самої думки про можливе розділення. Спроба уявити існування Росії без України обертається для них історичним абсурдом. Ця імперська спадщина проникнула в російську національну свідомість на глибину пам’яті про 350-річне володіння українською колонією.

Серпневий заколот, Декларація про суверенітет Росії й косметичний демонтаж радянських структур відкривали Б. Єльцину шлях до нового Союзу. Після перемоги над ДКНС Б. Єльцин в ейфорії. Він опинився за крок від влади над оновленою імперією. Проігнорувавши всіх «колег» з республік, Б. Єльцин призначає тільки своїх ставленників на ключові посади в центральну адміністрацію нової співдружності. Спрямованість його устремлінь київське керівництво зрозуміло миттєво. Проявився прихований конфлікт інтересів Б. Єльцина і Л. Кравчука, який поступово переростав у російсько-українську конфронтацію. Негативне ставлення всього українського парламенту до московських реформаторів, а також намагання комуністів-депутатів самозберегтися привело до перемоги демократичних сил і вилилось 24 серпня 1991 р. в прийняття Декларації про незалежність.

В своєму виступі Л. Кравчук звертає увагу українського парламенту на «перебільшення заслуг однієї особи (Єльцина) і одного народу (росіян). Воно набуло конкретних форм – у тому, що всі державні структури повинні складатися тільки з росіян і що кадри теж повинні бути тільки російськими. Ви бачите, що зараз було сформовано комітет, який очолив Силаєв та інші представники Росії… Як голова Верховної Ради України я маю сумніви, чи цей комітет, складений з представників однієї республіки, може захищати інтереси інших республік» («Сільські вісті», 4 вересня 1991 р.). Раніше продемонстрована імперськість мислення Б.Єльцина та конкретні дії після ДКНС збіглися.

2. Інформаційно-психологічне протистояння

26 серпня 1991 р., після прийняття Декларації про незалежність України, першу офіційну заяву стосовно кордонів, робить прес-секретар Б. Єльцина П. Вощанов. Він починає з пояснення, що його заява стосується, головним чином, Криму, Донбасу і Північного Казахстану, які мають значне російське населення. «Якщо ці республіки увійдуть до складу Союзу з Росією, те проблеми немає. Але якщо вони виходять, ми повинні потурбуватися про населення, що мешкає там, і не забувати, що ці землі були освоєні росіянами. Росія навряд чи погодиться віддати їх так легко» («Рейтер», 27 серпня 1991 р.). 27 серпня Б.Єльцин підтверджує свою позицію щодо кордонів («Радіо Київ», 19-00 за Гринвічем, 27 серпня 1991 р.; «ТАРС», 27 та 29 серпня 1991 р.). А після цього, як за командою, розговорилися всі «нові демократи»: Собчак, Попов, Руцькой. Всі сходилися на одному: в Україні склалась «надзвичайна ситуація», тому, ставлячи територіальні претензії, слід не допустити ніякого відокремлення – «не пущать».

29 серпня 1991 р. для запобігання відходу України від Союзу да Києва прибувають делегації на чолі з Собчаком і Руцьким, яких зустріла багатотисячна демонстрація. Своїх цілей російські парламентарі не досягли, але перша поступка була зроблена підписанням «шлюборозлучного» комюніке, у якому передбачено «спільні зусилля» для запобігання «неконтрольованого розпаду Союзу». Так Україна позбавила себе можливості прийняття рішень, з якими не погоджувалась Росія. Визнано потребу в тимчасових міждержавних структурах на перехідний період з участю «суб’єктів колишнього СРСР». Всім республікам запропоновано приготуватися до підписання економічного договору, реформування радянських збройних сил, створення системи колективної безпеки і закликано їх «не удаватися до односторонніх рішень, які стосуються стратегічних сил». Таким чином 27 серпня Б. Єльцин погрожує Україні територіальними претензіями, а 29 серпня його «бояри» знову підтверджують статті договору 1990 року про територіальну цілісність обох країн і права їхніх громадян.

