Ми перейшли в четверте сторіччя від смерті гетьмана. Та досі відчувається, що привид Мазепи ходив і ходить по Росії, по Україні й що до переходу пам’яті про нього на сторінки об’єктивної незаполітизованої історії і далі ще досить далеко. І це при тому, що всі справжні історики повинні знати добре: політика – це смерть для історії. Я б зацитував тут Анну Комніну та її епохальну «Алексіаду»: «Якщо брати на себе роль історика, то треба забути про дружбу і ворожнечу». Ці слова було написано ще в першій половині ХІІ ст.

На початку я згадав би один епізод. На ХІ Всесоюзній конференції для вивчення історії, економіки, літератури і мови Скандинавських країн, яка проходила в Архангельську у вересні 1989 р., ми, історики, утворили поза програмою невеликий «круглий стіл», щоб присвятити його усуненню накинених т.зв. радянською історичною наукою ідеологічних стереотипів. Це був рік, коли вже можна було говорити і сперечатися вільно і без страху. Російські історики перелічували стереотипи, про які треба забувати. Я докинув кілька слів: «А постать Івана Мазепи?» У відповідь з боку росіян – повна мовчанка. Українські київські історики не заворушилися. Не дивно, бо ними диригував Микола Котляр, який не так давно, у 1988 р., обзивав Івана Мазепу «політичним авантюристом»². «Авантюрист», що 22 роки – найдовше з усіх українських гетьманів – займав цей пост!

За понад двадцять років дещо змінилося. Українські історики в Україні почали писати і викладати правду про гетьмана, навіть його ґлорифікуючи. Деякі з них, правда, робили і роблять це «скрипя сердцем». Російська сучасна політика й історія дуже турбуються тим, що в Україні «фальсифікують історію» (цитую заяву віце-спікера Російської думи пана Жириновського, яку він зробив публічно в кінці вересня 2009 р.; це, зрештою, не перший виступ цього роду). Лише окремі історики як, наприклад, Тетяна Таїрова-Яковлєва з С.-Петербурга, мають свою власну, підтверджену історичними джерелами, думку про Івана Мазепу. Її особисту відвагу треба високо цінити.

Хочу торкнутися кількох «мазепинських» стереотипів, що панують вже три століття в неукраїнській історичній науці, підсилюються політичними чинниками та проявляються (хоча б у 2009 р.) варварськими вакханаліями.

Зупинюся на кількох проблемах:

1. зрада Мазепи,

2. анафема,

3. підтримка українського народу,

4. Полтавська битва та її наслідки,

5. російські вакханалії.

1. Зрада Мазепи. В історичній науці повинні, здавалося б, існувати єдині критерії для визначення певних аналогічних явищ, процесів у всесвітній історії. Якщо погодитися з епітетом «зрадника» для Івана Мазепи, то він опинився у непоганому товаристві. (Процес мислення неможливий без порівнянь, тому використовую цей метод). Бо найбільшим зрадником нових часів, був, без сумніву, Джордж Вашинґтон, що «відірвав» частину Північної Америки від Великобританії та, разом зі своїми однодумцями, довів до реалізації декларацію про незалежність 1776 р. Ірландське повстання проти Великої Британії вибухло під час Першої світової війни та, жах, при німецькій допомозі (німецькі підводні човни висаджували на пробережжі Ірландії керівників повстання, очевидно, зрадників). У 1919 р. було проголошено Ірландську республіку. Чандра Боз, що добивався незалежності Індії під час Другої світової війни при допомозі японців, сьогодні вважається національним героєм Індії. Індія в 1947 р. стала незалежною. Зрештою, Богдан Хмельницький також був зрадником щодо до польського короля – так писали тогочасні мемуаристи.

Та чомусь у курсах історії цих та інших країн, у всесвітній історії, таких і багатьох подібних політичних діячів не кваліфікують зрадниками. Залишився єдиний зрадник – Мазепа, який чомусь хотів відірвати Малоросію–Україну від Російської імперії. Правда, Росія була щедрою на лайку «изменник» до майже всіх українських гетьманів, а зокрема тих, які відходили від Москви. Таким зрадником виявився, наприклад, Юрій Хмельницький, бо він у 1662 р. перестав підкорятися цареві Олексієві Михайловичу³. Самого Мазепу Петро І оголосив зрадником указом з 12 листопада 1708 р., проклявши його і затверджуючи новим гетьманом Івана Скоропадського.

