Тиждень пе­ред тим один із кандидатів у президенти Сергій Тігіпко в ексклюзивному інтерв’ю журналові «Коментарі» безапеляційно задекларував: «Систему потрібно зламати». І край. Такий посткомсомольський ентузіазм мимоволі викликає емоційний протест. Так і хочеться майже за класиком вигукнути: «Не вірю!».

Сергій Тігіпко стверджує, що знає відповідь на запитання, чому Україна залишається однією з найбідніших країн Європи і чому економічна криза вдарила по нашій державі чи не найсильніше. Понад те, він знає (забігаючи наперед, зауважимо, що не тільки він знає – Тимошенко також знає, Янукович знає, Литвин знає, Гриценко знає, Богословська знає…), що саме слід зробити, аби подолати кризу і підняти економіку. На думку Тігіпка, все має бути підпорядковане економіці, але для цього необхідно лише дві речі: сильна політична воля і ефективний державний апарат. Якби ж то… Мав рацію Мирослав Маринович, стверджуючи: « Вся справа в совєтському елементі управління. Якщо він збережеться, то при «національній моделі» держава обов’язково буде антиукраїнською» . Нині дедалі виразніше вимальовується саме така «політична модель» – антиукраїнська. І саме через совєтський елемент управління, який продовжує функціонувати в Україні.

«І сьогодні імперська ментальність усе ще домінує в умах як практично всієї системи управління, так і переважної більшості росіян і, як наслідок, регулярно проявляються домагання до колись «братніх республік. <…> Система управління посткомуністичної держави вимагає сильної влади, що з одного боку – викликає обѓрунтовані побоювання повернення до авторитарного режиму, яке й спостерігається в ряді посткомуністичних країн. З іншого – відсутність жорсткої вертикалі влади може призвести до розпаду держави, і ознаки цього процесу – на поверхні» [Олександр Старіш].

Але повернімося до згаданого поняття Система. На наш погляд, Сергієві Тігіпку треба було б насамперед визначитись із дефініціями. Дуже часто в поняття Система вкладають різний смисл. Іноді під Системою розуміють соціально-політичний устрій, економічний тощо. У нашому ж випадку, припускаємо, що один із кандидатів у президенти до уваги бере лише економічну складову.

Два десятиліття тому, далекого 1989-го, коли Сергій Тігііпко був ще молодим комуністом, правовірним комсомольцем – першим секретарем Дніпропетровського обласного комітету ЛКСМУ – всесвітньо відомий Сергій Параджанов висловився значно рішучіше, емоційніше (кінорежисер!) з приводу конечного руйнування совєтської тоталітарно-бюрократичної Системи: «Ні, не Сталін кат, не Берія навіть, не Суслов – один кивав і хмурився, другий катував особисто, третій гноїв великі книги і керував нашою духовною дієтою, а яка різниця? Що вони без Системи? Система – кат, Систему прощати немає у нас права, інакше ми й справді діти її, і тоді ГОРЕ нам».

У цих воістину пророчих словах Сергія Параджанова напрочуд точно схоплена суть драми постсовєтського суспільства та української нації зокрема. Саме в цих думках всесвітньо відомого кінорежисера криється відповідь на головну причину драми Української держави. Бо Система залишилась, по суті, не тільки неушкодженою, а навпаки – стала ще мстивішою і підступнішою.

Того ж таки 1989 року висловив занепокоєння доктор економічних наук Володимир Черняк, народний депутат СССР: «Всі ми виявились заручниками негнучкої, некерованої системи. Тому основне в поточному моменті – зміна цієї системи. Те, що ми робили упродовж п’яти останніх років, лежить в рамках старої моделі. Вона – авторитарна, тоталітарна. Йшов прроцес її лібералізації. Тому і нема ефекту. Я б так сказав: ми стоїмо перед необхідністю зміни суспільно-економічного устрою ».

Навіть дядя Вася, сантехнік і політолог доби «развітова соціалізма» розумів, що «треба міняти систему». Тому рекламно-позірний радикалізім («Систему потрібно зламати») одного з кандидатів у президенти може викликати лише іронічну посмішку у фахівців, здатних системно й аналітично мислити.

Інший кандидат у президенти Арсеній Яценюк поставив перед собою чотири мети, які прагне реалізувати, щоб України перетворилась у самодостатню, поважану в світі державу. Йдеться про сучасне промислове виробництво, великотоварне виробництво на селі, освічене і здорове населення, сильну українську армію.

