Рак можна перемогти!
Я хочу полегшувати страждання
Для батьків немає нічого жахливішого, ніж почути поставлений їхній дитині діагноз – рак, а потім дивитися, як її піддають жахливим фізичним та психологічним тортурам хіміотерапії. Аби цього уникнути, вже багато років тому я поставив собі за мету винайти нетоксичний та нешкідливий антираковий препарат, виготовив і запатентував близько 400 сполук, а найдієвішу з них назвав, як мою Батьківщину, – «Україн».
Одна з історій хвороб приголомшила і вразила мене особливо: 1995 року трирічний Штефан Дан з діагнозом «обширний лімфограноломатоз» був виписаний з лікарні додому як такий, що пройшов терапію, але є безнадійним. Для «заспокоєння» батьків повідомили, що їхній син вже ніколи не зможе говорити й ходити. Після двох років лікування «Україном» Штефан міг добре говорити і навіть ходити. Посилаючись на протизаконні розпорядження Міністерства охорони здоров’я від 1986 та 1994 рр., батьків, під приводом контрольного обстеження, змусили припинити лікування дитини «Україном», пригрозивши штрафом, хоча альтернативного препарату ніхто запропонувати не міг. Пухлина почала збільшуватись, стискаючи спинний мозок. Штефан – на той час уже восьмирічний хлопчик – був прооперований. Незважаючи на оперативне втручання, стан маленького пацієнта постійно погіршувався, і його підключили до апарата штучного дихання. Виник параліч поперекового нерва. В такому стані дитину відправили додому. Аби зменшити постійний біль, чотири рази на день Штефану вводили морфій, а дихання доводилося підтримувати респіратором. Після цього лікарі все ж порадили батькам знову розпочати терапевтичне лікування «Україном», і стан дитини поліпшився, але ходити Штефан більше ніколи не зможе.
Чи можна й надалі бездіяльно спостерігати за тим, як хворим на рак дітям і дорослим, від яких відмовилась офіційна медицина, забороняють лікування «Україном», яке обіцяє успіх? Оскільки «Україн» виготовляється з двох уже дозволених похідних речовин (на основі чистотілу) і, як було доведено, значно менш токсичний, ніж вони, і дуже дієвий, у 1976 році, в Австрії, я подав заяву, аби мені дозволили лікувати «Україном» безнадійно хворих пацієнтів. Але відповідальні владні інституції та державні установи зробили все для того, аби перешкодити застосуванню та поширенню ліків в Австрії та за кордоном.
У цій книзі на основі документальних фактів буде доведено ефективність «Україну», а також розказано про постійні спроби перешкодити моїй роботі. Єдину підтримку в Австрії я дістав від колишнього голови підрозділу досліджень при Міністерстві науки пана доктора Роберта Розценіха. Багато читачів попередніх видань книги «Хто боїться «Україну»?» писали мені про потрясіння, яке справив на них її зміст. Але роками спостерігати за стражданнями хворих ще важче. В Австрії на рак щороку хворіє 200 дітей. Завдяки «Україну» деяким з них вдалося допомогти. Навіть якби я зміг допомогти лише одній-єдиній дитині, як малому Штефану, це було б спонукою не здаватися. Я ніколи не здамся!
Відень, квітень 2004 року
Василь НОВИЦЬКИЙ
Вступ
Хто боїться «Україну»? І кого треба від нього застерігати усіма засобами?
Це ключові питання, які треба з’ясувати, розкриваючи загадкові причини боротьби із насправді дієвим протираковим лікарським засобом.
До всього, це перший і єдиний засіб, здатний знищувати ракові клітини, не пошкоджуючи здорових, що довели дослідження, проведені Американським націо- нальним інститутом раку (US-National Cancer Institute (NCI)). Дію цього препарату дослідили і в Канадському університеті імені Святого Джона, що у Ньюфаундленді.
На міжнародних конгресах, присвячених проблемі раку, лікарі й дослідники з усього світу повідомляли про успіхи, яких досягли, застосовуючи «Україн». Таких підтверджень не бракує. Це засвідчують сотні випадків хворих, яких традиційна медицина називала безнадійними.
