Етимологія її дефініції походить із сфери авіаційних комунікацій, де вона найбільш наочно виявляє себе у смертельно небезпечній формі. Так, під час польоту пасажирського літака над океаном, екіпаж, використавши половину запасів пального, може ще повернутися назад. Але минувши критичну точку, літак уже приречений продовжувати рух, заглиблюючись у простір неповернення. Тому диспетчери, які «ведуть» лайнер, обов’язково, по-перше, попереджують про підліт до зони неповернення, а, по-друге, запитують командира повітряного корабля, чи у нього все гаразд. Пасажири навіть не здогадуються про ці перемовини.

Прихована для суспільного загалу межа неповернення притаманна розвиткові нації, відродженню її питомої мови, культури, традицій, Помісної церкви, історичної пам’яті, інформаційного простору, ментальності, збереженню тотожності народу і суверенітету держави. Спільноті вона сигналізує не тільки про незворотні процеси, які добре відомі, скажімо, ірландцям, що практично втратили рідну мову. Вона надихнула євреїв, які відродили іврит, бо всією нацією – патріотично і згуртовано – усвідомили важливість феномена ідеологічного супроводу стратегії розбудови національної держави на обітованій землі. Для них ніколи не було сумніву щодо критеріїв провідників руху нації до мети – відродити Ізраїль.

Процеси неповернення проектуються сьогодні на стан екології. Він загрожує розвиткові світової цивілізації, якщо людство до 2050 року не зменшить на 80 відсотків шкідливі викиди в атмосферу. На цьому нещодавно серйозно наголосив Саміт керівників восьми розвинених країн в Італії, закликавши об’єднати зусилля усіх народів, аби розробити відповідну нову ідеологію.

Проте у глобальній стратегії уникнення точки неповернення Україна додатково має свої локальні, але дуже серйозні виклики і загрози. Це, насамперед, об’єднання нації навколо всеукраїнських інтересів, ідей та ідеологій, які можна і слід протиставити більш ніж трьохвіковим намаганням довести українців через анексію Київської церковної метрополії, голодомори, виселення корінного населення та заселення іншим соціумом, розстріли інтелектуалів тощо до тієї критичної біомаси, що вже не в стані відродити свої духовні та національні цінності, етнічну, релігійну чи іншу ідентичність, зрештою, свою українськість. Саме під кутом цих зусиль командирів і диспетчерів нашого державного корабля розглядаймо зміст і формат їхніх передвиборчих програм, виступів, а ще прискіпливіше – реальність обіцянок, моральність дій, поведінки і т. ін. Тоді Батурин і Крути, Конотоп, і Жовті Води, Хуст будуть не зайвими витратними заходами, а знаковими віхами на шляху до найважчого звільнення – окупації пам’яті – та повернення нашої свідомості як народу, що завжди, від Сану до Дону, боровся за свою незалежність та єдність у високій національній ідеї.

«Я повернусь!» – сказав Василь Стус. Але чи може ім’я поета достойно прийняти Донецький нібито національний університет? В Україні тільки ліниві не критикують чинного Президента, виливаючи на нього відра жовчі й бруду. Однак немає соціологічних досліджень, яким має бути Президент України, щоб ми повернулися до себе, на свій шлях розвитку – навчитель, пророк, гуманіст, інтелектуал, патріот, гідний наслідування, господарник, вимогливий головнокомандувач, шанувальник традицій, новатор, популіст-оратор, прагматик, зрештою які його інтелектуально-культурні вартості, ставлення до домінант єдності нації, надання їй адекватної ідеологічної, інтеграційної орієнтації.

Один з колишніх гарантів сказав, що треба проводити політику не проамериканську, не проросійську, а проукраїнську. Як на мене, то Прези­дент України має впевнено проводити українську політику, захищати суверенітет нації, її інтереси та ідеї ціною навіть власного життя, а не стверджувати, що національної ідеї немає чи вона не спрацювала. Президент і національна Ідея повинні працювати не лише на вибори, а задля розвитку наступних поколінь, тяглості (спадковості) традицій, історичної пам’яті народу.