Чудово, прекрасно, геніально. Але. Так само, як і Сергій Тігіпко, Арсеній Яценюк чомусь не звертає увагу на катастрофічно низький рівень культури українців, нічого не каже, як їм позбутися постколоніального мислення. Цілковиту слушність має академік НАНУ Микола Жулинський, стверджуючи, що «найгострішою нашою проблемою є духовне знесилення суспільства, його моральна втома і вульгаризація способу, стилю життя. А це не забезпечує «енергію розвитку нації». Українську націю, українське суспільство слід формувати як культурну систему, як «цілісний культурний організм» (Іван Франко)».

У доповнення ще дві думки знаного українського філософа й культуролога Романа Кіся: «Культура – це майбутнє. Тому без української людини (а вона має бути вже сьогодні – і тут!!!) ми не матимемо українського майбутнього»; «саморозвиток нації – це насамперед сумарний (а радше – системний, радше – синергійний) ефект саморозвитку культури нації (промислової, політичної, ідеологічної, інтелектуальної, художньої і всілякої іншої культури)…».

Без розв’язання цієї архіважливої проблеми – саморозвитку культури нації – «побудувати самодостатню економіку, створити внутрішній ринок і дати роботу людям» (саме так задекларував передвиборче кредо 35-річний політик Арсеній Яценюк в інтерв’ю «Комсомольській правді» від 10-16 липня 2009 року – №147/28) неможливо.

Чи захищатиме український вояк з колоніальним мисленням свою батьківщину в разі необхідності? Як чинитиме малокультурний український офіцер за екстремальних обставин – діятиме згідно з присягою чи, піднявши догори руки, побіжить здаватися в полон?

Високий рівень економіки далеко не достатня підстава для гордощів за батьківщину, це лише одна з передумов для виховання патріотизму. Високі економічні досягнення Німеччини, Японії, США, Франції, Великобританії були б неможливі без загальновизнаного високого рівня соціальної, побутової культури. Це аксіома. Щоб мати право гордитися Україною, треба ще й почуватися не культурно самодостатніми, а культурно вищим за інших. Але для цього мають бути вагомі підстави. Литовці, естонці, латиші, перебуваючи у складі СССР, знали собі ціну. Вони почувалися (і цілком заслужено) культурно вищими за інших в’язнів совєтського соцтабору, віддаючи шану лише вихідцям із Західної України. Хіба не так? Хіба не усвідомлення своєї кращості на тлі суцільної совковості допомогло прибалтійським країнам наприкінці 80-х років минулого століття зробити рішучий крок назустріч демократії й у стислі строки досягти помітних політико-економічних і соціальних успіхів. Дивує, чому і А. Яценюк, і С. Тігіпко забувають про надзвичайно важливу роль національної культури в становленні високоіндустріальної, високотехнологічної, інформаційної України в глобалізованому XXI столітті, віддаючи перевагу лише економічному факторові.

Парадоксальність такої ситуації точно підмітив ще 1989 року Ігор Клямкін: «Ми хочемо, щоб прорив до нового способу господарювання здійснювали ентузіасти біля верстатів і в керівних кабінетах, не здаючи собі справи в тому, що масовий ентузіазім – породження тієї самої військово-комуністичної організації господарства, від якої ми і намагаємось визволитись. Ми хочемо, щоб бюрократи виявляли небюрократичну свідомість і підкладали динаміт під власні крісла».

Чи втратили актуальність ці думки за двадцять років? Риторичне запитання.

Забігаючи наперед, зазначимо, що найголовніша причина наших негараздів криється не стільки у кволій економіці та в малоефективному державному управлінні (як вважає С. Тігіпко), а в тривалому колоніальному минулому. У державі все ще панує постколоніальна розруха. Тому українці конче мають усвідомити, що були об’єктом колонізації з боку Москви. Йдеться про так звану (за висловом Майкла Гехтера) «внутрішню колонізацію», про яку пише Ева М. Томпсон – «англійський колоніалізм стосувався не лише заморських територій, а й шотландців, жителів Уельсу та ірландців». «Але в той час, коли включення Шотландії до Британії, де домінувала Англія, давало підґрунтя на формування модерної шотландської ідентичності, включення козацької країни до Росії не тільки притримало розвиток модерної української ідентичності, але й нищило домодерні підстави тієї ідентичності» [Степан Величенко].

Нинішнє українське суспільство – це постгеноцидне, постколоніальне, посттоталітарне, постчорнобильське суспільство, яке досі відчуває 20-тимільйонні втрати населення, фактичне винищення інтелігенції-еліти. Власне проблема браку націє -і державотворчої еліти чи не найбільша проблема України.

Але повернімося до зловорожої Системи. Правду кажучи, автор уже добряче стомився впродовж двох десятиліть писати на тему необхідності руйнування Системи, раз у раз повторюючи, що вона, мов той Карфаген, має бути зруйнована.