Ті, що пропагують вже четверте сторіччя стереотип «Мазепа зрадник», зрозуміло, навіть не намагаються заглянути до складеного мазепинцями, мабуть 1710 р., викладу ідей Івана Мазепи – «Короткого виводу причин, якими Україна з Військом запорізьким побуджена або властиво змушена була вийти з московської протекції». В цьому трактаті з’ясовано причини повстання 1708–1709 рр. проти Росії⁴. А тим більше не заглядають до «Договора и постановления» (не дуже вдало названого «конституцією») гетьмана Пилипа Орлика 1710 р.

Не буду розгортати цю проблему; для цього є окремий напрям в історичній науці – імперіологія, що аналізує імперіалізм, ґлобалізацію, територіальну аґресію, ксенофобію. Як відомо, росіяни кляли українців «мазепинцями», що, всупереч сподіванням царату, якраз підтверджувало окремішність українського народу. Культивують далі ксенофобію, що одночасно скерована проти національно-визвольної боротьби та намагання утворювати власні національні держави.

Чи всі носії таких ідей і борці за незалежну державність своїх народів є справді є «зрадниками»?⁵.

2. Анафема, кинена на Івана Мазепу. Анафема, як відомо, у християнських церквах – це відлучення від церкви з оголошенням довічного прокляття. Очевидно, анафему накладали і накладають на осіб майже виключно духовного стану – за єресі, порушення церковних канонів, нехтування Божими заповідями у монструальних вимірах і т.п. Іван Мазепа духовною особою не був, не проповідував і не підтримував єресі, а, навпаки, був великим благодійником для церков і монастирів, фундував нові церкви, підтримував релігійне книгодрукування (навіть видання євангелія арабською мовою в Галебі (Алеппо) в Сирії). Підтритмував прощі до Святої Землі. З його іменем пов’язане виникнення нового («мазепинського») стилю в церковній та світській архітектурі. Мазепа був людиною віруючою. Отже причин для накладення церковної анафеми не могло бути⁶. Але на команду царя Петра І митрополит рязанський і муромський, містоблюститель московського патріаршого престолу Стефан Яворський (за іронією долі українець з Яворова у Галичині) оголосив 12 листопада 1708 р. в Успенському соборі у Москві анафему Мазепі. С. Яворський, який раніше був великим прихильником Мазепи, щоб приподобатися Петрові І, написав зразу ж вірш «Измимя, Боже – вопиет Россия». В ньому він називає гетьмана «ядовитым и лукавым змеем», «волком ядовитым», «сатаниным сыном», «Иудой», «вторым Каином»⁷. Трохи раніше, 9 листопада 1708 р., у Троїцькій церкві в Глухові також було проголошено анафему. Виклинав київський митрополит Йосаф Кроковський. Все це відбулося після фарсу суду над Мазепою в Глухові 5 листопада, коли на шибениці повісили опудало гетьмана⁸.

Відповідно до цього, анафему повторювали тривалий час (після літургії першого тижня Великого посту) у церквах, підпорядкованих московській православній церкві, маніфестуючи в такий спосіб рабське підпорядкування церкви царатові. У 1869 р., правда, усунули ім’я Івана Мазепи з «Последования в Неделю православия«, тобто припинили публічно в церквах виклинати гетьмана (чи справді всюди – неясно), але анафему не скасували. Хоча у відповідному «Чине православия» (видання С.-Петербург, 1869) серед анафемованих, яких мали виклинати в «Неделю православия» (тобто в першу неділю Великого посту) імені Мазепи не було, його усунув Синод, та священики-українофоби далі виклинали Мазепу в цей день – особливо інтенсивно майже до кінця ХІХ ст. Хоча вже в той час був спротив проти анафеми⁹.

Необхідно підкреслити, що в церковній практиці Російської православної церкви немає аналогічного випадку накладення анафеми на державного діяча, що, з національних мотивів, намагався б перетворити автономну частину імперії в окрему державу. Бо порівняння, які намагаються наводити про анафемування, очевидно, також політичне, Григорія Отреп’єва, Тимофія Акундінова, Степана Разіна, Омеляна Пугачова, стосувалися внутрішніх російських подій – ці особи намагалися захопити Росію в цілому.

Зі ставленням Російської православної церкви в Україні до імені гетьмана бувало по-різному. Наприклад, у 1911 р. саме в Батурині, у Воскресенській церкві, збудованій Мазепою та спаленій Меншиковим, а пізніше відбудованій гетьманом Кирилом Розумовським 1753 р., молилися за гетьмана Йоанна «создателя і благодітеля храма сего»¹⁰.