Вибір Україною інноваційної моделі розвитку, наміри створити інформаційне суспільство, економіку знань, поширити загальнонаціональні мережі електронних бібліотек, до­ступ­ність до Internet, прорватися крізь залишковий радянський інформаційний ізоляціонізм, спростувати імпер­ське перекручування історії народу, а відтак втілити наміри інтегруватися у світове співтовариство, посісти там гідне місце серед розвинених держав і не бути сировинним додатком та постачальником дешевої робочої сили, приєднатися до колективної системи європейського захисту – все це могло б об’єднати регіони і консолідувати націю, повернути її на власний шлях розвитку.

Ці патріотично вмотивовані наміри вимагають якісно нового інтелектуально-інформаційного забезпечення націєдержавотворчих процесів, адекватного рівня свідомості та використання факторів, що її формують: освіти, наукових інституцій, потужних продуцентів нових ідей, думок, знань, впровадження ефективних ноу-хау; врешті-решт, наявності відповідальних і креативних еліт як найактивніших генераторів нововведень, носіїв високого інтелекту, суб’єкта національних почувань, світоглядних позицій і відповідних вольових зусиль, незалежно від регіону їх осілості, етнічного походження, партійності, конфесійності й т. ін. Натомість спостерігаємо недолугі потуги зовнішньої інтеграції за умов незавершення внутрішньої консолідації, де регіоналізація – не об’єднав­чий чинник, а, навпаки, чи не головна причина подальшого фрагментування і шматування України.

З огляду на це, нова філософія вибору вектора внутрішньої інтеграції України передусім має виходити не з псевдонаукових (часто суто партійних) спекуляцій навколо регіональних відмінностей, фетишизації «нової» науки регіоніки, районування за прикордонними зв’язками та різними інтеграційними орієнтаціями як джерелами неминучих конфліктів, а керуватися загальнонаціональною стратегією повернення до себе, розуміння інформаційної природи єдності розмаїття, вияву його специфік як стимуляторів творення нової інформації та знань, що активізують впровадження суспільних новацій. Причому надання українськості вітчизняному інформаційному та мовно-звуковому просторові – архіважливий виклик.

Українськість, як і національна ідея, просторово, а не через фрагментацію країни мають пронизувати все суспільне життя і передусім створення потужного правового, надійно захищеного законодавством, національного інформаційного простору. «Перше і єдине доленосне завдання для Україн­ської Державності – покінчити з окупа­цією інформаційного простору України, – слушно вважає відомий кінорежисер Юрій Іллєнко. – Все інше – економіка, культура у всьому розмаїтті: від спорту до науки, політика у всьому своєму маразмі – все похідне від інформаційного простору. Яким буде наш інформаційний простір – такою буде і Україна. Хто цього не розуміє – вже програв все: війну, вибори, незалежність, свободу, честь, родину і батьківщину».

Актуалізація інформаційно-просторової моделі розбудови національної держави ставить на порядок денний нагальну потребу: опрацювати систему її ідеологічного забезпечення, яка ґрунтуватиметься на загальноукраїнських інтересах та сучасних складових національної ідеї – Україна: соборна, українська і гідна людини. Тобто розбудувати ДІМ нації («рідну хату») на спільних духовних цінностях, патріотичних почуваннях та кодах українського народу, які були б віддзеркалені та захищені в програмах претендентів на найважливіший державний пост без позірного лукавства та регіональної селекції електорату, без змін сказаного на телекамеру і поза нею. Не випадково в древніх китайців безпека, зокрема Рада безпеки ООН позначається ієрогліфом, що зображає будиночок, в якому сидить жінка.

Основоположну складову концепції повернення нації до своїх духовно-інформаційних витоків та їх захисту – соборність України – треба розглядати як у географічно-земельній площині, так і з позицій тих, хто живе у цій площині – соборності нації і людини – їх свідомості та цінностей. Тоді на перший план вийде людський фактор – соборність особистості з її всеукраїнськими почуваннями і болями. Саме на цьому свого часу геніально наголосив Іван Франко у відкритому листі до галицької української молоді. Він зазначив, що «ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями (від себе додам – не донецькими чи харківськими), а українцями без офіціальних (регіональних – С. В.) кордонів. І це почуття не повинно у нас бути голосною фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні – всі без виємка – поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етногеографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кожним її частковим, локальним болем і радувалися каждим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді практично частиною його».