Але є результат, і він такий: «надзвичайна ситуація», яка виникла після прийняття Декларації про незалежність України, спонукала Москву взяти під контроль підписання Спільного міжпарламентського комюніке про запобігання неконтрольованому розпаду Союзу, яким вимагається узгодження дій сторін. Цим визнавалося, що рух України до незалежності безповоротний, але він підконтрольний.

У Біловезькій пущі 7–8 грудня 1991 р. Л. Кравчук відмовившись від будь-якої форми Союзу на користь співдружності держав, поховав одночасно план М. Горбачова й надії Б. Єльцина зберегти імперію! Б. Єльцин і С. Шушкевич мусили з ним погодитись, й імперія перестала існувати. Але амбіції російських шовіністів на її відродження продовжували заповнювати імперський вакуум на пострадянському просторі!

Наведені факти підтверджують, що Б.Єльцин не був готовим до такого рішення України. Дезінтеграція відбулась, але залишилась зачіпка – СНД, за яку ще можна потриматись. Окрім намагань використати у своїх планах горбачовські напрацювання, Б. Єльцин не мав власного варіанту збереження Союзу, тому і погодився на створення СНД. Тепер вже через СНД Росія намагається поглибити інтеграцію, щоб врешті-решт домогтись Союзу. Підтвердження цього знаходимо в «Концепції зовнішньої політики Росії», яка стверджує, що інтересам Росії відповідає «дотримання курсу, який веде до максимальної інтеграції колишніх радянських республік в усіх сферах їх життєвої діяльності на основі строгої добровільності та взаємності» («Незалежна газета», 29 квітня 1993 р.).

В Україні, навпаки, з самого початку вважали, що не тільки Союз, а й членство в СНД загрожує суверенітету країни, тому її участь в співдружності не виходить за межі «вільного об’єднання незалежних країн». І «нова союзна держава на основі СНД» знову не відбулась. СНД для України стала перехідним органом для полегшення нормального розлучного процесу або, за словами Л. Кравчука, як «комітет з ліквідації старих структур». («Вашингтон пост», 10 грудня 1991 р., стор. А32).

Глибока економічна криза послабила позицію України і змусила Л. Кравчука в травні 1993 р. підписати спільну декларацію про економічну інтеграцію і спільний ринок товарів та послуг. Але він зміг запобігти створенню «економічного союзу». У Б. Єльцина з’явилась надія, що «процес пішов» і зароджений у Києві обмежений статус СНД як інструменту розлучного процесу відхилять країни-члени СНД на користь Союзу («Известия», 15 травня 1993 р.). Тиск Росії наростав. Представник Б. Єльцина із зв’язків з пресою заявив: «Тільки сліпі націоналісти... не бачать зараз, що за економічним союзом... неминуче й логічно піде слідом політичний союз. Це питання часу» («Комсомольская правда», 10 вересня 1993 р.).

І такі кроки Москва робить. У доповіді голови парламентської комісії Є. Амбарцумова наголошено: «Як міжнародно визнаний законний правонаступник СРСР Російська Федерація у своїй зовнішній політиці повинна спиратися на доктрину, що проголошує весь геополітичний простір колишнього (Радянського) Союзу сферою своїх життєвих інтересів, і забезпечити розуміння і визнання світовим товариством особливих інтересів Росії в цьому просторі. Росії також належить домогтися від міжнародного співтовариства визнання її ролі політичного й військового гаранта стабільності на всьому просторі колишнього СРСР» («Известия», московське вечірнє видання, 7 серпня 1992 р.). Вже в лютому 1993 року Б. Єльцин просить міжнародне співтовариство, включаючи США, визнати «особливі повноваження РФ як гаранта миру й стабільності» на території колишнього Радянського Союзу («Независимая газета», 3 березня 1993 р.). Українське МЗС цю заяву кваліфікує як спробу Москви взяти на себе «поліцейські» функції, які загрожують суверенітету та територіальній цілісності України. Ці заяви разом з кримськими вимогами Росії, боротьбою довкола ЧФ, бачення Кремля, що українська незалежність – явище тимчасове, впевнили Київ у тому, що Росія намагається через СНД впроваджувати в життя приховані наміри – оживити версію «Радянського Союзу».