Справа анафеми стала актуальною для української громадськості в 1917–1918 рр., 10 липня 1918 р. на Софійській площі відправили величну панахиду по Іванові Мазепі (одним з ініціаторів панахиди був Дмитро Донцов). Панахиду проігнорували Павло Скоропадський та київський митрополит Антоній Храповицький…¹¹. Цю панахиду, однак, не можна прирівнювати до скасування анафеми, як дехто хоче.

У 1923 р. екзарх Болгарської православної церкви в Стамбулі Борис – в час відсутності вселенського патріарха – скерував до православних церков, які опинилися під Польщею, вказівку, що можна вільно молитися за Мазепу. Цю вказівку проігнорували. Нерішучий і непроукраїнський Синод православної церкви у Польщі (на чолі з Діонісієм Валединським) чекав довго, не реагував на звертання вірних, і лише 1 лютого 1933 р. дозволив вірним молитися за Мазепу.

З іншого боку, Російська православна церква досі вважає правосильною анафему гетьманові. І в наш час влаштовують фарси на тему анафеми (на цьому зупинюся далі). Так чи інакше, московська анафема була політичною, і тому немає підстав культивувати її в Україні ще у четвертому століті після смерті Івана Мазепи. Не кажучи вже про те, що на князя Олександра Меншикова, який 2 листопада 1708 р. вирізав повністю Батурин – понад 20 тисяч мешканців, спалив його разом з церквами, п’ять з яких збудував Мазепа, жодна анафема накладена не була¹². Як і на ініціатора всіх звірств – імператора Петра І.

Є ілюзорна надія, що під час діалогу української та російської православних церков, який нібито намічається, анафему Мазепі скасують в Українській православній церкві Московського патріархату та взагалі в Російській православній церкві. Ще в грудні 2007 р. Помісний собор УПЦ (МП) вирішив утворити комісію для вивчення анафеми. Комісія нічого не зробила, але на необхідність перегляду справи натякнув у першій половині 2009 р. архимандрит Кирило Говорун, голова відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ (МП)¹³. В середовищі цієї церкви виникла відверта опозиція проти анафеми. Митрополит черкаський і канівський Софроній (Дмитрук) у травні 2009 р. відверто виступив за скасування анафеми. Він сказав, що Іван Мазепа «не є зрадником, це є наш український Мойсей, що хотів вивести українців із полону, не менш страшного, ніж був єгипетський для юдеїв»¹⁴.

Та надія на скасування анафеми Московським патріархатом справді ілюзорна, а «мазепинську» фронду московський патріарх Кирило придусив. Здавалося б, у світлі історичних реалій Московському патріархатові повинно б тепер бути соромно за анафему Мазепі. Але… патріархат хоча б виразно сказав, за які порушення церковних канонів було накладено анафему на гетьмана. Бо, наприклад, звинувачення його в тому, що він, нібито, передавав православні храми римським католикам і лютеранам, є просто грубою брехнею.

Справа анафеми з не дуже зрозумілих причин (хіба що такою причиною вважати черговий спалах антиукраїнської ксенофобії в Росії) стала, як ніколи, актуальною у 2009 р. Посипалася злива заяв, виступів, статей і т.п. Лише до середини 2009 р. я налічив понад сорок різних публікацій на цю тему, друкованих та в інтернеті, а це, цілком певно, не є остаточне число.

Як висновок треба зрозуміти, що:

1. справа анафеми гетьмана не має турбувати Українську православну церкву, бо вона анафем не оголошувала; Українська православна церква і її вірні мають повне право цілком ігнорувати таку анафему;

2. це проблема Російської православної церкви з її «українським« відгалуженням та проблема ставлення до України, а також проблема релігійної етики;

3. російську анафему може скасувати лише Російська православна церква, можливо під натиском вселенського патріарха в Стамбулі, який, однак, особливого зацікавлення до цього казусу не виявляє, залишаючи все на розсуд Москви…

3. Народ не підтримав. Така формула, незалежно від того, що розуміти під евфемізмом чи, навіть, під міфогемою «народ», дістала подвійну інтерпретацію.

Частина українських істориків має не дуже виразні претензії до гетьмана, що він «не підняв народ». З російського боку говориться, що, ось бачите, «народ» не хотів підтримати Мазепу, бо він, «народ», любив Москву. Незалежно від жахливих репресій 1708–1710 рр. – пригадаю знову Батурин, вирізаний 2 листопада 1708 р., Запорізьку Січ, просто звичайне населення вже, виявляється, не малоросів, а «мазепинців» – репресій, конфіскацій, переслідувань, глузувань, які російська влада змушена була припинити маніфестом царя з 11 березня 1710 р. про заборону переслідувати українців¹⁵. Якось вже тоді цілком забулися заборона царя Олексія з 1666 р. називати козаків «честных людей, рыцарей» зрадниками, та цілком свіжа заява фельдмаршала Шереметьєва з жовтня 1708 р., скерована до українського населення, що російським військам заборонено переслідувати українців¹⁶.

