Люди, що прийшли до влади у Кремлі під кінець демократичної епохи Б. Єльцина і створили культ «нової сильної владної особи» — В. Путіна, вирішили спертися на традиційні принципи і вартощі «держави Російської», щоби насамперед зберегти Росію як імперію і відновити відчуття російського світу як «надпотужного, цивілізаційно унікального, притягального для інших». Насправді це був звичайний страх перед демократією, перед вільним світом, перед можливостями людей самим собі формувати життєву долю. В російській еліті спрацювало елементарне жадання швидкого успіху: за одним махом відродити державницьку велич (а демократія розбудовується повільно й поступово), відгородитися від складнощів вільного життя (справжніх законослухняних громадян, зазвичай, виховують довго), враз перетворити країну на добре відлагоджений гігантський механізм, кермований харизматичним, деспотичним лідером (з відповідною мілітаризацією свідомості мас, про що нині свідчать російські телеканали, які часами нагадують стилістику й риторику совєтської воєнізованої, ура-патріотичної пропаганди).

І ось ця доктрина та запущені нею схеми та форми внутрішнього та зовнішнього розвитку діють вже 10 років. Певні результати є: придушено сепаратизм окремих народів Російської Федерації, насамперед, північнокавказьких, стабілізовано економіку (переважно за допомогою надприбутків від продажу нафти і газу), досягнуто певного порядку й дисциплінованості в суспільстві та ієрархії управління. На міжнародній арені Росія повернулася до ролі одного з центральних гравців, яку вона частково втратила у 1990-і роки після розвалу СРСР. Зараз у цій велетенській країні — багатонаціональній, регіонально розкиданій, соціально контрастній, поліконфесійній і полікультурній — бурхливо стимулюються мілітаризм, російський шовінізм, цивілізаційна нетолерантність до інших світів (антизахідництво, передусім, антиамериканізм, антимусульманство). Усе це по-своєму наелектризовує російське суспільство, виховує в ньому зверхність і гегемонізм до інших: мовляв, якщо у нас «найправдивіша Церква і релігія», якщо у нас «супервелична історія», «виняткова культура» ets., то чому ж інші не визнають цього, не захоплюються цим, покірно не коряться нам? Схильний до містичності, нереалістичного, міфологічного мислення, росіянин не задумується, як правило, над тим, що більшість придуманих названими вище ідеологами великодержавності міфів є фантомами. А за фантомами, як відомо, можна довго ганятися, але наздогнати їх неможливо. Бо ніякої цивілізаційної унікальності Росії немає, а є лише фантастична еклектика різних історичних традицій та прадавніх культур і ментальностей (слов’ян, угро-фінів, Золотої Орди, степу, західних спорадичних впливів, Уралу, Сибіру, Центральної Азії та ін.). Російське православ’я, поза блискучою плеядою богословів (В.Соловйов, П.Флоренський, С.Булгаков та ін.), відзначається лише ультрапослідовним відстоюванням основ цезаропапізму, загальною заскорузлістю догматів і особливою підозріливістю до зовнішнього світу. Російська геополітична місія — це звичайний грубий імперіалізм та гегемонізм, який приніс в минулому десяткам і сотням народів і країн незчисленні війни, безнастанне гноблення, руїнництво та безсовісну асиміляцію. Російська національна культура, справді, є цікавою і багатою, часто творилася представниками різних народів імперії, і тому несе в собі духовно-естетичний і ментальний поліфонізм, однак вона чомусь безнастанно використовується владою — як царською, совєтською, так і сучасною псевдодемократичною — переважно для зовнішньої експансії, демонстрації сили й асиміляції інших, відтак інтелігенція в імперії постійно перетворюється на «добросовісних агітаторів» за «неділимство, особливість і рятувальність» російської культури-душі.

Те, що ця «російська душа», тобто колективна психологія російського соціуму, схильна до містицизму, до віри у міфи, показала нам історія після 1917 р., коли російський народ з дивовижним фанатизмом погнався за фантомом комунізму, змітаючи все на своєму шляху: традицію, яку перед тим обожнював, Церкву, перед якою хилився, культуру, якою гордився. Ця схильність до крайнощів російської психе є одночасно стимулом до «історичних стрибків» імперії (деспотичне зміцнення Московського князівства за Івана ІV Грозного у ХVІ ст., історичний «прорив» у Європу за Петра І у ХVІІІ ст., большевицький переворот 1917 р.) і до постійного саморуйнування всередині суспільства (конфесійна нетерпимість і фанатизм, надзвичайне пригнічення простолюду, вкрай тупий і сакралізований майже бюрократизм, соціалістичний нігілізм і большевицький цинізм-прагматизм і т. ін.). На жаль, для більшості сучасних провідників та інтелектуалів Росії ці тяжкі уроки історії, коли їхня країна була тягарем для самої себе і для всіх сусідів, не стали спонукою й матеріалом для роздумів та переосмислень національної долі. Російська еліта, навпаки, кинулася творити новий міф для імперії — міф Євразії, відвічної твердині материкової, «серця Землі», нового полюса планети і т. ін. Зрозуміло, при цьому надіючись на новий фанатизований «прорив в історії». Невідомо тільки куди?