Насампероед визначимося з дефініціями. Що означає поняття Система у контексті нашого аналізу? Колишній совєтський військовий розвідник Володимир Різун, широко знаний в усьому світі письменник-дослідник під псевдонімом Віктор Суворов, дає образну, але достатньо чітку характеристику свого розуміння цього поняття: «Система – це циклопічна піраміда. Система – це десятки, сотні, тисячі і мільйони людей: членів Центрального Комітету партії, партійних секретарів союзних і автономних республік. <…> У той момент, коли перші краплі робітничої крові впали на бруківку Літейного проспекту, Система, яку ми знаємо упродовж ось вже 80 років, склалась повністю і остаточно».

Про причини виникнення на уламках російської імперії командно-бюрократичної комуністичної Системи написано чимало слушного, доказового, переконливого. Система була результатом кланової діяльності всього керівництва большевиків, серед яких було чимало й суто кримінальних елементів, які зуміли насадити в суспільстві злодійські звичаї, побут, тюремні стосунки, поведінку, манеру спілкування.

З бігом часу босяцька Система черні почала самоорганізовуватись, поступово перетворюючись на самодостатню структуру, вітдтак взялася відтворювати саму себе вже поза волею й бажанням її творців, виробляти свої пріоритети, ставити завдання, мету, формулювати власні інтереси, цілком відмінні від інтересів народу. Склалася парадоксальна ситуація: творці Системи були змушені йти за логікою розвитку – самоорганізації власного дітища – потворного тоталітарного монстра.

Та настав момент, коли стара Система перестала задовольняти комуністичну номенклатуру, котрій обридло їсти червону ікру під ковдрою. Відтак була спланована і здійснена спецоперація з розвалу СССР. Юрій Андропов, добре поінформований про справжній стан речей в країні, прийшов до висновку, що збереження могутності комуністичної Системи можливе лише за умови її видозміни. Про будівництво демократії, звісна річ, не йшлося. Та в якийсь момент багатоходова спецоперація вийшла з-під контролю – СССР розпався. Однак при всіх реформуваннях, яких зазнала Система, найефективніша її частина (КГБ) залишилась фактично непошкодженою.

І сьогодні соціально-політичними процесами на території колишнього СССР продовжують керувати добре вишколені старою Системою кадри (читай: спецслужби). Найфаховіші їх представники залишилися «на плаву», діставши змогу легально примножувати персональні статки, ввійти у владу під триколором чи синьо-жовтим стягом, ще зовсім недавно таким ненависним. «Закулісся» продовжує існувати, тією чи іншою мірою визначаючи стратегію й тактику керівної верхівки більшості постсовєтських держав.

«Перший президент України, лідер фракції СДПУ(о) Леонід Кравчук заявив про наявність у Москві досьє на багатьох народних депутатів України, які за радянських часів були агентами Комітету державної безпеки (КДБ). За словами Л. Кравчука, 19 серпня 1991 року голова Комітету безпеки Михайло Галушко приніс йому «цілу скриню» особистих справ на народних депутатів, які були агентами КДБ СРСР. «Кожен мав своє прізвисько», – сказав пан Кравчук. <…> За його словами, тоді він сказав Галушку забрати документи та вчинити з ними на власний розсуд. «Я зробив помилку, ці дані потрапили до Москви. Частина цих людей і тепер залишається народними депутатами, але справи на них лежать у столиці РФ. Думаю, завжди легко нагадати їм про це» [Львівська газета, 19 вересня, 2005].

Породжена большевицьким заколотом у далекому 1917, пустивши глибокі метастази в тіло суспільства (деформувавши культуру, мораль, екологію тощо), Система все ще продовжує успішно функціонувати. І не випадково один з її представників – такий собі міністр-пенсіонер, герой російської мелодрами «Кохання з привілеями», роль якого виконує В’ячеслав Тихонов, кидає жорстку репліку: «Ви всє і всєґда будєтє завісєть от нас!»…

2005 року відомий совєтський дисидент Владімір Буковський в інтерв’ю кореспондентові газети «Жечпосполіта» («Rzeczpospolita» 20.08.2005) був змушений констатувати, що в Росії «взагалі прийшов КҐБ, і країна замість розвиватися регресує». «Треба було ще тоді (йдеться про серпневий заколот 1991 року. – О. Р.) оприлюднити всі злочини Системи й бодай символічно, та все ж засудити. Я не прагну крові… Але тільки таким чином можна було осудити Систему, заявити, що то була злочинна Система і злочинна ідеологія»…