Протистояння у питаннях належності Криму і Севастополя, належності і базування ЧФ стало найважливішою перепоною у нормалізації стосунків між Москвою та Києвом. Дискредитація КПРС після заколоту і розпад СРСР дали росіянам змогу тлумачити передачу Криму як «незаконну», тому що рішення ухвалювало партійне керівництво, а урядові структури Росії його лише документально оформляли. Міністр закордонних справ Росії Козирев кваліфікує передачу Криму Україні як «політичне рішення колишнього політбюро». Алі ця позиція хистка, адже всі рішення того часу відпрацьовувались у ЦК КПРС, а потім розглядалися й ухвалювалися відповідною верховною радою. Державою керувала КПРС.

Інше ускладнення мало етнічниі підстави. У Криму згідно з переписом 1989 року росіяни становили 67% населення, тоді як українці лише 25,8%. Більше того, 47,4% українських мешканців півострова вважали російську мову рідною.

Під впливом Народного Руху в Україні в 1990 і 1991 роках швидко наростала боротьба за суверенність та незалежність. Проти демократизації Криму, спекулюючи етнічними відмінностями регіону, боролася все ще достатньо ефективна агітаційна машина обкому КПУ. Щоб не втратити владу на півострові та ввійти в Новоогарьовський процес як рівноправний суб’єкт Союзу, кримським елітам, що боялись активізації кримських татар під впливом Руху, треба було не допустити проникнення націоналістичних рухів з України. Обком КПУ, дискредитуючи демократичні намагання Руху, залякував мешканців Криму українізацією. За цих умов у Криму природно формувався настрій до автономії і сепаратизму. Місцевий референдум щодо автономії у січні 1991 року зібрав 93,3% ствердних відповідей на питання: «Чи ви згодні з відновленням Кримської АРСР як суб’єкта СРСР і учасника союзного договору?» Верховна Рада УРСР затверджує волевиявлення кримчан законом «Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки».

Після заколоту у вересні 1991 року кримський парламент, що віддзеркалював своєю більшістю склад колишнього обкому, проголошує суверенітет півострова як складової частини України. Це було перехідне рішення парламенту з прицілом на Новоогарьовський процес. Але після «поховання Новоогарьовського процесу в Біловезькій Пущі» 7–8 грудня 1991 року завдяки цим рішенням стартує кампанія з перетворення Криму та Севастополя в яблуко незгоди між Москвою та Києвом.

Період з серпня 1991 по січень 1992 року, коли ситуація на півострові залишалась контрольованою Києвом, було бездарно втрачено, а в січні Росія перейшла в рішучий наступ. Розгортаючи конфлікт Л. Кравчука і Б. Єльцина, їхнє оточення підштовхує до свари, запевнюючи кожну із сторін в тому, що ситуацію можна взяти під свій контроль. Л. Кравчук таку можливість ще мав, з 3 січня 1992 року почалось формування Збройних Сил України. 20 січня ЧФ мав скласти присягу на вірність народові України. В той час у головах чорноморців вирувала розгубленість. Більшість була налаштована на Україну, але, як і має бути на флоті, чекали команди «зверху», але командувач, зі слів його оточення (М. Савченко, А. Лазебников) також був у розгубленості і не міг прийняти самостійне рішення. Потім у своїх мемуарах І. Касатонов свою розгубленість і мовчання в той період замаскує під «скритність».

