1. Ім’я держави

Сьогодні нашу Вітчизну ми звемо Україною, а себе – українцями. А вчора – в близькому і далекому минулому – хто були наші діди і прадіди?

Понад тисячу років тому, іменуючись русичами, вони створили велику і могутню державу – Київську Русь – Україну. Минули віки після її занепаду, і передбачливі та ласі до чужого московські правителі, прив’язали ім’я Русь спочатку до свого титулу, а з часом (1713 р.) Московію перейменували у Росію. Це стало основною ланкою в ланцюгу створення псевдонаукової теорії Київська Русь-Московське князівство-Російська імперія – СССР – Російська федерація. Вчепившись за нього, князі, царі, імператори, генсеки, президенти потягнули до Москви і Санкт-Петербурга історію, державність, культуру, науку, освіту першої української держави в сучасному розумінні слова-Київської Русі. А нас, як байстрюків, випхали і випихають на узбіччя широкого історичного шляху. Щоб нас там залишити назавжди, офіціозна і шовіністична пропаганда непохитно стоїть на концепції походження назви Україна від слова «окраїна».У російському тлумаченні центр цієї окраїни під назвою Малоросія був у Москві. Найвірогідніша версія виведення назви Україна від слів «край», «країна», як правило, відкидається.

Назви «Русь», «русини» у побутовому, науковому та офіційному обігу вживались в Україні буквально до XX століття. Як синоніми слів «Україна» і «українець» використовував їх Б. Хмельницький. Його наступник І. Виговський намагався утворити державу з назвою Велуке Князівство Руське. У першій конституції світу – Конституції Пилипа Орлика (1710 р.) ужито три назви Української держав Україна,Мала Русь та Військо Запорозьке. У Львові 1848 року було створено Головну Руську Раду, яка висунула австрійському цісарю вимогу про надання автономії Галичині і Буковині. Ще раніше тут славнозвісні будителі національного життя – М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головаць­кий назвали свій гурток «Руська трійця». Наприкінці ХІХ ст. геніальний Іван Франко із своїми однодумцями утворив першу в Україні партію європейського зразка під назвою Русько-українська радикальна партія. На початку минулого століття великий М. Грушевський на титульній сторінці своєї головної праці поставив заголовок «Історія України-Русі».Це один бік медалі.

Другий. З часів Шевченка ми поступово самоусвідомлювались як українці. Хоча, до слова, укри згадуються п’ять тисячоліть тому. Під таким іменем нас і пізнає світ. З ним уже будуть жити і наші нащадки. Вони мають знати – «чиї сини».З цією метою треба протягнути ланцюг у зворотному порядку і відновити історичну справедливість. Задля її досягнення у Конституції України слід зробити запис про те, що нинішня Українська держава має повну офіційну назву « Україна-Русь». Аргументом на користь такого запису може бути і те, що подвійні імена, прізвища поширені серед людей, подвійні назви носять тисячі населених пунктів, кілька держав.

2. Заспів

Преамбули (передмови) в конституціях окремих країн взагалі немає. Чимало конституціоналістів вважають, що преамбула не містить юридичних норм. Часто-густо ми не звертаємо на неї уваги. Однак положеннями преамбули не варто нехтувати, у чому можна переконатись, прискіпливо проаналізувавши вже перше речення проекту (зрештою, як і чинної Конституції): «Український народ – громадяни Украї­ни всіх національностей…» Перед подальшим його розглядом слід зазначити, що в законі, а тим паче в Основному, значення має не тільки слово, а й розділові знаки. У даному випадку йдеться про тире.

Завдяки йому у процитованій формулі українська нація постає не етнічною, а політичною спільнотою. Вона позбавляє українців, які є єдиною корінною нацією і дали назву державі, першочергового права на ухвалення власного суспільного договору – Консти­туції. Таке тлумачення поняття українського народу суперечить загальновизнаному праву кожної нації на політичне самовизначення, яким українці скористалися 24 серпня 1991 року і оперлися на нього в тексті Акта проголошення незалежності України.

Є такий варіант усунення цієї суперечності: – «ми, українська нація, а також громадяни України інших національностей…ухвалюємо цю Конституцію – Основний Закон України. »

Однак будь-яке з названих означень є прийнятним тільки у разі внесення і ухвалення Конституції на Всеукраїн­ському референдумі, який є формою прямого (безпосереднього) народовладдя. А відтак Верховна Рада чи Установчі збори можуть ухвалити Конституцію «від імені народу».

