Критичність поточного моменту спонукає дивитися на речі гранично тверезими очима, а в оцінках – уникати найменших спроб комусь сподобатися й когось не образити. Неймовірно важко збагнути й прийняти те, що в «українському проекті» хибними є не лише практика виконання (хоча й яка вже нездала!) чи окремі його ціхи, а засадничі принципи проектування! Що держава, яка за роки незалежності здійснила гігантський стрибок назад і нині поневіряється на задвірках «третього світу» є природним резу­льтатом реалізації саме тих ідей, котрі плекали й мірою своїх сил намагалися втілювати в життя колишні «в’язні сум­ління» на кшталт Л. Лук’яненка й Є. Сверстюка, В. Чорновола й М. Мариновича, або блискучі інтелектуали рівня І. Дзюби й Л. Костенко, І. Юхновського й І. Вакарчука, або ж такі привабливі політики, як В. Ющенко й Ю. Тимошенко, А. Матвієнко й В. Яворівський... Але факти – річ аж надто вперта. Мусимо вдатися нині до справді безжального аналізу цих фактів, оскільки саме сьогодення виявляється для українства невблаганно безжальним, а майбуття... його може просто не бути.

Заперечуючи свою відповідальність за втрачені можливості України та її незліченні поразки, представники «проукраїнського» крила вітчизняного політикуму оперують нібито «залізним» аргументом: ми не мали, мовляв, реальної влади в державі. Справді, хоч як парадоксально це звучить для стороннього вуха, але в незалежній Україні проукраїнські сили ніколи не мали повної й тривкої влади. Але з другого боку... По-перше, хіба ще на світанку незалежності не були втілені в життя найсміливіші мрії її прихильників? Що не кажіть, але саме в сенсі реалізації «програмних засад» з націонал-демократами не годна позмагатися жодна з вітчизняних політичних потуг! По-друге, навіть не мавши тривкої повноти влади, «проукраїнці» не раз опинялися на чолі урядів, міністерств, відомств, регіональних влад тощо. Якби їхні підходи мали істотні переваги порівняно з підходами їхніх опонентів, країна достоту мала змогу помітити це й оцінити, але чого нема – того таки нема. Посилання на «запеклий опір ворогів» мусимо відхилити: вибачте, панове, але, приміром, корабель слід проектувати для реального моря з його течіями й штормами, а не для умов ідеально захищеної гавані!

І все ж у голові не вкладається... Найкращі сини й дочки нації платили своїм здоров’ям, свободою й самим життям за український проект. Наймудріші українські голови благословляли реалізацію цього проекту! Чи міг задум таких людей призвести у підсумку до владного «бєспрєдєла», всенародного зубожіння й навального російщення; прислужитися збагаченню олігархів, звироднінню чиновницької касти, розгулові криміналітету, занепадові культури? Чи й вони, велемудрі, могли щось недодумати й недозважити, піддатися згубним впливам, піти на повідку в темних сил? Адже й самих представників сумління та інтелекту українства, найяскравіших ідеологів і промоторів незалежності в підсумку або було відсунуто кудись на маргінес владної касти, або виштовхано геть з її лав, аби ті завершували життєвий шлях у стані майже цілковитого забуття.

Усе це важко збагнути й зрозуміти, але мусимо визнати – саме так воно було та є! Скажемо більше, сумний досвід України не є унікальним. Не раз у новітній історії людства ми бачили, як після здобуття національної незалежності чи здійснення соціальних революцій до влади приходили видатні представники інтелекту та/або визнані провідники визвольних змагань, які доволі часто виявлялися неспроможними не лише реалізувати звабливі гасла очолюваних ними політичних потуг, а бодай усвідомити та оцінити те зло, якого зазнали народи вже під їхнім пануванням.

Але менше порівняльних аналізів! Автор цих рядків усвідомлює, що присуд українському проектові у повному сенсі слова посягає на святе. Святе для тих тисяч, мільйонів українців, які довгі роки снили незалежністю, плекали віру в торжество української справи, віддавали їй свій час і здоров’я, жертвували кар’єрою й добробутом; які мерзли на майданах, ішли за цю справу під міліцейські кийки, у камери СІЗО, а свого часу – у повстанські схрони, катівні Луб’янки та під полярне сяйво. Невже все намарно? Саме для того, аби не допустити змарнування геть усіх шансів українства, мусимо піддати донині чинний національний проект якнайсуворішій критиці. Спробуймо пояснити цю думку на прикладі (який, утім, не варто розуміти аж надто буквально). Маньчжури як окремий народ пішли у небуття після повалення їхньої влади над Китаєм. Натомість для турків крах імперії не став остаточним фіаско – їхнє подальше національно-державне існування забезпечив «проект Ататюрка», який кардинально відрізняється від старого «осман­ського проекту».