Мусимо добре усвідомити, що нинішня політико-економічна Система в Україні – це не просто уособлення потворної авторитарно-бюрократичної кланової структури, а щось значно більше й жорстокіше. У реальному українському контексті поняття Система, на наш погляд, – це не просто розгалужена організація з прийняття важливих, доленосних державних рішень, а й спосіб мислення, стиль життя тих, хто має в своїх руках важелі влади, механізми розподілу й перерозподілу життєвих благ і матеріальних цінностей. Система в українському варіанті – це значно більше, ніж просто структура влади, ніж просто політичний режим, який панував у Совєтському Союзі і який з кінця 80-х років минулого століття поступово був змушений модифіковуватися, «пєрєстраіватся», пристосовуючись до реалій ХХI століття. Можемо говорити про те, що в Україні Система трансформувалась у своєрідне кланове товариство з обмеженою відповідальністю (корпорацію) з красивою вивіскою «Україна».

Владімір Буковський наводить слова відомого російського історика Юрія Афанасьєва, який переконаний: «Ми не змогли до кінця розплатитися зі сталінізмом і за сталінізм… А не розплатилися, бо коли виявилося, що жертв десятки мільйонів, то треба було погодитися з тим, що мільйони виступали в ролі катів або принаймні служили сталінській Системі та підтримували її. Цієї правди російське суспільство злякалося».

Українське суспільство злякалося також. І що ж? «Ця Система ефективно реформи проводити не буде. Назвуть тому різні причини: неефективну і злодійкувату бюрократію, недосконалість судів, непрофесіоналізм кадрів, «рабскі» вікові традиції і т.д. і т.п. Наприкінці переліку прийдуть в той же тупик, куди впирались практично всі російскі, совєтські і, як тепер уже зрозуміло, і постсовєтські реформи згори: Система не може реформовувати себе сама, бо рано чи пізно логіка реформ вступає у протиріччя з інтересами як Системи загалом, так і окремих її представників та інституцій» [Свєтлана Бабаєва, Георгій Бовт].

Учені знають, що якщо в систему (фізичну, хімічну, соціальну, політичну тощо) ввести новий елемент, то можливі два кінцеві варіанти: змінюється вся система; система адаптує цей елемент. У політичному житті України з моменту проголошення незалежності сталося друге: номенклатурна комуністична Система, колишня колоніальна адміністрація фактично адаптувала для своїх потреб демократичні елементи, нав’язавши їм свої правила гри. Не було враховане золоте організаційне правило відомого праксеолога Т. Котарбінського: кожна добра справа, що затівається в межах порочної Системи, рано чи пізно нейтралізується цією Системою.

В Україні була проголошена демократія, запроваджено зовнішні її атрибути. Але цього виявилось замало. Суспільство не спроможне у стислі строки позбутися тоталітарної свідомості. Загроза авторитарного популізму чи номенклатурної оліґархії не щезла. Система продовжує успішно перетворювати людей на патерналістів. Самої незалежності виявилося недостатньо, щоб радикально поліпшити життя пересічного українця. В Україні продовжує функціонувати дещо видозмінена Система совєтського штибу, яка спромоглася знайти внутрішні резерви, щоб перейти в наступ на демократію.

Система усіма можливими методами й засобами перешкоджала і перешкоджає процесові перетворення населення в народ, всіляко перешкоджає процесові самоідентифікації, робить все можливе, аби українці не відчули себе політичною спільнотою. Заважає будівництву власне Української держави, перешкоджає налагодженню ефективного державного механізму.

Система ніколи не була зацікавлена в тому, щоб українці остаточно визначилися з державними пріоритетами, з орієнтацією на Захід, а не на Схід.

«Якщо держава не веде боротьби з Системою, якщо держава починає грати за правилами з тими, хто десять років писав ці правила під себе, любимих, і на цьому зробив капітал, то сподіватися, що «велику рибу» виведуть на чисту воду, – ілюзія. Слід або визнати, що весь бізнес у нас амністований, або не займатися порожнім політичним піаром» [Юрий Бутусов].

В Україні «створена Система кругової поруки, яка працює за принципом «не здавати своїх». У цій Системі – всі заложники!», – свого часу по-офіцерськи чітко висловився народний депутат України Григорій Омельченко.

Тож, як бачимо, відповідь на риторичне запитання Віктора Ющенка «Чому не спрацьовує політична система?» лежить, як мовиться, на поверхні.