Проте «Україн» не є якимсь диво-засобом. Є випадки, коли він не допомагає – насамперед тоді, коли хвороба вже довго прогресує; хоча і в такому разі тривалість життя помітно збільшується, і значно поліпшується загальний стан здоров’я. Всі пацієнти були єдині в думці: на відміну від звичної хіміотерапії, котра, як відомо, знищує здорові клітини й послаблює імунітет, під час і після прийому «Україну» самопочуття помітно поліпшується. Хворі на рак і їхні родичі знають, якою шкідливою є хіміотерапія і скільки додаткових медикаментів потрібно вживати, аби організм легше її сприймав.
Антираковий препарат «Україн» дуже цікавий вже тим, що зовсім не отруйний. Це було доведено ще кілька десятків років тому Фармакологічним інститутом при Віденському університеті, а згодом підтверджено багатьма іноземними дослідниками та лікарями. Він не дає таких побічних ефектів, як випадання волосся чи неймовірна слабкість, і тому не потребує жодних інших засобів, які б усували ці наслідки.
«Україн» ефективний і там, де класична медицина, на жаль, донині безсила – наприклад, коли йдеться про рак легенів з метастазами, про рак прямої кишки, про меланоми чи інші види захворювань. У цій книзі буде докладно розказано про такі численні випадки.
Неспеціаліст запитає: якщо «Україн» такий помічний, то чому його досі не впровадили у загальну ракову терапію?
Винахідник, австрієць українського походження Ярослав-Василь Новицький, уже понад 20 років намагається одержати дозвіл від влади, проте Міністерство охорони здоров’я постійно відмовляє йому.
Новицький невтомно приносить все нові й нові документи, яких від нього вимагають, аби знову почути, що ще чогось бракує. Він, наче Дон Кіхот, бореться з бюрократією, котра не хоче давати дорогу винаходові.
Проте Новицький не здається. Люб’язний, готовий допомогти, проте впевнений, упертий і запальний, коли мова йде про його винахід, він усе життя присвятив дослідженню, у важливість якого – і має на це беззаперечне право – непохитно вірить.
Йому прикро, що лише в тій країні, громадянином якої є, він не може домогтися дозволу на використання своїх ліків. [1] Ще більше його болить те, що відповідальна за це інституція холодно йому відмовляє.
Лише у виняткових випадках, які зазначені в законі про медичні препарати, медикаменти можуть бути передані до аптек – байдуже, діють вони чи ні, лікують пацієнтів чи ні. Закон насамперед вимагає, аби лікарський засіб не був шкідливим. Це означає, що за наявності дозволу на використання лікарських препаратів до уваги братимуться шкідливі впливи (ризик), якщо переважає сума бажаних впливів (користь).
Загалом, владна інстанція, яка дозволяє використання тих чи інших антиракових медпрепаратів, дуже толерантно ставиться до визначення співвідношення «користь-ризик». З 1980 року в Австрії дали дозвіл на використання деяких високоотруйних субстанцій з доволі низьким рейтингом застосування та дією, хоча вони становлять велику небезпеку не лише для хворих на рак пацієнтів, але й для персоналу, який їх лікує. (Про такі засоби мова ще йтиме). Більше того, навіть невеличке передозування буває смертельним.
Саме тому дуже важливим є винайдення такого протиракового препарату, який був би безпечним і не мав побічних ефектів, що позначалось би і на коштах, котрі витрачаються на лікування хворих на рак. (У 1990 році Національний інститут раку підрахував ці кошти, загальна сума становила 104 млрд. доларів).
Зважаючи на ці факти, кожна держава та її міністерства, лікарні й лікарі мали б радіти появі препарату, що перемагає рак, не завдаючи шкоди здоровому тілу. У багатьох країнах Європейського Союзу, а також у США, вживаються заходи, аби зробити такі ліки доступними. Особливість всіх протиракових препаратів, які застосовуються у хіміотерапії, полягає в тому, що вони складаються з клітинних отрут, котрі знищують клітинні системи (як хворі, так і здорові) або перешкоджають процесові їхнього росту.
Тому незрозуміло, чому винахідникові «Україну» впродовж десятиліть не вдається добитися дозволу на використання препарату, розробку якого підтримало міністерство науки. При цьому позитив у співвідношенні «користь-ризик» не викликає жодного сумніву.
У терапевтичних дозах «Україн» неотруйний (його навіть можна пити, якщо протипоказані ін’єкції); від нього немає шкідливих побічних ефектів, а його терапевтична ефективність висока. Це підтвердили сотні наукових робіт, клінічних досліджень за кордоном та безліч публікацій.