Із бесід з учасниками подій тієї пори стає зрозумілим, що керівництво в Києві взагалі не знало, що йому робити з флотом. Це підтверджує й І. Касатонов, який чотири дні перебував у Києві, шукаючи відповідь на питання, «що йому робити далі», але бесід з керівництвом держави, на які він розраховував, не відбулося.

У той період головній штаб ВМФ напрацьовував важелі для впливу на ситуацію навколо ЧФ. Треба було нейтралізувати переваги, які мала Україна. Всі події розгорталися на її території, і в той період Київ мав можливість взяти ЧФ під контроль «ізсередини» за допомогою І. Касатонова чи без нього. Більшість офіцерів і мічманів були на стороні України. Але снобізм і амбіції Банкової зробили з них ворогів, і контроль над ЧФ було втрачено.

У службі І .Касатонову не зовсім щастило, його батько був заступником головкому ВМФ СРСР, мрією сина було досягти флотської вершини, стати головкомом ВМФ. Ця мрія стояла перед очима. Він був впевненим у своєму історичному призначені та професійній перевазі, тому ворогував з адміралом Ф. Громовим на Північному флоті, оцінюючи його підготовку як дуже низьку, це тривало і в Москві після призначення І. Касатонова заступником Ф. Громова. Коли Ф. Громова готували на пенсію, його наступником став адмірал І. Хмельнов. Тоді І. Касатонов використав всі свої можливості, щоб знищити конкурента, дискредитувавши його, але головкомом так і не став – амбіції зашкодили. У російському флоті завжди точилась боротьба за посади, а також при пошуку винних у поразках і катастрофах на морі. Під час таких «битв адміралів» випливали на поверхню не тільки людські якості фігурантів, а й всього їхнього оточення. У нашому випадку повну картину людських якостей І. Касатонова показав у своїх мемуарах колишній начальник головного штабу ВМФ РФ адмірал І. Хмельнов. (И. Н. Хмельнов Российський флот. Доблесть и убожество. Москва. «АСТ-ПРЕСС КНИГА». 2003 р.).

І. Касатонов у своїх спогадах, приховуючи свою розгубленість на той час, детально описує зустрічі з керівництвом МО й держави. Він прибув до Києва для консультацій відносно подальшої долі ЧФ, а його особисто вабила «перспектива великого флотоводця». Із спогадів М. Савченка бачимо, що для І. Касатонова з його невгамовних амбіцій ситуація в Україні була «моментом істини», і він був готовий разом з флотом повторити «траєкторію» адмірала М. Сабліна в 1918 році. «Нема жодних сумнівів, І. Касатонов був готовий передати Україні все своє хазяйство, але його ніхто не хотів навіть прийняти і вислухати. Так недавно відроджена держава отримала головний біль на десятиліття.» («Українська газета», 23 травня 1996 р.) Таким його бачили свідки тих подій. (Савченко М. А. Анатомія неоголошеної війни. – К.: Українська перспектива, 1997. – С.17.). Зрозумівши безперспективність свого майбутнього в Україні, адмірал зробив вибір, це була Москва. А там його обласкали!

Російське походження І. Касатонова не перешкодило б призначенню його головкомом ВМС України, прикладом було призначення К. Морозова міністром оборони. Причиною негативного до нього ставлення вірогідно була особиста позиція Л. Кравчука. У вересні 1991 року, після заколоту, був звинувачений в підтримці ДКНС і звільнений з посади адмірал М. Хронопуло. Б. Єльцин, не порадившись з Л. Кравчуком, призначив новим командувачем ЧФ І. Касатонова. Л. Кравчук образився за втручання Б.Єльцина на «його суверенну територію» й (може) саме тому Леонід Макарович до І. Касатонова ставився упереджено.

Хоч якою була причина, таке рішення президента виявилось тими «краплями політичного дощу, між якими він не проскочив». Було втрачено останню можливість змінити в Криму, Севастополі й на ЧФ ситуацію на користь Україні. Подальша боротьба як всередині, так і навколо ЧФ пішла з перевагою для Росії.