Цитований вище Сергій Параджанов, навіть не деталізуючи, не атомізуючи, не вдаючись до прискіпливого дешифрування виголошеної сентанції, на рівні підсвідомості вкладав у поняття Система образ тоталітарної колоніальної совєтської імперії, московської метрополії з усіма притаманними їй аксесуарами. І це, на наш погляд, найголовніше. Саме вона, постколоніальна Система, міцно вкорінилась в Україні. Вчепилася в неї усіма можливими способами, мотодами й засобами й нізащо не хоче випускати зі своїх обіймів. Гнітюче антиукраїнське дихання цієї Системи повсякчас відчувається в економіці, політично-правовій структурі, на рівні соціально-економічного побуту, на рівні культури, ідеології, ідентичності.

«Постколоніальна ситуація – ситуація хаосу (а тепер – то вже й ситуація «упорядкованого» новоколоніалізму – у лещатах, чи навіть у ямі «общєеканамічєскава прастранства»), ситуація масової соціопатії та наростання синдрому аномії (дезорганізації усіх сфер життя – і насамперед нової людини – втрати цінностей і «вивітрювання» будь-яких смислів) – «застукала» українську культуру на вуличках московсько-петербурзьких передмість… Ми опинилися лише на трохи віддаленішій околиці чужого – неукраїнського – урбанізму» [Роман Кісь].

У цьому контексті багато чого може прояснити вивчення досвіду сусідньої Польщі, якій теж доводитьтся непросто розлучатись із соціалістичним минулим. Під час Другої світової війни Польща втратила близько 6 мільйонів своїх громадян, значною мірою була вимордувана національна еліта. На чотири десятиліття Польща опинилась у так званому соціалістичному таборі під орудою Москви. Безумовно, консолідації нації, її нездоланному прагненню жити в демократичній, правовій державі сприяла католицька церква, моноетнічність нації, та й влада, попри комуністичне забарвлення, у своїй більшості залишалась на національних позиціях, попри колоніальну залежність від Москви.

З Україною значно складніше: брак єдиної помісної церкви, мовна проблема, далеко не все просто на етнічному ґрунті – близько 17 відсотків росіян, що проживають на території Україн, категорчно не хочуть ідентифікувати себе як українців російського походження, країна поділена на Схід і Захід (не лише територіально, а й ментально, сповідуючи різні культурні цінності). Над величезною територією, що розкинулась у центрі Європрейського континенту, мов дамоклів меч тяжіє колоніальне минуле, колоніальна ментальність, яка значною мірою уразила нечисленну українську еліту, породивши унікально-потворне явище, як малоросійство.

«Пасивне малоросійство, сутність якого є пристосування до ситуації, сприйняття її як одвічної та довічної. Пристосуванець – малорос за столом може заспівати про женців і Дорошенка. Коли ж дійде до вибору, почухає потилицю і віддасть дитину до російської школи – забрав чорт Івася, хай бере й колиску... Пасивне малоросійство має, так би мовити, виробничий (а радше – кар’єрний) характер. Україна для номенклатурника не батьківщина, а службовий кабінет. Малоросійський мазохізм – безперервні плачі на тему «як нас мучили». Такі плачі, лишаючись головною сутністю світогляду мазохіста, не спричиняють до дії.

Ритуальне малоросійство – є підмурком не плачу, а співу чи танцю. «Гоп, мої гречаники...» – а більше й нічого. Малоросійський шовінізм : нас гнобили – і ми будемо; нас убивали – і ми вб’ємо; нас – оті, а ми – отих (і все це на 90% – тільки риторика). Малоросійська сентиментальність – навіть наші очевидні вороги трактуються як «воріженьки». Лихо, горе, сваволя, а малорос не хапає наволоч за барки – переплаче, переспіває... ото й усе. Малоросійське яничарство – агресивне до всього, що нагадує хохлові про його походження, насамперед – до української мови. Жоден з малоросійських фантомів (і всі вони сукупно) не є плідною основою для формування української ідеї. <…> Національна ідея є легендою, а не переліком дат, поразок, перемог, планів і побажань. Дуже сумно, але українська національна легенда – принаймні у свідомості багатьох українців – має забагато аморфності й замало емоційної сили. Українську ідею і українську державу маємо творити водночас. Так, зрештою, стояла справа для багатьох держав і націй. Наше нещастя в тому, що беремося до цієї роботи із запізненням на кілька століть» [Володимир Войтенко].

Свого часу індійський фізик та громадський діяч Гомі Бгабга (Homi Bhabha) наголошував, що колонізований розум завжди поміщає центр цивілізації за межі власної країни, свято вірячи в те, що інша влада краща, і зневажає ту, яка народилась на їхньому ґрунті. Колонізована ментальність відрізняється вірою в те, що найбільша мудрість завжди перебуває за кордоном, а справжньою культурою є далека, не вітчизняна. Тиск закордонних Кращих повинен зробити своїх Гірших достойними участі в цивілізаційному проекті, ініційованому та контрольованому Кращими. Як бачимо, перегук з думками В’ячеслава Липинського помітний і виразний.