Закиди з українського боку зводяться до того, чому Мазепа не очолив чергову Українську революцію (першою треба вважати Хмельниччину). Закиди ці висувають без аналізу становища Мазепи та цілої Малоросії в той час. (М. Грушевський мав до гетьмана, до якого ставився неприхильно, інші претензії – вже з погляду соціалістичних ідей, якими він захопився на початку ХХ ст.).

По-перше. Кривавою увертюрою до Хмельниччини стала серія козацьких та козацько-селянських повстань, жорстоко придушених польським урядом, якому так і не вдалося спацифікувати край. Навпаки, його дії викликали ще більшу ненависть. Україна опинилася в точці кипіння.

По-друге. Польсько-литовська держава не мала сил (і грошей), щоб розмістити в усіх більших містах України військові залоги, крім окремих винятків. Повстання придушували спеціально організованими військовими походами та загонами «кресових» маґнатів. Усього цього на 1648 р. вже виявилося замало. Росія виявилася хитрішою та передбачливішою, посилаючи в Україну воєвод та розташовуючи військові залоги в багатьох місцях. Формально для захисту від кримських татар, а фактично для того, щоб стежити за цим неспокійним малоросійським «народом». Якщо й траплялися невеликі конфлікти, то загального повстання проти панування Московщини бути не могло. Отже різниця у військовій тактиці придушування заворушень українців була дуже великою.

По-третє. Навчений доносами старшини до Петра І (справа Кочубея й Іскри) Мазепа змушений був діяти в конспірації. Відомості про те, що він збирав біля себе до 30 полковників, щоб розповісти їм про свої плани, уважаю перебільшенням мемуариста. Якщо Б. Хмельницький міг розсилати агітаторів-кобзарів, які добиралися до польських земель, використовуючи негаразди в них, то у Мазепи таких можливостей не було. Навпаки, московська контрпропаганда від 1708 р. діяла без перешкод. А листівок, які випускала українська друкарня, влаштована Карлом ХІІ 1708 р. в Данціґу, було явно замало¹⁷.

Висновок: в таких умовах, тим більше через незнання планів гетьмана, «народ» на загальне повстання іти не міг. Масові ж репресії, що звалилися на українців у час батуринської різні та після Полтавської битви і тривали в жорстокій формі майже півтора року, ясно говорять про те, на чийому боці були симпатії населення¹⁸.

На точку кипіння можна було розраховувати в козацькому середовищі, бо під час Північної війни (Швеція – Росія), яка виникла 1700 р., козаками замикали всі діри під час боїв зі шведами в Прибалтиці й Білорусі. Тому звертався гетьман перш за все до козацтва. Пригадаю:

… Чому єсте так оспалі!…

Без жодної політики

Озьмітіся всі за руки!…

А за волю хоч умріте,

І вольностей бороніте!

Нехай вічна буде слава,

Же през шаблю маєм права!

(здається, такий заклик і сьогодні звучить актуально).

Зрештою, зруйнував полковник Петро Яковлів Запорозьку Січ, вирізавши запорожців, які в ній були, хоча на початку липня вони не пішли з кошовим Костем Гордієнком до Мазепи.

До тенденційних вигадок треба віднести твердження істориків, що, мовляв, з гетьманом Мазепою на еміграцію до Османської імперії (до речі, першої великої української політичної еміграції) пішло мало представників еліти. Як відомо, Мазепу супроводили кошовий Запорозької Січі Кость Гордієнко, небіж гетьмана Андрій Войнаровський, генеральний писар Пилип Орлик, близький до Мазепи Григорій Бутович, прилуцький полковник Дмитро Горленко, син переяславського полковника Федір Мирович, три брати Герцики – полтавський наказний полковник Григорій, а також Іван та Опанас, канцеляристи гетьмана Іван Максимович, Михайло Ломиковський, пізніший генеральний суддя Клим Довгополий та інші. Складається парадоксальна ситуація, у якій певних українських істориків вдовольняло б таке становище, щоб Україна в дуже складний час залишилася без політичної і військової еліти.