У вступному слові до проекту Конституції Віктор Ющенко пропонує ухвалити її остаточний текст на Всеукраїнському референдумі, оскільки «народ є найкращим юристом». У світовій практиці більшість конституцій ухвалювалася парламентами, окремі – установчими зборами, а також всенародним голосуванням. Наприклад, чинні конституції наших сусідів Росії і Польщі ухвалювались на референдумі. Соціологічні опитування у них, а також в інших державах, де використовувалась така процедура, показали, що, в кращому разі, з проектом Основного Закону якоюсь мірою на час голосування були ознайомлені близько 20 відсотків громадян. Решта, образно кажучи, голосувала наосліп. На жаль, ми не можемо похвалитися високим рівнем загальної культури наших співвітчизників, а тим паче – правової. Для його досягнення нам потрібні будуть роки і десятиліття освітянської, просвітницької та виховної роботи. Саме тому Президент В. Ющен­ко у листопаді 2009 р. на Чернігівщині в чергову річницю Великого Голоду емоційно, але справедливо назвав нас напівнацією – напівнаселенням. Так, спочатку треба стати державницькою нацією, а вже тоді брати на себе відповідальність за конституцію. Отож, для нинішнього часу найприйнятнішим способом ухвалення Основного За­-кону України є Установчі Збори.

У преамбулі також слід зафіксувати, що «держава Україна є історичною, політичною, етнічно-географічною, військовою, церковною правонаступницею (спадкоємницею) всіх попередніх українських державоутворень (скито-сарматського, антського), держав: Київської і Галицько-Волинської Русі, Козацько-гетьманської, УНР, Української держави, ЗУНР, Кар­патської України, опертих на фундаменті трипільської цивілізації. »

Це потрібно «і мертвим і живим і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні».

3. Основи

За розмовами про правову, соціальну, демократичну, а то й економічну державу в науковому і політичному середовищі якось майже непомітно в тіні опинилася проблема національної держави. Для одних країн, які назагал розв’язали свої національні питання впродовж ХІХ – першої половини ХХ ст., вона не має прикладної актуальності, іншим (Великобританії, Іспанії, Росії, США) її невигідно ворушити. Але не може держава твердити про комплексність забезпечення прав людини, якщо та позбавлена національно-культурних прав.

Варто згадати, що за міжнародними нормами національною вважається та держава, в якій громадяни титульної (корінної) нації становлять не менше ніж 70 відсотків. Україна, в якій на час розпаду СССР проживало майже 80 відсотків українців, мала всі підстави для статусу незалежної держави, що й відображено в конституційному акті – Декларації про державний суверенітет України (1990). На жаль, статус національної держави не був закріплений у чинній Конституції. Це треба надолужити у новому Основному Законі, першу статтю якого доцільно викласти у такій редиклії: «Україна – суверенна демократична соціальна правова національна держава».

На часі зміна множини на однину у словосполученні «корінні народи » (стаття 11 чинної, а 14 – проекту Конс­титуції). У державних, політичних і наукових колах вже впродовж десятиліть формується і утверджується в суспільстві хибна думка, про два корінні народи на території нинішньої України – український та кримськотатарський.

Згадаємо, що теперішні кримські татари – осколок Золотої Орди – лише в середині XV ст. (!) завойовували Крим, з часом винищивши або асимілювавши переважну більшість населення. Піз­ніше в такий же спосіб європейці оселилися на землях індіанців в Америці. Але, здається, і дотепер ніхто не вважає їхніх нащадків етнічним народам, скажімо, США. То чому в Україні такими мають бути татари?!

У будь-якому разі підстав у них для цього не більше, ніж в угорців, поляків, молдаван, росіян, євреїв, які також упродовж століть мешкають на українських землях, але ми ж не збираємося визнавати їх корінним населенням на них!

На жаль, у проекті Конституції (стаття 13) залишено без змін положення про регулювання мовного питання (стаття 10 чинної Конституції). Закріпляючи державність української мови, вона надає несправедливі привілеї російській мові, яка набула поширення в Україні в результаті загарбання і колонізації українців сусідами московитами-росіянами, довготривалого, спланованого і примусового їх російщення. Давно настав час відновлення гуманітарно-культурної та історично-правової справедливості. Лише одним із багатьох кроків на цьому шляху є вилучення із третьої частини «мовної» статті Конституції: « В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин » слів «російської, інших». Тоді українська мова матиме, як і належиться, особливий державно-офіційний статус, а правовий статус мов національних общин буде однаковим, а відтак всі громадяни України будуть рівними у своїх мовних правах.