Справжній патріот України, людина думки світового виміру вживає термін «локальний» у масштабах всеукраїнських. У його словах нібито сьогодні звучать поради молодим: думайте глобально, а втілюючи задумане локально, відчувайте його сенс у відродженні всенаціонального простору. Не політизуйте регіональне. Геніальне регіональним не буває. У Федеративній Німеччині немає партії Земель, немає іменних партійних блоків, скажімо, блоку ім. Меркель, а є ідеологічні загальнонаціональні партії – християнські демократи, соціал-демократи і т. ін. І гасло «Німеччині потрібен вождь» – в минулому.

Реалії, на жаль такі, що регіоналізм у сучасній Україні – це турбота не про розвиток регіонів, удосконалення управління ними з врахуванням регіональних специфік, підвищення ролі місцевого самоуправління, низових органів та рівня загальнонаціонального патріотизму, врешті поліпшення життя простих українців та досягнення благ світового виміру. Це, передовсім, спекуляція вузькими партійними преференціями, якими можна, тримаючи людей у непоінформованості, тривожити всю країну розколом держави та заробляти на цьому якомога більші передвиборні рейтинги і сусідські подачки. А найголовніше – впровадити засобами імперської семіотики, топоніміки, «інтелектуально-мовного» антиукраїнізму важелі неповернення. Звідси завдання: тримати російський флот у Криму не для безпеки росіян (їм ніхто не загрожує), а як сторожу неповернення українців, грузинів чи інших колись завойованих; камуфлювати Російську православну Церкву під Українську, аби Україна і далі не мала справді своєї – Помісної національної церкви. Більше того, Патріарх Кіріл, нещодавній візит якого в Україну мав більше політично-церковне, ніж пастирсько-духовне спрямування, не лише виправдав присутність російських військових баз в Україні, а й «потішив» небогу неньку. Мовляв, ми вже їй дали Помісну Церкву, паче того, хоча «чурек і сакля» не нами вам дані, але і за сонце з вас не беремо (а лише втридорога за газ), однак відправа літургії вашою неканонічною – єресь і великогрішне непослушаніє всіх. Анафема, вочевидь, загрожує не тільки Мазепі.

Проте ідеологи неповернення українства до своїх духовних джерел добре усвідомлюють, що сьогодні процеси регіоналізації, районування національного, економічного та інших просторів не можна відлучити від світових процесів глобалізації, євроінтеграції, конвергенції та цивілізаційного поступу, як не можна в знаннєво-інформаційному аспекті відокремити релігію від освіти, диференціацію науки від її інтеграції, як трудно відділити глобалізацію світу від його ренаціоналізації – виникнення нових національних держав і церков. Попри те, якщо ренаціоналізацію (і не тільки в миру) не можна заборонити, то можна спекулювати на процесах духовно-інтелектуального відродження, «очоливши» їх, зробити свої підстави, під час яких кожен корінний народ (а український особливо, бо його ж таки тривало, по-слов‘янськи намагалися асимілювати «старші» брати) піддається подвійним зодноріднюючим впливам: окрім, світового цивілізаційного, ще дошкульнішому: залишково-смертельному – постімперському, ностальгічно-великодержавному.

З огляду на це, колосального соціогуманістичного сенсу в протидії розмиттю тотожності корінної нації набуває друга наскрізна складова національної ідеї – українська Укра­їна як преференція для народу на тривалий період, а для влади – вічне патріотичне йому служіння заради загального блага і збереження національної ідентичності титульного соціуму. Це робили інші народи. На початку 80-х років минулого століття у наших сусідів був запущений національний месидж: зробимо Польщу Польщею. І вони це зробили патріотично, відокремивши політику від економіки, і тому поляків найменше торкнулася економічна криза. Наші західні сусіди зробили це без фетишизації регіоналізму і радикалізму, який у нас, судячи з факельних марширувань, провокаційних дій всіляких «братств», виступів їхніх висуванців на президентський олімп – видаються проектами чужої, неукраїнської держави.