4. Полтавську битву 27 червня 1709 р. програв шведський король Карло ХІІ, а козаки гетьмана Івана Мазепи і запорожці кошового Костя Гордієнка відіграли в ній тільки допоміжну роль. Сам Мазепа не брав участі у битві. Про таке співвідношення: король і шведи та гетьман і козаки – якось часто забувають. Так як тепер забувають про розгром шведів, а смакують погром козаків. Бо шведів, тепер зокрема, якось рухати незручно, а всю лють можна скерувати на малоросійських козаків – «мазепинців» та їхніх сучасних потомків українців. Саме в такий спосіб відзначають річниці битви також в наш час. Варто підкреслити, що сучасники Полтавської битви та історики України і Росії у ХVIII ст., змальовуючи битву, згадували як ворогів Петра І шведів та поляків, практично не згадуючи козаків. Козаків не згадував також сам цар, розповсюджуючи підписану ним 27 травня 1709 р. докладну реляцію про битву¹⁹.

Без сумніву, Полтавська битва була великою поразкою Мазепи і кінцем його мрій. Але, з іншого боку, необхідно усвідомити значення Полтавської битви в ситуації, яка тоді склалася. Битва нічого не вирішувала, бо Північна війна тягнулася ще 12 років. Навіть навпаки. Після Полтави вибухнула турецько-російська війна, і російські війська під Ясами і Штефанешті над Прутом у 1711 р. опинилися в турецькому оточенні. Гетьман Пилип Орлик здійснив рейд майже під сам Київ – на Фастів. Російські війська над Прутом програли. Згідно з Прутською мирною угодою 23 липня 1711 р. Росія втратила Азов, мала розрити Таганрог, Кам’яний Зантон і Новобогородицький городок в усті Самари, зобов’язалася не втручатися в польські справи. Адріанопольська угода 24 червня 1713 р. припечатала поразку Росії. Ще у 1711 р. недалеко від устя Дніпра під турецьким протекторатом виникла Олешківська січ з кошовим Костем Гордієнком на чолі. Що, очевидно, треба відзначити в Україні у 2011 році. Південна Україна була втрачена для Росії.

У світлі цих подій Полтавська битва відходить на далекий план. Але від доброї нагоди засудження зрадника Мазепи відмовитися неможливо. Агресорів шведів якось не виклинають. Полтава не стала крахом українського народу, а, навпаки, сприяла піднесенню його на вищий рівень політичної свідомості. Незважаючи навіть на те, що на Україну звалилися брутальні й криваві репресії. Збільшення залог російського війська, конфіскації маєтків, примусові роботи і т.п.²⁰

Кінцевий акорд про Полтавську битву. Якщо ви летите над Північною Африкою, над Єгиптом, близько середземноморського побережжя побачите два величні монументи. Один – на честь полеглих британських солдатів та їхніх союзників, другий – полеглим німецьким воякам. Це на полі бою під Ель-Аламейном, де криваві бої велися у 1942–1943 рр. Над полтавським полем битви ви можете літати тижнями та величного пам’ятника полеглим українським козакам не побачите. Це для порівняння: цивілізований і нецивілізований світи.

5. Російські вакханалії. 2009 та 2008 роки можна назвати мазепинськими – в позитивному та, більше, в негативному сенсі, який подекуди досяг рівня ксенофобної вакханалії.

У липні 2009 р. виявилося, за даними соціологічного опитування, проведеного Всеросійським центром вивчення громадської думки (1600 осіб у 42 областях, краях і республіках Російської Федерації), що 11% росіян визнають Мазепу героєм українського народу, борцем за незалежність України, 30% взагалі не знають, хто такий Мазепа, 26% вважають його зрадником. Російські політики і послушні їм історики стараються змінити ці проценти, щоб про зрадника знало більше людей. Є велике поле для маніпуляції російською свідомістю.

У позитивному дусі в Україні, ще починаючи від 2008 р., відбулись організовані українською гуманітарною наукою конференції міжнародного і загальноукраїнського значення. Згадати б конференції «Іван Мазепа та його доба: історія, культура, національна пам’ять» (Київ-Полтава, 15–17 жовтня 2008 р.), «Доба гетьмана І. Мазепи в європейській історії: міфи і реалії», «Іван Мазепа і мазепинці: історія та культура України останньої третини ХVII – початку XVIII століть» (Львів, 15–17 жовтня 2009 р.), «Образ Івана Мазепи в драматургії, театрі та кіно» (Львів, 16 жовтня 2009 р.). Конференцій було, очевидно, більше.