Дотичними до 13-ї статті є також інші статті проекту. Наприклад, 56, в якій: « Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні об’єднання ». Скла­дається враження, що зацьковані і залякані тривалими звинуваченнями в «українському націоналізмі», «мазепинстві», «бандерівстві», «петлюрівстві» (чим, до слова, слід пишатися), ми вже на генетичному рівні вдесятеро перестраховуємося у заграванні із національними меншинами. До речі, вони не завжди є толерантними до українства. І ще одне. Чимало конституцій в розвинутих країнах не створюють таких тепличних гуманітарних умов для своїх громадян нетитульної національності. У 45 статті Конституції Литви зазначається: «національні спільноти громадян самостійно займаються справами своєї національної культури, освітою, благодійністю, взаємодопомогою. Держава надає підтримку національним спільнотам».

Отож, Українська держава не зобов’язана брати на себе конституційного обов’язку гарантувати право представникам національних меншин навчатися їх материнською мовою в державних і комунальних навчальних закладах. Це має залишитись справою національних меншин.

Далі. Держава має подбати не лише про те, щоб утримувати і виховувати дітей-сиріт, але й робити це державною мовою. Бо і досі в багатьох сиротинцях панує мова сусідньої держави, їх вихованцям надають характерні російські прізвища тощо. Тому до третьої частини статті 31: «Утримання та виховання дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу» додати слова «і здійснюється державною мовою».

Важко погодитись із нормою, за якою «жодна ідеологія не може бути визнана державою як обов’язкова » б (статті 15 у чинній Конституції, 17 – у проекті). Вона має право на життя тоді, коли йдеться про такі класичні ідеології , як ліберальна, консервативна, націоналістична, анархічна, комуністична, соціалістична, соціал-демократична. Але щоб виховати Громадянина і Патріота, до зацитованої норми слід додати слова: « окрім національно-державницької ». Або викласти у такій редакції: «Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної, культурної багатоманітності та національно-державницькій ідеології» .

Загальновідомо, що передусім суб’єктивні і частково об’єктивні чинники спричинили відмову України від ядерного статусу. У середній перспективі до нього треба повернутись, оскільки до цього спонукають прямі і приховані загрози нашому державному суверенітету. Держави-учасниці ядерного клубу, які нам його гарантували в обмін на ядерну зброю, реагують на них неадекватно до своїх зобов’язань. Тим паче, що одна із них є найбільшим джерелом нашої небезпеки. Тому вже зараз у конституцію треба внести положення про те, що « у разі загрози агресії щодо України і ненадання їй захисту з боку держав-гарантів, держава залишає за собою право відновити свій ядерний статус ». Це буде попередженям та юридичною підставою для відновлення виробництва власної ядерної зброї.

Окрім воєнної загрози суверенітетові і територіальній цілісності України, треба мати на увазі і чимало інших небезпечних для нашої державності викликів. Один із них – надання окремими сусідніми державами свого громадянства громадянам України передусім за етнічною ознакою. Однак компетентні органи цих держав не можуть не знати, що Конституція України визнає лише принцип єдиного громадянства. Отже, керівництво сусідніх держав свідомо нахабно нехтує українським законодавством і формує свою буцімто легітимну п’яту колону в нашій державі. Один із сценаріїв її використання під фіговим паспортом нещодавно продемонструвала Росія у Грузії. На жаль, як на мене, в проекті Конституції не враховано цього уроку. Норми двох (4 і 25) статей чинної конституції об’єднані в одну (12) статтю проекту. При цьому загублено норму про « припинення громадянства ». За нинішніх умов не можна дозволяти собі цього, бо лише своєчасне і рішуче позбавлення громадян України, які одержали ще одне громадянство, громадянства України унеможливить великі клопоти в майбутньому.

4. Права і обов’язки

Немає прав без обов’язків, а обов’язків без прав. До цієї формули, яка стала істиною, людство звикло давно. Але й досі не встановило рівноваги між правами та обов’язками. Її також вже не одне століття шукають. Так, український мислитель С. Оріховський-Роксолан ще у XVI ст. сверджував, що держава має обов’язки перед індивідом, але й той так само має їх перед державою. Багатьом відомі слова Дж. Кеннеді із його звернення до американців у 1963 р.: «Ви питаєте мене, що Америка зробила для вас, але запитайте себе, що ви зробили для неї» (переклад довільний).