Колоніальна ментальність притаманна й польській еліті. Це відзначає Ева Томпсон (Ewa M. Thompson), знаний американський науковець, яка вже багато років займається постколоніальними дослідженнями.

Два роки тому в статті «У черзі на схвалення» («W kolejce po aprobate»), надрукованій у «Dziennikiu», Ева Томпсон повела мову про національний егоїзм і комплекси сучасної польської еліти. Дослідниця відзначила, що «Польща терпить від типових слабостей постколоніалізму. В ній царюють самовбивчий песимізм, наклепництво і брак капіталу. Якщо останнє неминуче залишатиметься проблемою ще довго, то все інше – плід колонізованих умів, які не можуть обійтися без гегемона». Наче про Україну мовиться. Про її квазіеліту. Але Україна не Польща. Для України слід зробити суттєву поправку – все ще виразно існуючу залежність від колишньої метрополії.

На думку Томпсон, польська інтелектуальна еліта потерпає від глибокого «колоніального комплексу». Про так звану українську «еліту», точніше квазіеліту, помовчимо. Ева Томпсон вважає, що цей «колоніальний комплекс» виявляється у майже маніакальному прагненні до визнання на Заході. Польські інтелектуали насамперед прагнуть здобути «зовнішній» авторитет. Вони орієтуються на зовнішню оцінку ситуації в країні. Тому політичні противники полюбляють критикувати своїх опонентів на сторінках західних видань. «Публікація за кордоном статей, котрі засуджують власний, демократично обраний уряд – це вираз просто-таки дитячої віри у перевагу «New York Times» і «Le Monde» та безпомильність громадської думки тих країн, які ці видання представляють» [Ева Томпсон]. Це ж стосується й українських політиків. Навіть більшою мірою. Чого лише варта історія з відставкою Юлії Тимошенко у вересні 2005 року, коли на заміській дачі екс-прем’єр збирає уряд, відтак серед ночі піднімають з постелі посла США з проханням допомогти вплинути на Віктора Ющенка. Одне слово, чинять, наче маленькі діти, в яких забрали іграшку…

Деякі думки американської дослідниці, на наш погляд, варто зацитувати.

«Колонізований розум – це не те саме, що «уярмлений розум» Чеслава Мілоша. Уярмлення є значною мірою нав’язане, а колонізація – в постколоніальний період, в який Польща вступила після 1989 року – це добровільний вибір. Краще я виберу чужого гегемона, ніж займуся копіткою і важкою працею по будівництву власної національної ідентичності. Краще я поскаржусь у закордонний цент, тому що його цінності вже перевірені й знаходять підтвердження у престижі цієї держави, в той час, як моя ідентичність неясна, крихка і не визнається Іншими».

«Я вважаю, що польська інтелігенція звикла вкладати собі й суспільству ті ідеології, котрі підтверджують перевагу Заходу і неповноцінність польського суспільства. У чомусь мають рацію дуже антипольські коментатори російского порталу inosmi.ru, які стверджують, що Польща поміняла одного пана – Росію на іншого – Америку. Зрозуміло, все не так погано, але суперечливе ставлення до власного уряду веде саме в цьому напрямі: вчить поляків тому, що вони не спроможні самі облаштувати своє політичне життя.

«В існуванні незалежної Польщі не зацікавлений ніхто (за винятком самих поляків), а раздроблення Польщі або її формальна незалежність вже століттями відповідає інтересам сусідніх держав», – слушно каже Ева Томпсон. А хіба світ зацікавлений в існуванні незалежної України?..

«Над Польшею й далі літає привид – не комунізму, а перманентної колонізації. Всі сили, які хотіли б утримати Польщу на рівні васальної держави, вже уклали якщо не священний союз, то, в крайньому разі, перемир’я…» [Ева Томпсон]. А хіба над Україною не літає щось подібне – «привид перманентної колонізації»?..

«Населення Польщі поколіннями виховувлось у переконаності, що про справді важливі речі потурбуються дядечки з-за кордону. Звідси вражаюче нерозуміння довгострокових польських інтересів серед польських еліт. Я спостерігаю за польською політикою з Америки, і вона мені нагадує сварки малечі з дитсадка, суперечки про малозначні, дитячі речі: хто про кого що сказав (і коли), хто кого образив, хто крав, а хто – ні».