Президенти спробували свої сили, один за одним оголошуючи, що весь флот належить саме йому. Б. Єльцин, демонструючи перед моряками ЧФ рішучість Росії, заявляє, що «ніхто, навіть Л. Кравчук, не відбере ЧФ у Росії. ЧФ був, є і залишиться російським». А щоб це було дійсно так, Головний штаб ВМФ вживав своєчасних заходів, щоб «впевнити невпевненого» адмірала І. Касатонова у тому, кому він має служити.

Із спогадів М. Савченка. «4 січня 1992 року о десятій ранку я був у кабінеті адмірала І. Касатонова. Тоді командуючий часто збирав нас, службовців прес-центру у своєму кабінеті. Бесіду перебив телефонний дзвінок. Дзвонили телефоном таємного зв’язку. Комфлот підняв трубку, й ми зрозуміли що телефонував головком ВМФ адмірал флоту В. Чернавін. І. Касатонов поводився розгублено, начебто очікував і боявся цього дзвінка. Він перейшов у кімнату відпочинку, що поруч з кабінетом, і там взяв трубку. Ми не чули розмови, однак з-за стіни періодично долинав підвищений тон голосу І. Касатонова. Він намагався щось роз’яснити. Але його намагання переривались, і він надовго замовкав. Так тривало хвилин десять. Після закінчення розмови адмірал вийшов з червоним лицем та, не стримуючи свого хвилювання, заговорив уривчасто: «Так із мною, ще так... Як із хлопчиськом».

І, як казав відомий політик, «процес пішов»... Через декілька годин стало відомо, що відбулося засідання Військової Ради ЧФ, де вирішили присягу на вірність народу України не приймати, поки керівництво України й Росії не домовляться остаточно, кому ж належить ЧФ. (Савченко М.А. Анатомія неоголошеної війни. – К.: Українська перспектива, 1997. – С.17.). Ситуація на ЧФ, у Севастополі й Криму, авторство якої приписують І. Касатонову, стала можлива завдяки «хорошим інструкціям», які він діставав від адмірала флоту В. Чернавіна. Після поїздки в Москву за викликом В.Чернавіна, антиукраїнська позиція І. Касатонова – як покаяння за помилку – стала виявлятися в найжорстокіших формах. Увага зі сторони Б. Єльцина до флоту також організована Головним штабом ВМФ Росії, вона забезпечила перехід на сторону Росії більшості особового складу флоту.

Україна мала право й можливість володіти ЧФ, однак не використовувала їх, а тому втратила. Офіцери ВМСУ неодноразово звинувачували Л. Кравчука, що саме він не зробив жодного кроку для підпорядкування ЧФ, коли особовий склад флоту був готовий служити українському народові. Автор цієї статті з ними згоден. Справді, на вулиці Банковій зроблено все, щоб залишити Україну без військово-морських сил.

Після втрати контролю над флотом ситуація в Криму й Севастополі також стала слабко контрольованою. Газові борги позбавили Україну переваг й у довготривалих переговорах. Вимоги українського уряду російська сторона все частіше не брала до уваги, переговори стали затяжними, гарячими й безрезультатними для України.

Претензії Росії на Крим і ЧФ об’єднали російських демократів і консервативну прокомуністичну опозицію проти України. Водночас прорадянська та прокомуністична ментальність значної частини громадян України не дала їм можливості самоідентифікуватися як українці, і вони фактично опинились в лавах п’ятої колони. Політики Росії гризлись між собою з будь яких приводів, але, як тільки поставало питання про Крим, Севастополь і ЧФ, вони виступали й донині виступають єдиним фронтом. У Києві про необхідність захисту національних інтересів України було чути виключно від патріотично налаштованих політиків демократичного блоку.

Продовження в журналі