Про який саме «український проект» тут ідеться? Новітній український національний рух породив небагато документів, які містять ґрунтовний аналіз становища нації та/або окреслюють шляхи її поступування, причому жодний з таких документів не набув достатнього поширення й авторитету, аби претендувати на високий статус національного проекту. Не є секретом, що розмаїті «очільники нації» часто із протилежних позицій підходять до розв’язання кардинальних проблем буття народу та держави й що постановка питання про «національну ідею» є випробуваним прийомом, здатним пересварити будь-яку українську аудиторію. Усе це так, проте брак писаного тексту ще не означає, що не існує проекту як такого. Аналізуючи те, що роблять і чого не роблять українські патріоти, про що вони говорять уголос, а про що воліють мовчати чи навіть не замислюватися й т.п., помічаємо низку важливих ціх, які є спільними навіть для таких соціальних, політичних та ідейних антагоністів із національного табору, як, приміром, П. Порошенко й баба Параска, Л. Кравчук і С. Хмара, М. Рябчук та І. Фаріон... Саме про деякі з таких спіль­них ціх воліємо хочемо поговорити вголос.

Химери «державності»

Найдобірніші сорти брехні виготовлено з напівправди. «Сировиною»для великої української брехні стала ідея національної держави як усемогутнього деміурга, здатного з (майже) нічого створити цілий багатобарвний світ успішного модернового українства. З-поміж складників наших нескінченних поразок цьому компонентові слід надати безумовний пріоритет.

У згадану «сировину» правди замішано достоту щедро. Бо ж хіба рахується світ із державно неоформленими націями? Згадаймо хоча б, як за часів покійного СРСР геть усе закордоння, від президентів до готельних покоївок, уперто іменувало українців і грузинів, латишів і киргизів, татар і чукчів «росіянами». Хіба спроможна така нація ставити чоло агресивним сусідам, які марять загарбанням її теренів та перетворенням їх на власну етнічну вотчину? Хіба успішні народи не приносять найбільших офір задля втримання чи відновлення втраченої державності?

Усе це правда, але не вся. Друга сторона правди полягає в тому, що сама національна держава є успішною лише тоді, коли спирається на життєздатну націю та розвинене громадянське суспільство. Що держава може зробити багато чого, але в багатьох сферах перша роль усе ж має належати не їй. Що у добу лібералізації-глобалізації держава вже не є тим надійним оберегом національного добробуту, яким була ще донедавна.

Комплекс «державництва» так глибоко вгніздився в мізках патріотів, що заважає їм бачити очевидні речі. Приміром, натхнений відвідинами Ізраїлю Д. Павличко побачив саме те, що прагнув побачити: «Добуває державний народ/Навіть з каменя воду» (виділення моє – В. В.). Але ж не держава сотворила чудо ізраїльського землеробства – навпаки, єврейська держава радше сама постала з кібуців (сільських кооперативів), як хата з окремих цеглин!.. Або пригадую свою бесіду з поважною працівницею освітнього відомства, яка висловила захоплення політикою литовського уряду: «Ось у Литві всі говорять литовською мовою!» – «Даруйте, шановна, – спантеличено перепитав я, – але хіба ця ситуація є результатом зусиль уряду?» Моя співрозмовниця знала, ясна річ, що литовська мова панувала на берегах Нямунаса й за совєтських часів, і ще перед тим, однак... звично вбачала у цій обставині заслугу не народу країни, а її уряду.