Протягом кількох останніх років було видано збірки джерел, наукових праць, бібліографію, каталог виставки. Варті уваги: «Універсали Івана Мазепи 1687–1709». – Київ, Львів, 2002–2006. – Част.1–2 /упор. І. Бутич. – 798, 690 с.; Р. Радишевський, В. Свербигуз. «Іван Мазепа в сарматсько-роксоланському вимірі високого бароко». – Київ, 2006. – 551 с.; «Доба гетьмана Івана Мазепи в документах» (упор. С. Павленко) 2-е вид. – Київ, 2008. – 1142 с.; «Військові кампанії доби гетьмана Івана Мазепи в документах» / упор. С. Павленко. – Київ, 2009. – 1054 с.; «Іван Мазепа та його доба. Історія, культура, національна пам’ять». Матеріали Міжнародної наукової конференції. – Київ, 2008. – 486 с.; «Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха». Збірник наукових праць. – Київ, 2008. – 398 с.; О. Ковалевська. «Мазепіана: матеріали до бібліографії (1688–2009)». – Київ, 2009. – 245 с.; «Україна – Швеція: на перехрестях історії ХVII–XVIII століття». Каталог міжнародної виставки. – Київ, 2008« – до 300 річчя подій, пов’язаних з воєнно-політичним виступом гетьмана Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського союзу» і т.д.

Що ж ми маємо з боку російської історичної науки? Т. Таирова-Яковлева: «Мазепа». – Москва, 2007. – 271 с.; «Гетман Иван Мазепа». Документы из архивных собраний Санкт-Петербурга. – С.-Петербург, 2007. – Вып.1 (1687–1705 гг.) / Сост. Т. Г. Таирова-Яковлева. – 253 с.

26 березня 2009 р. президент встановив державну нагороду «Хрест Івана Мазепи». Але все це виявилося нерівноцінним в порівнянні з російською антимазепинською не лише пропагандою, але й з грубим втручанням у внутрішні справи Української держави. Недаремно Міністерство закордонних справ Російської Федерації в травні 2009 р. заявило, що вшанування гетьмана Мазепи скероване проти Росії.

У результаті в багатьох містах України російські громади і російські партії провели конференції, виклинаючи Мазепу. Навіть у Львові, досить далекому від Батурина і Полтави, в приміщенні Львівського історичного музею.

Згідно з указом Президента України в Полтаві мав бути встановлений пам’ятник гетьманові. Цей указ ще 22 серпня 2008 р. підтримала Полтавська міська рада. (Конкурс на пам’ятник оголошено ще в лютому 2008 р.). Але голова міської управи Андрій Матковський відмовився виконувати наказ і, немов для насмішки, оголосив, що одночасно з виборами президента у 2010 р. відбудеться референдум на тему пам’ятника²¹ (хоча таке поєднання заборонено законом). Дії Матковського рішуче засудила громадськість України в петиції з 26 липня 2009 р., поданій на ім’я прем’єр-міністра. Коли в Полтаві на вулицях розмістили зображення Мазепи з гаслом «Мазепа переміг! Українська держава є!», міський голова розпорядився зняти їх, що було зроблено руками працівників Міністерства з надзвичайних ситуацій²². Кандидат у президенти Сергій Тігіпко в кінці серпня 2009 р. виступив проти встановлення пам’ятника Мазепі в Полтаві, бо «народ не хоче» (знов цей «народ»!). Крім грубих антиукраїнських мотивів, проявився страх, що пам’ятник організує простір Соборної площі, а пам’ятник, не дай Боже, може навіть перетворитися у символ міста.

У Полтаві знищено хрест, поставлений в пам’ять про Мазепу. Розслідують, за які гроші виконали меморіальну таблицю на честь Мазепи. І т.д.

В Києві Сергій Рульов, що займається «виправленням» назв вулиць, в трусах, оздоблених російським трикольором, замазував ім’я Івана Мазепи на будинках, розташованих на вулиці його імені²³ (таку назву встановила президія Київської міськради 17 жовтня 2007 р.).

В Сімферополі «Російська громада Криму» і Кримська республіканська партія «Російський блок» 20 березня 2009 р. демонстрували перед представництвом Президента України під лозунгами: «Пес Мазепа! Будь проклят ты и твои идейные наследники!», «Вечный позор дохлому Иуде – Ивашку Мазепе и его последышам». Голова Постійної комісії Верховної Ради Криму з науки й освіти Анатолій Жилін виступив тоді ж проти відзначення 22 жовтня, дня, «когда сдох Иван Мазепа». При цій нагоді учасники мітингу вимазали портрет Мазепи фекаліями і закидали яйцями. Вони співали гімн «Боже, царя храни!», а актор, переодягнений священиком, виконав на зборищі «обряд анафеми»²⁴. Наскільки відомо, Російська православна церква не протестувала проти цього фарсу.