Досвід об’єднаної Європи, побудова в Україні інформаційно відкритого, громадянського і демократичного суспільства вчать, що пора наголошувати не на регіоналізмі та радикалізмі, а на патріотизмі та українськості спільноти, насамперед її молодої генерації. Гуртуймося разом усі в Україні і поза нею сущі для розбудови національної держави. Передусім – це держава українського народу, титульна нація якого дала їй назву – Україна! Усі, хто живе і чесно трудиться на її землі, – українці! Але нехай у своїх символах бачаться їм не монополії на патріотизм, не регіональні мікробулави і світові офшори, а українські комп’ютери, ракети, роботи й колайдери. Добре, коли королева регіональної бензо-газоколонки бачить себе Анною, дочкою Київського князя і королевою Франції, але зовсім не по-європейськи, коли на шляху до престолу діє наче більшовик, хоча пострадянський. Очевидно, тут соціальна і політична психологія така, що легше партійний Збір послушних приурочити – правда, надто прозоро і запопадливо – до взяття Бастилії, але набагато важче утриматися і не провести його в дусі ідеології чу-чхе. Рівно ж – нелегко було також іншому партійному лідерові встояти проти щедріших телепоказів його, аніж Патріарха Володимира – з відрядженим Москвою Патріархом Кирилом. Але ж такі передвиборні технології, зовнішні втручання і ставки – це дежав’ю 2004 року.

Третій фундаментальний імператив національної ідеї: Україна – гідна людини. Наскільки сучасна українська (а не так звана радянська) людина гідна України? Лише за такого концепту будемо гідними учасниками розбудови України, активними партнерами розвитку держави, набудемо належного імунітету проти різних українофобій, районування і національного нівелювання; зрештою не питатимемо, що нам дала Незалеж­ність, а що ми зробили для її становлення. Українська еліта, почавши із себе, побачить, нарешті, Україну в собі, а не тільки себе в Україні, позбудеться марнославства, популізму, корупції, брехні та інших асоціальних явищ і девіантних форм поведінки; зробить справжній, а не декларативний «український прорив» у підвищенні рівня людського розвитку, інтелектуального капіталу і т. ін..

Гідність людини в контексті «сродної» праці Сковороди, сучасного соціального захисту населення, якості його життя, соціальної справедливості тощо – достатньо визначені. Їх формують гідна оплата праці, такі ж умови життя й праці, участь в управлінні, доступ до інформації щодо можливості розвитку, безпеки і захисту здоров’я, гідні права у сфері міжлюдських стосунків, тобто недопущення будь-якої дискримінації за статевою, віковою та іншими ознаками, заборона дитячої праці.

Зрозуміло, що соціальне забезпечення, розмір оплати за працю залежить від кожного суспільства і рівня його розвитку. Україна «не дотягує» до соціальних європейських стандартів. Нам, аби реалізувалася національна ідея, належить чимало працювати, щоб Україна стала конкурентоспроможною. Але чи все у нас для цього збалансовано і не лише в економічному, а й в морально-духовному, патріотичному аспектах; наскільки ми всі і кожен осібно гідні України, чи не терпимо на дефіцит моралі, самооцінки, національної гордості та профіцит марнославства, мімікрії, чвар і гордині? Один із відомих сучасників УНР Микита Шаповал, бачачи, як гине республіка, й аналізуючи причини занепаду, спересердя занотував лише два слова: «Нема людей».

Можна багато дискутувати щодо розмаїття якісних характеристик еліти нації, але вся полеміка зводиться до одного: не може бути вільною людина, коли підневільна її нація. На цьому тлі національна ідея формує та концентрує основоположні соціогуманістичні цінності та мотиви діянь, які пов’язані саме з боротьбою за свободу і людини, і нації – їх безпеку, побудову самостійної держави, за суверенітет країни, збереження її етнічної, мовно-культурної, релігійної та іншої ідентичності на своїй землі в межах усіх компонент національного простору, де вони не лише споживають, а і діляться з іншими.