Тож коли українська держава із недосяжної мрії перетворилася на доконаний факт, усі патріоти прить­мом кинулися її «розбудовувати». Дарма, що терен громадської самодіяльності лежав неораною цілиною чи заростав будяками псевдосамодіяльних структур, а приклади «ефективності» державницької орієнтації не забарилися постати перед очима. Так, на полі економічних реформ новоспечені державники безпорадно спостерігали шабаш новоявлених «прихватизаторів» укупі з вакханалією вже цілком безсенсовного нищення продуктивних сил та трудових колективів. У сфері національ­но­­го відродження ми не дочекалися від державних мужів мудріших кроків, ніж, приміром, поквапний комп’ю­терний переклад виборчих списків на українську мову. (А чи могли дочекатися в країні, де такі акції не мають жодного стосунку до реаль­но­го трибу суспільного буття?) У царині євроінтеграції численні палом­ництва нацдемлідерів до брюс­селів і страсбургів на йоту не похитнули готовності вітчизняних владоможців й цілого поспільства жити «по понятиям», серед руїни та безгос­по­дарності. Словом, куди не кинь, українське «державотворен­ня», не сперте на міцні підвалини громадянського суспільства, демонструє парадоксальну неефективність.

Один із ветеранів вітчизняного національно-демократичного політикуму якось зізнався, що розмаїті демократичні формації, делегуючи своїх представників на владні посади, сподівалися мати «своїх людей у владі», натомість отримали агентів влади в цих формаціях. Справді-бо, спантеличені громадяни вже на сотнях прикладів мали змогу переконатися, що українська влада й політикум напрочуд швидко та ефективно «перетравлюють» й уподібнюють собі патріотичне, демократичне, інтелектуальне чи будь-яке інше чужорідне поповнення своїх лав. У незначній меншості випадків владно-політичне середовище відкидає «неперетравлений матеріал», натомість годі навести бодай єдиний переконливий приклад того, як, навпаки, саме це середовище починало змінюватися під впливом посланців сумління та інтелекту. Жорстка односторонність трансформацій у згаданій системі зумовлена, безперечно, глибинними якостями українського суспільства, тож слабішій стороні лишається хіба що не дурити себе черговими спробами «поліпшити владу зсередини».

Скільки розпачу в серцях свідомих українців викликало призначення міністром освіти кремлівського номенклатурника й запеклого українофоба Д. Табачника! І майже ніхто не згадав при тому, що українці давно вже мають власну, від жодних табачників не залежну освітню структуру – товариство «Прос­віта». Бо й пощо згадувати, коли позбавлене потужного спонсорства, залежне від бюджетної милостині, очолюване на місцях держчиновниками товариство перебуває у жалюгідному стані? За всі роки існування цієї наочної ілюстрації української неспроможності жодний поважний патріот не взяв на себе тягар праці з розчищення авгієвих стаєнь чинної структури ТУМу або зі створення потужної й дієздатної альтернативної організації. Що нам приклад Росії, де, попри однозгідну поставу держави та суспільства у мовному питанні, сама Перша Леді та інші найтитулованіші особи РФ не цураються плекати «Фонд поддержки русского языка». Приклади є корисними лише для тих, хто хоче чогось навчатися.

Еволюція «Просвіти» є показовою для цілого патріотичного крила громадських формацій, та й не тіль­ки для нього. Велика європейська країна не має реальних профспілок; незрозумілі процеси кояться у жіночому русі; спонтанні екологічні ініціативи не здатні зупинити невпинну деградацію українського довкіл­ля... Та найтрагічнішим в цілій українській ситуації є брак реальних сполучних ланок між простим україн­цем й інститутами влади. За цих обставин будь-які пертурбації у владних структурах, включно зі зміною їх «партійної належності» не заторкують основного – засадничого відчуження влади від громадян­ства. Подолати цю прірву можна тільки «знизу», а не «згори»! Національне відродження, систематична праця серед народу й для народу є єдиним шляхом поліпшення якості керування суспільством та відновлення ефективності його державних інститутів.

Про кадри, які справді «вирішують усе»

Згадане у заголовку цього розділу большевицьке гасло на диво добре узгоджується з висновками сучасних теорій менеджменту, які наголошують на вирішальному значенні добору й розстановки кадрів для успіху будь-якої справи. Тим дивовижнішим видається цілковитий брак практично в усіх ланках патріотичного табору продуманої та послідовної кадрової політики.

Від перших кроків новітньої української демократії брак кадрового опертя дамокловим мечем висить над її починаннями. Та й звідки взятися тому опертю, коли набуття членства в переважній більшості демократичних формацій не пов’язане з дотриманням жодних вступних вимог? Видається, ніби демократом, реформатором, свідомим українцем тощо людину робить сам факт її приходу в офіс відповідної партії. Лідерам «патріотів» не раз указували на цю обставину, проте «оргвисновків» так і не було зроблено. Ба більше, ці лідери швидко освоїли згубну практику розрахунку за політичні послуги вигідними посадами.