Томпсон відзнаає, що тільки національні співтовариства гарантують своїм членам дотримання їхніх прав: «Без національної гордості й національногого егоїзму просвітницькі гарантії прав не вартували б паперу, на якому вони були написані». Насамперед, на думку Томпсон, це стосується таких країн, як Польща, які зовсім недавно здобули незалежність після довгих літ неволі. Тому лише сильна національна ідентичність дозволить полякам відчувати спебе повноправними європейцями. Це стосується й українців. Бо в долях сьогоднішньої Польщі й нинішньої України чимало спільного. Постколоніального/постсовєтського.

1928 року призабутий в Україні Ю. Вассиян висловив по суті ту ж думку, що й Е. Томпсон: «Передовим для націоналізму являється поняття національної єдності, одержання якої передумовляє будівництво реального життя на докладному знанні соціальної структури всіх у нації діяльних людських чинників... Предметом його (націоналізму) уваги є утворювання найкорисливіших умовин, що в них єдність нації оставала б постійною основою органічного зв’язку поміж усіма її розгалуженнями». Тобто, за Ю. Вассияном, український націоналізм це ідеологія національної єдності.

Навесні 1996 року головний редактор знаменитого журналу «Культура» Єжи Ґєдройц із своєї паризької штаб-квартири уважно спостерігав за соціально-економічними процесами на своїй далекій батьківщині: «У Польщі сьогодні бракує державного чуття, розуміння того, що саме служить справі держави. Визначальної концепції, якою повинна бути Польща, не відчувається у жодній галузі. Не розроблена зовнішня політика, бракує військової ідеї. Натомість важливого значення набуває призначення того чи іншого генерала і те, у яких він стосунках з міністром. Особиста боротьба заступає все – економічні, громадські справи. Вона бере гору навіть тоді, коли йдеться про фундаментальні проблеми, головною з яких є захист інтересів держави». І далі: «З усією критичністю ставлячись до міжвоєнного періоду, треба визнати, що в Речі Посполитій суспільство мало почуття державності та обов’язку щодо вітчизни. Фінансові службовці, які становили найчисленнішу частину державних працівників, оплачувались дуже низько. Незважаючи на це, хабарництва майже не існувало. Кількість скандалів, економічних афер, пов’язаних з політичними колами, також була мінімальною, принаймні не мала, як у нинішній польській реальності масового характеру. До речі, мораль поляків після здобуття незалежності не була бездоганною, зокрема, партійні чвари стали звичайним явищем. Але все це подолав Юзеф Пілсудський. Це означає, що польську суспільність можна виховати».

Чи можна виховати суспільність українську? Хто її виховає? Тігіпко, Яценюк, Литвин, Янукович, Богословська, Тимошенко, Ющенко?..

До речі, про Ющенка. На думку Івана Драча, «яка б сила не прийшла до влади після Ющенка – буде гірше і в розвитку національної ідеї, все буде довбано, роздовбувано – і національно-демократичним силам не поздоровиться».

В умовах ідеологічного хаосу та політичної дезорієнтації суспільства необхідна працездатна, ефективна партія. Такою міг стати РУХ. Але не сталося. Не судилося. Система не дозволила. У своєму останньому інтерв’ю 24 березня 1999 року В’ячеслав Чорновіл розповів відомому журналістові Леоніду Капелюшному, що «фінансував рухівський розкол віце-прем’єр С. Тігіпко». Але це так. До слова. Претенденти на українську булаву мали б чітко усвідомити, що «початком нашого національного проекту мала б стати ідея деколонізації самого національного середовища, яко середовища дискурсивного» [Роман Кісь].

Справді незалежна Українська держава не може бути правонаступницею УССР. Це нелегітимний зв’язок. Витоки суверенної України коріняться в УНР, у Гетьманській Державі Павла Скоропадського. Ця наступність має бути легімимізована на законодавчому рівні. Деколонізованою Верховною Радою.

«Деколонізація для українства (особливо з огляду на наше величезне культурно-цивілізаційне відставання не лише від Заходу, від країн Середньої та Південної Европи, від маленьких країн Балтії, але й наше відставання від евразійської Росії) означає щонайдинамічніше пришвидшення (наскільки це дозволяє ресурс яскравих і водночас національно свідомих, національно мотивованих та із широкм европейським світобаченням особистостей) кардинальних зрушень в усій сукупності сенсоутворювальних процесів» [Роман Кісь].