Може, досить.

Чорна сотня гуляє, немов за царських часів. Якось важко позбутися враження, що діє єдиний диспозиційний центр, який розпоряджається п’ятою колоною. Цікаво, які пояснення цієї лютої ненависті придумають сучасні й майбутні історики – москвоцентристи, щоб виправдати таке варварство.

На наших очах тінь Великого гетьмана переходить у четверте сторіччя.

Хочу закінчити уривком з поеми, у даному разі явно націоналістичним, хоча й написаним російською мовою:

Без милой вольности и славы

Склоняли долго мы глáвы

Под покровительством Варшавы,

Под самовластием Москвы.

Но независимой державой

Украйне быть уже пора.

Автор цих слів про Мазепу, очевидно, український націоналіст. А ім’я його – Олександр Пушкін.

Примітки

¹ [Барсуков А.П., Лебединцев Ф. Г.] Допрос Григория Герцыка об участии его в измене Мазепы // Киевская старина. – Киев, 1883. – Т.5, март. – С.600.

² Котляр М. Микола Іванович Костомаров і його життєпис політичного авантюриста // Український історичний журнал. – Київ, 1988. – № 8 (329). – С.134–140.

³ Див.: Лист єпископа Мефодія з вересня 1662 р. до царя з пропозицією скликати Генеральну раду в Прилуках // Окиншевич Л. Генеральна рада на Україні-Гетьманщині ХVII–XVIII ст.ст. // Праці для виучування історії західноруського та українського права. – Київ, 1929. – Вип.6. – С.414.

⁴ Див. публікацію цього меморіалу: Грушевський М. Шведсько-український союз 1708 р. // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – Львів, 1909. – Т.92, кн.6. – С.15–18.

⁵ До проблеми зради Мазепи новіші публікації: Сергійчук В. Кого зрадив гетьман Мазепа. – Київ, 1992. – 70 с. (Бібліотека українця); Він же. Кого предал гетман Мазепа. – Киев, 2006. – 160 с.; Плохій С. В ім’я вітчизни: вірність і зрада Івана Мазепи // Соціум. Альманах соціальної історії. – Київ, 2006. – С.267–282.

⁶ Андрусяк М. Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч // Мазепа. Збірник. – Варшава, 1939. – Т.2. – С.69–87 (Праці Українського наукового інституту. – Т.47. – Серія історична. – Кн.6); Мацик Ю. Гетьман Іван Мазепа як покровитель православної церкви // Мицик Ю. За віру православну: / Вид.2-е, доп. і перероб. – Київ, 2009. – С.303–322.

⁷ Ригельман А. Летописное повествование о Малой России и ее народе и козаках вообще… – Москва, 1847. – Часть 3. – С.54–55; Науменко В. Стефан Яворский в двойной роли хвалителя и обличителя Мазепы. – Киевская старина. – Киев, 1885. – Т.13, сентябрь. – С.174–175 (автор не знав про публікацію О. Ріґельмана).

⁸ Біднов В. Церковна анатема на гетьмана Івана Мазепу // Мазепа. Збірник. – Варшава, 1939. – Т.2. – С.45–47, 52–63 (Праці… Т.47. – Серія історична. – Кн.6). Справа датування анафемування Мазепи не є вияснена до кінця. Є три варіанти: 1. Анафема в Глухові й Москві 9 листопада 1708 р., 2. Анафема в Глухові 9 листопада, у Москві 12 листопада, 3. Анафема в Глухові й Москві 12 листопада.

⁹ Анафемі присвячено дуже багата, частково наукова, література. Пор.: Біднов В. Церковна анатема… С.38–56; Лотоцкий О. Справа правосильності анатемування гетьмана Івана Мазепи // Там же. – С.57–68; Вінтоняк О. Анатема на гетьмана Мазепу // Український історик. – Нью-Йорк, Торонто, Мюнхен, 1990. – Ч.4. – С.64–70; Ковалевська О. Повість про правду і кривду. З історії накладення анафеми на Івана Мазепу // Релігіознавчий дайджест. Сайт Іван Мазепа // http: // www.mazepa.name /history/ anafema.html,2009, травня 26; Димитрій (Рудик), митрополит. Історична записка з приводу анафеми на українського гетьмана Мазепи // Київ, 2009. – 96 с.

¹⁰ М. Церква гетьмана Мазепи // Рада. – Київ, 1911, серпня 10/23. – № 179. – С.4.