На початках до демократичного руху приставали тисячі людей, котрі віддавали себе громадській справі, не шукаючи особистих вигод. Проте й найсамовідданіші з них із плином часу помічали, що реальна влада всередині кожної політичної потуги зосереджена в руках вузького кола осіб, байдужих до програмної мети, натомість украй активних у питан­нях примноження та убезпечення своїх владних ресурсів.

Приходили й кар’єристи... Річ природна – будь-яка соціальна система залишається ефективною доти, допоки диспонує достатньою кількістю людей, зацікавлених реалізовувати свої здібності та спроможних робити кар’єру в її рамках. Проте в українських патріотичних структурах кар’єрних успіхів осягають аж ніяк не зусиллями, докладеними в царинах організаційної діяльності чи виконання статутних завдань цих структур. Аби потрапити на верхи вітчизняного політикуму, українцеві треба або здобути потужний фінансовий, адміністративний, політичний чи іміджевий капітал «на стороні» (що годі здійснити в гармонійній згоді з патріотичними принципами), перш ніж «політично самовизначатися», або банально покумитися-породичатися з патріотами-«елітаріями». Тож не дивина, що національним лідерам майже тотально притаманний брак антикланового та антикорупційного імунітету, а до владної посади вони ставляться як до здобичі, котру треба «використати сповна». Через це за всіх патріотичних влад у Києві та на місцях чиновницький апарат незмінно розростався та втрачав рештки дієздатності.

Як сталося, що безпрецедентний народний здвиг кінця 2004 року нічого посуттєво не змінив у житті українців? Дошукуючись початків «зради Майдану», називають різні дати та події, проте до ключових моментів, безперечно, належать післяреволюційні форуми партій-переможниць, де їхні лідери одностайно (!!!) проголосили курс на необмежене прийняття до партійних лав усіх бажаючих. Після цього уже не могло бути й мови про справді радикальні реформи, реалізація яких конче потребує злагодженої й цілеспрямованої команди однодумців.

Неважко було спрогнозувати численні прорахунки «помаранчевих» у царині персональних призначень, однак суцільні імпровізації, непоборна прихильність до «любих друзів» і безсоромне «перетягання линви» перевершили найгірші передчуття. Годі назвати хоч одну принципову засаду, через яку не переступали в своїх кадрових рішеннях «переможці Майдану». Хоча вголос певні критерії добору кадрів нібито були озвучені (приміром, обов’язковість володіння державною мовою), за нігілістичного ставлення до принципів корисливі щохвилинні інтереси просто не могли не взяти гору. Нищівний удар по їхніх владних амбіціях, завданий їм кількома гучними політичними поразками, аж ніяк не можна назвати незаслуженим. Якби ж ганьба тих поразок та наслідки теперішнього «бєспрєдєла по-донєцкі» не впали на голови тих мільйонів українців, котрі вклали в перемогу революції свої, можливо ,останні ресурси довіри, громадянської гідності та готовності пережити ще одну хвилю соціально-економічних експериментів!

Для «них» і для себе

Авторові цих рядків уже доводилося писати про те, що основним рушієм сповзання українства в провалля перманентної кризи став катастрофічний брак довіри всередині українського суспільства. В країнах, які посідають чільні місця в рейтингах якості життя та індексів людського розвитку громадяни, як правило, поводяться порядно, очікуючи такого ж ставлення до себе з боку держави та інших громадян. Мешканці України в масі своїй упевнені, що живуть у злодійській державі й оточені шахраями, і в цій впевненості знаходять «природне» виправдання для власних непорядних вчинків.

Як міг опуститися до такого стану народ, який століттями дивував чужинців лагідною вдачею, ба навіть смертельних ворогів пестливо іменував у своїх піснях «воріженьками»? Процес «опускання» був, безперечно, складним, багатостадійним і мав розмаїті рушійні сили. Мусимо згадати, приміром, про десятиліттями плекану в большевицькій імперії практику державної брехні та сексотства, як і про неприховані намагання сучасної кремлівської влади та її місцевої агентури посіяти в душах українців спустошення й зневіру. Проте велика частка відповідальності за плачевний стан українського соціального капіталу спочиває на плечах представників саме патріотичного табору. Для нашого аналізу виокремимо лише один аспект цієї проблеми, спробувавши порівняти результати праці очільників згаданого табору «на благо України» загалом і свого найвужчого оточення зокрема. На відміну від перших, другі видаються набагато вагомішими.