Звичайно, ми ще не скоро досягнемо юридичного віддзеркалення обов’язків від прав. На шляху до здійснення цього прагнення одним із кроків могло б стати виокремлення в окремий розділ обов’язків людини і громадянина.

А тепер конкретніше. До запропонованих обов’язків, наприклад, батьків «утримувати і виховувати дітей до їх повноліття» вартувало б додати слова « а у разі недієздатності і непрацездатності – довічно» (стаття 30). Також обов’язком громадян встановленого віку і стану здоров’я має бути не лише з ахист України, її незалежності та територіальної цілісності , але й «періодична загальна військова підготовка ». Вона має залишатьсь конституційною нормою й тоді, коли українські Збройні Сили будуть комплектуватися на професіональній основі. Така юридична норма діє навіть у нейтральній Швейцарії.

Не тільки правом, але й почесним обов’язком для громадян України могла б бути їхня участь у виборах і референдумах .

Як відомо, демократія поділяється на два види – безпосередню (пряму) і представницьку (опосередковану).

А стаття 74 проекту фіксує тільки безпосередню демократію. Тому слід закріпити в ній і норму про представницьку демократію.

У проекті Конституції пропонується нова назва українського парламенту – Національні Збори. Сприймаю її лише частково. Чому? В українській конституційно-правовій традиції слово «рада» у назві парламенту (протопарламенту) існує вже кілька століть: Генеральна Рада в Козацько-Гетьманську добу, Центральна Рада – УНР, Національна Рада – ЗУНР, Українська головна визвольна рада (1944 р.), Верховна Рада – УРСР та України.

Отож, найоптимальнішою назвою нашого законодавчого органу було б Національна Рада. Адже чудове укра­їнське слово «рада» не винне, що його використали «совіти».

Вихідним пунктом подальших міркувань є право «вільно обирати і бути обраним на виборах до державних органів та органів місцевого самоврядування » (стаття 43). Практика застосування цієї норми у чинній Конституції дає чимало підстав сумніватися в її ефективності (реальності). Візьмемо для прикладу пропорційну систему виборів, за якою у наш час обираються депутати не лише Верховної Ради. За різними підрахунками, членами більше ніж півтори сотні партій (у виборах реально беруть участь два–три десятки) є до 5 відсотків громадян, які і можуть реально скористатися відповідно до зазначених вище норм своїм і активним виборчим правом (я обираю), і пасивним (мене обирають). Решті 95 відсоткам громадян залишається тільки когось обирати із цих п’яти відсотків. Є й чимало інших недоліків пропорційної виборчої системи. Отож, для того, щоб всім громадянам України надати рівні можливості «обирати і бути обраним», слід повернутися до змішаної системи виборів до Верховної Ради, обласних, міських (м. Києва, обласних центрів, великих міст) рад. На виборах до селищних, районних, міських рад застосовувати мажоритарну систему виборів. Запропонована Президентом, іншими державними діячами і політиками виборча система (?) за відкритими списками є косметичним ремонтом пропорційної системи і не зупиняє олігархізації законодавчого і представницьких органів влади.

По суті, правом без права «обирати і бути обраним» для 99 відсотків громадян України є встановлений чинними конституційними законами порядок обрання Президента України. Маю на увазі заставу у сумі 2,5 млн. грн. як обов’язкову вимогу для реєстрації громадянина кандидатом на пост Прези­дента Центральною виборчою комісією України.

Ця антиконституційна вимога залишає за межами виборчого процесу глави держави десятки, сотні небагатих, чесних, порядних та патріотичних інтелектуалів і високопрофесійних управлінців, а відкриває шлюзи сумнівним скоробагатькам або їхнім висуванцям, які, звичайно, не кіньми на городі будуть відпрацьовувати витрачені на них гроші. При бажанні і політичній волі можна встановити інші критерії для «відсіювання» кандидатів на пост президента: екзамен з української мови, історії, правознавства (конституційного права), основ економіки, встановлення вікового цензу від 40 до 65 років, наявність вищої освіти, факт народження і постійного проживання в Україні, непричетність до будь-яких видів кримінальних і окремих адміністративних злочинів і порушень, належний стан здоров’я тощо.