Слушно каже один із дописувачів-коментаторів «Української правди»: «Кріпацтво починається з душі! Раба божа, раба держави, раба чия завгодно! Звикли стояти з простягнутою рукою. Стань людиною! А ринкові відносини в селі потрібні! Не всі будуть капіталістами (природно до цього 10% здатні). Просто в Україні ще взагалі відносини базарні. І будуть такими, поки буде така частина виборців, яка жалкує за колгоспами, в яких ХОДИЛИ на роботу і крали, хто як зможе. Лізли в начальнички. Рвались стати превілейованими кріпаками – лакеями системи».

Чимало українців добре розуміє справжній стан речей в нашій державі. Тож прислухаймося до їхніх (бодай кількох) застережень.

«Ми маємо страшну дійсність. Треба мати відвагу розплющити очі і цю дійсність побачити. Отож будьмо реалістами і погляньмо! Повна поруйнованість українського лінгвокомунікативного середовища в містах (за винятком кількох західноукраїнських міст, які в лінгвокультурному плані теж швидко дрейфують у напрямкові до Горловки та Донецька) – це не тільки наша мовна катастрофа. Це водночас майже повна відсутність тієї вкрай необхідної для нормальної життєдіяльності здорової нації смислосфери та семіосфери, де тільки й можливе українське співрозуміння…» [Роман Кісь].

«У процесі очевидного продовження мовної та культурної асиміляції українців усе ясніше вимальовуються контури нової України-Малоросії – постколоніальної території без власної національної ідентичності. <…> Влада, політики й суспільство мають чітко усвідомити, що в цьому випадку йдеться про остаточну ліквідацію українського народу як історичної субстанції. Відбудеться повний тріумф колонізаторів над колонізованими, отримає своє історичне виправдання кривавий геноцид імперії (російської та радянської) щодо українців. Остаточна малоросизація країни цілковито позбавить шансів на нормальне життя всіх без винятку мешканців України. Адже неукраїнська Малоросія – це всього лиш уламок Російської імперії з усіма історичними та суспільними вадами останньої: протиставлення себе зовнішньому світу, заперечення ліберальних цінностей європейської цивілізації, нехтування правами особи, страх людини перед необхідністю самостійно вирішувати свою долю, переважання ірраціональних імперських амбіцій над раціональною необхідністю внутрішнього розвитку, «віра в доброго царя», а отже, відсутність потреби мати реальні громадянські права. <…>

В умовах консервації колоніальної свідомості декларації й заклинання щодо євроінтеграції видаються безсилою демагогією. Так само утопічними є практичні перспективи налагодження життя в цій країні: залучення реальних іноземних інвестицій, досягнення енергетичної незалежності, встановлення прозорих правил гри в суспільстві, підвищення рівня життя бодай до рівня інших східноєвропейських країн, поборення корупції і т. ін. Чому? Все дуже просто: в країні з колоніальною свідомістю неможливо побудувати громадянське суспільство, а тому й неможливо створити ефективну систему влади, котра працюватиме на користь суспільства та громадян. Отже, деколонізація всіх сфер життя українського суспільства, консолідація суспільства на основі базових цінностей українського народу – його мови, історії та культури – єдино можливий шлях утворення сучасної української політичної нації й збереження незалежності країни в майбутньому. Історія інших постколоніальних народів свідчить – тільки поборовши залишки колоніальної спадщини, народ стає повноцінною нацією. Тому лише в Україні, вільній від колоніальних комплексів, зможе зникнути прірва між політиками й суспільством, а чиновник, який неодмінно має бути патріотом держави, буде підзвітний громадянам. <…> Ресурс балансування вичерпано. Подальша бездіяльність політичної еліти остаточно перекреслить надії людей на утворення повноцінної східноєвропейської нації, на гідне життя наших дітей та онуків у самодостатній країні, а тому є злочином проти української нації й держави» [В. Панченко, О. Положинський, С. Присяжний, В. Бойчук – з відкритого листа до громадськості, політичних сил та державної влади України «Малоросизація суспільства – загроза Україні»].

Кожна американська дитина у початковій школі виголошує «Клятву вірності» («Pledge of Allegiance»): «Я клянусь у вірності прапору Сполучених Штатів Америки і республіці, яку він символізує, однієї нації під Богом, неподільної, зі свободою та справедливістю для всех». Такі щирі слова вимовляють у багатокультурній, багатонаціональній Америці. А як в Україні? «Ми боїмося називатися українським народом – вигадали «народ України» (ніби населення). Навіть у Державному Гімні, який не один рік залишався безсловесним, слово «українці» замінили на «молодії». Виходить, немолодим доля на нашій землі вже не усміхнеться» [Юрій Драч].

Доля українцям усміхнеться, якщо вони позбудуться колоніальних комплексів, якщо припиниться малоросизація суспільства. Карфаган неоколоніалізму в Україні має бути зруйнований вщент.