Відповідно до означених ідеологем були вибрані стратегічні геополітичні плани. Передусім перетворити Росію на потужну військову державу з велетенським флотом, щоб могти змагатися за особливі впливи принаймні в трьох океанах — Північно-Льодовитому, Тихому й в Східній Атлантиці. Відновити політично-військові впливи Росії на колишньому просторі СРСР, за можливістю посприяти ліквідації суверенних держав у ньому і приєднати їх до Російської імперії. Для цього використовуються в усіх напрямах і формах політичні, ідеологічні, економічні, пропагандистсько-інформаційні, культурні і конфесійні чинники. Як можливі союзники у планетарній грі за лідерство, за можливості і регіональне домінування були визначені такі країни: Китай, бо він конкурує із США на Далекому Сході, не сприяє поширенню демократії, тобто і вестернізації у світі, є зразком внутрішнього деспотизму влади і збереження традиційних вартощів ( це щоб російські громадяни дуже не спокушалися привабами свободи і законності); Іран, бо він найзапекліше протистоїть США в ісламському світі, антиліберальний і традиціоналістський (обидві ці країни є територіально достатньо великими, щоб відігравати виняткову роль у своїх регіонах — на Далекому й Близькому Сході); Німеччина й Франція — як сутнісно континентальні держави Європи, а значить внутрішньо протиставні ідеології та міжнародній політиці атлантизму, яку провадять США і Велика Британія, хоч зараз вони й об’єднані у блоці НАТО, а європейці — ще й у ЄС. На теренах решти світу Росія підтримує ті держави, які протиставляються США (яскравий приклад —Венесуела) і є потенційним плацдармом для політико-економічного розвитку зв’язків із Росією. Найбільшими загрозами для самої Росії визнано геополітичну доктрину атлантизму (зміцнення НАТО, поширення вільного ринку і демократії, вестернізації, прав людини і свободи слова), наступ ісламістських ідеологій (бо вони захоплюють і багато народів у самій Російській Федерації, і на її кордонах — Таджикистан, Узбекистан, Туркменістан, Казахстан, Киргизстан), поширення вільнолюбного націоналізму малих народів і колись бездержавних націй.

Паралельно сучасні ідеологи російського імперіалізму і євразійства типу А. Дуґіна плекають новітню теорію «істинно правильного устрою і принципів розвитку» країни і співдії зі світом. Про її пріоритети і вартощі можна судити хоча б з недавнього «історико-документального» фільму про Візантію, який пройшов уже на кількох каналах і викликав жваву дискусію в медіях. Створений він за концепцією священика Тихона, сповідника самого В. Путіна. Головні ідеї-висновки цього фільму, побудовані, правда, на дуже сумнівних, по суті псевдоісторичних відомостях із минулого Візантії, такі. Візантійська імперія була ідеальною державою свого часу: там була гармонійна єдність імператорської влади й Церкви, своєрідна симфонія управління соціумом, країна бурхливо розвивалася, плекала високу культуру, була взірцем для довколишніх варварів у всіх аспектах. Володіння великими територіями і різними народами лише збагачувало духовно імперію, її мешканці були справжніми космополітами у високому сенсі слова. Візантійське православ’я було найнадійнішою основою для морального, інтелектуального й соціального піднесення населення імперії. Ну, такий собі великий рай на землі. Суцільне добро, щастя і гармонія тривали доти, доки серед візантійців не почали поширюватися впливи західних європейців, а окремі малі народи в межах імперії, зокрема серби й болгари, не пройнялися «етнічним націоналізмом» (чомусь на телекарті території Сербії і Болгарії були позначені жовтим і синім кольорами — це, мабуть, прозора алюзія-натяк на сучасний український сепаратизм-націоналізм, що ми можемо виснувати з вельми актуалізаційно-публіцистичних висновків, які звучать впродовж усього фільму). Загалом слова «західні», «західноєвропейці» і від них похідні звучать у фільмі аж надто часто і в особливо демонізуючих конотаціях. З цього мимоволі випливає висновок, що фільм, хоч і зроблений людьми церковними, себто християнами, але не за заповідями християнської любові, скоріше за принципами цілком конкретної політичної чи, радше, геополітичної ненависті до «окаянного Заходу».