Так само мають бути підвищені і змінені вимоги до народного депутата Верховної Ради. Зокрема, треба додати норму про вільне володіння державною мовою кандидатом в депутати, встановити для нього віковий ценз від 18 до 70 років, громадянство України не менше 20 років, обирати строком на чотири роки і не більше двох каденцій поспіль, із словосполучення «народний депутат Верховної Ради України » забрати слово «народний».

Суперечливими є норми статті 90 проекту, які, з одного бок, зобов’язують народного депутата здійснювати свої повноваження на постійній основі, а з іншого – роблять виняток для посад прем’єр-міністра, віце-прем’єр міністра України . Виходить, що вони половину робочого дня працюватимуть у Верховній Раді і Кабінеті Міністрів, у дві зміни, одержуватимуть дві зарплатні. А якою буде ефективність, результативність, продуктивність їхньої праці? А може, до десятка заступників міністра і помічників депутата додадуть ще стільки ж? Аргументація з посиланням на досвід інших країн не переконлива. Якомога частіше і більше треба жити своїм розумом.

Неоднозначно сприймаючи норми проекту Конституції про формування двопалатного парламенту, вважаю, що президенти України після закінчення своїх повноважень мають право на довічне сенаторство.

Якщо ж більшість представників різних гілок влади, передусім законодавчої, а також суспільства порозуміються щодо доцільності створення верхньої палати парламенту, то потрібно перед тим розв’язати дві проблеми. Змінити адміністративно-територіальний устрій так, щоб кожна з його складових (скажімо, край, що є більш українською назвою ніж область) налічувала приблизно однакову кількість виборців. Якщо цього не вдасться зробити, тоді треба пропорційно обирати сенаторів не від територіальних одиниць, а від кількості виборців, наприклад, від 500 тисяч – 1 сенатор.

5. День Конституції

Згідно з 161 статтею чинної Конституції України день її ухвалення – 28 червня – є державним святом. У проекті Конституції (стаття 171) все залишається без змін. І даремно. Адже український конституційний процес у сучасному розумінні цього слова завершує своє тисячоліття. Отож, оглянімся в минуле.

У 1857 році Тарас Шевченко запитував: «коли діждемось Вашингтона з новим і праведним законом?».

Мабуть, не знав (а в Росії завжди приховували і приховують від українців їхньою справжню історію) Найбільший Українець, що «праведний закон» був написаний в Україні задовго до американського. День його народження – 5 (16 ) квітня 1710 року, і має він назву «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» (Консти­туція Пилипа Орлика). Зі спогадів гетьмана випливає, що він склав найбільшу частину цієї конституції, а окрім нього до її написання долучилися А. Войнаровський, К. Гордієнко, Карпенко «і ще деяких прізвищ не пригадую». Ними, на думку дослідників, могли бути Г. Герцик, Л. Горленко. Конституція Пилипа Орлика – це діамантова оздоба золотого фонду українського та світового конституціоналізму. За змістом і формою цей нормативно-правовий акт є першою писаною конституцією в сучасному розумінні слова. Для порівняння: у XVIII ст. ще три народи ухвали свої Основні Закони – американці (1787 р.), поляки і французи (1791 р.).

«Пакти і конституції…» були написані тодішньою українською книжною і латинською мовами, складались із преамбули, 16 розлогих статей, закінчувалися Присягою новообраного гетьмана України П. Орлика, «посвідчувались» шведським королем Карлом XII.

Конституція закріплювала основні принципи державного ладу України, її внутрішньої і зовнішньої політики. Ці приинципи випливали з національних правових традицій і надбань, були співзвучними із загальноєвропейськими передовими ідеями. Варто зазначити, що чимало з них у Західній Європі лише обговорювались і теоретично обґрунтовувались.

Конституція фіксувала норми щодо відновлення української соборної держави. У ній ужито три її назви: Україна, Мала Русь та Військо Запорозьке, що розглядалось як територія з особливим автономним статусом у межах усієї держави (статті 4, 5).

Конституція передбачала здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (Гене­ральна рада – гетьман – Генеральний суд). Для порівняння – французький мислитель Шарль-Луї Монтеск’є майже чотири десятиліття потому завершив теорію розподілу влад.

Законодавчу владу уособлював парламент: Генеральна рада, яка складалася з генеральної старшини, цивільних полковників, генеральних радників (делегатів від полків), полкової старшини, сотників та представників від Запорізької Січі.