Винахідникові цієї субстанції у багатьох країнах світу (за винятком Австрії) було вручено почесні грамоти (загалом 45 міжнародних та національних нагород). На міжнародних конгресах з вивчення проблем раку поширювались тексти доповідей про препарат, а в липні 1997 року в Сіднеї (Австралія) «Українові» навіть була присвячена спеціальна секція конференції.
«Цей препарат справді дієвий», – визнав один із відповідальних за надання дозволу службовців ще кілька років тому. Проте про видання дозволу на використання препарату все одно не може бути й мови. Те ж міністерство, ті ж службовці, які підписалися під тим, що такі високотоксичні субстанції, як «Таксол» чи «Цисплатин», мають позитивне співвідношення «користь-ризик», воюють проти «Україну» з релігійним фанатизмом, хоча препарат не отруйний, а отже безпечний. Відповідні докази цього давно лежать в Міністерстві охорони здоров’я. Терапевтична дія його однозначно підтверджена випробуваннями на клітинних культурах (in vitro), під час дослідів на тваринах (in vivo) та у клінічних дослідах. Варто подумати і про економічний бік справи. Препарат є вигідним експортним товаром на світовому ринку, виготовляється з доступної рослинної сировини. Недарма винахідникові заможні іноземні покупці постійно пропонували мільйонні суми, аби отримати світовий патент на володіння цим ноу-хау.
То чому ж препарат переслідується службовцями відповідних інстанцій, наче ворог? Це переслідування досягає найвищої точки у висловлюванні головного службовця інституції, відповідальної за укладання ліцензійних договорів, який безапеляційно заявляє: «Україн» ніколи не отримає дозволу в Австрії.
Те, що така точка зору одного-єдиного службовця може стати просто-таки непереборною перешкодою, лежить уже в самій сутності закону про ліки. Там йдеться про відповідний стан наукових свідчень та про практичний досвід, про стан науки та ін. Але яким є цей стан науки, ніде не уточнюється і по-своєму інтерпретується службовцем, який таким чином просто спотворює сенс закону про ліки – адже мова іде про захист пацієнта.
Таким чином процес допуску ліків у використання може затягнутися до безконечності, бо постійно вимагаються все нові й нові докази, навіть якщо вони взагалі не потрібні. Водночас міністерство свідомо перешкоджає збиранню матеріалу про вплив препарату, чинячи тиск на лікарів, котрі успішно застосовують «Україн», а страхові компанії не компенсують пацієнтам коштів за лікування навіть у тих випадках, коли воно було успішним.
Напрошується питання: кому вигідна така поведінка міністерських чиновників? Пацієнтів не треба захищати, оскільки препарат безпечний. Австрійській економіці це може лише шкодити: зволікання з видачею дозволу скорочує термін дії патенту і тим самим зменшує доходи Міністерства фінансів та економіки.
Можливо, ми більше наблизимося до розгадки, якщо перефразуємо запитання: кому шкодить дозвіл на використання ліків?
Ймовірна відповідь: він заважає економічним інтересам іноземних фармакологічних концернів. Можливо, саме тут криється розгадка, і тоді історія цього незрозумілого протистояння вже не видаватиметься такою таємничою, бо один американський лікар навіть сказав, що новий препарат міг би замінити усі популярні нині хіміотерапевтичні ліки.
За час пошуків представлена тут документація стала скидатися на кримінальну історію. Неймовірні випадки, телефонні розмови і навіть прямі погрози вже не можна назвати простим збігом. Чинення всіляких перешкод, участь в якому у брутальний спосіб брали службовці установи, відповідальної за надання дозволів на використання ліків при Міністерстві здоров’я та захисту споживачів (в тексті скорочено буде називатися «Міністерством охорони здоров’я» (МОЗ)), тривало протягом років і набувало все жорсткіших форм (одного разу в цей процес змушена була втрутитися навіть поліція).
Я розмовляла з однодумцями Новицького і його противниками, з лікарями й науковцями, роками збирала докази, які тепер представляю та оприлюднюю в цих документах. Щодо наукового аспекту, то дуже цікавими є два спецвидання фахового журналу «Ліки під експериментальними та клінічними дослідами» (1992 та 1996 рр.), а також «Документація дослідницьких праць про «Україн» (1998 р., керівник проекту – доктор Петер Локатін).
Аби полегшити сприйняття книги нефахівцями, я уникала вузькоспеціалізованих термінів.
Продовження в журналі