У цьому контексті знаковими є слова Папи Римського Івана Павла П, сказані під час пастирського візиту в Київ. Зійшовши на українську землю, поцілував її і, виступаючи всюди українською, цей великий соціогуманіст, зокрема, сказав: «Нехай цінності Євангелія, які становлять частину вашої національної ідентичності (підкреслено нами – С. В.), допоможуть вам будувати сучасне й толерантне, відкрите та солідарне суспільство, в якому кожна людина зможе внести свій специфічний вклад в загальне добро, одночасно отримуючи від нього відповідну підтримку для того, щоб у найкращий спосіб розвинути власні дарування». Саме слова «не дайте сильним загубити людину!», які належать нашому мудрому предкові Володимирові Мономаху, Папа відніс до тих, що і «до сьогодні зберігають всю їхню переконливу силу». І визначення сили цього соціогуманістичного імперативу не було кон’юнктурним чи локальним. Цей імператив – глобальний, і Понтифік ще 5 жовтня 1995 року, виступаючи з трибуни ООН з нагоди її 50-річчя, переніс його принаймні у третє тисячоліття, в національну і соціальну площини цілих націй і народностей, які прагнуть стати чи вже стали на шлях повернення до своїх духовних витоків. Отже, підвищують суб’єктність націй, де вони не об’єкт чужого впливу, а рівноправний суб’єкт дії, що керується власним вибором національного шляху розвитку, інтеграції та високопродуктивною працею, що роблять їх конкурентоспроможними у світі.

Саме цей магістральний шлях розвитку України становить Велику ідею нації, сценарій її майбуття. Водночас існує Мала ідея як складова Великої. У нашому випадку – це осібні інтереси і цінності окремих субетносів (молоді, професійних прошарків тощо), соціальних груп (представників малого і середнього бізнесу, олігархи і т. ін.). Отже, Мала ідея – це поточне, короткострокове, часто тактичне гасло, потрібне країні, родині, окремій особистості нині й зараз. Це нібито сеєчасне завдання, яке акумулює сьогоднішню мету, тактику дій у конкретний період, але не суперечить реалізації стратегії Великої ідеї, наближаючи націю до фундаментальної загальної мети. У такий спосіб Мала ідея через Велику гармонізує стосунки нації, поєднуючи інтереси конкретної людини, і навпаки – через Малу ідею спонукає активних громадян осягнути загальнонаціональну мету, щоб сконсолідуватися як єдиний, а не регіональний народ, що впевнено рухається по глобальному шляху цивілізаційного розвитку. Велика і Мала ідеї поєднані між собою так, як велика і мала Батьківщина.

Таким чином, запропонована і проаналізована національна ідея як інформаційно-просторовий концепт: «Україна – соборна, українська і гідна людини» – це велика глобальна доктрина розвитку всієї спільноти, основа її ідеологічного дороговказу. У такому широкому аспекті вона виокремлює генеральні напрямні геополітичного, макроекономічного, етнокультурного, соціального, екологічного блоків, заодно пріоритети загальноукраїнського масштабу. Водночас у цій генеральній стратегічній доктрині розвитку України маємо виділити ті ресурси, механізми і фактори, зрештою духовно-інтелектуальний когнітаріат як елітоформувальне ядро нації, як її провідну чолівку творення знань світового рівня для випереджального поступу та адекватності нації цій високій місії.

У цьому плані дедалі логічнішим бачиться таке тактичне робоче гасло «Знання, інформація і рух (чин, дія)», яке саме і є тим прикладним інструментарієм, тією частиною стратегічної національної ідеї, що спрямовують сьогодні продуцентів лідерської інтелектуальної власності, енергію творчої і наукової молоді на інтенсивне використання нових знань, досягнень науки, інтелектуально-інноваційних чинників створення модерної національної держави, збільшення інвестицій у розвиток людини, її культури; на побудову інформаційного, громадянського й правового суспільства, збереження генофонду українського народу, його високої освіченості, креативності, духовності та моралі, на пізнання навколишнього світу, зменшення його ентропії та небезпек – внутрішніх і зовнішніх.