Генеральний висновок фільму такий: назад, до Візантії (тобто до придуманої Візантії, бо реально в цій середньовічній державі були дещо інші особливості), до створення нової космополітичної імперії! (Не важко здогадатися, де буде центр цієї імперії і якого мовою в ній будуть розмовляти і т. ін.). Загалом в сучасній російській публіцистиці і культурології слова «імперія», «імперіальний», «імперство» набули якогось майже благословенного значення: мовляв, все імперське за самою своєю суттю покликане давати людям «порядок, гармонію, вищу культуру і місію».

Україні й цій новітній російській геополітичній «есхатології» відведено центральне місце: це країна, яка своїм існуванням становить найбільшу небезпеку для Імперії, країна вкрай шкідлива (передусім тому, що розриває міфічну єдність «народів-братів»), і її треба негайно знищити. Поза рамками цих «стратегічних розмислів» залишаються справжні причини ненависті до України: російська імперська історіографія традиційно звикла вважати «своєю» або «майже своєю» історією період української історії від IX до XVIII ст., а це майже 1000 (!) років, історики російської культури з неймовірною легкістю зараховують сотні визначних імен українців до «російського духовного фонду», якщо ті хоч якось наблизилися до імперського дискурсу (у радянський час були навіть підручникові варіанти зачислити Т. Шевченка до роскультури як «простонародного поета»). Цілі духовні, інтелектуальні, мистецькі українські традиції у період XVII—XVIII ст. «органічно» влилися в імперську культуру, коли вона найактивніше поглинала спадщину Середньо-Східної Європи, яку щойно завоювала мілітарно й політично. Найяскравіший приклад — спадщина Києво-Могилянської Академії, про яку сьогодні жоден росіянин, якщо він читав лише російські підручники і книги з цієї теми, не скаже, що це хоч трохи українське явище. Зрозуміло, що «відсікання» такого гігантського культурно-цивілізаційного шматка з російського минулого в разі українського сепаратизму сприймається архіболяче. У цьому один із найбільших трагічних парадоксів кожної імперії, коли їй доводиться прощатися з якоюсь привласненою духовною спадщиною, а надто, коли ця спадщина ще й фундаментальна для неї, як це є в українському випадку.

Ось у такому геополітично-стратегічному й ідеологічному контексті й відбувся візит Патріарха Кирила до України. Зрозуміло, чому саме Україні було віддано пальму першості при виборі країни, яку мав відвідати новообраний лідер Церкви, що має служити, згідно з імперськими теоріями, важливою основою при об’єднуванні «втрачених просторів». Саме тому Патріарх Кирило так наполегливо і постійно говорив про «єдність» під час візиту, усіляко демонстрував, що він прибув на «свою» територію, акцентував на «спільних сторінках історії», при цьому делікатно оминаючи ті сторінки минулого (органічна суверенність української Православної Церкви, насильницьке приєднання її до Московського Патріархату у 1686 р., примусова русифікація українського кліру й пастви у ХУШ—ХІХ ст. і т. ін.), які промовляють про дуже і дуже складні, якщо не трагічні, стосунки між двома Церквами, стосунки далекі від «братських». І вже цілком сподівався, очевидно, розчулити Патріарх Кирило українців своїм проханням про українське громадянство. Людина, яка попри всі велемовні заяви про «близькість», «рідність» і «єдність» між Україною і Росією, насамперед про близькість мов і культур, не спромоглася сказати бодай одного слова по-українськи, принаймні здавалась нещирою в цих показних демонстраціях прив’язаності. За усім цим, навпаки, проглядали лише імперські плани наддержави якомога скоріше включити «заблудлу вівцю», себто самостійну Україну, в єдиний простір «нової Візантії».

Прикро, що після такого страшного досвіду (радянський період), після стількох розколів, поразок, насильств, маючи таку плідну й високу богословську традицію, Російська Православна Церква ніяк не може позбутися своєї прадавньої «слабкості», нав’язаної, правда, й завжди сильною і деспотичною московською державою, бути лише інструментом і засобом для розгону російського імперіалізму. І дуже показово, що відразу після візиту Патріарха Кирила пролунали заяви російського президента Д. Медвєдєва, сповнені духу нетолерантності й зневаги до України, претензійності та імперської зверхності. Виходить, слова про «любов, братерство, вічні духовні узи православ’я» — це тільки слова, а справжнє російське ставлення до України цілком інакше.