Виконавчу владу представляли гетьман разом із Радою генеральної старшини. На термін виконання повноважень глави держави йому надавались рангові маєтності з чітко визначеними прибутками (статті 6,7,8). Влада на місцях переходила до виборних цивільних полковників та полкової старшини, сотників, сотенної старшини. Вибори полковника узгоджувались з гетьманом, він мав затвердити новообраного полковника, але не міг впливати на перебіг полкових виборів (стаття 8). Норма про ці вибори двома станами – козаками та «простим людом» започаткувала загальне виборче право для чоловіків. Для порівняння, у конституційно-парламентській Австро-Угорській монархії таке право чоловіки з 24 років дістали лише через два століття.

Судову владу мав здійснювати Генеральний суд, відокремлення якого від гетьманської влади передбачала стаття 7 Конституції.

Також Конституція П. Орлика утверджувала автокефалію української православної церкви, її повернення з підпорядкування Московському патріархату до Константинопольського, не дозволяла поширення неправославних віросповідувань (стаття 1). Чільне місце в ній посіли культурно-освітні (стаття 1) і соціально-економічні питання (стаття 9–12), організація місцевого самоврядування і магдебурське право (стаття 13). У Конституції ясно проглядаються правова і демократична держава, природне право нації на політичне самовизначення (Європа до нього прийшла у ХІХ ст.), невід’ємність прав людини, її соціального захисту, парламентсько-президентська республіка, а також миролюбність зовнішньої політики. Наголос зроблено на шведській протекції з гарантією незалежності та цілісності України (стаття 2), на відтворенні військового союзу з Кримським ханством, установленні міцного миру з ним (стаття 3).

Сьогодні одні дослідники Консти­туції Пилипа Орлика вважають її тільки політико-правовою пам’яткою, інші, серед яких і знавець цієї проблеми відомий український історик Омелян Прі­цак, стверджують, що вона діяла на Правобережній Україні до 1714 р. Переважають прихильники другого варіанта. Хоч як дивно, наше конституційне світове піонерство окремі науковці ставлять під сумнів в Україні, а за її межами просто замовчують цей факт. Так, польський конституціоналіст Даріуш Дудек вже у 2008 р. стверджує, що «першою польською і водночас європейською конституцією був Статут Уряду (Речі Посполитої – І.Б.) від 3 травня 1791 р.». Не віриться, що він не володіє інформацією про Конституцію Пилипа Орлика. Отже, маємо справу з відвертим і цинічним фальшуванням, свідомим пресмикуванням очевидної історичної правди.

На жаль, Українська держава мізерно мало зробила для поширення знань про Конституцію Пилипа Орлика у світовому інформаційному та науковому просторі. Але навіть за тих кілька місяців, що залишились до 300-ліття її ухвалення, ще чимало можна зробити у цьому напрямі. Зокрема, ЮНЕСКО слід запропонувати оголосити 2010 р. роком Конституції Пилипа Орлика, а 5 (16) квітня – Міжнародним днем Консти­туції. І однозначно – 5 (16) квітня має стати державним святом – Днем Конституції України. А відтак, відповідна норма має це зафіксувати у новому Основному Законі нашої держави.

Література

1. Конституція України (із змінами і доп.). – К.: Атіка, 2006.

2. Декларація про державний суверенітет України: Прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1990. – №3.

3. Народна Конституція. Обгово­рюємо проект Конституції Президента України Віктора Ющенка. – Б/м, вересень 2009.

4. Орлик Пилип. Конституція, маніфести та літературна спадщина: Вибр. твори. – К.: МАУП, 2006.

5. Конституції нових держав Європи та Азії / Упоряд. С. Головатий. – К.: Укр. Правн. Фундація. Вид-во «Право», 1996.

6. Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів. Редкол.: Є. П. Кирилюк (голова) та ін. – К.: Наук. думка, 1990–1991. – Т. 1, 2.

7. Бебик Валерій. Скіфо-трипільська імперія теукрів // Голос України. – 2009 р. – № 188 (4688) – 7 жовт.

8. Бегей І.І. Осмислення та переосмислення: Публіцистика, виступи, статті. – Львів: Каменяр, 2003.

9. Слюсаренко А. Г., Томенко М.В. Історія української конституції. – К.: Т-во «Знання» України, 1993.

10. Dudek Dariusz. Konstytucija i prawo konstytucyjne. Konstytucija Rzeczypospolitej Polskiej z 1997 r. – Lublin, 2008.