Утім, почнемо із самого початку. Пригадаймо хоча б, як на першій сесії Львівської облради першого демократичного скликання в уже далекому 1990 р. обранці й поки що улюбленці пробудженого з тоталітарної сплячки галицького громадянства наввипередки таврували комуністичну владу. Серед доказів її несправедливості не раз згадувалися особливі «депутатські зали» на залізничних вокзалах, які було обіцяно негайно скасувати, проте... Десь через півроку один із місцевих журналістів із подивом з’ясував, що в дещо «перефарбованому» вигляді відповідний заклад на Львівському вокзалі продовжує функціонувати й що майже всі обласні депутати охоче користуються його послугами.

Проте на тлі сьогодення такі «дріб­ні» незбіжності проголошуваних принципів з практикованою поведінкою здаються геть малоістотними. Що там депутатські зали – низкою зовні непримітних правових актів, у прийнятті яких «патріоти» виявили дивовижну однозгідність із «антидержавними чинниками», Украї­ну практично перетворено на станову державу, що в ній окремі групи громадян диспонують незрівнянно більшими обсягами прав, привілеїв та державної підтримки, ніж решта поспіільства. Не варто уточнювати, що чолівки провідних патріотичних потуг вдало вписалися в контури привілейованих груп, а флешмоби на кшталт «доторкнись до депутата» абощо є лише передвиборчим «розведенням лохів» (даруйте, шановні «проукраїнці», використання традиційного лексикону ваших політичних візаві, але саме він адекватно описує сутність ваших думок та вчинків).

Оцінімо належним чином силу родинних почуттів українських патріотів, яку засвідчують довжелезні списки їхніх родичів та нащадків, котрих «хлібні» посади чи «кишенькові» пакетики високоліквідних акцій убезпечили від прикрої потреби сапати бульбу на дідівських городах чи куштувати заробітчанського хліба. Далебі, хіба не з дбання про свою родину починається велика любов до неньки-України?.. Розкішні палаци патріотичної шляхти де-небудь у Кочі-Заспі, Криму чи на Лазуровому березі не поступаються аналогічним спорудам, зведеним ворогами України; гардероби й аксесуари мешканців цих палаців виказують претензії ледь не на світове лідерство в царині високої моди, а їхні зразково випещені та освічені діти стануть, безперечно, золотим фондом майбутньої української еліти! Їм, певна річ, не доведеться ні продавати інтереси нації, ні самим продаватися її ворогам, як то не раз змушені були робити їхні батьки.

...Чи не дасть фору сонмищам велемудрих політологів, які під об’єктивами телекамер обговорюють «кардинальні відмінності» партійних програм та лідерських постав, той неголений горопаха, який у тьмяному смороді «загального» вагона повторює за келишком сивухи, що «то всьо одна банда»? Й які пріоритети власної соціальної поведінки визначить він та його «колеги по обговоренню», виходячи зі схожих політологічних розважань? Проте користолюбство, кумівство, ба навіть продажність є ще не найгіршими з якостей, притаманних українській патріотичній «верхівці». Як у моральному, так і в суто практичному сенсі більшу загрозу становить неприпустимий для політиків та/або інтелектуалів брак критичної рефлексії щодо власних учинків. Скільки разів ми бачили, як успішна реалізація ідей та закликів патріотів приносила зримо негативні результати – і чи багато почули з цього приводу гірких визнань та побачили намагань проаналізувати допущені помилки? Імовірно, патріоти просто не розуміють, як небезпечно полишати функцію (само)критики повністю «на відкуп» своїм опонентам.

Читач, можливо, звернув увагу на ту обставину, що похідні від слова «патріот» терміни автор майже ніде не брав у лапки, хоча вживав їх аж ніяк не в позитивному тоні. Один із важливих уроків, які ми зобов’язані винести з гіркого досвіду першого двадцятиліття національних змагань, полягає саме в тому, що патріотизм (націоналізм тощо) не є антонімом таких понять, як кумівство, користолюбність, правовий нігілізм, злидні, відсталість і, зрештою, несамостійність та неспроможність нації та країни. Бо справжній патріот, еге ж, є плоть від плоті СВОГО, а не якогось іншого народу!.. Український патріотизм конче потребує уздоровлення та переозброєння, аби бути дієздатним у ХХІ столітті та й, зрештою, бодай просто залишитися при житті.

(Закінчення буде)