¹¹ Докладніше про це: Стародуб А. Незнята анафема // Людина і світ. – Київ, 2003. – № 1. – С.14–22; Він же. Ad fontes або ще раз про анафему гетьманові Мазепі // Релігіознавчі студії // http://www.risu.org.ua /ukr/ study / religstudy /article, 20913. 2008, лютий 26.

¹² Див.: Павленко С. Загибель Батурина 2 листопада 1708 р. / 2-е вид. – Київ, 2008. – 267 с.

¹³ УПЦ/МП «може скасувати» анафему Мазепі // http: www.bbc. co.uk/ukrainian /domestic /story /0504 _rus _ mazepa_oh.stml.2009, травня 9.

¹⁴ Софроній (Дмитрук), митрополит. «Я особисто схиляюся перед гетьманом Іваном Мазепою, я вважаю його однією з найбільш значущих постатей в історії України» // http: // www.risu.org.ua/ukr/religion.and.society /comments / article, 29029. 2009, травень 15; див. також: Мєдвєдєв О. Сміливий голос із глибини Московського патріархату… // http.blogs.pravda.com.ua /authors/medvedev/view_info/2003, травень 26.

¹⁵ Манифест о запрещении чинить обиды украинскому народу // Законодательство Петра І. – Москва, 1997. – С.496–497.

¹⁶ Ригельнан А. Летописное повествование… – Москва, 1847. – Т.4. – С.86; Фельдмаршал Борис Шереметьєв об’являє українській людності, що у військах російських заборонено чинити кривди українцям, 1708 р., жовтень // Грушевський О. Глухів і Лебедин (1708–1709) // Записки Наукового товариства ім.Шевченка. – Львів, 1909. – Т.92, кн.6. – С.57–58.

¹⁷ П[еленський] Є. Ю. Українська друкарня Карла ХІІ // Українська книга. – Львів, 1938. – Ч.4. – С.65–66.

¹⁸ Див.: Грушевський О. По катастрофі 1708 р. Воєнні роки // Записки… – 1907. – Т.80, кн.6. – С.19–30; Він же. По катастрофі 1708 р. Конфіскація земель у мазепинців // Записки… – 1907. – Т.5, кн.1. – С.85–95; Він же. По катастрофі 1708 р. Розквартирування російських полків на Україні. – Записки… – 1907. – Т.78, кн.4. – С.5–25; Він же. Глухів і Лебедин… С.21–65.

¹⁹ Первая обстоятельная реляция о счастливой главной баталии меж войска его царского величества и королевского величества свейского, учинившейся неподалеку от Полтавы сего июня в 27 день 1709 году // Ригельман А. Летописное повествование… Ч.3. – С.85–88.

²⁰ Див.: Шандрук П. Полтавська битва і її наслідки для України // Пропам’ятна книга п’ятидесятиліття Союзу бувших українських вояків в Канаді. – Гамільтон, 1987. – С.303–314 (аналіз, в основному, з військового погляду); Грушевський О. По катастрофі 1708 р. – Цитовані вище праці.

²¹ Див. до справи пам’ятника: На пам’ятник Мазепі в Полтаві не будуть витрачати кошти з бюджету // http: // novynar.com.ua/politics. 775889. 2009, липня 5; Будівництва пам’ятника Мазепі у Полтаві зупинили // http: // www.bbc.co.uk/ukrainian/entertainmet/story/printable. 090717. 2009, липень; Вибори гетьмана. Мер Полтави збирається в день виборів президента влаштувати міський референдум про пам’ятник Івану Мазепі // Україна молода. – Київ, 2009, серпня 29. – № 158 (3679). – С.2; Судьбу памятника решит референдум // Крымская правда. – Симферополь, 2009, сентября 1. – № 155 (24738). – С.1. За покликання на інтернет висловлюю подяку Галині Сварник.

²² Полтава // Свобода. – [Львів,] 2009, червень. – № 11. – С.8; Полтавська влада зрізала усі зображення Мазепи // Там же. – 2009, липень. – № 12. – С.6.

²³ Фарби не вистачить, хлопче/ Українофоб замальовував таблички з назвою вулиці Мазепи в Києві // Україна молода. – Київ, 2009, серпня 29. – № 158 (3676). – С.2.

²⁴ Русские организации Крыма измазали портрет Мазепы фекалиями // Голос Крыма. – Симферополь, 2009, 27 марта. – № 13 (796). – С.1; У Криму оголосили анафему Мазепі // Кримська світлиця. – Сімферополь, 2009, 27 березня. – № 13 (1541). – С.4.