Насамкінець коротко зазначимо, що національна ідея кожного народу є не лише об’єднувальним месиджем, а й унікальним інтелектуальним капіталом, ефективність реалізації якого є маркером життя – духовного і матеріального – усієї спільноти, її авторитету в світі сьогодні, а ще більше – у майбутньому. Це сенс буття кожної нації – її суспільне «хто Ми» і особисте «хто Я і навіщо», а в підсумку – це те, що всі маємо робимо разом, аби далі, коли інтегруємося в глобалізований світ, не залишитися в зрайонованому і зоднорідненому просторі такими, що їх Шевченко назвав – «і ми не ми, і я не я». Чий візит – без «перевантаження» чи з ним – цьому сприяє: віце-президента США чи керівника московської Церкви, давно одержавленої, що і нині не покаялася за анексовану Київську метрополію, за допомогу російщенню і денаціоналізації України?

Пора, нарешті, опрацювати стратегію ідеологічного супроводу державотворення (для цього не потрібні додаткові матеріальні, фінансові ресурси, а лише одухотворений інтелект, щирість і патріотизм), щоб усім нам належно, методологічно правильно і комплексно задіяти ті фундаментальні засадничі підстави, що ґрунтуються на ментальності титульного народу (як і будь-якого іншого), на його історії та сучасних інтеграційних орієнтаціях і очікуваннях, у котрих не було і не могло бути великого мовно-інформаційного, культурного чи іншого духовного, морального, психічного розлому без криваво-імперських етно-лінгво-інтелектуальних зачисток, заборон творчості в минулому і сьогоднішніх постімперських ностальгічних втручань, погроз, провокацій. Лише за цих умов стане загальновизнаним: ті, хто нині, за О. Пахльовською, «оголошує себе територією без НАТО» чи територією «російської як регіональної», насамперед не усвідомлюють того, що вони й справді ТЕРИТОРІЇ, тобто простір, не заповнений творчістю нації. Це територія без культури. Територія без Батьківщини. І тому – без майбутнього». Додам – тобто з великою ймовірністю неповернення додому.

Поміркуймо: хто?! А відтак – зрозуміємо, що на тлі преференцій неподільності українського народу, історичної тяглості його розвитку на своїй землі як етнопсихологічного утворення з одночасним врахуванням соціогуманістичних вимірів сучасних захисних викликів щодо збереження творчої автентичності, традицій, регіональних специфік корінного етносу і т. ін. – відродження українськості в усій її різноманітності – це наріжний камінь у фундаменті якості людського чинника, суспільного життя і майбуття України. Тому ренесанс нації, рекультрегіоналізація і рекрутування духовно-інтелектуальних еліт, а не свавілля недоторканних циніків і мисливців на людей, повинні стати домінантними в державній стратегії розвитку.

Якщо взяти, за Шевченком «голову в руки», то мимохіть спадуть на думку дві полярні сентенції. Перша – коли ж прийде наш Апостол Правди і Науки? Друга. Він прийшов, але свої, затуркані чужими, Його не пізнали. Більшість респондентів актуалізують другу відповідь. Але без її оволодіння, як казав класик, широкими масами – це може бути прозрінням вже за межею неповернення. Адже далі чублячись, шматуючи єдине тіло України, розтягнемо Соборну – залишимо нащадкам без руху, ідеї і орієнтирів такою, як її з великим болем назвав геній Франка, «мов паралітик той на роздорожжу».

Отже, думаймо, братове: ХТО направду хоче, щоб ми, українці, не втратили шанс захистити націю та її автентичну державу? Аби відтак, добровільно-примусово асимільовані нащадки, не маючи навіть резервацій (адже ми «единый народ», не «рас­кольники»), нам не дорікали: тоді, мовляв, в 2010-му Президента Укра­їни треба було б не вибирати, а переобрати! Для повернення – це вкрай важливо, бо це, повторюся, – українське «життя або смерть». І, мабуть, останнє, якщо і далі прислухатимемося не до духовних імпульсів свідомості захисників нації та особистої совісті (корені спільні – духовно-інформаційно-просторові – відомість і вість), а до масок державної Ідеї в одежі новітнього (але такого вже знайомого імперсько-церковного) російщення.